Майбутнє українського націоналізму

Довкола питання ролі націоналізму у творенні Української Держави не перше десятиріччя точиться полеміка. Ця проблема завше лишається «каменем спотикання», котрий аж ніяк не сприяє об’єднанню мешканців різних регіонів України в єдину монолітну силу. Точніше, не саме питання заважає, а численні його трактування.

Ставляться до націоналізму по-різному: дехто підтримує, позаяк тямить, що він є рушійною силою становлення й зміцнення національного духу українського народу, а дехто ототожнює його з нацизмом. Часто чуємо і «Слава Україні – героям слава!», і «Фашизм нє прайдьот!» - зауважте, про одне й те саме явище. Власне, суперечки довкола націоналізму нині є радше засобами політичної гри, ніж намаганням дійти істини й урешті-решт дати конкретне визначення поняття саме УКРАЇНСЬКОГО націоналізму.

Я навмисне акцентую вашу увагу на слові «УКРАЇНСЬКИЙ», бо націоналізм буває різним. Наприклад, російський націоналізм носить наступальний характер; він безжально душить усіх і вся, що бодай трішечки відрізняється од «свого», російського. Керуючись принципом «не російське – отже, мусить бути знищене», північні «націоналісти» впродовж століть вели криваву війну проти культури своїх сусідів.

Український націоналізм кардинально відмінний. Зародився він іще у прекрасну, романтичну добу козацтва. Прагнення до волі, бажання жити на своїй рідній землі й бути тут повноправними господарями, створювати й підтримувати власну культуру та мову – ось ті принципи, що лягли в основу нашого націоналізму. Нам не властиво забувати звитяги наших попередників, бо ми – українці – народ удячний і добрий. Також не нашою традицією є відхрещуватися од свого рідного (мови, культури, історії, принципів тощо) – ця згубна «звичка» набута нами за останні років сто і викликана вона багаторічною війною проти українського народу.

Вважайте вищевикладене передмовою. Для того, щоб спрогнозувати можливі шляхи розвитку українського націоналізму… скажімо, на років п’ятдесят уперед, потрібно зрозуміти його сучасний стан. А справи, відверто вам скажу, кепські. Погляньте-но самі: наче гриби після дощу з’являються «націоналістичні» об’єднання, котрі на практиці є просто фашистськими збіговиськами (цього питання я торкався докладніше у низці матеріалів для газети «Молодь України», зокрема у статті «Марш УПА, дубль два»). Позиціонуючи себе «охоронниками української нації», вони чинять справжнісінький геноцид проти всього, що відрізняється од українського. Таким чином, цей «націоналізм» набуває притаманних російському великодержавництву рис. Таке явище сприяє зміцненню стереотипу «націоналіст = фашист» у суспільстві, відтак і до такої неоднозначної його реакції на прояви іншого штибу націоналізму – справжнього, культурно-просвітницького, проукраїнського.

Через наявність купи нацистських об’єднань, в Україні важко знайти бодай кілька справді націоналістичних. Такі, безперечно, є, проте вони лишаються в тіні збіговиськ голомозих молодиків, які підносять руку у фашистському привітанні. Чого ж прагне справжній український націоналіст? Усе просто: він пропагує повагу до мови, культури, моральних засад українського суспільства, його традицій, здорового способу життя й любові – у найширшому розумінні цього слова. Саме любов є характерною рисою нашого націоналізму, позаяк він ґрунтується на загальнолюдських принципах: ми любимо всіх, якщо вони ставляться до нас із повагою; ми вибачаємо людям; ми допомагаємо друзям. У той самий час ми готові задля відтворення української державності помирати на полях баталій, битися за мову, за пам'ять про наших попередників до останнього набою, а коли кулі завершаться – кидатися на ворога голіруч.

Що чекає на український націоналізм у майбутньому? Я виділяю два можливі варіанти розвитку подій. Перший, найгірший: перейнявши всі риси російського нацизму, націоналісти цілковито перетворяться на стадо (іншого слова, даруйте, не знайшов) пустоголових агресивних кретинів, яке й гадки не матиме, чим є українська культура; хвиля неонацистів просто нищитиме усе відмінне од того, що, на їхній погляд, є правильним (причиною ненависті стане інший колір шкіри, інша манера одягатися тощо). Другий, найліпший: нинішні націоналісти-«скіни» стануть дорослішими, наберуться глузду й затямлять, що любов до своєї нації є почуттям святим і вищим за те, чим вони займалися раніше. Буде проведено величезну роз’яснювальну роботу серед населення, а далі з’явиться українська влада, відродиться наша мова, стане престижно бути українцем…

Погодьтеся: на превеликий жаль, другий шлях розвитку видається вельми примарним. Куди там стати патріотами молодому поколінню, що не бачить далі свого носа, цікавиться лише пивом і цигарками, є абсолютно байдужим до духовного самовдосконалення й давно вже абстрагувалося від ментальності свого народу. Суспільство лінивих споживачів не може стати цвітом українства – це аксіома. А позаяк росте покоління саме таке, то й їхні діти будуть такі, і так далі.

Наше з вами, браття, завдання – не допустити смерті націоналізму, що вже ледь дихає. Без нього перестане існувати Україна; вона, багатостраждальна, віддасть Богові душу й стане «Украиной» чи «Ukraine». Якщо таке станеться, то наша історія, наші колядки-щедрівки, наша вишивка, наші танці, наша літера «ї» та все українське згине. Столицю вже русифіковано. Чи бажаєте ви бачити свою державу в такому стані? Задумайтесь…

Богдан «Хмара» Ковальчук – спеціально для upu.org.ua