Дивна то була держава! У складному етнічному конгломераті вона не мала провідної нації... Не мала чітко визначених і усталених кордонів. Не мала територіальної структури та надійного адміністративного поділу. Не мала загальнодержавної правової системи, законодавства і законодавчих органів. Не мала уряду в загальноприйнятому розумінні. Не мала державної мови і власної розвиненої писемності. Не мала ані ділової документації, ані книжності, ані літератури, ані історіографії.
Дивна то була держава! Та й чи була вона взагалі?

— Я дивлюсь на це питання дещо ширше. Поза всяким сумнівом, Росія перебуває у тому стані, що й Німеччина після Версальського договору. До 1998 року я дуже часто бував у самій серцевині Росії, у Сибіру. Там живуть люди, які навіть сьогодні те, що думають, те і кажуть. У мене там багато друзів. Вони, справді, ошелешені: були великим народом, мали таку імперію, атомною бомбою всім погрожували, усі їх боялися. Навіть ці «хохли» слухали їх і мовчали, а зараз усі співчувають. Це крає серце російського патріота. Їх можна зрозуміти. Певним чином така ситуація впливає на політику Москви. Росія відчуває, як казали раніше, своїм нутром, експансію Китаю. Коли я приїздив уперше у 1982 році до Іркутська, то китайців і в’єтнамців не бачив, а в 1998 році там майже весь готель «Ангара» віддали китайцям. Мені казали, що на той час (1998 року) в Іркутській області та Забайкаллі їх було 3%. Сьогодні старі друзі телефонують мені і кажуть, що там їх уже більш як 5%. Я особисто твердо переконаний, що землі аж до Уралу китайці спокійно перехоплять у найближчі 50 років.

«Ми з китайцями живемо дружно, у нас немає проблем, вони заявили, що з Росією воювати не будуть, а прийдуть сюди мирно, піднімуть цю землю і нагодують нас і себе» — це слова глави Хабаровського краю Ішаєва, сказані у 1998 році. То який моральний, фізичний та інший вплив на російську душу справляє ця глиба, що висить над нею? Це — дійсність, і її треба брати до уваги.

— Що станеться, якщо істинна історія, яку Ви пишете, проб’є собі дорогу (в цьому у мене немає сумнівів)? Які будуть наслідки для росіян і українців, що перебувають у полоні чужих міфів?

— Міг би дуже довго говорити на цю тему. Сьогодні нам потрібно вже зрозуміти, що переборювання українцями один одного є для нас смертельною небезпекою.

Наслідком для росіян буде те, що раз і назавжди росіяни перестануть бути претендентами на українську землю й українську історію, українську церкву і все наше українське. І від цього, мені здається, вони не постраждають. З огляду на їхній націонал-шовінізм, вони, звісно, до такої психологічної розв’язки сьогодні не готові, але їм потрібно до цього готуватись.

В. Білінський

"Звичайно, боротьба народних мас була найважливішим фактором  історичного розвитку у найбільш відповідальні, критичні хвилини. Але ж історія складається не тільки з таких критичних моментів. Нормальний, поточний хід розвитку великою мірою залежав від активності тих, хто зосереджував у своїх руках державну владу, - від їх інтересів, прагнень, від їх розуміння реальної обстановки, від їх здібності і вміння ставити та розв"язувати актуальні практичні завдання".

Згадаймо слова Іларіона про «не худу і не невідому» Русь, а «відому і слишиму всіма кінцями землі», в якій урядували нехрещені предки Володимира. Отож, вважаємо, що саме цей програмний твір визначив ідейне спрямування компендія як невід’ємної частини програми, здійснюваної Ярославом Мудрим.

Політична доктрина тої програми нам уже відома: максимальне ствердження Київської держави як активного і поважного фактора у всесвітньо-історичному процесі. При зверненні до минулого Русі ця доктрина повинна була знайти відповідні втілення та інтерпретацію.

Перед книжками Софійського гуртка було поставлено завдання не просто подати історію країни в героїзованому і уславленому вигляді, а й оспівати конкретних представників великокнязівського дому – предків Ярослава та його родичів. Список зверхників, які потребували особливого пієтету, теж був заданий Іларіоном: Ігор Старий (перший Рюрикович на київському престолі), Ольга, Святослав, а особливо – Володимир. Ось чиї діяння повинні були утворити головне оповідне тло літописного викладу.

Але завдання це, з погляду на реальний хід історії, виглядало досить-таки делікатним. Дім Рюриковичів був династією узурпаторів, що оволоділа київським престолом за допомогою насильства і зброї, переступивши через труп законного царя і справжнього просвітника Русі. І в подальшому політичне обличчя київських зверхників далеко не завжди виглядало імпозантно – принаймні з позиції тих етичних засад, на які спирався православний світогляд. Християнофобство Святослава, насильницьке захоплення Києва Володимиром, убивство Ярополка, релігійна політика після 980 р., усобиця 1015 – 1019 рр. і т.д., і т.п. – все це вимагало такого переосмислення, яке дозволило б докорінним чином перетасувати ідейно-етичні акценти і змалювати обраних літописних героїв у пристойно-рожевому освітленні.

Треба знати, що книжники Ярослава Мудрого діяли рішуче й безпардонно, не вагаючись офірувати історичну правду перед заздалегідь визначеною тезою. Методи їхньої роботи були досить простими і втілювалися в життя з завидною послідовністю. Головний прийом полягав у перенесені обвинувачення з винуватця на жертву, внаслідок чого непривабливий (а то й ганебний) вчинок перетворювався на акт справедливості і державної цнотливості.

Так, під пером Ярославових публіцистів Аскольд і Дір, останні представники династії Києвичів, трансформувалися у бояр «Рюрика» та загарбників київського престолу, а узурпатор Ігор (разом із своїм вихователем Олегом) – у законного володаря і речника правосуддя. Аналогічним чином виступ Володимира проти старшого брата був інтерпретований як необхідний акт самозахисту перед удаваним автократизмом Ярополка. Усобиця, що виникла після смерті Володимира, була повністю поставлена на карб «окаянному» Святополку, тоді як Ярослав у цій досить сумнівній ситуації виглядав знаряддям цілком заслуженої розплати і вищого промислу.

Водночас старанно замовчувалося все те, що могло послужити не на користь Рюриковому дому: запровадження християнства у 860р., просвітницька діяльність Аскольда, історія київської церкви до Володимирового хрещення, антихристиянські «подвиги» Святослава, культурницькі заходи Ярополка, невдала спроба Володимира запровадити іслам на Русі, ворожі стосунки «рівноапостольного» князя з митрополитом, неприхильне ставлення київського боярства до Ярополкового вбивця, політична програма Святополка.

