Гуд бай, Уесесерія? Аве, Україно? [ Читати далі ] Те, що вирувало тоді на вулицях Києва, вже не було НАТОВПОМ. Це була НАЦІЯ, в середині якої відбувались фантастично швидкі процеси САМООРГАНІЗАЦІЇ. Перехід від стихійного самоврядування Майдану до творення РЕВОЛЮЦІЙНИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ міг відбутись впродовж лічених днів, якщо не годин. І тодішнім «помаранчевим» лідерам (на генетичному рівні спорідненим із совковою системою, від початку і до кінця породженим цією системою, і зацікавленим не в її демонтажі, а лише у зміні своєї особистої ролі в межах системи) довелося докласти чималих зусиль, щоб зупинити в зародку цей процес, і загнати енергію народної революції у ту саму іржаву пастку «легітимності». [ Читати далі ]

Чому українці століттями згадували Хмельниччину з пієтетом, незважаючи на ріки крові і сліз, пролитих їхніми предками?  [ Читати далі ] лист глухівського сотника Пилипа Уманця до московського воєводи, невдоволеного, що до нього звертаються прості українці, мовляв, простолюдин не може звертатися безпосередньо до нього. “Так ми тепер, за ласкою Божою, не прості, а лицарі Війська Запорозького, – відповідав Пилип Уманець. – За ласкою Божою, доки його воля свята, в нас тут, у всім краю Сіверськім, нема ні воєводи, ні старости, ні судді, ні писаря. Аби був нам здоров пан Б. Хмельницький, Гетьман усього Війська Запорозького, так пан полковник у нас за воєводу, пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю”.  Отак!

Хмельницький, поламавши стару ієрархію, яка закріплювала підневільний стан українського народу, підніс дух народу, перетворив гречкосіїв на козаків, витворив вояцьку верству. Ліквідувавши встановлені окупантами національні, класові та спадкові привілеї для їхньої провідної верстви, він створив нову ієрархію, нову еліту, українсько-старшинську, войовничу, державотворчу.

[ Читати далі ] [ Читати далі ] Еліта може бути тільки національною. Тільки вона відстоюватиме національні інтереси, національну честь, плекатиме національний дух.  Поки національна еліта не стане до державного керма, Українська держава не потрапить у світову еліту, а народ український лишатиметься упослідженим. Отож потрібна нова Хмельниччина, яка породить нових лицарів, нову (українську!) провідну верству, що й приведе до щастя наш народ, поверне йому гідне місце у світовій ієрархії.

У передмові видавництва до другого видання споминів «Слідами новітніх запорожців. Похід Болбочана на Крим» (Нью-Йорк: Т-во запрожців ім. полковника Петра Болбочана, 1956) зазначено: «Шалений гін тогочасної молоді до козацької Традиції самочинно створив у 1917 році Військо і намітив покозачення цілої України з територіальними полками. Ця Ідея навіть охопила загал і так горіла, що лякала ворогів. Але Провід був сліпий і глухий… Провід боявся проявів козацького духу, жахався українських «Наполеонів», Гетьманів і не перебирав… засобами, щоб тільки забезпечити себе перед уявленою загрозую. Тому свідомо й несвідомо плентався (він) у хвості за гаслами однодумців – нових володарів упавшої російської імперії. В таких обставинах обезголовлений нарід мусів загубити національну дорогу й піти манівцями… Це була трагедія народу, котрого пробуджені національно- козацькі почуваня загнано в русло інтернаціональної ріки…»

