Раби, що стоять на колінах

Днями під час обміну думками в Facebook у мене виникла така думка: можна і потрібно ненавидіти ворога, але ненавидіти жертв ворога – значить морально його підтримувати. Дозволяю використовувати ці слова як крилатий вислів (можна вважати жартом).

Ну, а якщо на повному серйозі, то я не розумію, за що завсідники Мережі з таким лютим гнівом накинулися на дружину російського військового Олексія Александрова, затриманого днями зі зброєю в руках на Луганщині. Як повідомив радник СБУ Маркіян Лубківський на брифінгу 21 травня, молода особа сказала неправду, коли заявила, мовляв, зовсім не знала, що її чоловік воює на Донбасі. За словами представника СБУ, дружина Александрова не могла не знати, що його відправили воювати в Україні, тому що працює у відділі кадрів тієї ж самої 3-ї бригади ГРУ ГШ РФ.

«Від нього не тільки країна відмовилася – від нього сім'я відмовилася! Який жах!» – Прокоментувала це повідомлення одна українська патріотка. Схожих реплік у соцмережах було чимало. Молоду росіянку навіть записали у спільники злочинів Путіна і Ко.

Для багатьох мешканців України все це здається очевидним: бреше в такому питанні – значить, теж військова злочинниця. Для мене це очевидним не є: надто добре знаю російські порядки. Тій жінці можна поспівчувати. Якби вона не зробила так, як їй наказали, то у неї були б великі неприємності. Дуже великі! Путінські холуї вміють жорстоко мститися, а жорстокості їхній можуть позаздрити пси, яких місяць не годували. Тому, не знаючи всіх обставин (батьки, діти), сильно засуджувати дружину спецназівця особисто я не можу. Вважаю головним винуватцем мерзенну особину на прізвище Путін. І його найближче оточення, звичайно, теж.

«А мені більше шкода сім'ю того солдата, якого цей пи*ор вбив», – заперечив один з моїх фейсбучних френдів і трохи пізніше додав: «Вона виконує путінський сценарій. Могла не пустити чоловіка, але машина в кредиті, а на убитих хохлів нас*ати. Чому я повинен їй співчувати? Вона не жертва, вона співучасник!»

Не можна не сумувати з приводу загибелі тисяч українських бійців і мирних громадян. Не можна не бажати суду над вбивцями. Це зрозуміло. Це навіть не обговорюється. А ось щодо тієї жінки... Її напевно брутально примусили брехати і не визнавати українського відрядження чоловіка. Не вона перша – не вона остання. Путіністи постійно заперечують участь російських військовослужбовців у боях на Донбасі й ретельно приховують кількість загиблих там солдатів і офіцерів ЗС РФ. Це може похитнути режим, і він силою не дає правді вийти назовні. Сотні, якщо не тисячі росіян були змушені поступитися підлому тиску режиму і приховувати факти загибелі своїх близьких родичів у боях за так звану «Новоросію». У ЗМІ повідомлялося, що за мовчання і згоду ховати своїх чоловіків та синів у безіменних могилах російська влада платила. Але якщо навіть хтось і брав такі гроші, не всі з них з доброї волі зберігали мовчання.

Тільки б спробували вони щось розповісти журналістам! Наприклад, як повідомлялося, після оприлюднення лише кількох таких фактів в місті Пскові був жорстоко побитий депутат обласних законодавчих зборів Лев Шлосберг. Троє молодиків напали на нього, коли він повертався додому, проломили йому голову... Можна не сумніватися, що злочинці діяли за прямою намовою можновладців. Як же можна у таких умовах звинувачувати звичайних громадян за те, що вони не зважуються відкрито виступити проти озвірілої влади?

Здається, у світі вже мало хто сумнівається, що в Росії встановлено фашистський режим. У його охороні від народу стоїть понад мільйонна армія силовиків, яким дано «право» жорстоко розправлятися з критиками влади. Вбивство відомого опозиціонера Бориса Нємцова навпроти вікон Кремля – лише мала дещиця тих злочинів і порушень прав людини, які щодня і щогодини скоюють путінські пси.

