Про співтовариство
Все про все!Шукати в архіві
Важливі замітки
***
- 25.04.12, 20:53
Я таку цинічно антинаукову статтю читаю вперше. ЇЇ навіть популярною не назвеш. Це якась насмішка над читачем. Одне лише, хто автор...
Київська Русь на початку X століття: як «викручувався» літописець
Звертайтеся до класиків історії Русі: Дорошенка, Брайчевського, Наливайка тощо.
4
***
- 22.04.12, 19:20
Чи повинні українці вибачатися за Другу світову і перед ким
Апологетом тотального покаяння українців перед сусідами останнім часом став відомий історик зі Львова Ярослав Грицак. Моральний рахунок землякам за Другу світову він виставляє у збірці статей «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад» (К., 2011). Головний «гріх» українців та їхньої ударної сили УПА, за Грицаком, — це участь у польсько-українському конфлікті 1943 року на Волині. Причому ініціатором і винуватцем Волинської різанини однозначно називається українська сторона. Нібито «каталізатором був наказ керівництва ОУН-б...», який «навряд чи колись удасться знайти», «але наказ ОУН-б про початок антипольської акції мав існувати». Із тим же успіхом можна стверджувати, що Волинську різанину почала польська Армія крайова, посилаючись на наказ її керівництва, який «навряд чи колись удасться знайти»...
За десять років до трагедії...
Не маю сумніву, що такий досвідчений дослідник як Ярослав Грицак розуміє, що волинська трагедія 1943 року була неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі (Волинь — це їх серце) ще з часів, коли урвалася династія Данила Галицького. Піку своєї брутальності загарбницька політика Варшави на Волині досягла у передвоєнні роки, коли польською стороною й були закладені передумови волинського міжнаціонального конфлікту.
Нагадаю, що після Першої світової війни, попри визнання міжнародним співтовариством права націй на самовизначення, українці виявилися єдиною великою нацією Європи, що не отримала незалежності. Антанта, перш за все Англія і Франція, погодилися на передачу Східної Галичини у тимчасове управління Польщі, на умовах надання нею гарантій автономії краю, відкриття українських шкіл, університету, дозволу користуватися українською мовою в державних установах, поваги до релігії, звичаїв і прав українців.
Однак отримавши українські території в управління, Польща забула всі свої обіцянки: скасувала українські кафедри в університетах, школи зробила двомовними з домінуванням польської, заборонила українську в установах, знищила кілька сотень православних храмів. Полонізація Галичини та Волині набула особливо жорстоких форм. Зокрема на перенаселену 2–мільйонну Волинь, аби витіснити автохтонне українське населення, уряд Пілсудського направив 300 тисяч польських колоністів-осадників. В умовах катастрофічної нестачі земель їм, за рахунок українських селян, були надані кращі ділянки, великі субсидії, віддані адміністративні посади. Особливий пріоритет серед осадників мали сім’ї польських військових, ветеранів польсько-української війни в Галичині 1918—1919 років, які навіть отримали право носіння зброї.
Особливо брутально польські колонізатори повелися у 1930 році, під час «пацифікації» Волині. Озброєні польські загони зайняли близько 800 українських сіл, руйнували громадські приміщення, численні читальні «Просвіти», православні храми, грабували майно, збіжжя, здійснювали масові «покарання» селян. Створювалися так звані «руйнаційні групи», що в українських селах і містечках били всіх поспіль (чоловіків, жінок, дітей, старих), палили оселі, нищили запаси продуктів. Масові побиття поширювалися на всі верстви населення: землеробів, священиків, учителів, робітників, адвокатів, суддів, інженерів. Православних українців заганяли до костьолу, «перехрещували» в католиків, а потім били. Чимало українських активістів ув’язнили на тривалі терміни. Був відкритий навіть спеціальний концтабір для політв’язнів Береза Картузька, заповнений переважно українцями. Утім давній намір депортувати частину українців до Західної Польщі з метою «деукраїнізації» Галичини та Волині через початок війни був здійснений Польщею лише частково у 1947 році (операція «Вісла»).