  Хотів би, щоб фронтовики, українці з діда – прадіда, сприйняли цю статтю не як виклик, а як роздуми над трагічною долею нашого народу. Хто зна, може серед читатів цього розділу є й бойові побратими мого батька – Миколи Федотовича П’явка (Коваля), кавалера кількох орденів, зокрема Вітчизняної війни 1 і 2 ст., та багатьох медалей («За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Відня» та ін.); інваліда «ВВВ» 3 групи, що отримав на фронтах Другої світової війни сім поранень. 
  Волдоимир Яворівський в інтерв’ю газеті «говорить і показує Україна»
(№ 26/2325/, 20 червні 2002р.) під назвою «Яка вона, правда, про минулу війну…» виголосив прописні істини, які, на жаль, ще не стали банальними для багатьох наших співвічизників. Ось вони. 
  СССР – імперська держава російського народу – співтворець, точніше, «співзапалювач» Другої світової війни, а отже і всіх нещасть, які вона принесла для десятків міільйонів людей. 
  Саме ця держава 1939 року – на спілку з «німецьким фашистами» - напала на Польщу і, розгромивши, поділила її. 
  Саме советська держава того ж таки 1939-го напала на Фінляндію, і хоч поламала собі зуби, та все ж захопила частину фінських земель. 
  Саме СССР у 1940 р. в спілці з Адольфом Гітлером знищив державність Естонії, Латвії і Литви. 
  Саме Совєтський Союз у 1941 р. планував продовжити свій похід на «гнилий» Захід, щоб здійснити параноїдальну мрію російського народу – побудувати державу від Владивостока до Ла-Маншу. 
  Плекав свої параноїдальні мрії й Адольф Гітлер. Він і випередив Йосипа Сталіна. Завдавши першим удар по совєтських частинах, які скопичилися біля кордону (нового, німецько-советського) в очікуванні наказу «визволяти Європу». 
  Ці прості істини, точніше, історичні факти не хоче сприймати частина ветеранів «ВВВ». Бо в них забирають те, що було опорою їхнього духовного життя. Справді, людям, які повірили у свою визвольну місію, важко на схилі віку змиритися з фактом, що вони виявилися окупантами, ординцями, яких жахався весь культурний світ. І тікав від них світ за очі. 
  Мій батько, Микола Коваль, офіцер окупаційної армії, розповідав мені, ще дитині, як вразили його залишені (напередодні вступу совєтської армії) автрійцями охайні будинки – з усім скарбом, у чистоті і порядку. І що робили з цими осередками культури солдати – «визволителі»… На все життя закарбувалася батькова розповідь про те, як у 1945р. у Відні він, гвардії капітан, командир розвідки полку, побачив на вулиці вщент п’яного московського офіцера, який, розстібнувши ширінку, на ходу, перепрошую, сцяв на тротуар, повертаючи свій ординородний орган то ліоруч, то праворуч. Моєму батькові, вихідцю з українського села Гореничі, за такі вияви російської культури стало невимовно соромно – як-не-як вони були офіцерами однієї армії. На очах шокованих віденців Микола Коваль затяг ординця в перший-ліпший підїзд і пістолетом завдав нищівного удару в скроню, залишивши напризволяще – не знати чи живим – цього «визволителя» на долівці – у крові і сечі…
  У цій жахливій війні український народ втратив мільйони синів і дочок, а держави своєї не збудував. За державу українську боролася лише частина нашого народу: Поліська Січ Тараса Бульби-Боровця, Українська повтанська армія, Український легіон самооборони, дивізія «Галичина», Окрема протипанцерна бригада «Вільна Україна» та деякі інші збройні формації. Мільйони ж наших земляків, мобілізованих до Червоної армії, йшли у бій проти німців не з метою здобути Українську державу, вони йшли у бій «За родіну, за Сталіна!». 
  І тут зовсім не має підстав для кепкувань…
  Величезна трагедія українського народу – віддавати своїх кращих синів на поталу московському різникові… Для того, щоб зберегти антилюдяний режим Сталіна – Берії. Щоб той і далі тримав український та інші неросійські народи у московському ярмі… 
  9 травня 1945 р. український народ своєї державності не здобув і навіть не задекларував. Цей день став великим святом російського народу, який у боротьбі проти іншого імперського хижака – німецького – відстояв свою державність, свою імперію. Тому для росіян ця – запланована свочатку як імперіалістична – війна стала – завдяки облудній московькій пропаганді – Великою Вітчизняною. Але для нас, українців, для інших поневолених народів СССР ця війна Великою Вітчизняною не була і не могла бути: наша земля стала ареною для протиборства двох толітарних режимів імперських націй – німецької та російської, які билися між собою за право володіти українською землею і працелюбним народом, що проживав на ній. 
  Тому впровадження визначення «Велика Вітчизняна війна» в масовій свідомості «народів СССР» (і російського, і поневоленених ним у пізні часи інших народів) є цинічним єзуїством совєтських пропагандистів та полткомісарів історіографії. 
  Як знавець історії Визвольних змагань українського народу в 
1917 – 1920 – х роках, хотів би зазначити, що фарисейство советсько-російської історіографії існувало від часів так званого встановлення советської влади (насправді диктатури чужинців): уже в 1920-ті роки були введені в обіг дефініції «громадянська війна» і «герой громадянської війни». Перша приховувала факт окупації Української Народної Республіки. Стосовно ж другої… Якби це справді була громадянська війна. То для її переможців визначення «героїв» не підходять , бо героїв у братовбивстві не може бути. Ця проста істина чомусь досі не зрозуміла багатьом моїм землякам. 
  Чому? Та тому, що російські більшовики створили геніальну систему зомбування поневолених народів, які й досі – навіть після формального проголошення незалежності своїх держав – продовжують жити в полоні ідеологем поневолювачів. 
  І ветеран Другої світової вйни, українець за походженням, чомусь досі пишається, наприклад, своєю ічастю у совєтсько-фінській війні 1939 року. Хоча виникає питання: що ти, друже, робив там, у замерзлих болотах Карелії? Чи на Далекому Сході, воюючи проти японців – созників німців? 
  Невже і там, на берегах Тихого океану, ти захищав Україну, її державність? Чи не за ката проливав ти кров козацьку? 
  Петро Дяченко в роки Другої світової війні співпрацював з українським антинімецьким підпіллям, постачав зброю і документи ОУН і УПА, створив дві бойові формації українського народу – волинський Український легіон самооборони та протипанцерну бригаду «Вільна Україна». Попри немолодий вік та тяжкі налідки поранень на фронтах Першої світової і Визвольних змагань 1917-1950-х років, він спромігся організувати українців у сильний кулак – щоб захистити Батьківщину. 
  Петро Дяченко знову програв, але, скажіть, що він не зробив, щоб захистити нашу Батьківщину?! 
  Мій батько міг зутрітися з Петром Дяченком на фронтах Другої світової вйіни. Вони могли стріляти один в одного. Могли й обнятися. Бо батько мій розумів несправедливість війни, яку у спілці з Гітлером розпочала Москва. І ніколи не вважав совєтську армію визволителькою народів.  
   