Але навіть у цих умовах далеко не всі в Росії підтримують внутрішню і, тим більше, зовнішню політику Путіна. Мені вже доводилося писати про те, що, починаючи з моменту анексії Криму, його рейтинг всередині країни, згідно з опитуваннями незалежного Левада-Центру, коливається поблизу 50 відсотків – плюс-мінус відсоток статистичної похибки. Це означає, що монолітна згуртованість росіян навколо правителя – брехливий міф, поширюваний кремлівськими пропагандистами. Насправді довіра росіян до Путіна практично дорівнює їхній недовірі до нього. І це при тому, що він не злазить з телеекранів, постаючи перед співвітчизниками то в ролі учасника зграї стерхів, то в ролі щасливого шукача стародавніх скарбів... Сотні мільйонів доларів витрачає режим на створення сприятливого іміджу Росії і Путіна всередині країни та за кордоном. І все одно автократові ніяк не вдається завоювати міцну довіру росіян.

Так, в Росії є мільйони бездумних, оступачених кремлівською пропагандою, споєних і пригнічених безпросвітними злиднями людей. Але в Росії майже стільки ж громадян, які не вважають, що  обраний Путіним шлях є правильним з точки зору моралі й права, що він відповідає корінним інтересам країни. Це вимагає осмислення.

Як і багато росіян, я абсолютно солідарний зі справедливою визвольною війною, яку Україна зараз змушена вести на своїй території проти Росії. Путінській агресії немає жодних виправдань, як і добровільній участі у цій злочинній бійні багатьох росіян. По можливості таких людей українським правоохоронним органам слід затримувати і судити за українськими законами. І все ж важко погодитися з тим, що багато українців вважають ворогами всіх росіян, серед яких є мільйони жертв путінського режиму – це, як мені здається, абсолютно невиправдано і недалекоглядно.

Ненавидіти ворога – це одне, ненавидіти тих, кого пригнічує ворог, – зовсім інше. Ненависть до жертв ворога не тільки надає йому моральних сил, а й фактично послаблює тих, хто їх ненавидить. Та майже половина росіян, що не висловлює прямої довіри Путіну, найголовнішого і найненависнішого супостата України, фактично є потенційними союзниками українців у їхній боротьбі за світле майбутнє. Яке вплине і на Росію.

Путіністи це, до речі, добре розуміють. Ось характерний штрих. Московський журналіст і правозахисник Айдер Муждабаев днями повертався з Києва. Сценка в аеропорту Домодєдово. «Що ви робили в Києві?» – «Зустрічався з друзями, гуляв». – «Ви що, часто буваєте в Києві?» – «Часто – це скільки разів за який час?» – «Ну, раз на тиждень». – «На жаль, так часто не виходить». Запитальний погляд. Кількаразове гортання паспорта. Пильний погляд на шенгенську візу. Нарешті, штамп.«Проходьте». Справді, як це можна – в Київ? У вороги народу занесли, не інакше, з іронією зауважив москвич.

Адже путінська зграя боїться України! Живуть і, схоже, тремтять в душі, як би «помаранчеві» настрої не проникли в країну з-за кордону. Як би росіяни не дізналися всю правду про розв'язану Путіним війну. Режим з такою патологічною поведінкою важко назвати абсолютно міцним. Цим гріх не скористатися. Треба бити по всіх проломах цього гидкого режиму, а не тільки по його бойовиках на Донбасі.

Як Україні реально використовувати той факт, що підтримка росіянами Путіна не є абсолютно монолітною і має тенденцію слабшати на тлі західних санкцій? Найбільш очевидне – НЕ відгороджуватися від свідомої, співчуваючої частини Росії, а навпаки, налагоджувати з нею тісні зв'язки. Не поширювати і не зміцнювати міф про те, що всі росіяни є ворогами України – її ворогами є фашист Путін, його войовничі генерали і найбільш шалені путіністи. З іншими можна і потрібно спілкуватися, організовувати спільні проекти.

Якісь зв'язки між українськими та російськими демократами існують і зараз, але вони дуже слабкі, носять безсистемний та односторонній характер – в Україну їдуть здебільшого з цікавості, ніби як на екскурсію. Це теж непогано – хоча б гроші привозять. Але, якщо надати контактам з потенційними союзниками цілеспрямованого характеру, попросити допомогти з фінансуванням певних проектів західних друзів, то можна чималого домогтися у справі розхитування путінського режиму зсередини. Це теж буде серйозним внеском у перемогу України.