Під прикриттям «міжнародного права»
Зрозуміло, що всі ці каральні акції сприяли радикалізації антипольських настроїв серед українців. І моральна оцінка Волинської трагедії поза згаданим історичним контекстом виглядає дивно. Уявіть собі, що ви застали у власній квартирі злодія і, захищаючи життя близьких людей і своє власне, вбили нападника. Будь-який суд визнає ваші дії самообороною і виправдає вас. Однак якщо обмежити інформацію лише фактом вбивства, приховавши, що убитий був злодієм, який незаконно заліз у ваше помешкання, винним визнають вас. Саме за другим сценарієм пропонує розглядати Волинську трагедію пан Грицак.
Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду. Але якщо УПА воювала на своїй батьківщині проти окупантів німців, росіян, поляків, то польська АК діяла на землях сусідів iз метою загарбання української Волині. Однак чомусь не чути вибачення за насильницькі дії окупантів з АК проти корінних мешканців Волині. Навпаки, має вибачатися автохтонне населення... Цитую пана Грицака: «Звісно, лондонський уряд і Армія Крайова несуть свою частку вини: їхня непоступливість і небажання переглянути свою політику щодо українців багато в чому зробили волинських поляків заручниками ситуації. На польській стороні лежить відповідальність і за жертви серед мирного українського населення. Але цю вину і відповідальність не можна ставити на один щабель із рішенням політичного керівництва УПА. (Нагадаємо: уявлення про таке рішення базується на припущеннях і здогадках. — Авт.)
...За нормами міжнародного права (антипольська акція українців Волині) була воєнним злочином». Отакої!
Чому звіряча передвоєнна пацифікація волинян, різанина мирного українського населення в 1943 році, до якої, крім АК, активно долучилася і введена на Волинь німцями польська «синя» поліція (2000 осіб), «тягне» лише на якусь «частку вини» поляків? Виходить, за міжнародним правом, боронитися від окупантів — це військовий злочин?
Для українців — «подвійний стандарт»?
Погоджуюся, смерті мирних жителів не може виправдати ніяка боротьба з окупантами. Однак тисячами гинули й українські діти та жінки, смерті яких авторові статті недостатньо, щоб класифікувати дії польської сторони на окупованих землях також як воєнний злочин.
Якось у відрядженні до Вроцлавського університету автор мав невелику дискусію щодо відомого повстання гайдамаків ХVIII століття — Коліївщини. Один із польських професорів натякнув, що українцям слід вибачитися за загибель поляків в Умані. У відповідь я запитав: «Пане професоре, а що поляки робили в Умані та в інших українських містах і селах? Повірте, якщо б українці пішли зі зброєю під Варшаву і там загинули, нікому не спало б на думку вимагати від поляків вибачення». Розмову подібного змісту я мав і з росіянином, ветераном Другої світової війни, який ненавидів бандерівців. «Стою я, простой тверской учитель с трехлинейкой под Львовом после войны, а он в меня стреляет!». Питаю: «А що простий учитель із Твері робив під Львовом з трьохлінійкою після війни?». Ветеран обурився і заявив, що він «освобождал Украину от фашистской нечисти». «І за це, — кажу, — ми вам щиро дякуємо. Але «освободитель» — це той, хто «освободил» і пішов додому, а той, хто залишився «после войны» як володар звільнених земель — це вже новий окупант».
Кожен народ має священне право захищати свої землі, батьківщину від колонізаторів. І якщо окупант гине на чужих землях, вибачатися перед ним не прийнято. Поляків ніхто не звинувачує в тому, що вони стріляли в німців під час Варшавського повстання. Росіяни мали право стріляти в німців під Смоленськом. У чому ж причина подвійного стандарту щодо українців?
Ми постійно вибачаємося за опір польським окупантам на Волині та перед російськими «освободітєлями» з НКВС–МДБ, які у повоєнні роки залили кров’ю Західну Україну. Дивує, що наші історики-все¬прощенці ще не закликали українців вибачитися перед німцями за те, що не зовсім гречно приймали їх у 1941—1944 роках.