Роман Коваль

Немає лиха без добра... Історія з закриттям музею Української революції 1917-1921 років зробила йому таки добру рекламу.  Київський музей Української революції 1917-1921 років (або музей УНР) відкрили до чергової річниці Дня Соборності 22 січня 2009 року. Гордістю музею вважаються оригінали IV універсалу Центральної Ради про проголошення повної державної незалежності УНР та Акту Злуки 22 січня 1919 року.  Розташований в одній з історичних кімнат у нинішньому Будинку вчителя, колишній будівлі УЦР, де на початку 20 століття засідав революційний парламент України, музей зберігав пам’ять про український визвольний рух початку ХХ століття: добу Української Народної Республіки, Української Держави (гетьманат), період Директорії УНР та події Першого та Другого зимового походів Армії УНР. Двері музею вели до колишнього кабінету Михайла Грушевського.  [ Читати далі ]

Віце-спікер Микола Томенко звернеться до Генпрокуратури з вимогою дати оцінку щодо наруги над державним гімном України на кількох телеканалах. Хоча, це марно, - музичні уподобання ГПУ стали відомі всій Україні. Це - блатна “Мурка”.

Про це він сказав на брифінгу у понеділок.

Томенко заявив, що з новорічної трансляції гімну України на кількох каналах зникли рядки "згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці".

"Крім жартів, хочу сказати – наруга над державними символами України і, зокрема, над гімном, караються терміном до 3 років ув’язнення", - сказав він, повідомляє “Українська правда”.

тут

Українські "науковці" не стали чекати на спільний російсько-український підручник з історії, а під редакцією тимошенко-литвино-затулінця академіка Петра Толочка підготували "ОЧЕРКИ ИСТОРИИ УКРАИНЫ" (Киев, 2010).

Як зазначає Андрій Окара, всі неприємні для російських вух слова і словосполучення ("національна революція Хмельницького", "російсько-український договір і військовий союз 1654 року", "Гадяцька унія", "українсько-російська Конотопська битва", "перша в світі конституція Орлика", "Мазепа – трагічний національний герой", "штучний голод", "голодомор", " геноцид") в ній замінені.

Замінені на дзвінкі, чисті, які пестять слух слова ("об'єднання братніх народів у єдиній державі","зрада Мазепи", "махновські банди", "петлюрівські головорізи", "перегини під час колективізації", "голодували всі", "спільність історичного розвитку російського та українського народів", тощо).

Для чого ж такий поспіх?

Як засвідчує історія, усі революції, геополітичні битви, котрі не були виграні ідеологічно ще до їхнього початку, зазнали неминучого фіаско. (Примітка. Можливо суперечливо, але ...)

