Як східноукраїнці навчили галичан будувати демократичну Україну

«Останнім молодогвардійцем» символічно називає себе колишній керівник українського підпілля на Донбасі у роки Другої світової війни Євген Стахів. Сьогодні він проживає у США, де тривалий час очолював Українську головну визвольну раду за кордоном. 88-річний діяч майже щороку буває в Україні, зустрічається з молоддю і відомими політиками.

Найулюбленіша тема пана Євгена — це зміна світогляду націоналістів під час ІІ Світової війни, коли похідні групи ОУН прийшли на Схід і поспілкувалися з нащадками запорожців, для яких демократизм і толерантність є такими ж природніми, як захист рідного краю від нападників. Тоді, в 1943 році, під впливом «філософії східняків» ОУН змінила програму з тоталітарної на демократичну. Україна справді об’єдналася. Як блискавка, спинним мозком народу черкнула істина: національна Україна поважає усі людські права й свободи і забезпечує вільний розвиток представникам усіх народів і віросповідань, які шанують її як Батьківщину.
Молода гвардія

«Чому в Україні й далі вчать брехню? — запитав Євген Стахів студентську молодь, яка завітала на квартиру його київських друзів, аби поспілкуватися з «живою історією». — СРСР нав’язав книжку Фадєєва школам скрізь по «соцтабору» — у Польщі, Угорщині, Болгарії, навіть у Китаї. І от, у 2002 році Кучма дає указ відзначити 60-рiччя «нашої геройської «Молодої гвардії». Нині з багатьох свідчень і архівних документів ми знаємо, з яким «натхненням» творився літопис «Молодої гвардії». У своєму передсамогубному листі автор однойменного роману Олександр Фадєєв писав: «Не бачу можливості жити далі, оскільки мистецтво, якому я віддав своє життя, загублене самовпевнено-невіглаським керівництвом партії і тепер вже не може бути врятоване». У романі Фадєєв написав, що причиною загибелі «Молодої гвардії» є зрада «одного з її членів Євгена Стаховича». У документах гестапо згадується про східний крайовий провід ОУН, отже і про Стахіва як одного з його керівників. А ефект «кривого дзеркала» у радянській творчості важко заперечити.

У 2001 році московська газета «Совершенно секретно» опублікувала статтю «Молодая гвардия: подполье или уголовное дело?». Автори намагаються довести, що більшість розстріляних німцями хлопців і дівчат були пійманими за крадіжку зброї з військової німецької машини. «Мене повідомили, що наші люди відшукали молодих хлопців, які записували знаки на німецьких військових машинах, — згадує Євген Стахів. — Вони зрозуміли, що це якась розвідка. Ми хотіли залучити цих 17—18-річних людей до співробітництва. Та виявилося, що вони не розуміють ніякої політики. Вони просто збирали дані для радянської військової розвідниці Любові Шевцової. Незаперечне одне — всі ці дуже різні юнаки та дівчата в нелюдських умовах не зрадили собі й залишилися людьми. Цього не могли зрозуміти ті, хто намагався спекулювати на їхній мученицькій загибелі».

Євген Стахів у бойових діях орієнтувався ще при світлі родинного вогнища. Його батько — офіцер Української галицької армії, мати й брати боролися за Українську державу в прямому сенсі цього слова. Гімназистом у Перемишлі Євген став членом Організації українських націоналістів Степана Бандери, воював у лавах Карпатської Січі проти угорських нацистів, потім — проти гітлерівців і сталінців. У 1942—1943 роках керував націоналістичним підпіллям на Донбасі. Згадує, як колись почув розповідь одного з січових стрільців, учасника бою на Маківці. Коли стрільці, переможці бою, рушили вперед, оглядаючи поранених і вбитих «москалів», у нагрудній кишені одного з мертвих знайшли «Кобзар» Тараса Шевченка. Так українці «австрійські» воювали з українцями «російськими». І дуже не хотілося, щоб продовжувалася ця україно-українська війна.
Ячейки українства

