http://www.youtube.com/watch?v=cvk9ZjJMTzA&feature=related

http://www.youtube.com/watch?v=ybvf2z6y0xc&feature=related

http://www.youtube.com/watch?v=C_XSQEbWj5k&feature=related

http://www.youtube.com/watch?v=mHs-o3Fu3ng&feature=related

Були величезні склади зброї. Був багатий людський матеріал. Була територія.
Але ми програли Визвольну війну. Ми її майже не “грали” – ми не хотіли воювати.
Бог нам дав єдину на землі країну: немає на світі такого підсоння, таких краєвидів, такої щедрости ґpyнтy, такого здоров’я роси.

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра!

Але ми не захистили цієї країни, бо ми її майже не захищали. Не можна жити “на дурничку”. Не можна довго існувати “в кредит”. Не можна існувати іcтoрично, тобто посідати Землю, не виконуючи обов’язків, що їх та земля покладає на насельників її. Обов’язків всіх: географічних, іcтopичних, геополітичних, геокультурних і навіть іcтoріософічних. Але ми їх не виконали, бо не виконували. Грушевський залишив біля десяти томів біблій, де оспівував улюблені маси і пропагував ненависть до власної влади.
Драгоманов підвів під те все “ідеологію”, а Винниченко скеровував енергію еліти на статеві проблеми. Навіть ранній Петлюра був проти власного Війська.
Але ніхто з того покоління не розповів “масам”, що таке Москва. Ані Польща, ані Туреччина, ані “Схід” і “Захід” – за винятком єдиного Донцова.
Ми програли Визвольну війну. Підкреслюю – ми, хорунжі й поручники 1918 – 1919 років. Бо ми мусили “пазурями й зубами” робити те все, що війна вимагала.
Але ми, бачачи, хто були ті міністри й ідеологи, відчуваючи трупний сморід драгоманівщини, ми – з морального ледарства нашогo – ми воліли в них вдивлятися, як у справжніх людей і виконувати їх, отруєні рабством, накази.

Євген МАЛАНЮК
З нью-йоркських нотатників та записників 1955 р.

Вербова дощечка — давня весняна гра, яку іноді називають, також ЖУК, або ЖУЧОК, див. також воротар. Вербова дощечка заступає кладку, чи міст, що ним дівчина переходить СИМВОЛІЧНО З ДІВОЧОГО ЖИТТЯ ДО ЖИТТЯ замужнього (Потебня). Потебня здогадується також, що в основі цього значення — міст — лежить ще давніше, мітологічне — значення неба, що по ньому ходить сонце. Гра ця така: Дівчата стають у два ряди, лицем одна до одної, беруться з тою, що навпроти, за руки і творять таким чином "дощечку", по якій і пускають дівчинку—підлітка. Підлітка вибирають тому, щоб дівчина не була занадто важка, але з тексту пісень видно, що то мала б бути таки доросла дівчина. У Галичині подібні пісні співають при КРИВОМУ ТАНКУ: Вербова дощечка, вербова дощечка, Ходить по ній Настечка, На всі боки леліє, Звідки милий над'їде...

Потебня думає, що в цій пісні слово "леліє" вжито не випадково, бо в її двозначному змислі — світити й дивитися — воно нагадує веснянки, в яких "леліє" верба—сонце. Саме тому й співається про "вербову", а не яку іншу дощечку. ("Филолог. Вестник." Варшава, 1883, І, 99-100).

    Емблемою-відзнакою Першого кінного Чорних запорожців полку був чорний прапор, на ньому – череп смерті із двома перехресними кістками під черепом. На списах кіннотників – чорні прапорці. Ця відзнака символу смерті була і на шапках-мазепинках із чорними шликами. Девіз полку – «Перемога або смерть». Носієм цього кредо був у першу чергу наш командир, полковник Петро Дяченко. Козацтво без застережень у цьому його наслідувало. Поява чорношличників перед ворогом сіяла переполох і втечу, а кого досягла козацька шабля чи спис – востаннє бачив череп смерті. Не було пардону ворогам, як не чекав пардону чорношличник. Про це добре знали як червоні, так і білі вороги. Поява чорних списів, сіючи жах у лавах ворожих, удесятеро скріплювала сили наших знеможених частин, і перемога у великій більшості була з нами.