За жанровою ознакою, загальною тональністю, ідеологічною спрямованістю та системою поглядів пасує до «Повістей про князівські злочини» і один із найвизначніших творів давньоруської та європейської середньовічної літератури – «Слово о полку Ігоревім» (написане правда, дещо пізніше – в кінці 12 ст.) Втім, за своїм масштабом і, головне, за глибиною думки він стоїть, над усяке порівняння, вище.
«Слово о полку Ігоревім» - теж твір історичний. Його сюжетом є невдалий похід Сіверського князя у 1185р. на половців, що завершився жахливою поразкою. Але цей похід став автору за привід розгорнути широку картину міжусобної Русі. Численні ремінісценції давно минулих часів, спогади про колишні події дають можливість говорити про певну історичну концепцію, покладену в основу твору.
Літератури, присвяченої «Слову о полку Ігоревім», дуже багато. Але й зараз не можна сказати, що у вивченні цієї пам’ятки (зокрема її ідеологічної концепції) зроблено все, що можливо. Навпаки, доводиться константувати, що велике поширення мають погляди, які не підтверджуються змістом твору і подають його в перекрученому вигляду.
Автор «Слова» нам невідомий; не раз висловлювані міркування з цього приводу (наприклад, що цим автором між бути тисяцький Рагуйло або його син, книжник Тимофій, або «славутний співець» Митуса) не мають наукового підґрунтя. Поза сумнівом, автор був людиною, що належала до феодальної верхівки суспільства, чудово інформованого про всі деталі взаємин і стосунків у вищих колах держави, добре обізнаною в давньоруській історії. Однак не може вважатися справедливим нічим не аргументований висновок, що автором «Слова» був дружинник Ігоря і навіть безпосередній учасник походу, описаного в поемі. Більш імовірним видається думка, що автор «Слова» належав до числа наближених київського великого князя Святослава Всеволодовича (з династії чернігівських Ольговичів) і що в часі, коли відбувся похід, він перебував у Києві.
Однак у даному випадку ці розходження не мають принципового значення: зараз нас цікавить історичні погляди автора. І в цьому сенсі більш істотним видається те, що й досі в літературі існує думка, ніби основним змістом твору є ідея захисту землі Руської від зовнішніх ворогів, а сам твір має героїчний характер і покликаний оспівати доблесть Сіверського князя.
У дійсності ж «Слово» має яскраво виражений антикнязівський характер; його ідеологічна концепція спрямована не на оспівування, а на викриття, дезавуазію князів – організаторів походу. Головний сюжет твору – все та ж тема державної не облаштованості Русі, нескінченні князівські усобиці, через які страждає народ.
Позиція автора «Слова» досить рельєфно виявляє себе вже в композиційній побудові твору. У вступі автор насамперед заявляє про свою відмову наслідувати придворних співців (на кшталт легендарного Бояна), які займалися переважно возвеличенням та прославлянням своїх патронів-князів. Уже в цьому з усією очевидністю виявляє себе антикнязівська спрямованість пам’ятки: всяка спроба витлумачити ці слова якось інакше не витримує критики.
З розвитком сюжету ця теза розкривається все повніше: збираючись у похід, Ігор заявляє дружині: «Лучше ж бо потятим бути, ніж полоненим бути». Наслідок походу символічний: дружина полягла на полі битви, Ігор потрапляє в полон і змушений рятуватися ганебною втечею. Отже, своєю заявою перед походом Ігор сам собі виніс вирок: хто шукав слави так, як він (тобто на шкоду Русі в цілому), змушений випити чашу ганьби до дна. У заключних словах поеми «слава князю і дружині» вчувається не піднесення, а іронія, і можна лише дивуватися, що так багато дослідників вбачало в цьому возвеличення Ігоря.
Ідейна концепція твору знайшла своє відображення і в згадуваних епізодах з давніших часів історії Русі, ще до походу Ігоря. У своїй сукупності це спогади про князівські злочини, які описували автори кінця 11 – першої половини 12 ст. Але в порівнянні з «Повістями про князівські злочини» головна думка тут значно поглиблена. Автор «Слова» вбачає корінь зла не в особистих якостях своїх героїв, а в загальному стані Русі. Ігор, його брат Всеволод, а також численні персонажі знаменитих історичних відступів позбавлені рис традиційних негідників; більше того, вони часто – густо виглядають навіть симпатичними, виявляючи низку позитивних якостей (мужність, хоробрість, певні елементи благородства). Корінь зла – в тій ситуації, яка склалася на Русі, відповідальність за яку лягає, перш за все, на плечі нерозумних і не далекоглядних правителів.
Розстановка ідеологічних домінант у творі виключно чітка й очевидна: якщо Ігор засуджується, то не за якісь там індивідуальні вади, а за те, що розпочав нещасливий для Русі похід, зажадав особистої слави на шкоду інтересам всієї землі. Якщо Святослав Всеволодович стверджується, то, знову-таки, не за якісь особисті індивідуальні чесноти, а тому, що у 80- ті 12 ст. він був уособленням центральної влади, єдино здатної подолати князівські усобиці і чвари.
У «Слові» не знаходимо опису подій на кшталт зрадницького осліплення Василька або убивство якимсь Нерадцем князя Ярополка Ізяславича. При всій трагічності і симптоматичності, такі події – це лише незначні епізоди в історії Русі; очевидно, не в них (принаймні, не лише в них) суть справи. Автор «Слова» мислить більш широкими категоріями: його хвилює доля країни в цілому. Увага його прикута до подій, де вирішувалася доля не окремих людей, хоча б і високопоставлених, а цілого народу.
Боротьба Всеслава Потоцького з Ярославичами; діяльність Олега Гориславича, що був, можна сказати, класичним представником міжусобної політики; битви на Немизі і на Ніжатиній ниві; позиція Всеволода «Велике Гніздо» або Ярослава Осмомисла; боротьба волинських і Потоцьких князів проти Литви; підступні дії смоленських Ростиславичів, і , звичайно ж, протидія половецькому натиску – ось що є предметом його роздумів, ось чому він будує свою історичну концепцію. Все головні нещастя Русі – руйнація і масова загибель людей, військове й політичне послаблення Русі, успіхи половців – усе це наслідки політики, здійснюваної князями на взірець Ігоря Святославина, які забули, що крім особистої слави й користі, є ще слава і користь загальноруські.
Саме в цьому узагальненому підході яскраво виявилася геніальність його автора, що зумів крізь строкатий калейдоскоп подій та осіб побачити головне, що стояло перед давньоруським суспільством як першочергова суспільна проблема.