Оунівське підпілля діяло від Маріуполя по Слов’янськ. Тоді нацисти арештували й розстріляли десятки українських патріотів. «Ми не можемо похвалитися боями, бо не організували збройної боротьби. Адже збройними виступами ми провокували б німців нищити тисячі людей, — розповідає Євген Стахів. — Та й ми не мали сили для збройного опору. Була сила на Волині — там постала УПА. У Галичині УПА постала на рік пізніше, бо там був м’якший нацистський режим, дистрикт «Галичина», були українські школи, університет, було багато колаборантів. Волинь же належала до Райхскомісаріату «Україна», терор був нестерпний. Наша мета була — пояснити людям у східній Україні, що треба не воювати за Сталіна чи Гітлера, а змагатись за самостійну Україну. І ми змогли зорганізувати підпілля і на Донбасі, і в Луганську, Дніпропетровську, Одесі, Миколаєві, Криму. Гасла були на листівках — «Смерть Гітлеру, смерть Сталіну!».

На Донбасі населення мішане, міста — російсько-українсько-татарські. Серед донеччан не спостерігалось великої любові до Сталіна. «Багато людей, з якими я працював упродовж двох років, прихильно ставилися до ідеї визволення України з-під німецько-більшовицького ярма, — каже Євген Стахів. — Сьогодні на Донбасі гірше, ніж за німців. Бо в той час я думав, що люди говоритимуть на Донбасі російською, а зі мною більшість розмовляла українською мовою. Особливо інтелігенція, викладачі університету». Стахів мав ячейки у Сталіно (Донецьк), Маріуполі, Горлівці, Краматорську, Слов’янську, Костянтинівці. Багато разів бував на найбільшому залізничному вузлі Ясинувата, персідаючи з поїзда на поїзд. Мав там велику ячейку. Не раз гостював у родині директора школи Коваля. Його син говорив до підпільника російською. На заувагу: «Володя, твої батько і мати говорять зі мною українською, а ти чого російською?» відповів: «А хіба я російською? Це ж по-ясинуватськи!». Бiля Маріуполя є багато грецьких сіл. Я раз чи два ночував у грецькому селі, греки майже всі говорили українською і були дуже гостинні. А українці говорили суржиком».

Ячейки очолювали в більшості місцеві люди і кілька галичан. У Луганськ приїхала з Дніпропетровська Катерина Мешко, молодша сестра Оксани Мешко, з якою Стахів познайомився у Києві аж у 1991 році. А врятуватися від нацистів Євгенові допомогла донька Черкашенка, у якого той мешкав. Коли після зради одного з підпільників до будинку підійшли німці, то схопили батька (він вмер у концтаборі за два тижні до приходу американців), а донька три дні чекала в полі на Євгена, щоб розповісти про небезпеку.
Учитель Схід

«ІІ Світова спершу бачилася єдиним засобом визволення України з-під польсько-радянського панування, — пояснює Євген Стахів. — Ми мусили іти на німецьку базу. А коли побачили, що німці роблять з України колонію, великий концтабір, то пішли проти них воювати. І мусили змінити програму». Пан Євген нагадує, що німці трактували українців як нижчу расу, мовляв, слов’яни — це «склавини», невільники, другорядна маса людей, що існує, аби допомагати німцям у веденні господарства, оранці, фізичній праці. Освіта і медицина для «склавінів» мала бути на найнижчому рівні. Дозволялися тільки 4-класні школи, схвалювалися аборти. Німці не скасовували колгоспів і радгоспів. Вони казали, що кожен німецький герой дістане по колгоспу в нагороду за геройство.

Програма ОУН і бандерівців, і мельниківців на той час також проповідувала український тоталітарний режим: однопартійну систему, владу винятково в руках людей з ОУН. Як у Гітлера чи Сталіна. З таким світоглядом оунівці прибули на східну Україну. Утім Схід помалу налаштовував галичан на інші цінності. «Коли мене на Донбасі запитали: «Яку Україну ви будуєте, яка у вас програма?», то відповідь була: «Ми збудуємо, а тоді розберемся, якою вона буде», — згадує Євген Стахів. — Я розумів, що не можу сказати їм правду. Я знав, що ми хочемо таку ж державу, як гітлерівська чи Муссоліні, і казав: «Таку, як Іспанія Франко». Люди обурювалися: «Та ви ж фашисти! Ми не хочемо України фашистської! Не слід замінювати одну диктатуру на іншу». Якось я ночував у одного викладача педінституту в Сталіно, і він мене отак розпитував. Я злякався: «Живу в комуніста!» — і на світанку втік. Але більшість людей довкола говорила про те ж саме». Український підпільник на Донбасі потребував допомоги греків, євреїв, росіян, татар. До західного розрахунку і підприємливості приєдналися східна душевність і козацький демократизм. Націоналісти почали вбачати свою роль не в керуванні нацією (як мріялося раніше), а у служінні народові. І переконалися, що треба змінювати свою програму, щоб люди її сприйняли.