Наші однобічні покаяння у всіх дійсних та надуманих гріхах перед сусідами нагадують одностороннє ядерне роззброєння країни разом з фінальним його актом — здачею останніх ядерних матеріалів Віктором Януковичем. Чи гарантувала ця сумнівна акція безпеку Україні? Водночас покаяння за історичні гріхи перед сусідами продуктивне лише коли воно щире і взаємне: польсько-українське, єврейсько-українське, російсько-українське. Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі? Перед Менгли-Гиреєм, Батиєм, половцями, печенігами, що палили княжий Київ? А може, перед карателями МДБ, вермахтом чи гестапо? А чому б і ні? Адже від Гітлера загинуло менше українців, ніж у «дружніх» обіймах Москви. Хай нам наші історики-всепрощенці підкажуть — ми вибачимося!
Леонід ЗАЛІЗНЯК, професор Києво-Могилянської академії
ВАРТО ЗНАТИ
Взірцем цивілізованого покаяння за гріхи Другої світової для нецивілізованих українців нібито є німці. О.Підлуцький у «Дзеркалі тижня» за 16 лютого 2008 року пише, що канцлер В.Брандт у 1970 році «став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Цим символічним жестом він вибачався за злочини гітлерівського режиму перед людством... І в цей день Німеччина остаточно видужала, розрахувавшись за гітлеризм за всіма історичними рахунками». Ось, виявляється, як легко можна зняти з «національної спільноти» гріх за вбивство мільйонів.
Утім триразове вибачення Президента України за жертви Бабиного Яру, до яких українці мають дуже віддалене відношення, так і не зняло з «української спільноти... відповідальність за антиєврейські акції», за Ярославом Грицаком. Леонід Кучма вибачався перед поляками за польсько-український конфлікт 1943 року. На жаль, питання «особливого» антисемітизму та антиполонізму українців продовжує мусуватися як в Україні, так і за її кордонами.
Сама пропозиція жертвам війни «каятися» за прикладом найбільшого її злочинця виглядає блюзнірством. Відомо, що Україна — найбільша жертва Другої світової: близько 11 мільйонів загиблих, повністю зруйнована інфраструктура... Цивілізовані сусіди пропонують «диким» українцям ще одну формулу, за якою взаємовибачилися поляки та німці: «вибачаємо і просимо вибачення». Дійсно, Польща стала жертвою німецької агресії у 1939—1945 років, однак отримала за це велику територіальну компенсацію за рахунок німецьких земель по Одеру, в тому числі й тих, на яких поляки ніколи не жили.
Але за яку провину перед німцями в останній війні українці мають просити у них вибачення? Видатний український історик Ярослав Дашкевич так висловився щодо цієї пропозиції: «Ставити таку вимогу поневоленому народові, який вів національно-визвольну війну, глибоко аморально. Алжирці, наприклад, не били себе в груди і не каялися перед французами за повстання, що довело до незалежності Алжиру. Бо і там, як в Україні, методи боротьби накидала панівна нація».
УМ, номер 052 за 06.04.2012
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2057/222/73266/
Апологетом тотального покаяння українців перед сусідами останнім часом став відомий історик зі Львова Ярослав Грицак. Моральний рахунок землякам за Другу світову він виставляє у збірці статей «Страсті за націоналізмом: стара історія на новий лад» (К., 2011). Головний «гріх» українців та їхньої ударної сили УПА, за Грицаком, — це участь у польсько-українському конфлікті 1943 року на Волині. Причому ініціатором і винуватцем Волинської різанини однозначно називається українська сторона. Нібито «каталізатором був наказ керівництва ОУН-б...», який «навряд чи колись удасться знайти», «але наказ ОУН-б про початок антипольської акції мав існувати». Із тим же успіхом можна стверджувати, що Волинську різанину почала польська Армія крайова, посилаючись на наказ її керівництва, який «навряд чи колись удасться знайти»...