М.Брайчевський / Вибране, том 1

Очевидна і нахабна брехня пана Путіна щодо ролі і місця українців і України в Другій світовій війні можливо й не вимагала від українців нагальної, адекватної і симетричної відповіді, якби мені як геополітику і футурологу не буда зрозуміла її причина.

http://sd.org.ua/news.php?id=19303

Найпоширенішою формою класової боротьби феодально пригнобленого люду проти визискувачів у давньоруський час були селянські втечі. Щодо цього Київська Русь нічим не відрізнялася від решти середньовічних країн, де спостерігаємо точно таку ж картину. Поширеність явища дуже добре зафіксували тогочасні документи, зокрема й «Руська правда».
Тривалий час селянські втечі на Русі мали спорадичний, неорганізований характер. Вони не виявляли тенденції переростання в суспільно-політичний рух, який міг справити істотний вплив на долю Київської держави. Серйозні зміни допіру сталися в середині 12 ст., коли озброєні втікачі почали створювати свою політичну організацію, незалежну від юрисдикції феодальної держави. У першій половині 13 ст. той процес набрав більш-менш завершеного характеру. Іноземні автори починають згадувати якусь особливу країну Бродинію, яка їм уявлялася чимось відокремленим від Русі, якоюсь самостійною політичною силою.
Географічне розташування Русі ставило її в особливе становище, порівняно з іншими державами середньовічної Європи. Сусідство широких, практично незайманих степів відкривало перед утікачами можливість вийти за межі державних кордонів, в якісь малозаселені місця, де влада урядовців була безсилою. Західно- й центральноєвропейські країни, затиснуті сусідніми державами, не мали подібних можливостей; тут перед утікачем відкривалася, по суті, одна перспектива – йти до міста, ризикуючи й там не знайти для себе надійного сховища. Цим визначалася головна тенденція історичного розвитку: в Західній та Центральній Європі найактивніші антифеодальні сили концентрувалися саме в містах, яким судилося завдати феодалізму рішучого удару.
На Русі до цього додався ще один шлях, може, найбільш радикальний – іти на Пороги, до Тмутаракані, у пониззя Дніпра чи Дунаю, де не було княжої адміністрації, або де вона була надто слабкою, і де умови життя унеможливлювали заведення порядків, які панували у волості. Складність тутешньої обстановки визначалася не тільки розрідженістю населення, відсутністю надійних комунікацій і утрудненістю обробки сухих (хоча й родючих) степових ґрунтів. Головною небезпекою залишалася загроза з боку кочівників, які протягом всієї історії Русі нишпорили в степах, почуваючи себе тут цілковитими хазяями. Кожної хвилі могли вони впасти, як сніг на голову, знищити посіви, спалити домівку, пограбувати майно, захопити в полон або й убити – і ніхто цьому не став би на перешкоду.
Прожити поодинці в степах було неможливо. Отже, втікачі хочеш-не-хочеш мусили об’єднуватися у ватаги, тримаючи однією рукою чепіги плуга, а другою – меч і стріли, щоб будь-якої хвилі бути готовими дати відсіч ворогу. Так поступово гартувалася спільнота, що рано чи пізно мусила набрати політичного характеру. У джерелах таких організованих у ватаги втікачів називають бродниками або берладниками. Про останніх тут уже йшла мова, у зв’язку з драматичною епопеєю Івана Ростиславича, прозваного Берладником.
Перша згадка про бродників у літописних текстах припадає на 1146 р. Тоді Юрій Довгорукий надіслав на допомогу своєму союзнику Святославу Ольговичу загін бродників. Наступного 1147р. до цього ж князя з’явилися половці і бродники – «прийшли до нього багато». У цих повідомленнях жодним словом не роз’яснюється, хто такі бродники і звідки вони з’явилися, але їх зв'язок із половцями свідчить, що прийшли вони, напевно, з півдня, зі степів. А їх чисельність (на чому зроблено наголос у тесті) говорить, що то була солідна військово-політична сила.
У 1216 р. бродники беруть участь у Липецькій битві на боці суздальського князя. Остання згадка про них припадає на 1223 р. – на час появи монголів у південно руських степах. Бродницький воєвода Плоскиня обіцяв руським князям підтримку проти нападників, але не дотримав слова і виказав їх ворогу. Оскільки Плоскиня, домовляючись з князями, «цілував хрест», стає очевидним, що бродники (принаймні частина з них) були християнами – попри те, що тримали сторону монголів. Сам же зміст події та її місце знову зв’язують бродників з над чорноморськими та над азовськими степами.
Цим вичерпуються літописні повідомлення про бродників. Відомий орієнталіст О.Пріцак, щоправда, ототожнює з ними деремелу «Слова о полку Ігоревім», базуючись на лінгвістичних засадах. Але якщо навіть ця думка є слушною, вона мало що додає до наших знань з приводу обговорюваного питання, хіба що збільшує список наявних джерел на ще одну позицію.
Лапідарність наведених згадок пояснюється тим, що саме слово «бродники» на Русі було добре відоме, і в жодних спеціальних поясненнях просто не було потреби. Але відсутність чітких вказівок на їх етнічну приналежність породила численні непорозуміння. Деякі дослідники відмовляються бачити в них слов’ян – навіть попри суто слов’янський характер імені бродницького воєводи.
Як не дивно, більш певні відомості про бродників знаходимо в іноземних джерелах. Вони зокрема, згадуються в угорських документах початку 13 ст., у папських буллах того ж часу, а також – у творах деяких візантійських письменників. Ці відомості дозволяють уточнити місця розселення бродників, їхню роль в історії Східної Європи та їх етнічну приналежність.