Центральним ядром історичної концепції, створеної книжниками Софійського гуртка, була «Володимирова легенда», яка приписувала всю честь християнізації Русі Володимиру Святославину, прозваному у зв’язку з тим Святим. Ця легенда, офіційно визнана давньоруською церквою, настільки укорінилася у свідомості «істинно православної» Русі, що й досі зберігає роль незаперечної істини, - попри очевидну недоречність і невідповідність історичним фактам.

Русь стала християнською країною 860р., тоді ж було створено київську єпархію, що продовжувала існувати й після перевороту 882р., витримавши всі випробування, утиски і терор. Сенс реформи, здійсненої Володимиром, полягав в остаточному поверненні християнству ролі офіційної, державної релігії. Саме в такому освітленні цей акт, гадаємо, було подано в літописному зведенні 996р.

Поки на півдні Східної Європи Київська Русь пожинала перші плоди християнізації, на півночі, в Славії, назрівали драматичні події, пов’язані з появою на східнослов’янському обрії норманських авантюрників. Ця інвазія спричинилась до виникнення норманістської концепції походження Русі, яка, починаючи від 18 ст., задала прикрої шкоди вітчизняної історіографії.
Поява скандинавських вікінгів на Ладозькій півночі була явищем цілком закономірним і становила необхідну ланку в ланцюгу норманської військово-політичної активності. Морський периметр Європи почав знайомитися з озброєними зграями скандинавів від кінця 8, а особливо – на початку 9 ст. На узбережжі Англії датські загони вперше з’явилися у 787 р., а у Франції – десь близько 800 р. Приблизно тоді ж «кмітливі дани» опинилися в Нідерландах (Фландрія) та в землях західних слов’ян «ободритів».
Смути, що виникали у Франській імперії після смерті Карла Великого, дали підстави норманам не тільки все далі проникати у багаті французькі землі, а й потроху осідати на них. Підіймаючись річками у глиб країни, норвезькі дружини загрожують Парижу, Туру, Орлеану, Діжону, Суасону та іншим великим містам. В кінці 9 ст. конунг Ролон засновує гергоство Нормандію, а через століття його нащадок, Вільгельм Завойовник, захоплює британський престол і стає родоначальником англійської династії Плантегенетів.
Протягом 9 ст. норвежці й датчани грабують Фландрію та Північну Німеччину, досягаючи Кельна, Аахена, Бонна, Трієра, Вормса; шарпають узбережжя Іспанії, виходять у Середземне море. Вони ведуть запеклу боротьбу з військми мордовського халіфа і доходять до Севільї, де завдають арабам відчутної поразки. Одночасно скандинавські загони з’являються в Північній Африці та на середземноморських островах.
Ще в першій половині 9 ст. нормани досягли Італії, де зустрілися з візантійцями. Пізніше (в середині 11 ст.) Роберт Піскар заснував на підні Апеннінського півострова та в Сіцілії досить сильну державу. Папа Микола 2 визнав його своїм васалом і дав титул герцога. Надалі Роберт вів уперту боротьбу проти імператора Олексія Комнина, втручався у змагання Ватикану з німецьким імператором 4; одним словом, провадив бурхливу зовнішню політику. Поле діяльності норманів не обмежилося Європейським континентом. У 986 р. Біорн Геріулфссон першим досяг Американського узбережжя, а через 4 роки Еріх Рудий, вигнаний з Норвегії за вбивство, висадився у Гренландії. У Північно-Східній Америці почали виникати норманські колонії, засновником яким вважають конунга Лейфа Ейріксона. Таким чином, навіть Атлантика нездатна була стримати рух скандинавських завойовників.
Отож, було б дивно, якби Східна Прибалтика і північ Східноєвропейської рівнини залишилися осторонь того руху. Цього, звичайно, й не сталося. Відміна полягала в тому, що на Русі замість датчан і норвежців провідна роль належала шведам. Від початку 9 ст. шведські вікінги освоюють узбережжя Балтики і починають проникати в глиб континенту. Пройшовши фінською протокою, вони потрапили в горло Неви, далі вийшли до Ладозького озера і тут зіткнулися зі східними слов’янами. Сталося це в 60-ті роки 9 ст.
Залишимо осторонь непевні літописні згадки про данину, яку ільменські словени, чудь, вісь та меря (племена, що входили до складу Славії) нібито сплачували «варягам» ще до 870р. Виключати можливість такого, звичайно, не можна: коли Франція, Німеччина чи Іспанія відкуповувалися від озброєних банд, то чому не могло щось подібне трапитися й на сході Європи? Але наявні відомості надто далекі від історичної достовірності. Зовсім інша річ – утвердження в Ладозі норманської династії князів.

М.Б.

Репан Олег

На місці Дніпропетровська був центр козацької паланки Новий Кодак. Проте царській владі було вигідніше «учредить» місто «заново», як Катеринослав


Традиція говорити про Південно-Східну Україну як про Дике поле, що до приходу росіян було незаселеним та нецивілізованим, утвердилася також і в українській суспільній думці. Натомість не лише Одеса заснована на місці Гаджибея, Сімферополь – на місці Ак-Мечеті. Місто, що було закладене для прославляння Катерини ІІ, також використало українське поселення – Новий Кодак. Проте згадувати про це «не було прийнято». А між тим Новий Кодак був заснований ще 1645 року.

Поквапити історію

Скільки років Дніпропетровську? Запитання, що навряд чи буде складним для більшості дніпропетровців. Трохи попорпавшись у пам’яті й пригадавши яскраві білборди з останнього ювілею, вам упевнено скажуть: «Двісті тридцять чотири роки!». А старше покоління пригадає 1976-й, коли з великою помпою відзначалося 200-річчя міста. На перший погляд видається, що з арифметикою все гаразд, але якщо відкрутити колесо історії на століття назад, то виявиться, що, приміром, сторічний ювілей відзначався не 1876-го, а 1887-го. Це справді так, бо в ХІХ столітті відлік вели від візиту імператриці Катерини ІІ та монаршого благословення міста. Та в ХХ столітті місто раптово постарішало. Як відомо, в історії Росії були часи допетровські, петровські та дніпропетровські. Проте Леонід Ільїч Брєжнєв, не чужий місту над Дніпром, був не вічним, і місцеві партійні бонзи сумнівалися, що він доживе до чергового ювілею в 1987 році. А тому, згадавши, вочевидь, історію про Ходжу Насреддіна, який брався навчати грамоти віслюка, сподіваючись, що «за цей час хто-небудь точно помре: або я, або ішак, або емір», вирішили поквапити історію.

