Сьогодні — Міжнародний день пам’яті

Вшановуючи сьогодні пам’ять щодо в’язнів концтабору «Аушвіц» (Освєнцім), варто нагадати, що там 1942 р. було закатовано рідних братів провідника ОУН  Степана Бандери – Василя та Олександра

Сьогодні — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту

65 років тому перестала існувати одна з найжахітніших нацистських «фабрик смерті» — концтабір «Аушвіц» (Освєнцім) неподалік Кракова у Польщі. Найбільше — понад мільйон (!) — у цьому концтаборі страчено євреїв. Угорських, грецьких, польських... Саме тому Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту Генасамблея ООН призначила на 27 січня. Цього року ця дата на міжнародному рівні відзначатиметься вчетверте, адже резолюцію ООН прийнято у листопаді 2005–го. «Цього дня є привід віддати належне жертвам і активізувати кампанію проти расової ненависті, на ґрунті якої виник Голокост, — йшлося в заяві Ради Європи. — Одна з основних цілей цієї кампанії — роз’яснити суть Голокосту молодому поколінню».
 
Нацистський смерч понад три роки душив Україну. Спалено сотні сіл, знищено понад шість мільйонів мирних жителів. Серед них — півтора мільйона єврейських жінок, дітей і немічних старих. Із теренів України зметено цілі містечка — штетли зі своєрідною культурою, святими книгами, молитовною силою. Єврейська спільнота України була неординарною, і Україна через свою єврейську спільноту набувала особливої самобутності й благословення. Цього вже немає. Рана зяє чорнотою і пече. Заповнити її можна хіба що правдою: що і яким чином утрачено. Пізнавши світогляд і побут українських штетлів, ми оживимо пам’ять про їхніх розстріляних мешканців. Утім у Києві й досі немає музею Голокосту, а музейна експозиція в Дніпропетровську, що готується ще з 2003 року, досі не діє. Хоча концепція її є цікавою: експозиція має охоплювати час від другої половини 18 століття аж до наших днів і відображатиме спільність доль українського та єврейського народів, що століттями не мали своєї держави. Мали би показати й подібність національних трагедій, пережитих євреями та українцями — Голокосту і Голодомору. Окремий розділ експозиції розповідатиме про дві тисячі українців–праведників світу, які переховували євреїв у роки війни.
Слід знати правду й про те, що сталося 27 січня 1945 року в Освєнцімі. Світ досі живе стереотипом, що «євреїв від смерті в Освєнцімі звільнили російські воїни». Хоча відомо, що на той час майже всі євреї в концтаборі вже були знищені. Радянська армія не поспішала до Освєнціма, щоб звільнити смертників. Уже восени 1944 року Москва знала, що Аушвіц діє як відлагоджена «фабрика смерті», передусім євреїв. Проте заводи й копальні Сілезії цікавили Кремль більше, ніж життя в’язнів. Тому що в «Аушвіці» на момент «звільнення» ще залишалося хоч трохи живих, завдячуємо генералові Василю Петренку, що командував 107–ю стрілецькою дивізією. До концтабору генерал увів військо за власною ініціативою. Дивно, але інструкції з Кремля не радили у звітах згадувати про загиблих у концтаборі євреїв. У висновку для процесу над воєнними злочинцями службовим персоналом колишнього нацистського концтабору «Освєнцім» слово «єврей» не зустрічалося.
Важко зрозуміти, чому ця історія знову замовчується, а світовій громадськості продовжують «нагадувати» про «колабораціонізм українських націоналістів із нацистами» та що «євреїв в Україні розстрілювали не нацисти, а українці». Перед світовою громадськістю Україну виставляють державою, «просякнутою антисемітизмом», де пам’ятки Голокосту постійно плюндрують. У світовій пресі намагаються змалювати картину «конфліктного протиставлення Голодомору й Голокосту», мовляв, музею Голокосту немає в Україні лише тому, що держава стимулює на офіційному рівні лише тему геноциду українців. Утім музею Голодомору в Україні також досі немає...
«Я твердо переконаний: репетиція Голокосту була в 1933–му, коли сім мільйонів українського народу убито голодом за один рік. Саме тоді фюрер прийшов до влади й одразу отримав від Сталіна гарантію вседозволености: якщо можна промовчати убивство семи мільйонів, то можна все», — переконаний філософ Євген Сверстюк. Він нагадує, що не так далеко від нас досі «гуляє ненависть, свищуть «зачистки» і маленькі «Бабині яри» наповнюються чеченцями».