У 1227 р. папа Григорій 4 доручив єпископу гранському розгорнути місіонерську діяльність в землях Куманії та Бродинії. У 1231 р. він підтверджує це, називаючи знову «куманів (половців) і бродників» (Cumanorum et Brodnicorum povinciis). У них документах бродники знову зв’язані з половцями, але на цей раз уже – топографічно. Їхні землі сусідять з половецькими володіннями, і це вносить певну системність в наші уявлення. Сам факт існування понять «земля бродників», «Бродинія» є дуже важливим. Він свідчить, що в уяві європейських діячів 13 ст. бродники становили собою значне політично-територіальне явище – особливий народ або державу – і займали значні простори.
Для визначення хоча б приблизних меж бродницької території велике значення мають документи, які засвідчують західні межі Бродинії десь у районі Наддунайщини. У 1222 р. угорський король Андрій 2 видав грамоту Тевтонському ордену (яки тоді шукав пристановища десь у Центральній Європі) на землі до границь бродників (Brodnicorum). Наступного 1223 р. він же видав новий бенефіцій, у якому знову йдеться про землі до країни бродників (terra Borodnic). Нарешті маємо лист угорського короля Бейли 4 до папи Інокентія 4, в якому бродники (в дуже точній транскрипції - Brodnici) згадуються серед східних сусідів Угорського королівства – разом із Руссю, Куманією та Болгарією. Отже, з цих повідомлень випливає, що земля бродників на заході доходила до Дунаю та Карпат. Очевидно, до складу цього суспільного утворення угорські політики включали й знайомих вже нам берладників.
Це знаходить підтвердження і у візантійських авторів. Так, Микита Хоніант у 1190р. пише про допомогу бродників дунайським болгарам, що мала місце у 80 – ті роки 12 ст. Інший візантійський історик, Георгій Акрополит, писав про допомогу болгарам «руськими біженцями», яких усі дослідники одностайно вважають тими ж бродниками. Свідоцтвом територіальної близькості бродників до Наддунайщини є й їх безпосередні зв’язки з болгарами.
Східна межа Бродинії сягала десь Лівобережжя Дніпра чи навіть пониззя Дону. Стосунки бродників із суздальськими князями зазвичай здійснювалися через посередників чернігівського дому; отже, бродницькі володіння мусили сусідити з чернігівськими землями, а це могло мати місце лише в південно-східному куті князівства.
Хто ж були бродники за походженням? Як ми вже пересвідчилися, йдеться про християнське населення, в середовищі якого сподибуємо слов’янські імена. Микита Хоніат, говорячи про бродників, називає їх «гілкою тавро-скіфів, що зневажає смерть». Як відомо, тавро-скіфами античні автори називали корінне населення Криму, але у Візантії починаючи від 10 ст., цей етнонім був міцно перенесений на Русь. Лев Диякон, зокрема, називає так військо Святослава. «Тавро-скіфи і Русь – терміни, семантично тотожні», - зазначив Б.Греков.
У нашому випадку Русь є єдиним можливим претендентом на ототожнення з назвою «тавро-скіфи», оскільки жоден інший народ із числа тих, що могли б розумітися під цим найменуванням, сюди не підходить. Тюрки – кочівники відпадають, бо вони не були християнами; нащадки таврів або алани не були сусідами угорців. Про волохів не може бути й мови, бо їх ніхто й ніколи не називав тавро-скіфами.
Отже, безперечно, йдеться про руське населення. Зрештою, до цього приводить і сама назва «бродники», що має безсумнівно слов’янську етимологію. Слово «бродити», «брести» у давній Русі мало значення «переходити брід», «долати водоймище».
…
Бродники – це руське населення степів взагалі, тобто особи, що з тих або інших причин змушені були кинути свої домівки та волості й шукати пристановище десь за межами основної території Київської держави, - переселенці-втікачі та їхні нащадки. Дуже показовим є те, що іноземні документи чітко розрізняють бродників і Русь, водночас підкреслюючи їх руське походження. Отже, відмінність між обома суспільними утвореннями має не етнічний, а соціально - політичний зміст. Бродники не були Руссю, бо не підкорялися владі київського князя. Вони становили собою відрубаний соціальний організм, до певної міри протиставлений Русі. Іноді вони виступали союзниками окремих руських зверхників, але іншим разом могли діяти спільно з ворогами Русі, як це сталося під час першої сутички з монголами.
До бродників якнайкраще підходить вираз «руські біженці», застосований Акрополитом. Цей термін проливає яскраве світло на соціальний бік справи і водночас пояснює, чому давньоруські літописи так рідко й неохоче згадують цих мешканців степу. Не може бути сумніву, що абсолютну більшість бродників складали селяни – втікачі, які шукали порятунку від феодальної експлуатації далеко на півдні, за межами досяжності рук княжої адміністрації. «Було б надто дивним, - справедливо писав М. Владимирський-Буданов, - якби не бідна голота, а люди найбільш забезпечені йшли на переселення». Сучасні дослідники схильні вбачати у бродниках праобраз майбутнього козацтва. У зв’язку з цим звертаємо увагу і на згадку про якихось «галицьких вигонців», що під час битви на Калці на човнах пройшли по морю і увійшли до Дніпра, ставши на Хортиці, поблизу броду. Слово «вигонці» (вигнанці) дослідники ставлять у зв'язок з «біженцями» Акрополита. Отже, є певні підстави починати історію козацької Хортиці з 1224 р.
З бродниками можна пов’язувати ті давньоруські поселення до монгольської доби, які добре відомі археологам у степовій смузі. Зокрема, ціла група їх (причому досить компактна) розташована у Надпоріжжі, яке завжди привертало особливу увагу переселенців. Характер культури цих поселень, частину з яких було піддано розкопкам, не лишає сумніву щодо етнічної приналежності їх мешканців. Відомі такі оселі і в інших районах лісостепу – аж до самого узбережжя включно. Зокрема, великий інтерес становлять поселення на острові Березань, що тривалий час був опорним пунктом Русі у Надчорноморії.