До ювілею можна було отримати непогане фінансування з бюджету, та й нагороди традиційно знаходили своїх героїв під якісь урочистості. Історики піднапружилися і видали дату – 1776 рік. Дата, відверто кажучи, має вельми віддалений стосунок до виникнення міста – саме цього року азовський губернатор Васілій Чєртков підготував план побудови Катеринослава біля впадіння річки Кільчень у Самару. Навіть тепер, коли Дніпропетровськ є мільйонником, ця місцевість розташована далеченько за містом.

Тож від якого року вести літочислення міста? Повертаємо 1887-й, лаємо комуністів за чергову історичну фальсифікацію і спимо спокійно? Не все так просто. У чому обидві дати єдині, то це в ідеології. Обидві вони спираються на міфологему, що не було тут до Катерини ІІ нормального життя. Дике поле, та й поготів. Прийшла ж матінка-імператриця, тупнула ніжкою – і стало людям щастя. Теза ця формувалася ще за життя Катерини, і пов’язана вона не тільки (а радше не стільки) з її марнославством.

Катерина ІІ не зносила запорожців, і це мало прагматичні підстави. Поки січовики переважно жили війною, їх ще терпіли. Але вільна праця вільної людини – страшна сила. Та й кошовий Петро Калнишевський розумів, що лише війною не проживеш. Тому населення Вольностей запорозьких за його правління зросло вдвічі, ремесла, торгівля – все вирує, кипить і багатіє без батьківської опіки російського уряду. А відтак з’явився не лише указ про ліквідацію Січі, а й настанова, щоб ім’я запорозьке було забуте.

Обласний центр... козацтва

Яким боком усе це пов’язано з Дніпропетровськом? Дуже просто: з «времен очаковских и покоренья Крыма» історики воліли не згадувати про те, що насправді місто виросло на системі козацьких поселень. Гість Дніпропетровська може провести експеримент – зупинити десь, наприклад, на центральній вулиці людину і спитати: «Як потрапити до Кайдаків (або в Діївки чи Сухачівки). Вам із задоволенням підкажуть. Сіль у тому, що все це назви козацьких поселень, відомих щонайменше із середини ХVІІІ століття. Тож Катеринослав часів Катерини ІІ розбудовувався, спираючись на старовинне місто Новий Кодак, перша згадка про яке сягає 1645 року. Розкинулося воно на правому березі Дніпра, неподалік сучасного Кайдацького мосту, там, де здіймаються до неба хрести Миколаївської церкви – найстарішої в місті. До речі, в цьому тихому районі Дніпропетровська з козацьких часів збереглося навіть планування вулиць.

Що таке місто? Це передусім центр – адміністративний, військовий, господарський, культурний та церковний. Новий Кодак був центром Кодацької паланки (аналогічно до сучасного поділу на області, Вольності Війська Запорозького мали свої адміністративно-територіальні одиниці – паланки), територія якої перевищувала 12 тис. км2. Тож трохи жартома можна сказати, що «обласним центром» Дніпропетровськ був уже на початку XVІІІ століття. На чолі паланки стояв полковник, якого козаки в Січі переобирали щороку, а то й частіше, щоби до місця не приріс та не піддавався різним спокусам.
Одне з основних завдань полковника – захист людей. Для татар особливо неприємною була наявність фортеці. Але часто гірше за татар дошкуляли кодачанам представники імперської влади, які прагнули повернути переселенців. Проте й для них у козацьких полковників знаходилися аргументи. Наприклад, 1703 року озброєні кодацькі козаки виїхали назустріч такому загону і «переконали» його не чіпати втікачів. У ході «дискусії» вбили кількох коней. А коли в 1753-му до Нового Кодака прибув такий собі Григорій Лесенко, щоби зібрати податки з переселенців, то полковник Семен Савеліїв розбив об його голову черпак для води й порекомендував забути дорогу на Запорожжя. Добре, що черпак був дерев’яний.

Полковник судив, збирав податки, ганявся степами за розбійниками, але основним нервом життя Нового Кодака було не управління, а торгівля. Адже місто виникло на перетині важливих торговельних шляхів, на перевозі через Дніпро. Сюди приїздили купці з Правобережної та Лівобережної України, Польщі, Росії, Дону, Кримського ханства. Могли вони прибувати суходолом, могли Дніпром (Новий Кодак мав зручну гавань). Купцям треба відпочити – і в місті виростають шинки та заїжджі двори, яких на 1773 рік було понад три десятки.

Великими торговельними подіями були ярмарки – 15 серпня, 26 вересня та в грудні. Щоденна торгівля відбувалася в магазинах на базарному майдані, яких налічувалося понад 40. Зупинка базарної торгівлі загрожувала нормальному життю міста, і тому 1760 року кодацький полковник Іван Горбоніс мусив писати до Коша, що в Новому Кодаку поширилася чутка стосовно чуми, яка немовби вирує на Січі. Торгівці злякалися, і базар припинив свою роботу, як наслідок – мешканцям Нового Кодаку не вистачало хліба та інших харчів. Полковник просив Кіш надіслати офіційне повідомлення, що заспокоїло б переляканих людей.

Згадки про ремесла іноді трапляються в найнесподіваніших документах. Наприклад, у слідчий справі Григорія Сотниченка, який «випадково» зустрів у плавнях чотирьох волів. Перейнявшись долею бідної худоби, Сотниченко перегнав її до свого приятеля в Новий Кодак. Після цього пішов до слюсаря, якому залишив для ремонту рушницю. У цьому випадку цікавить не так провина козака, як наявність у місті майстрів, котрі професійно лагодять вогнепальну зброю. Загалом у документах Нового Кодака згадуються ковалі, гончарі, ветеринари, слюсарі, ткачі, різники, кушніри тощо. Приміром, в одній лише майстерні Лазаря Глоби працювали 15 кравців.

Перші згадки про церкву в Новому Кодаку сягають середини XVІІ століття, а в середині наступного тут уже був центр, що керував усіма церквами в північних паланках Вольностей Війська Запорозького. Очолював його священик новокодацької Миколаївської церкви Стефан Андріїв. Ця церква була популярна в усьому Запорожжі завдяки чудотворній іконі Божої Матері.