За десять років до трагедії...
Не маю сумніву, що такий досвідчений дослідник як Ярослав Грицак розуміє, що волинська трагедія 1943 року була неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі (Волинь — це їх серце) ще з часів, коли урвалася династія Данила Галицького. Піку своєї брутальності загарбницька політика Варшави на Волині досягла у передвоєнні роки, коли польською стороною й були закладені передумови волинського міжнаціонального конфлікту.
Нагадаю, що після Першої світової війни, попри визнання міжнародним співтовариством права націй на самовизначення, українці виявилися єдиною великою нацією Європи, що не отримала незалежності. Антанта, перш за все Англія і Франція, погодилися на передачу Східної Галичини у тимчасове управління Польщі, на умовах надання нею гарантій автономії краю, відкриття українських шкіл, університету, дозволу користуватися українською мовою в державних установах, поваги до релігії, звичаїв і прав українців.
Однак отримавши українські території в управління, Польща забула всі свої обіцянки: скасувала українські кафедри в університетах, школи зробила двомовними з домінуванням польської, заборонила українську в установах, знищила кілька сотень православних храмів. Полонізація Галичини та Волині набула особливо жорстоких форм. Зокрема на перенаселену 2–мільйонну Волинь, аби витіснити автохтонне українське населення, уряд Пілсудського направив 300 тисяч польських колоністів-осадників. В умовах катастрофічної нестачі земель їм, за рахунок українських селян, були надані кращі ділянки, великі субсидії, віддані адміністративні посади. Особливий пріоритет серед осадників мали сім’ї польських військових, ветеранів польсько-української війни в Галичині 1918—1919 років, які навіть отримали право носіння зброї.
Особливо брутально польські колонізатори повелися у 1930 році, під час «пацифікації» Волині. Озброєні польські загони зайняли близько 800 українських сіл, руйнували громадські приміщення, численні читальні «Просвіти», православні храми, грабували майно, збіжжя, здійснювали масові «покарання» селян. Створювалися так звані «руйнаційні групи», що в українських селах і містечках били всіх поспіль (чоловіків, жінок, дітей, старих), палили оселі, нищили запаси продуктів. Масові побиття поширювалися на всі верстви населення: землеробів, священиків, учителів, робітників, адвокатів, суддів, інженерів. Православних українців заганяли до костьолу, «перехрещували» в католиків, а потім били. Чимало українських активістів ув’язнили на тривалі терміни. Був відкритий навіть спеціальний концтабір для політв’язнів Береза Картузька, заповнений переважно українцями. Утім давній намір депортувати частину українців до Західної Польщі з метою «деукраїнізації» Галичини та Волині через початок війни був здійснений Польщею лише частково у 1947 році (операція «Вісла»).
Під прикриттям «міжнародного права»
Зрозуміло, що всі ці каральні акції сприяли радикалізації антипольських настроїв серед українців. І моральна оцінка Волинської трагедії поза згаданим історичним контекстом виглядає дивно. Уявіть собі, що ви застали у власній квартирі злодія і, захищаючи життя близьких людей і своє власне, вбили нападника. Будь-який суд визнає ваші дії самообороною і виправдає вас. Однак якщо обмежити інформацію лише фактом вбивства, приховавши, що убитий був злодієм, який незаконно заліз у ваше помешкання, винним визнають вас. Саме за другим сценарієм пропонує розглядати Волинську трагедію пан Грицак.
Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду. Але якщо УПА воювала на своїй батьківщині проти окупантів німців, росіян, поляків, то польська АК діяла на землях сусідів iз метою загарбання української Волині. Однак чомусь не чути вибачення за насильницькі дії окупантів з АК проти корінних мешканців Волині. Навпаки, має вибачатися автохтонне населення... Цитую пана Грицака: «Звісно, лондонський уряд і Армія Крайова несуть свою частку вини: їхня непоступливість і небажання переглянути свою політику щодо українців багато в чому зробили волинських поляків заручниками ситуації. На польській стороні лежить відповідальність і за жертви серед мирного українського населення. Але цю вину і відповідальність не можна ставити на один щабель із рішенням політичного керівництва УПА. (Нагадаємо: уявлення про таке рішення базується на припущеннях і здогадках. — Авт.)