Соціальне становище бродників якоюсь мірою пояснює і їх позицію в подіях, у зв’язку з якими вони згадуються в літописах. Це була сила, що протистояла феодальній Русі саме у соціальному, класовому відношенні. За місцем проживання вони мусили спілкуватися з половцями і разом з ними втручатися у феодальні чвари на Русі. Антитезою феодальній системі був і їхній виступ на боці монголів. Дослідники наголошують, що їх позиція в тій події була обумовлена саме соціальними протиріччями. Б.Греков, зокрема, писав, що виступ бродників спільно з монголами проти Русі «може бути поясненим бажанням завдати удару сусіднім чернігівським князям і боярам, котрі успішно засвоювали на своїй території землі і енергійно підкоряли своїй сеньоріальній владі безпосередніх виробників – землеробів».
Особливої уваги потребує надзвичайна важлива проблема політичної організації бродників. Необхідність виникнення такої організації, як уже зазначалося, була продиктована особливо важкими умовами існування в Степу, поза юрисдикцією (а відтак і поза захистом) Київської держави. Що така організація виникла й існувала – сумніву не підлягає: це випливає зі змісту усіх повідомлень, які є в нашому розпорядженні. Підтверджує це й згадка бродницького воєводи Плосконі, який, звичайно ж, виконував військово – політичні функції. Те саме випливає і з головного змісту угорських та ватиканських документів, про які вже йшла мова вище.
У цих документах Бродинія виступає як солідна політична організація, евентуальний контрагент будь-якої державної системи. Серйозні масштаби цієї організації визначає те, що її згадано поряд із Руссю, Болгарією, Угорщиною, Куманією. Отже, йдеться не про якусь малозначущу і нечисленну купку втікачів, нездатну до істотних політичних і військових акцій, а про могутній фактор суспільного розвитку у південній частині Східної Європи.
Зрозуміло, що політична організація бродників трималася на підлеглості основної частини населення якійсь керівній групі. Цілком ймовірно, що ця група набирала елітарного характеру і в соціальному – економічному відношенні, являючи собою зародок нового панівного класу. Отже, реальні умови життя на нових місцях не звільняли свободолюбивих втікачів повністю від залежності та підкорення чужій волі. Але сама колізія, що породжувала явище, включала можливість повторення чи відтворення феодальних порядків; Бродинія мусила демонструвати якісь інакші тенденції суспільного розвитку, порівняно з засадами руського феодалізму. Можна припустити, що за своїм соціальним змістом ці тенденції нагадували те, що мало у містах, де нові форми експлуатації відкривали більш широкі і більш привабливі перспективи, у порівнянні з традиційним усталеним феодальним визиском.
Очевидно, й тут мало місце зародження певних форм ранньо-буржуазних відносин. Вище підкреслювалося, що сучасна наука розглядає бродників як праобраз козацтва. У цьому є глибокий сенс. Обидва явища були породжені одними й тими ж причинами і виконували схожі функції. З тою, однак, різницею, що козацтво з’явилося на історичному коні і часи глибокого розкладу феодальної системи, коли на порядку денному постало питання про її ліквідацію, тоді як бродники діяли за умов, коли феодальний лад ще не вичерпав своїх потенцій і ще зберігав значення прогресивного ладу. Тому, попри всю її історичну важливість, Бродинія не могла ще виступити альтернативою феодальній Русі і задовольнялася функцією побічного фактора суспільного поступу.