«По-пластунськи»

Важливий момент, який не так просто прояснити, – кількість мешканців Нового Кодака. Січ постійно занижувала дані, щоб уряд не мав формальних підстав вимагати повернення кріпаків поміщикам. Проте в середині 1750-х років у Новому Кодаку був городовий отаман (зараз, напевно, ми назвали б його мером) Ничипор Пластун, схильний до зловживань. До його обов’язків належав збір податків із кожного обійстя. Яким же було здивування січових старшин, коли виявилося, що Пластун «забув» внести до списків близько 100 дворів. А загалом їх у місті налічувалося 500. Пластун домовився з найвпливовішими мешканцями Нового Кодака і не брав із них жодної копійки.

Цікаво, що у внутрішніх документах, де не було потреби замилювати очі російському уряду, фігурує цифра 500 дворів. Двір у Новому Кодаку на той час – це дві-три хати та щонайменше десять мешканців. Відповідно отримуємо цифру 5 тис. осіб. Багато це чи мало? Для прикладу візьмімо одну цифру. Катеринослав через 100 років, у середині ХІХ століття, налічував 10 тис. мешканців...
Але як пов’язані Катеринослав і Новий Кодак? Річ у тім, що побудувати нове місто без використання старих козацьких поселень не вийшло. Зручних для життя, але ще не заселених місць у краї було обмаль. І в 1784 році з’являється указ про перенесення будівництва губернського центру з берегів Кільчені до Нового Кодака. На його базі починається будівництво, тут живе катеринославський мер, саме тут зустрічають Катерину ІІ. Далі центр міста змістився на 7 км, на гору, де справді ніхто не хотів жити, бо незручно. Довелося перенести новокодацьку торгівлю, заборонити користуватися перевозом, перевести з Нового Кодаку повітові установи. А проте центр таки «з’їхав» із гори до зручної Половиці, ще однієї козацької слободи, де й лишається досі. Чимало районів міста зберегли козацькі назви. Погляньмо на правий берег сучасного Дніпропетровська – Таромське, Діївка, Сухачівка, Новий Кодак, Мандриківка, Лоц-Кам’янка. Якщо прийняти концепцію виникнення Катеринослава з нуля, то доведеться стверджувати, що російський уряд винищив місцеве населення й завіз сюди абсолютно нових людей. Побутування старої топоніміки свідчить про інше. У багатьох дніпропетровців знайдуться предки поміж мешканців міста XVІІІ століття – варто лише зазирнути до міської телефонної книги, де ховається величезна кількість смаковитих козацьких прізвищ. То, може, повіримо російському офіційному документу 1784 року: «Екатеринослав, вновь учреждаемый город из местечка, Новым Кодаком называемого…»?

Костянтин ТИЩЕНКО

«СКАНДИНАВЩИНА В ДАВНІЙ РУСИ»: ПОГЛЯД ІЗ СУЧАСНОСТІ


Львів’янин Омелян Партицький (1840 — 1895) був мовознавцем, етнографом, істориком і педагогом. Більшу частину свого життя присвятив він викладанню у вчительській семінарії у Львові.

Можна лише уявити, якими були працездатність і наснага молодою вченого, якщо він у віці 27 років уже спромігся опублікувати великий німецько-український словник на 35 тис, слів (акурат через рік після Енського указу про заборону всього українського на Наддніпрянській Україні). Як тепер сказали б, «у вільний від роботи час» він створив низку підручників з української мови та літератури для народних шкіл, редагував педагогічний двотижневик «Газета шкільна» (1875-1879), а також перші видання товариства «Просвіта» (якийсь час був і його головою).
…

Друкував у «Зорі» власні дописи й сам О.Партицький. Зокрема 1886 р. він узяв участь у журнальній полеміці з питань історії Русі, опонуючи галицькому історикові й громадському діячеві москвофільського напряму Антонові Петрушевичу (1821-1913). Деякі висловлені в полеміці тези Омеляна Партицького не обійшла увагою москвофільська партія, її фінансована російським урядом і підтримувана польською адміністрацією газета «Новый Проломъ» надрукувала статтю одного з головних своїх співробітників, гімназійною вчителя П.Свистуна (1844-1919) під назвою «Спор о Варяго-руссах», де автор обстоював слов’янське походження русів.

Добре обізнаний з досягненнями тогочасного європейського порівняльно-історичного мовознавства, О.Партицький мав, що відповісти і П.Свистуну, і пропагованій ним концепції Д.Іловайського (1832-1920), російського історика-монархіста, автора праці «Разыскания о начале Руси»(1876).
…

Своєму в міру полемічному історико-філологічному дослідженню О.Партицький дав назву «Скандинавщина в давній Руси», яка вичерпно відповідає змісту праці. Після завершення публікації в «Ділі» О.Партицький зібрав окремі випуски свого дослідження й надрукував їх у 1887 р. власним накладом у вигляді книжки. Треба сказати, що «Скандинавщина» не була першою великою науковою працею автора: 1883 р. він видав іншу книжку про темні місця у «Слові о полку Ігореві», а через рік — і саме «Слово» з власним перекладом. У цих книжках, як і у своїх статтях у «Зорі», Омелян Партицький докладно розглянув скандинавські впливи на історію, право й релігію давніх русів у світлі щонайновіших, як на ті часи, здобутків європейської лінгвістичної та історичної науки.

Про досягнутий автором рівень ерудиції в досліджуваній галузі свідчить критичний апарат «Скандинавщини», що охоплює до півсотні дотичних темі книжок: історичні текстові джерела київських, візантійських, арабських, фризьких, скандинавських, саксонських авторів IX-XIII ст., європейські дослідження XIX ст. з слов’янського й германського мовознавства, зокрема класичні теоретичні праці Я.Ґрімма та Ф.Міклошича. На всі ці твори автор покликається, як правило, зазначаючи сторінку, регулярно цитує їх переважно мовою оригіналу (українською, грецькою, латинською, давньоруською, німецькою, данською, дещо і російською), професійно оперує давньоісландським, данським, фризьким лексико-граматичним матеріалом.
…

Наріжною науковою проблемою для О.Партицького стала потреба у світлі нових досягнень європейського мовознавства розібратися в першоджерелах поняття «Русь»; що воно означало для людей ІХ ст.? Чи справді, як це доводив Д.Іловайський, уже тоді «руский» означало те, що тепер — «російський», тобто прикметник, застосовний виключно до Московської держави? Чи початок тієї загадкової «Русі» міг бути взагалі не слов’янським?