    Не знаю, як і відколи воно сталося, що ми, чорношличники, кликали свого полковника, Петра Дяченка, «батьком», не тільки ми, молодики, а й багато старших за нього козаків, хоч він мав тоді ледве чи 27-28 років (під час Зимового походу П.Дяченку виповнилося 25 років – ред.). Ні крихітки суворості: м’який голос, а в поведінці – йому притаманна щира довірливість і безпосередність. Мабуть, його саможертовність і посвята вояка з’єднали до нього пошану і респект. Коли ж була потреба, він міг дати відчути свою тверду руку командира.    

Постать полковника Петра Дяченка в моїй духовній пам’яті поєднується із двома історичними нашими героями, а саме (Іваном Богуном) кошовим Іваном Сірком із «Савур-могили», - коли полковник П.Дяченко виїздив на коні на котрусь із херсонських могил, вдивляючись у степ, як також і з незабутньої атаки в бою за Вознесенськ. Діялося це раннім ранком весняного квітневого дня 1920 року (15 квітня). Він лежав хворий на тиф у критому фургоні… Команду полком перебрав поручник Карліс Броже. Скупчення наших військ обстрілювали червоні з гармат і кулеметів із двох бронепотягів залізничного шляху м. Вознесенського. Лавою – за підтримки сильного кулеметного вогню – наступила школа червоних командирів у силі 250 бійців.  Наша піхота через брак набоїв мовчить – залягла, чекаючи ворога, щоб кинутись в атаку на багнети… Пару днів перед тим кіннота віддала всі набої піхоті, залишаючи собі по 3 – 5 штук (як казали, для себе), себе вони вистріляні напередодні…   Наш бойовий одчайдух Петро Первухин ходить між кіннотниками і благає (дати) хоч по пару патронів до кулеметів. Він учора вистріляв усі: залігши у скирті соломи, підпустив ворожу лаву на приціл і розстріляв її… (Чути) його слізне благання:      - Хлопці, дайте! Дайте хоч по одному! Я їх, сучих синів, - у могилу! А хто мій кулемет, клятий, як нема набоїв, - не стріляє!       Дві сотні чорношличників повів був поручник Броже в атаку та мусів повернутись під сильним вогнем бронепотягів і кулеметного вогню лави школи червоних командирів. Один козак 3- сотні на прізвище, здається, Бандура – співак, сміхун, улюбленець полку – тяжко поранений, куля засіла в черепі над лобом… Із жалю за ним нас пройняло нестямною жагою відплати… Повідомили про це хворого командира. І ось він з допомогою двох козаків злазить із воза та каже подати коня… За допомогою козаків сідає і, не маючи сили витягти шаблю, мовчки підніс руку і чвалом подався вперед.     Козацтво мов вихор за ним. У цей час наш гармаш останніми двома набоями знешкоджує один бронепотяг, а другий – подався за закрут. Лава червоних командирів не стямилася, як наша кінота, наче шуліки, влетіла, проскочивши лаву із середини, і з боків, і розпочала криваве весілля…      Наймолодший із трьох братів Галайденків, мій ровесник, Нестор, оббризканий кров’ю. витирає шаблю. На запит побратимів, скільки поклав голів, скромно, з усміхненим обличчям, схожим на дівоче, відповідає:

   Ця одчайдушна атака Чорних запорожців на чолі зі своїм командиром відкрила дорогу до Вознесенського. Свідками нашої перемоги – щоб переказати своїм – залишилося поле, вкрите, наче снопами, відділом школи червоних командирів. Живим з них ніхто не лишився.  

Треба визнати: вмирали вони з вояцьким завзяттям. Потім, по всьому козаки на руках поклали хворого командира на віз спочивати й видужувати… Відтоді він у моїй пам’яті поєднується з кошовим Сірком.Коли ж дивлюся на картинку М. Івасюка «Богун під Берестечком», перед моїми очима постає майже тотожна картина бою влітку (28 серпня) 1920 року під Бурштином. Тоді був тяжко поранений наш командир полковник П.Дяченко. Я був між тими, що виносили його, пораненого, з поля бою. Атака була через торфовище і сіножаті, порізані ровами для спливу води. З а цією рівниною проти нас яких кілометр-півтора гостинцем панічно відступає ворог. У ровах при гостинці кулеметним та гарматним вогнем червоні прикривають свій відступ.