М.Брайчевський / Вибране, том 1

Вступ

Хозари – найпроблематичніший і назагодвіший народ в історії не лише Східної Європи, а , мабуть, усієї ойкумени. З одного боку, це одна з найповажніших історичних сил у 1 тисячолітті, що спромоглася створити велику й могутню державу – гідного суперника Візантійській імперії, Арабського халіфату, Київської Русі. Але, з іншого боку, ця етнічна група, по суті, не має власної історії, є якоюсь безплотною історіографічною фікцією.
Не викликає сумніву реальність Хозарського каганату як значного за масштабом об’єднання кочових племен на стадії масового осідання на землю. Населення, що утворило демографічну основу каганату, було дуже строкатим, складалося з різних етнічних груп, що мали різне походження, різну етнічну приналежність і стояли на різних стадіях соціально – економічного та культурного розвитку. Головну його масу становили тюрські, іранські, слов’янські племена, але поряд з ними активну роль на певних етапах відігравали алародійці, греки, готи, мадяри, угро – фінські племена Поволжя та ін. У всій цій етнографічній суміші лише самі хозари лишаються елементом, реально не документованим, насамперед – у джерелознавчому відношенні.

...Усе це виглядає дуже підозрілим і мимоволі приводить до думки, що хозари як могутня група племен взагалі є історичною фікцією і реально ніколи не існували. Це ім’я з’явилося для позначення широкого об’єднання різних племен, що в середині 1 тис. н.е. від кочового способу ре ходили до осілості й у зв’язку з цим переживали активний процес класоутворення і формування примітивної державності. Воно не мало (принаймні спочатку) етнічного змісту і прикладалося до племен, надто різних за походженням, - тюрків, угрів, іранців, алародійців.
Підтвердженням цього, напевно, є етимологія самого імені, що в основі має тюрський елемент коз/хоз – кочувати. Отже, хозари – кочівники взагалі, і, мабуть, саме в такому сенсі ця назва вживається у джерелах; лише в ретроспекції вона була осмислена як етнонім.

Третьою провідною етнічно – демографічною основою каганату були східнослов’янські племена. Під певним кутом зору вони можуть вважатися тією силою, що культурно запліднила Хозарія і визначила її суспільно – історичне поступування. Але якщо реальна роль аланів, а особливо болгар, була в нашій історіографії непристойно перебільшена, то роль слов’ян всіляко недооцінювалася, затушовувалася або й взагалі заперечувалася.
Насправді порівняно з аланами, не кажучи вже про кочівників – болгар, слов’яни стояли на вищому рівні економічного, соціального та культурного розвитку. Їхня культура – і матеріальна, і духовна – відображала дуже давні й, головне, органічні традиції. Вона не була наслідком імпульсивного (а отже, і поверхневого) запозичення чи засвоєння від сусідів, а сформувалися як вияв глибинних процесів суспільного розвитку, передовсім – господарського.
Східні слов’яни в останній третині 1 тис.н.е. переживали завершальний етап у формуванні класового (феодального) суспільства і ранньофеодальної держави. Цей процес закінчився в середині 9 ст. (доба Аскольда), коли Русь – молода східнослов’янська держава, яка об’єднувала основну, південну, частину східнослов’янських «племен», - упевненими кроками вийшла на міжнародну арену й заявила про себе як про одну з найсильніших держав тогочасної ойкумени (поряд з Візантією, арабським халіфатом та імперією Каролінгів), як політична система масштабніша, а головне – життєдайніше, аніж Хозарія.

Сказане відбиває загальне співвідношення етнічних елементів у Східній Європі другої половини 1 тис. Саме слов’янам належала провідна роль в історії східноєвропейського раннього середньовіччя. Підважити цю тезу неможливо, щось там не твердили дослідники, хворі на комплекс національної неповноцінності. Саме слов’яни визначили культурно-історичний прогрес, причому не тільки в рамках власної, давньоруської ойкумени, а й у масштабі цілої Східної Європи. І зрозуміти закономірності, які зумовили виникнення Хозарії та її місце в загальному розвитку нашої країни, неможливо без урахування східнослов’янського внеску як у плані демографічному, так і соціально – культурному. У певному розумінні, може, правильніше було б говорити не про Хозарський, а про Хозаро – Слов’янський каганат.

Вважаю, що слов’яни були серед тих племен, яким каганат завдячує своїм виникненням, піднесенням та існуванням. Отже, не про хозарський вплив на Русь, а про слов’янський на Хозарію слід говорити. Не кочівники просвіщали землеробів і запліднювали їхню культуру, а навпаки, хлібороби несли номадам плоди прогресу.

М.Брайчевський / Вибране, том 2.