Шукаючи відповідей на ці питання, О.Партицький вдається до філологічного аналізу мовних виявів «Русі» — відомих з історичних джерел імен «руских» князів і княгинь, послів, «мужів», назв князівської дружини, географічних об’єктів Русі тощо. На щастя, цих назв збереглося в історичних документах чимало, тільки от звучать вони якось «не по-руски». Аби урельєфнити, унаочнити цю явну суперечність — неслов’янський характер найдавніших «руских» імен — О.Партицький використовує особливий риторичний засіб – багаторазове повторення, нагромаджуючи сполучення, самоочевидні у своїй суперечливості. Так, він подає в такий спосіб низку імен «руских» послів з договору Олега з греками 911 p.: руский посол Фарлоф... руский посол Фрелав... руский посол Всрмуд... руский посол Груалд... руский посол Труан... руский посол Ульфост... За кожним ім’ям у книжці дано його етимологічне пояснення, причому таки ж на скандинавському мовному матеріалі: far «перед» + lof «слава», fred «мир» + lof «слава», ver «боронити» + mund «добро, дар», hrod «слава» + vald «влада», hrod «слава» + har «військо», сканд. ім’я власне Throand «в успіхах щасливий», ulf «вовк» + fast «сильний, швидкий» та ін. Так учений показує, що всі ці «рускі» імена історично засвідчені як загальні іменники або й безпосередньо імена власні у мовах фризів, данців та інших скандинавів.

Через 34 роки — новий договір «руских» князів з Візантією (945 p.). І знову імена звучать по-чужинському: руский князь Гарфаст... руский князь Гакун... руский князь Турд... руский князь Гамунд... руский князь Ґунар... руский князь Етон... Неслов’янськість звучання цих імен очевидна навіть для нефахівця, проте, з іншого боку, відчувається їхня певна взаємопов’язаність у своєрідному «варварському» звуковому матеріалі та окремих повторюваних звукових підрізках. І тут до кожного імені дав О.Партицький етимологічний коментар. До цього знову придається йому скандинавський мовний маїеріал -har «військо» + fast «сильний», hakon «шляхтич», Thr «Перун», ha «високий» + mund «дар», gunn «війна» + har «військо», jtun «велетень». Щоправда, є серед цих «руских» нарешті й князь Ігор. Та однак це просто те скандинавське ім’я, яке поряд з Олегом і Ольгою утрималося досі в пас від княжих часів, і його складові — це ing + var тобто «богом збережений».

По 24 іменах князів під договором стоять ще 24 імені послів (по одному від кожного князя) — і знову: Івор, Вуєфаст, Ульб, Ґрімм, Кари, Шихберн, Шибрид, Сфирка... Далі ще 30 «руских» купців — Адун, Адулб, Инґивлад, Уліб, Турбід, Фурстин, Фрастин, Ґунастр, Руалд, Інґельд, Турберн... «Обговорив я досі, — завершує своє обстеження О.Партицький, — до 90 імен власних... перших руских князів: назви самі скандинавські, за винятком трьох у договорі Ігоря (Святослав, Володислав, Предслава)». Після вікової полеміки навіть опоненти тези про скандинавський початок Русі, скажімо в коментарях до російського перекладу книги Костянтина Багрянородного «Про управління імперією», змушені визнати, що принаймні в документах X cm. «руский» означало «скандинавський». Свій історичний внесок до цього наукового завоювання зробив і О.Паргицький, який понад століття тому закликав опонентів зі свого наукового та суспільного середовища «лишень» побачити очевидне (для освіченої людини): «В договорах Олега й Ігоря з греками зовуть себе скандинави «від роду руского», а Константин зове знов «рускими» скандинавські назви Дніпрових порогів». Усіх власних імен і назв у договорах і книзі Константина Багрянородного понад 90 - «дійсно спорий словарець, що мов живий свідок голосно промовляє о народнім походженні перших наших князів і їх дружини. Скільки не розчитувався Іловайський в грецьких джерелах, нігде не міг він знайти свідчень на підпору теорії о слов’янськості руссів, зівсюди мов хором кличуть греки до нас: русси — то не слов’яни!».

Про рівень фахової підготовки О.Партицького можна судити хоча б з такого його коментаря до етимології імені «руского» князя Рурика — від Hrdh + rikr «слава + могутній»: «Пізніше, при обговоренні договорів Олега і Ігоря з греками, викажу, — пише вчений, — що в заміщених там скандинавських словах кожне акцен¬товане (довге) й виразив писець після дунської (за данською — К.Т.) вимовою через у. Се буде і причина, для чого думський Rorik називався у нас Руриком (наші предки виговорювали скандинавські слова після вимови пануючих руссів)»
…

Неважко уявити собі дальшу долю варязьких імен еліти в київському слов’янському середовищі: за малим винятком (Ігор, Ольга, Олег) германські складники інших імен були скальковані по-слов’янському: Фарлоф «пред — слава» став Передславом, Фрелав «мир — слава» — Мирославом, Груалд «слава — влада» - Владиславом, Груар «слава — військо» — Воєславом і т.д. Така двоморфемна модель власних імен людей відома в різних мовах, однак те, що вона прийшла до давньоруських імен саме з германської, видно хоча б із відсутності її в тодішніх питомих слов’янських іменах на зразок Мал, Малуша, Добриня, Ждан, Неждан, Вадим, а з іншою боку — у її живучості в теперішньому германському світі, де досі широко вживані Фридрих «Миросил», Генрих «Домосил». Едвард «Власнобор», Гельмут «Здравомисл», Людвіг «Боєслав», Фердінан «Смілопут», Роберт «Блискослав», Рудольф «Вовчеслав», Вольфґанґ «Вовчехід», Ебергард «Сильний кабан» тощо. Не випадково літописне Ульфост «Швидкий Вовк» явно пов’язане з пізнішим ім’ям воєводи «Вовчий Хвіст» (незавершена калька), і навіть ім’я Володимир тепер визнається-таки ймовірним запозиченням з давньогерм. Вальдемар «Владослав».
…

Правильно ідентифікуючи назви міст Київської Русі в тексті Константина Багрянородного (Любеч, Чернігів, Вишгород, Київ), О.Партицький звертає особливу увагу на подану Константином унікальну назву Києва «руских» часів Самбатас. За образним висловом Г.Іллінського, ця назва є найважчим сфінксом «рускої» історичної географії. Цією загадковою назвою Києва займалися десятки вчених – від Потоцькото і Карамзіна до Мирра і Абаєва її намагалися вивести з мов: слов’янських, угорської, литовської, арабської, хозарської, єврейської, вірменської, іранських, О.Партицький, виходячи з конкретного «варязького» подвійного контексту, веде свій етимологічний пошук у тому ж таки скандинавському річищі, що й Томсен, Буше, Домбровський і Віґфуссон. Але його етимологія, цілком відмінна від їхніх і краще вмотивована, так і залишається досі невідомою сучасній «офіційній» науці. Зокрема А.Залізняк у своєму коментарі до книги Константина Багрянородною зазначає: «Пропоновані скандинавські етимології з sandbakki «піщана виспа», sandbakkaa «піщаний пагорб», sand-va піщаний брід» — незадовільні». А проте ціле століття нехтувана етимологія О.Партицького значно глибша й досі переконлива: sam «разом» + bat «човен»(!), тобто «збірне місце для човнів», що відповідає не лише духові, а й сутності способу існування варязької дружини київського князя.