«Мудрі люди на Донбасі переконали нас, що має бути соціальна справедливість, безкоштовна освіта, медицина, — розповідає Євген Стахів. — І ми стали пояснювати: «Ми за радянську Україну без більшовиків і без Сталіна. Ми не проти рівності. Але більшовики — то КДБ, Сталін, диктатура». І люди розуміли, що ми хочемо того ж, що й вони, — справедливості, демократії, соціальних прав для народу. Декому подобалася колгоспна система. І ми говорили, що земля має бути в приватному користуванні з правом вибору — колективне, кооперативне чи одноосібне господарство. І нехай собі вибирає село, як йому подобається. Тяжка індустрія — державна, середня — кооперативна, мала — приватна. Торгівля закордонна — державна. А люди кажуть: «То ми хочемо таку Україну!».
Програма — не ідеологія

«Похідні групи ОУН на Східній Україні побачили тамтешню реальну ситуацію. Вони залучили місцевих людей і виробили нову програму, яка була затверджена на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН, що відбувся на Тернопільщині у серпні 1943 року, — розповідає голова Студентського братства, історик Олег Яценко, який організував зустріч молоді з колишнім підпільником. — Найцікавіше, що в цей час ідеї українських самостійників (так почали називати себе бандерівці) стали зрозумілими для мешканців сходу. Я знайшов у Центральному державному архіві вищих органів влади розсекречені звіти керівників східноукраїнського підпілля ОУН, написані російською мовою — з Миколаєва, Дніпропетровська, Луганської і Донецької (тоді Сталінської) областей. Це означає, що люди з місцевих уже піднялися у підпільній iєрархії так високо, що їм доручили писати звіти в центральний провід». Гаслом ОУН стає заклик «Воля народам — гідність людині!».

На ІІІ Надзвичайних зборах бандерівців «преображені» на Сході націоналісти доповідали про потребу змін, про те, що ідеалом нового суспільства є побудова всенародної держави та вільна людина, свобода віросповідання і розвиток національних меншин. Доповідь не схвалило керівництво організації. «Тодішній провід у Західній Україні не пережив того, що ми на Східній, — пояснює пан Стахів. — Вони по-іншому дивилися на Україну. Провідник Микола Лебідь відібрав у доповідача право голосу, заборонив «пропагувати комунізм». Люди, присутні на ІІІ зборі, запротестували, хотіли дослухати виступ. Лебідь пішов геть, і засідання продовжувалося без нього. То була причина, що його зняли і вибрали головою Бюро ОУН Романа Шухевича, якого призначили головним командиром УПА. Так виглядав перехід від тоталітаризму до демократії».

Стахів шкодує, що по всій Україні і навіть в УПА мало хто знав, чому відбулася зміна керівництва на Шухевича. Не було часу всім членам пояснити причини цієї зміни. Їх не знали навіть ті, що відбули в совєтських концтаборах, а це переважно селянські хлопці без освіти. Ті ж, що мали освіту й керували, писали аналітичні статті, всі були вбиті. «Ми були проти слова «ідеологія». Ідеологія — комуністична, нацистська — то доктрина, як релігія. Демократична партія висуває не ідеологію, а виборчу програму, — каже підпільник. — Проте сьогодні люди, які називають себе бандерівцями і мельниківцями, думають саме про ідеологію, яка була усунена з програми ОУН ще в 1943 році. Провід організації сидів у німецькому концтаборі, не знав, що діється в Україні. А зміна поглядів відбувалася в боротьбі, у праці».
ДОВІДКА «УМ»

У 1943 p. III Великий збір ОУН ухвалив програму, що стала відходом від радикального націоналізму тоталітарного типу. У 1944 р. була створена Українська головна визвольна рада — національний фронт різних політичних сил України.

"Україна Молода" (http://www.umoloda.kiev.ua/)