...За нормами міжнародного права (антипольська акція українців Волині) була воєнним злочином». Отакої!
Чому звіряча передвоєнна пацифікація волинян, різанина мирного українського населення в 1943 році, до якої, крім АК, активно долучилася і введена на Волинь німцями польська «синя» поліція (2000 осіб), «тягне» лише на якусь «частку вини» поляків? Виходить, за міжнародним правом, боронитися від окупантів — це військовий злочин?
Для українців — «подвійний стандарт»?
Погоджуюся, смерті мирних жителів не може виправдати ніяка боротьба з окупантами. Однак тисячами гинули й українські діти та жінки, смерті яких авторові статті недостатньо, щоб класифікувати дії польської сторони на окупованих землях також як воєнний злочин.
Якось у відрядженні до Вроцлавського університету автор мав невелику дискусію щодо відомого повстання гайдамаків ХVIII століття — Коліївщини. Один із польських професорів натякнув, що українцям слід вибачитися за загибель поляків в Умані. У відповідь я запитав: «Пане професоре, а що поляки робили в Умані та в інших українських містах і селах? Повірте, якщо б українці пішли зі зброєю під Варшаву і там загинули, нікому не спало б на думку вимагати від поляків вибачення». Розмову подібного змісту я мав і з росіянином, ветераном Другої світової війни, який ненавидів бандерівців. «Стою я, простой тверской учитель с трехлинейкой под Львовом после войны, а он в меня стреляет!». Питаю: «А що простий учитель із Твері робив під Львовом з трьохлінійкою після війни?». Ветеран обурився і заявив, що він «освобождал Украину от фашистской нечисти». «І за це, — кажу, — ми вам щиро дякуємо. Але «освободитель» — це той, хто «освободил» і пішов додому, а той, хто залишився «после войны» як володар звільнених земель — це вже новий окупант».
Кожен народ має священне право захищати свої землі, батьківщину від колонізаторів. І якщо окупант гине на чужих землях, вибачатися перед ним не прийнято. Поляків ніхто не звинувачує в тому, що вони стріляли в німців під час Варшавського повстання. Росіяни мали право стріляти в німців під Смоленськом. У чому ж причина подвійного стандарту щодо українців?
Ми постійно вибачаємося за опір польським окупантам на Волині та перед російськими «освободітєлями» з НКВС–МДБ, які у повоєнні роки залили кров’ю Західну Україну. Дивує, що наші історики-все¬прощенці ще не закликали українців вибачитися перед німцями за те, що не зовсім гречно приймали їх у 1941—1944 роках.
Наші однобічні покаяння у всіх дійсних та надуманих гріхах перед сусідами нагадують одностороннє ядерне роззброєння країни разом з фінальним його актом — здачею останніх ядерних матеріалів Віктором Януковичем. Чи гарантувала ця сумнівна акція безпеку Україні? Водночас покаяння за історичні гріхи перед сусідами продуктивне лише коли воно щире і взаємне: польсько-українське, єврейсько-українське, російсько-українське. Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі? Перед Менгли-Гиреєм, Батиєм, половцями, печенігами, що палили княжий Київ? А може, перед карателями МДБ, вермахтом чи гестапо? А чому б і ні? Адже від Гітлера загинуло менше українців, ніж у «дружніх» обіймах Москви. Хай нам наші історики-всепрощенці підкажуть — ми вибачимося!
Леонід ЗАЛІЗНЯК, професор Києво-Могилянської академії
ВАРТО ЗНАТИ
Взірцем цивілізованого покаяння за гріхи Другої світової для нецивілізованих українців нібито є німці. О.Підлуцький у «Дзеркалі тижня» за 16 лютого 2008 року пише, що канцлер В.Брандт у 1970 році «став на коліна перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. Цим символічним жестом він вибачався за злочини гітлерівського режиму перед людством... І в цей день Німеччина остаточно видужала, розрахувавшись за гітлеризм за всіма історичними рахунками». Ось, виявляється, як легко можна зняти з «національної спільноти» гріх за вбивство мільйонів.