Аргументуючи свою етимологію, вчений звертається, зокрема, до такого відомого уривку тексту Константина про спосіб життя русів: «Коли приходить листопад, зараз їхні архонти (володарі. — К.Т.) виходять з усіма русами з Києва (курсив наш. — К.Т.) і вирушають на полюддя, що зветься «ходінням по колу», а саме до словіній деревлян, дреговичів, кривичів, сіверян та інших слов’ян, які є данниками русів. Годуючись там цілу зиму, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане крига на річці Дніпрі, повертаються до Києва. Потім так само, як було сказано, узявши свої однодеревки, вони споряджають їх і вирушають на Візантію». Якщо для полюддя ки¬ївські князі «виходять з усіма русами з Києва», то стає якнайочевиднішим, щ саме являли собою ті «руси» в X ст.: то була князівська дружина скандинавського походження, яка восени розходилася на прогодування по підлеглих землях Київської дер¬жави, а навесні поверталася в човнах річками знову до Києва, громадилася під Витичевим і щоліта вирушала на чергові військові грабунки куди заманеться — до Візантії, на Дунай, до Криму чи на Волгу. Отже, навіть за інших рівних умов, «руский» етноісторичний контекст додатково свідчить на користь скандинавської етимології Самбатаса як «місця збору для човнів».
…

Дратівливість поганий порадник, а все ж монархіст Д.Іловайський дратується і в запалі каже, що Константин Багрянородний попсував рускі назви князів і дружин, помішав без ладу географічні назви, користувався хибною інформацією, Константин нічого не розуміє. Але ж тоді й Нестор, виходить, попсував ті горезвісні незрозумілі росіянинові, й однак «рускі» імена (причому, не змовляючись, подає їх акурат, як у Константина, та ще й додає прямих свідчень скандинавського походження «русі»). І арабські джерела «псують» водно з ними. І скандинавські саги — теж. Залишається образитися на всі відомі історичні джерела, що стосуються цієї теми. Або «створити» потрібні собі (досі підозріла історія з «Тмутороканським каменем»). Або, махнувши рукою на науку, просто прийняти ніяк не доводжувану тезу за керівництво до дії.
…

Сторінки книжки О.Партицького з філологічним аналізом назв Дніпрових порогів належать досі до найцікавіших — і завдяки описам очевидців ХiХ ст. переходів у човнах цього давнього річкового шляху через пороги і, звичайно, передусім завдяки його професійно виконаним скандинавським етимологіям назв порогів: Hlmfors «острівний поріг», Gellandi «дзвонковий» (Звонець), Eifar «небезпечний (Ненаситець), Barafors «хвильовий, хвилястий» (Вовнич), Lanti «кипучий» (Веручий).
…

Досконало знаючи відомі на його час історичні й мовні факти, О.Партицький впевнено заперечив теорію Д.Іловайського як таку, що їм не відповідала. Справді, влада «русів» виникла на Наддніпрянщині ніби раптово, доказів її місцевого походження та формування не знайдено й до нашою часу — незважаючи на значні зусилля археологів. О.Партицький пише: «...Наші предки стогнуть віками в неволі, платять дань хазарам — а в одній хвилі, мов deus ex maсhina, повстає серед них організація державна, они о власних силах розвивають незвичайну силу воєнну, витворюють флоту з тисячами кораблів, обзнакомлюються з торгівлею, купчать в Греції, Болгарії, над берегами Волги, Каспійського моря...». Отже, якщо не автохтонні слов’яни, то хто ж тоді з походження ті «руси»? Виявляється, і в часи О.Партицького відповідних джерел не бракувало — річ у тім, що «змиритися» з ними міг лише неупереджений дослідник. Перше знайомство греків з русами припадає на 839 рік. Тоді франкський імператор Людовік, за надійними історичними свідченнями, розпитував русів про їхній рід і довідався, що вони прибули зі Скандинавії, а саме зі Швеції: «Rhos gentis est Sueonum». Грецький патріарх Фотій був свідком походу на Грецію «русів» Аскольда і Діра. У своїх листах Фотій так згадує про цей нарід: «Руси вирушили з півночі, то нарід з кінця землі, варварський нарід, неосілий, а хоч малий числом, а вже досяг величі та забагатів». На думку О.Партицького, все тут слушно, аж до того, шо «наші скандинавці становили лиш дружину, котра разом репрезентувати могла значну силу воєнну, але нічим була в порівнянні до великого числа підбитих слов’ян». Кремонський єпископ Лютпранд, певний час — посол у Царгороді, також писав про тодішніх русів, що вони «alio nomine nordmanni appellantur» (інакше звуться норвежцями). А ще один грецький письменник — Георгій Амартол русь виводив зі скандинавського племені: «Приплу русь на Костянтинъ градъ лодіями тисящь 10, отъ рода Варяжска сущимъ».

«Що ж значило Ruos у скандинавців? — запитує О.Партицький. — Якби ми жили в Данії або в Англії, нам би й на гадку не приходило завдавати собі таке питання. Там писали Ruoth, але звук th вимовляли (як і нині вимовляють) з виразним позвуком s. ... Скандинавське ruoth-ar значить те, що й німецьке Ruderer (веслярі, корабельники, моряки)».

Через 60 років цю ж саму скандинавську етимологію слова «русь» докладно опрацював М.Фасмер у своєму словнику.
…

Щодо перенесення назви завойовників па завойоване населення, то й тут М.Фасмер вказує па такі аналогії, як франки (Франція), нормани (Нормандія), новогреки (‘), лонгобарди (Ломбардія), болгари; додамо ще назву румунів, циган (самоназва — ром).

