Я чую: Ви по-нашому говорите...

Дочитую спогади свого земляка Євгена Онацького "У вавилонському полоні". Видані в Буенос-Айресі 1949 року, вони досить свіжо і детально описують його поневіряння в Римській, потім Берлінській тюрмі і, нарешті, в "Целленбау" - спецоб'єкті концтабору Заксенхаузен.

Що незвично-незрозумілого, так це якісь чемні, стримані і виховані "есеси". Чи вони в Європі були інші, ніж в окупованій Україні, чи професорське звання в'язня впливало?... Словом, - "не наші есеси". Все інше - "за шаблоном". Це і білий, пухнастий сніг, який раптом нагадав Онацькому його рідну Глухівщину. Та так, що той попросив у спантеличеного наглядача лопату - прокидати доріжки (!). І таке традиційне для українців (на чужині) братання, незалежно від політичних поглядів і попередніх стосунків. Найголовніше, що навіть в тих умовах суворої ізоляції (25 палиць за розмову в'язня з в'язнем!), українець шукав українця, знаходив і допомагав, або допомагали вижити йому.

Зайшов з товаришем до магазину з вивіскою "Центральний гастроном" (тут, у Клівленді, є цілий район "Ukrainian village"). Ну, щоб, як кажуть: "Свій до свого по своє..." Дуже літній пан, зачувши нашу розмову підійшов поспілкуватися. По тому, що свою рідну місцевість в Україні він називав повітом, я зрозумів, що Батьківщини не бачив давно. І що здивувало - він поняття не мав про тутешнє українське середовище, про велику кількість наших організацій, їх діяльнiсть... Просто чув, що є. Мову, ідентичність зберіг, але подібних собі не шукав. Так і прожив у "паралельному світі".

Інший знайомий розповів, що поніс у школу, де навчається онук, писанки. Просто показати. І кілька "американських" школярів сказали, що бачили писанки з подібними візерунками в домашніх фотоальбомах. Але, чи українці вони? - не знають.

Отакі вони, "паралельні світи"... Не стоятимем плече-до-плеча, - наші онуки розрізнятимуть свою сутність по візерунках.