Утім триразове вибачення Президента України за жертви Бабиного Яру, до яких українці мають дуже віддалене відношення, так і не зняло з «української спільноти... відповідальність за антиєврейські акції», за Ярославом Грицаком. Леонід Кучма вибачався перед поляками за польсько-український конфлікт 1943 року. На жаль, питання «особливого» антисемітизму та антиполонізму українців продовжує мусуватися як в Україні, так і за її кордонами.
Сама пропозиція жертвам війни «каятися» за прикладом найбільшого її злочинця виглядає блюзнірством. Відомо, що Україна — найбільша жертва Другої світової: близько 11 мільйонів загиблих, повністю зруйнована інфраструктура... Цивілізовані сусіди пропонують «диким» українцям ще одну формулу, за якою взаємовибачилися поляки та німці: «вибачаємо і просимо вибачення». Дійсно, Польща стала жертвою німецької агресії у 1939—1945 років, однак отримала за це велику територіальну компенсацію за рахунок німецьких земель по Одеру, в тому числі й тих, на яких поляки ніколи не жили.
Але за яку провину перед німцями в останній війні українці мають просити у них вибачення? Видатний український історик Ярослав Дашкевич так висловився щодо цієї пропозиції: «Ставити таку вимогу поневоленому народові, який вів національно-визвольну війну, глибоко аморально. Алжирці, наприклад, не били себе в груди і не каялися перед французами за повстання, що довело до незалежності Алжиру. Бо і там, як в Україні, методи боротьби накидала панівна нація».
УМ, номер 052 за 06.04.2012
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2057/222/73266/
3
Вийшла нова книжка публіциста Олега Романчука
- 21.04.12, 13:16
Доказовість ерудованої логіки
Четвер, 19 квітня 2012 12:10
Вийшла нова книжка публіциста Олега Романчука
Тарас МАРУСИК
Олег Романчук належить до найкращих українських публіцистів, про що свідчать його численні публікації останнього двадцятиліття. Частина з них увійшла до грубезного майже 900–сторінкового тому «У пошуках універсуму: статті, публіцистика, прогнози і спостереження (1990–2011)».
«Універсум» означає «всесвіт, світ як ціле». Зрозуміло, що всі помисли автора — передусім про український універсум. До деяких статей, вміщених у вибраному О.Романчука, додано коментарі читачів з iнтернет–сайту, де вони вперше оприлюднені. Дуже правильний задум — коли розглядаються важливі для суспільства теми, зворотний зв’язок необхідний. Це, власне, і є світ як ціле в українському вимірі. До речі, таку ж назву — «Універсум» — має і журнал політології, футурології, економіки, науки і культури, заснований і редагований ним від початку 90–х років минулого століття. Зважаючи на умови, в яких виживає україномовна преса, треба бути одержимим, щоб стільки часу самотужки тягнути цей проект.
Як експертові з мовних питань, мені насамперед цікаві статті з цієї проблеми. О.Романчук пише: «Гуманітарна політика перетворилась на зброю антиукраїнської пропаганди Кремля. Треба чітко усвідомити, що російська мова в Україні — це не культурний фактор, а ідеологічний». Ніби написано просто, але гранично точно. Шукаючи аргументів для своєї аналітики, автор знаходить і зіставляє слушні цитати. Наприклад, із заяви Львівської облради 2010 року: «Складається враження, що Дмитро Табачник реалізує федеральну програму «русский язык» на 2006—2010 роки, затверджену постановою уряду Російської Федерації, і планомірно усуває державну мову з освітньої та наукової сфери України». І тут же посилання на самого Д.Табачника (зі спільного з Дмитром Видріним дослідження 1995 року «Україна на порозі XXI століття»): «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Висновок приходить ніби сам собою: задекларована теорія мало не щодня втілюється в життя.
