Про лелек і релігію

Якщо їхати по трасі “Київ-Дніпропетровськ”, то десь кілометрів за двісті є село, назву якого я навіть не пам’ятаю… Воно трохи збоку від траси. Двадцять дворів, магазин і закритий на замок клуб, от і вся інфраструктура…

В цьому селі живе старий самотній дід, якого, наскільки я зрозумів, односельці вважають слєгка “нє в сєбє”… Займається дід тим, що кожного дня виготовляє лелеку… Або з глини, або з дерева. Потім він їх фарбує в різні строкаті й яскраві кольори і виставляє у себе городі… Робить він їх наче б то на продажу, але це чисто “умозрітєльно”. Бо якісь туристи туди заїжджають вкрай рідко, а односельцям, як людям по-сільському прагматичним, ті лелеки сто лєт нахрен не потрібні …

Поряд на стовпі, коло діда, живуть і справжні лелеки. Вони якраз літали в небі і с удівлєнієм розглядали свої разноцвєтні копії, зроблені дідом. Тіпа, - а це ще шо за хрєнь така?...

То я в себе тоді питав, нащо дід щодня робить цих лелек, і відповіді щодо дідових мотивацій не находив…

А от недавно я пригадав, що колись їздив на Афон. Думаю, всі й так знають, але про всяк випадок уточню, що Афон – це гора в Греції і водночас автономна республіка православних монахів. На острові – 20 монастирів. Жінок не пускають. З тих міркувань, що це місце може належати лише одній жінці – Марії, Матері Божій… Кілька років тому Євросоюз в пориві боротьби за гендерну рівність, обіцяв дати якісь страшні і шалені гроші Афону для будівництва доріг (бо дороги там дійсно – абзац) в обмін на те, щоб допустили жінок. Але місцевий клір зійшовся, щось там пошушукався і сказав: ні!

Ну то таке… Поїхав я туди для того, щоб подивиться. Я, м’ягко говоря, не сильно набожний і ця поїздка мене цікавила скоріше в історико-культурному сенсі, а не в релігійному…

Спочатку я був в Руському Пантелейменовському монастирі. Там мене накормили вкусним і пітатєльним обідом, состоящим із ложки гречки, куска червоного буряка і кружки квасу… Після цього я ще раз переконався, що релігія – це “опіум для народа”…

Але вечеряв я вже в грецькому монастирі. І на вечерю давали смажену рибу барабульку, вино, хліб, мед, кавун і каву по-турецьки з якимись вкусними канхветами. То після цієї вечері подумалося, що не такий воно вже й опіум, якщо розібраться…

Але справа не в тому. В грецькому монастирі живе худий, старий і майже сліпий монах на ім’я Отець Георгій. Пояснюючи мені необхідність існування Афону він сказав таке: на цьому місці є двадцять монастирів. Більше ста молитв в день промовляється в цих церквах і кельях. У такий спосіб ми балансуємо добро на землі. Ми боремося зі злом і несправделивістю в світі своїми молитвами…

То тепер мені здається, що і той дід, з Черкаської області, який робить, на перший погляд, нікому не потрібних дерев’яних та глиняних лелек, також балансує якесь добро… Також якось по-своєму, бореться зі злом. Навіть коли про це ніхто не знає, включаючи і самого діда… Бо лелеки – це така штука, що вони сильні потрібні… І в небі, і на землі…