Ярослава МУЗИЧЕНКО

В’язні нацизму, відгукніться!

Заповнивши анкету, українці з досвідом німецьких концтаборів розкриють для нащадків маловідому сторінку нашої історії
Про українців, ув’язнених у нацистських концтаборах, досі широкому загалові майже не відомо. Хоча історики документально підтверджують, що українці в гітлерівських таборах становили 10 або й більше відсотків. Наприкінці минулого року в польській пресі вийшла друком стаття про українців у таборі «Майданек». Подано там, що українців у Майданеку було 3500. У додатках до статті вичислено лише біля 500 прізвищ. Обговорення статті було надруковане у варшавському українському тижневику «Наше слово» (www.nslowo.pl). Утім у Майданеку могло бути й більше українців. Подібна ситуація й з іншими таборами. На веб–сторінці концтабору «Аушвіц» (www.pl.auschwitz.org.pl) подано, що українців було там «кількасот». З них фотографічно продокументовано близько 550 осіб. Українська «Вікіпедія» подає, що в таборі «Аушвіц» перебувало 14,5 тисячі в’язнів (різних національностей) із території України.
Українців у німецьких концентраційних таборах переважно реєстрували як поляків, росіян, радянських робітників і радянських військовополонених. У Радянському Союзі в’язнів концентраційних таборів, які пережили табір і вийшли на волю, переважно трактували як зрадників і колаборантів. Особливо жорстоко в сталінський час обходилися з колишніми військовополоненими. Через те табірники часто приховували своє трагічне минуле, однак нерідко кінчали життя в ГУЛАГу. Знаний дослідник і колишній в’язень німецьких концтаборів професор Михайло Марунчак писав у 1990 році: «Важко встановити число українців у німецьких концтаборах. Українські імена було реєстровано в польській, російській чи інших статистиках. Багато реєструвалися також бездержавними. І повторюється тут так, як у тій казці про людину без роду й без долі, що її славу сусід добрий взяв». Доктор Марущак за анкетними даними Ліги українських політичних в’язнів встановив стан українців у німецьких концтаборах: наприклад, у Бухенвальді вже 1942 000 так званих «руських» було понад 9 000 українців. Уроку на 15 «транспорті» з Дори, що прибув до Берген–Бельзена в 1944 pоці, на 1200 хворих було понад 500 українських в’язнів. У концтаборі Фльоссенберзі серед в’язнів із літерою «П» (поляк) було близько 25 відсотків українців, а серед «руських» — майже 50 відсотків. У січні 1943 року тільки в головному аушвіцькому таборі перебувало понад тисячу українців. Чимало було в Дахау. У Майданеку вже на початку 1943 року відсоток українців перевищив 15.
Нині дуже важливо перевірити та уточнити статистичні дані про українські жертви нацизму. Дуже просимо переслати на адресу редакції газети «Україна молода» інформацію про українців — в’язнів німецьких концентраційних таборів за питаннями наведеної анкети. Просимо відповісти всіх, хто має яку–небудь інформацію. Питання розраховані передовсім на родини і знайомих колишніх табірників. Ця анкета складена свого часу Світовою лігою українських політичних в’язнів для табірників з Америки і Західної Європи і була поширена переважно серед членів Ліги. Просимо поінформувати нас також про всі інші, вже існуючі, списки українців — в’язнів німецьких концентраційних таборів. Тільки спільна праця буде ефективною. Не забуваймо, що у концентраційних таборах люди потерпіли переважно за свої переконання чи то правого, чи лівого світогляду. У тій ситуації ні одні, ні інші не могли погодитися з окупаційною дійсністю. Серед ув’язнених були також люди, які потрапили туди випадково, утім елементу кримінального майже не було.

Роман МАТВІЙЧИНА