В іншій статті наводиться приклад Литви з її програмою вживання та розвитку державної мови, на яку виділяється близько 700 тисяч доларів. Існують там і чималі штрафи за невиконання рішень Державної комісії литовської мови. Протиставляючи литовську владу українській, О.Романчук цитує видатного українського історика Ярослава Дашкевича: «Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання... продовжувати панування чужоземної російської меншини... над українською нацією... Немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду й адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації».
Ще 1994 року в статті «Чи потрібна Україні українізація?» О. Романчук переконливо показав, що без цього державність України постійно ставитиметься під сумнів. Це розуміли в УРСР у 1920–ті роки навіть такі одіозні радянські діячі, як С.Косіор. Тому й був тоді конкретний план українізації, перевірка мовних знань, а на засвоєння української технічної термінології давався 5–тимісячний термін. Держслужбовців за рівнем знання мови ділили на 3 категорії, причому у зарахованих до 3 категорії брали підписку, що впродовж 3–х місяців вони повинні вивчити українську мову. В протилежному випадку — звільнення. Навіть від неслужбовців (кур’єрів, прибиральниць, швейцарів, двірників) вимагалося вільне володіння українською мовою. Проводячи такі історичні паралелі, автор доходить цікавого висновку: «Тим часом в Україні «рускоязичноє насєлєніє» де тільки може волає про загрозу українізації. Насправді її немає. А шкода. Бо якби почалася вона на державному рівні, як це вже було в 20–х роках, то швидко припинились би українофобські прояви в Донбасі, в Криму, на півдні України. Поважають сильних і розумних, цінують сильну владу, налаштовану патріотично, державницьки, яка не на словах, а на ділі дбає про інтереси титульної нації».
У статті «Хартія про українську мову» (2008) читаємо: «Ні в самій Хартії, ні в Конституції немає «регіональних мов або мов меншин». Незрозуміло також, що таке «мова меншини»... Для 86 тисяч євреїв зі 104 тисяч в Україні рідна мова — російська. Для 102 тисяч поляків з 140 тисяч — українська». Правильність висновків О.Романчука підтверджена окремими думками чотирьох суддів Конституційного Суду України на рішення КСУ щодо конституційності частин четвертої і п’ятої статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№ 17–рп/2011 від 13.12.2011 р.). Так, Дмитро Лилак підкреслив, що термін «регіональні мови» не є конституційно–правовою категорією, адже такі мови фактично не існують на території України. Його колега Віктор Шишкін вважає, що термін «регіональні мови» незрозумілий для правозастосування: «Що це означає практично в Україні, які мови можна назвати цим терміном, не змішуючи його з терміном «мови національних меншин?».
Публіцистика О.Романчука належним чином не «розкручена» у всеукраїнському масштабі. І це не лише його проблема і стосується не тільки публіцистики. Це — ознака нашого національного буття, яке упродовж сотень років існує здебільшого пунктирно. І вибудувати суцільну лінію — завдання саме для тих, хто може і має що сказати. Він — один із тих, хто не лише розширює суцільну лінію, а й розбудовує українську громадську горизонталь на противагу антиукраїнській вертикалі влади, на жаль, підтримуваній частиною громадян України. А таких, пише О.Романчук, спираючись на дослідження Інститутів психології та соціальної і політичної психології АПН України — 15%.
Чи є сенс у написанні подібних матеріалів, книжок? Переконаний, є — доти, доки існують сподівання достукатися до громадян. А це — безперервний процес. Як кажуть, крапля камінь точить. Згадаймо польський приклад. Ще досі тривають дискусії, які почалися кілька десятиліть тому про Варшавське повстання 1944 року. Тема для поляків болісна: величезні людські втрати, німецькі килимові бомбардування, «нейтралітет» радянських військ. Навряд чи консенсусу буде досягнуто, але численні польські автори в ході цієї загальнонаціональної дискусії консолідують погляди поляків на їхнє місце в історії.