    Полк Чорних запорожців має завдання фланговою атакою перейти тих, що відступають, і не дати можливості втекти ворожому обозові, повному зброї та іншого військового приладдя, якого нам дошкульно бракує. Наш командир полку з піднятою шаблею, не оглядаючись, мчить на своєму бистроногому коні…     Його кінь легко бере перешкоди через рови. Не всі коні нашої кінноти брали перешкоди, тому мала кількість козаків, яких коні треновані, встигали за своїм полковником. Ворог (від нас уже яких півкілометра) панічно втікає і посилено відстрілюється. А полковник П. Дяченко сам уже недалеко гостинця мчить на ворога.   

Раптом бачимо – він упав з коня… Кінь із розгону далі галопує у сторону ворога. Нас декілька, чиї коні найпрудкіші, доскочили до свого полковника… Один із козаків, здається Варнявський чи Микита Кирієвський, соловейко полку із профілем Гоголя, погнався з а конем і на віддалі сотні метрів від червоних ловить його.Ворожі кулеметники, напевно, бачили наше замішання, але перестали стріляти, рятуючись втечею, а одна серія їхнього кулемета могла зробити з нас купу трупів – ми ж були як на долоні… Нас, козаків, було, може, з вісім, спішимо, беремо командира на руки і виносимо з поля бою, я веду за поводи вільних коней спішених козаків…

    Недалеко від пагорбка, за яким ми могли би бути невидимі ворогами, падає з гуком вороже стрільно – на який метр-два від самої середини нашої групи… Я, ведучи коней за поводи, був декілька метрів позаду… Курява і дим закрили перед моїми очима групу з командиром. Моїх коней і мене обсипало грудками землі. Серце тьохнуло… Думаю: «Оце і по всьому….» 

Пилюка розсівається, бачу: всі лежать… Підхожу – раптом усі встають, беруть на руки командира… Він, попри поранення (розтрощення стегнової кістки), посміхається й каже:Таким був цей новітній запорожець, полковник Петро Дяченко.

    Та на цьому пригоди того дня не скінчилися. Принесли ми пораненого командира до першої із краю нової хати під зеленою бляхою і поклали під грушею, що росла біля клуні проти хати. Один із козаків у ногах біля командира розправляє покриття, решта відійшли мовчки і сіли на призьбі під хатою, чекаючи на санітарний фургон.

    За кілька хвилин козак, що лишився при пораненому полковникові, кличе нас помогти перенести його в тінь від груші, бо йому сонце б’є в очі… По кругу стовбура пересуваємо його в тінь і відходимо на старе місце під хатою. Раптом чуємо завивання в наш бік ворожої гранати. З досвіду кожний відчув, що стрільно впаде десь близько – або за нами, або перед нами….

 І ось чую: вюу-чах! Граната вривається під корінь груші…Мить жаського чекання… Груша затріпотіла якось смертельно…Але хвилина-друга минає – довгі як вічність, а вибуху немає. Граната не вибухнула… Лише при корені стовбура завирував жмут землі та трісок деревини.

Граната не вибухнула в яких півметра від голови нашого командира.

Лише землею і трісками притрусило обличчя.

Майже в тому місці, де попередньо лежала голова полковника П. Дяченка, - ямка і розкидана свіжа земля…

Ми кинулися до нього…

      -Бачите, хлопці, - каже він, - ворог стріляє, та Бог кулі носить… Видко, Богові потрібний ще живий козак на його рідній землі…

       Над’їхала санітарка… Ми обережно поклали його на фургон… В усіх блищали в очах сльози...

Він, блідий, обвів нас очима… і ми почули.

- Хлопці, будьте козаками

Санітарка рушила до шпиталю у сторону Станіславова.

Кемпе Л.

П. Дяченко. Чорні запорожці. Спомини командира 1 –го кінного полку чорних запорожців армії української народної республіки.

 

І СЛАВА НАША ЙДЕ ПЕРЕД НАМИ, І ВІДКРИВАЄ НАМ БРАМИ МІСТ! 

Мені цікаво, хто такий Великий Князь Київський Святослав Завойовник? 

Що він завоював? Як можна назвати людину, що поставила на межу краху свою власну Державу? Заради чого?