Далеко не всі сучасники О.Партицького поділяли його наукову концепцію, дехто закидав йому, нібито він «переяскравлює» германські впливи на формування Київської держави. Проте фактом залишається те, що сучасна критична наука не просто опинилася на позиціях О.Партицького, але часом відтворює його тези слово в слово:
…

У своїй книжці О.Партицький обґрунтовує також міркування про те, що домівкою веслярів-русів була Данія: «Нестор, вичисляючи краї скандинавські, не наводить Данії, лиш на єї місце кладе назву Русь – отже, в тій Русі, а не деінде, шукати треба вітчини нашої о Рурика і єго дружини... В половині 9-го віку жив дійсно в Данії Рурик, звісний морський пірата і опісля володар Фризії. Прогнаний з Фризії, він шукати мусив іншого місця — єго ім’я появляєсь нараз в землі новгородських слов’ян». Дев’яте століття — «то був час найвищого розвитку дунської сили, час славного корсарства морського, в котрім майже кождий мешканець Данії носив стрій моряка. В тогдішні часи кождий дунчик був моряком, був після давнього способу мовлення русом. На думку дослідника, руси, які ще перед IX ст. воювали в Іспанії, вийти могли лише з країв, де панували данці (Франконія, Англія, Данія), У книжці зазначено також, що топоніми з коренем Ruth-, Rods-, Ruots- поширені вздовж морською узбережжя Європи. Показовим для цієї теми О.Партицький вважає також і той факт, шо візантійці довгий час розрізняли поміж своїх найманців «власне варягів і «наших» русів — варяги служили в греків у пішому війську, а руси при флоті.
…

Як підсумовує тему О.Пріцак, «чи прийняти так звану норманську теорію походження руської Київської держави, чи ні, — треба ствердити сильний нормансько-вікінгській елемент у торговельно-воєнних дружинах кондотьєрського типу руських міст та князів. Вони приносили з собою свою мову (пор. назви Дніпрових порогів Констянтина Порфірородного), свої імена (пор. «руські» імена договорів із греками з X ст.), усну словесність (вплив саг на стару українську словесність, на «Слово о полку Ігореві»), а також елементи свого військового устрою та права. Проте вони, видно, швидко українізувалися».
…

Полемічна загостреність книжки О.Партицького зрозуміла — адже її злободенним призначенням і найближчою метою було спростувати упереджену тезу Д.Іловайського про те, що в Русі «нема і сліду скандинавщини» — і з цим завданням автор, безперечно, впорався. Проте йому вдалося сягнути й вищої мети: пер¬шому відкрити — енергійно, рішуче — одразу цілу низку «руських» — тобто варязьких — загадок української історії за допомогою «ключа» скандинавських етимологій. Вони повертаються тепер вдячним нащадкам.


П.С. Одна із найбільш обгрунтованих статей, що доводилося читати про cкандинавські "впливи". 

Ще приклад:

EngLAND
ScotLAND
FinLAND
GreenLAND
IceLAND
IreLAND
ShetLAND
(PoLAND, SwitzeLAND, ZeaLAND)

LAND: 1.n. 1) земля, суша, суходіл; 2) земельна власніть; 3) країна; 
           2. v. причалювати; приставати до берега; висаджувати.

– саме ці слова Тараса Шевченка пригадалися, коли залишав Будинок культури села Воронькова, де відбулася сесія Вороньківської сільської ради.

30 вересня депутати сільської ради вирішували долю напису на пам’ятникові, що встановлено в центрі Воронькова в День Незалежності на честь вороньківських козаків, що загинули у бою за Українську державу. “Вічна слава і пам’ять героям Вороньківської сотні Переяславського полку, полеглим за Вільну Україну в бою з більшовиками на берегах Трубіжа 4 лютого 1919 року”, – такий напис викарбовано на монументі.
Депутати розглядали подання мешканців села, які вимагали прибрати згадку про більшовиків. В актовій залі Будинку культури зібралося чимало противників вшанування українських героїв. Були й українські патріоти. Сільський голова Ігор Заборний, відкривши засідання, надав можливість виступити сторонам конфлікту.
Коли виступали противники пам’ятника борцям за волю України, його оборонці тихо слухали, хоч з ворожих вуст злітали такі словечки як “бандити”, “куркулі” та інші, просякнуті московсько-грабіжницьким духом. Вороги зухвало стверджували, що ніякої Вороньківської сотні козаків Переяславського полку Армії УНР не було, а була банда. Член ветеранської організації з Борисполя нахабно вимагав “убрать с тєріторіі етат памятнік”.
Коли слово взяли захисники пам’ятника, ветерани КПУ зчинили ґвалт. Не подіяла навіть заувага літнього вороньківця, що монумент освячено настоятелем Української православної церкви, який і відспівав загиблих козаків. Не дослухалися й до наукового співробітника Бориспільського музею Тетяни Гойди. Депутати сільради постановили до 30 жовтня прибрати з монумента згадку про більшовиків.
Проти кого ж тоді воювали вороньківські козаки? Може, самі із собою?
Ніби про цей випадок висловився Тарас Шевченко в поезії “До Основ’яненка”: “Тяжко, батьку, жити з ворогами!”.
І ось нова вістка з Воронькова – меморіальну дошку замазано фарбою…
Поезію “До Основ’яненка” Кобзар завершував так:

Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине,
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.

Вадим ШАПОШНІКОВ, онук вороньківця Дмитра Шапошника,
який не повернувся із Другої світової війни

http://nezboryma-naciya.org.ua/

Росія має загарбницьку ментальність, яка не терпить іншої точки зору... Громадськість не сприймає Табачника як міністра і як політика... Це буде чергове насильство над правдою...

Мрія міністра освіти Дмитра Табачника здійсниться – єдиний російсько-український посібник з історії таки напишуть. Учора Росія і Україна домовилися створити робочу групу в складі учених-істориків з підготовки єдиного навчального посібника для вчителів історії. Табачник заявив, що вчителі історії – люди, підготовлені до сприйняття різних точок зору, зокрема контраверсійних і дискусійних, можуть дати більше знань дітям, які вже самі зроблять свої висновки з того чи іншого приводу. А в Росії до того ж вирішили написати і свою окрему версію української історії, через розбіжності в поглядах українських і російських істориків. Про це повідомив директор Інституту загальної історії РАН, академік Олександр Чубар`ян. Кому і навіщо потрібен спільний з Росією посібник історії, ми запитали у експертів.




Євген Сверстюк письменник, дисидент:

ЦЕ НЕ Є ІСТОРІЯ, ЦЕ Є АГІТАЦІЯ

То буде російський посібник, який буде диктуватися стандартами російської фразеології і історії, він буде дуже схожий на той, який був за часів СРСР. Це цілком відповідає світогляду Табачника, але абсолютно не враховує правдивої історії України.