Авантюрист?

Дурень?

Людина-міф? 

"Не кричіть! Ось це я тобі дав ??????????????? право так говорити. Щоб ти ходив по своїй землі, говорив своєю мовою. А якщо тебе прислала сюди якась партія і з записками цими, то, будь ласка, передай великий привіт тій партії і поверни ті гроші. Діти проклянуть тебе. Я за тебе ходжу по цій землі", - відповів В.Ющенко і увійшов до будівлі прокуратури, так і не поспілкувавшись з журналістами.

http://www.aratta-ukraine.com/news_ua.php?id=12900

Західняки нам ніколи не пробачать...

***

Михайло Гаврилко за роботою над погруддям сотника В. Дідушка

Доля Михайла Гаврилка, уродженця Полтавщини, тісно пов’язана з долею українців Австро-Угорщини та Російської імперії, адже в історію він увійшов не тільки як митець, але і як провісник Самостійної України, як організатор війська (Українських січових стрільців та Сірої дивізії Армії УНР), яке і мало здобути національну свободу.

Михайло Гаврилко – творець бурхливої Шевченкіани. Тараса Шевченка він увічнив у погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, медальйонах та у слові. Тарас Шевченко був для Гаврилка, поруч із князем Святославом, головною фігурою української історії та української духовності. Гаврилко вважав, що “кожне слово Шевченка-пророка паде, як стріла божого грому, ведучи в шалений бій найпалкіші серця найкращих синів Україні за неї”. З вогненним словом Шевченка полтавський козак пішов у бій проти Російської імперії, громадянином якої був, пішов, бо вона поневолила його Батьківщину. Під час Першої світової війни ведучи до бою свою чоту, сформовану з гуцулів та галичан, він звертався до Дажбога, щоб той охоронив його вояків, і до Сварога, щоб накидав на ворогів блискавок. Попри таку дивовижну для греко-католиків поставу, Михайло Гаврилко став одним з найулюбленіших старшин січового стрілецтва. Про Михайла Гаврилка хотів написати повість Юрій Липа, але трагічна смерть не дала йому здійснити свої плани. Ця книга є спробою втілити мрію Юрія Липи, який вважав, що “широке полотно його пригод, поданих у повісті, викликало би більше цікавості, як не один західноєвропейський динамічний роман”. Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Соборність чи ні!!! Навіщо створювати черговий фарс. Взагалі, хто-небуть вивчає нашу історію? Було б добре, щоб вивчали. 

Полистав простори павутинки, чого тільки клоуни не понаписують. Цитувати не буду, лише два цікаві єпізоди.

1. Партія регіонів покладе квіти до пам’ятників Шевченкові і Грушевському. 

Як можна ставити памятники і вшановувати тих, хто привів державність до поразки? Тих, хто несе всі види відповідальності за програш і його наслідки для держави і народу! Яка влада - такі герої. 

2. Архієпископ Гузар пояснив, чому УГКЦ не святкує День Соборності Архієпископ Києво-Галицький Української греко-католицької церкви Любомир Гузар пояснив відсутність офіційних представників Української греко-католицької церкви на урочистостях з нагоди Соборності України у Києві. "Слово «соборність» означає «єдність». Чи можна святкувати соборність, якщо ми не є об’єднані?” – зазначає Л.Гузар.  Він вважає, що кращим вчинком у такій ситуації буде звернення кожного українця до Господа із молитвою про єдність.

Чому б пану привелебному Гузару не попиздувати назад до Італії чи США, звідки він там приперся. Чому? Тому що він із своєю сектою і є головним ГАЛЬМОМ, що заважає об"єднанню українського народу в єдиній державі з єдиною церквою та мовою. Тому що він, ставлячи інтереси своєї секти вище загальноукраїнських, загальнодержавних, загальнонародних інтересів,  і не бажає зробити крок до об"єднання українських церков. 

І тоді ми бачимо, що (НЕ)Українська ГКЦ не святкує дня Соборності, а (НЕ)Українська ПЦ М (відділ КДБ) не святкує Дня незалежності, бо це свято для московського імперіалізму неприйнятне. Ось вам...

Тут можна коротко ознайомитися з динамікою подій 18 -20 року. Подяка товаришу за переклад