Для вчителів це буде велике баламутство, плутанина, непорозуміння. Та я думаю, довго така практика не втримається. Так само, як і Табачник на своїй посаді. Але у всякому разі шкоди наробить дуже великої. Постійна переорієнтація – це понад силу середнього вчителя, який сам не користується першоджерелами, а читає підручники та посібники.

Вся українська інтелігенція протягом всіх віків, коли було дозволено і коли було не дозволено, користувалася працями українських істориків. І буде користуватися тільки українською історією, бо кожна нормальна нація сама собі пише історію.

Росія має загарбницьку ментальність, яка не терпить іншої точки зору. Так було до революції, так є і досі. Це не є історія, це є агітація.




Дмитро Степовик, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ, доктор філософії, мистецтвознавства, богослов’я

ЦЮ ІСТОРІЮ МОЖНА БУДЕ ВИКИНУТИ НА СМІТНИК - НІХТО ПО НІЙ ВЧИТИСЯ НЕ БУДЕ


За 19 років незалежності України не тільки у дорослих людей, але й у дітей, у школярів старших класів вже склався певний стереотип поглядів на українську історію як на історію окремого від Росії народу і самостійної держави, яка час від часу переривалася різними нападами. Україна веде свій початок від Київської Русі. Навіть від дохристиянських часів була держава, якою досить ефективно управляли наші князі. Наскрізний шлях хронологічної української історії добре відомий. Але потім за Петра I у XVIII столітті все це було “пришпандьорено” до Росії, мовляв, це частина російської історії. Але Росія – це набагато молодше державне утворення, яке сформувалося у 14-15 столітті з невеликого князівства, яке відсепаратизувалося від Київської Русі. Це всім відомо.

І сьогодні напівграмотний чоловік з сумнівними докторатами (ми знаємо, як все це захищалося, коли він був головою Адміністрації за президентства Кучми) збирається писати спільний підручник з історії України?! Цю історію можна буде викинути на смітник. Ніхто по ній вчитися не буде.

Український нації і українській школі цей посібник не потрібен. Його будуть заперечувати вчителі. Хіба що його буде нав’язувати міністр... Але думаю, що дні Табачника на цій посаді полічені. Він прекрасно розуміє, що українська громадськість його не сприймає як міністра і як політика. Йому ясна дана оцінка як запеклому українофобу, україноненависнику. Це людина абсолютно неграмотна в історії. Тому сьогодні провадити таку роботу – це “розмова на користь бідних”.

Звичайно, він знайде багато авторів-прислужників. Але цей посібник абсолютно суперечитиме науковій академічній історії України, яка розробляється Інститутом історії України НАНУ та історичними факультетами провідних університетів.

Цього посібника ніхто не буде сприймати серйозно. В перспективі його просто висміють і це буде трактовано як курйоз в історії незалежної України.




Мирослав Попович, академік, директор Інституту філософії НАНУ:

ЦЕ БУДЕ ЧЕРГОВЕ НАСИЛЬСТВО НАД ПРАВДОЮ. І ВОНО ПРОВАЛИТЬСЯ

Думаю, ця ідея провалиться у будь-якому випадку.

Об’єктивне розуміння і, відповідно, виклад подій, безумовно, мають бути досягнуті. Але спочатку треба мати позицію науки в цьому відношенні. А її нема.

Що буде писати міністр з відповідними однодумцями у російському середовищі, я не уявляю. Але точно, нічого хорошого з цього не вийде. Склепати щось можна. Це буде чергове насильство над правдою. І воно провалиться рано чи пізно.

У німців і французів не було розбіжностей в оцінці нацизму за французької окупації. Вони зрозуміли, що їм нічого ділити. А у нас з Росією зовсім не така ситуація...




Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАНУ

УЗГОДИТИ ДРАЖЛИВІ ПИТАННЯ ІСТОРІЇ МОЖУТЬ ТІЛЬКИ НАЙБЕЗДАРНІШІ І НАЙПОКІРНІШІ ВИКОНАВЦІ

Це один з кроків на шляху встановлення радянського порядку. Таких кроків вже було не мало.

Ідея створення чогось єдиного – це шлях до нормативного. У радянські часи були нормативні підручники – єдині, узгоджені, благословенні “нагорі”. Та це не відповідає віянням часу. Ми живемо у світі не однодумства, а плюралізму думок. І ці думки не в єдиних міжнаціональних підручниках затверджуються. Від логіки постійного діалогу і дискусії треба приходити до логіки однодумства.

Не треба повертати те, від чого ми пішли.

Враховуючи суттєві протиріччя, які існують між істориками Росії і України, можна зрозуміти, що узгодити дражливі питання можуть тільки найбездарніші і найпокірніші виконавці, ті, хто буде просто слугувати владі, а не ті, у кого є власна думка.

Зараз не час. Коли обидві держави стануть цивілізовані, можливо, про це можна буде говорити. Та чи варто взагалі – це окреме питання...




Роман Круцик, голова Київської організації “Меморіал” ім. Василя Стуса, колишній заступник директора Інституту національної пам’яті

ІНСТИТУТ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПАМ’ЯТІ СЬОГОДНІ ПЕРЕТВОРЕНИЙ У ФІЛІАЛ ТАКОГО СОБІ “РОСІЙСЬКОГО ІДЕОЛОГІЧНОГО ЦЕНТРУ”

Табачник з перших кроків своєї міністерської роботи почав впроваджувати свої україноненависницькі ідеї.

Інститут національної пам’яті передали комуністам. Вони вже почали змушувати молодих науковців, які були прийняті на роботу мною, писати статті, що Бандера і Шухевич – кати, що у них руки по лікті у крові. Ці науковці відмовилися писати такі статті, тоді їм запропонували піти. І багато людей пішли геть.

Табачник їздить у Москву. Вони сюди їдуть. Майже кожного тижня Солдатенко (директор Інституту національної пам’яті – Авт.) їздить у Москву на консультації. Інститут національної пам’яті, який створювався при Ющенку, сьогодні перетворений у філіал такого собі “російського ідеологічного центру”.

Ця спільна українсько-російська комісія ще не працювала, а Табачник вже вилучив з підручників назву “Друга світова” (тепер Вітчизняна), нема згадки про Крути, про Помаранчеву революцію. Пішло переписування історії, не чекаючи роботи спільної комісії. Тому 23 жовтня ми змушені були створити Громадський інститут історичної пам’яті.

Російська новонаписана історія України буде черговою фальшивкою, направленою на тих людей, які не знають історії. А сьогодні існує проблема: українцям треба знати свою правдиву історію. Ми не встигли за 19 років Незалежності розкрити всю правду.
 

http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=1759