На багатомільйонну всеукраїнську громаду не так багато публіцистів. Для осмислення нашої непростої історії, її поворотних моментів і не менш складного сьогодення притомні автори потрібні нації, як ковток свіжого повітря. Тому такі аналітики, як О. Романчук — на вагу золота.
* * *
...Ще до виходу книжки «У пошуках універсуму» для окремих матеріалів Олега Романчука я створив на своєму комп’ютері окрему папку: «Загрози нацбезпеці».
ЕКСПЕРТНА ДУМКА
Юрій ЩЕРБАК, письменник, Надзвичайний і Повноважний посол України:
— Книга Олега К. Романчука «У пошуках універсуму» є унікальною енциклопедією українознавства, українорозуміння, україноболю і українолюбові, яка за розмахом проблематики і глибиною її висвітлення не має аналогів. Це своєрідний підручник анатомії (патологічної анатомії) української політики, детальна мапа наших больових точок.
Юрій САЄНКО, професор економіки та соціології:
— Олег Костянтинович Романчук — системна особистість, надто велика рідкість у нашому фрагментарному просторі, де все розділене, розібране на шматки, сектори й сеґменти до такого ступеня, що годі й сподіватися на цілісну картину світу. Тому й так відрадно, що зустрічаються ще в наш час фахівці, які намагаються триматися в рамках системного аналізу сучасного перебігу подій... Вибране із цієї збірки мало би стати за настільну книжку молодого журналіста як приклад добротної аналітичної роботи.
Олег БАГАН, кандидат філологічних наук:
— Можна стверджувати, що «Універсум» і його редактор Олег Романчук певною мірою врятували Львів, львівську періодику від провінційності... «Універсум» залишився, завдяки позиції його редактора, трибуною для критики скорумпованої малоросійської влади, для захисту національних інтересів українства, для незалежної політології та культурології.
УМ, номер 057 за 18.04.2012
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2062/164/73461/
Четвер, 19 квітня 2012 12:10
Вийшла нова книжка публіциста Олега Романчука
Тарас МАРУСИК
Олег Романчук належить до найкращих українських публіцистів, про що свідчать його численні публікації останнього двадцятиліття. Частина з них увійшла до грубезного майже 900–сторінкового тому «У пошуках універсуму: статті, публіцистика, прогнози і спостереження (1990–2011)».
«Універсум» означає «всесвіт, світ як ціле». Зрозуміло, що всі помисли автора — передусім про український універсум. До деяких статей, вміщених у вибраному О.Романчука, додано коментарі читачів з iнтернет–сайту, де вони вперше оприлюднені. Дуже правильний задум — коли розглядаються важливі для суспільства теми, зворотний зв’язок необхідний. Це, власне, і є світ як ціле в українському вимірі. До речі, таку ж назву — «Універсум» — має і журнал політології, футурології, економіки, науки і культури, заснований і редагований ним від початку 90–х років минулого століття. Зважаючи на умови, в яких виживає україномовна преса, треба бути одержимим, щоб стільки часу самотужки тягнути цей проект.
Як експертові з мовних питань, мені насамперед цікаві статті з цієї проблеми. О.Романчук пише: «Гуманітарна політика перетворилась на зброю антиукраїнської пропаганди Кремля. Треба чітко усвідомити, що російська мова в Україні — це не культурний фактор, а ідеологічний». Ніби написано просто, але гранично точно. Шукаючи аргументів для своєї аналітики, автор знаходить і зіставляє слушні цитати. Наприклад, із заяви Львівської облради 2010 року: «Складається враження, що Дмитро Табачник реалізує федеральну програму «русский язык» на 2006—2010 роки, затверджену постановою уряду Російської Федерації, і планомірно усуває державну мову з освітньої та наукової сфери України». І тут же посилання на самого Д.Табачника (зі спільного з Дмитром Видріним дослідження 1995 року «Україна на порозі XXI століття»): «Якщо певна критична маса росіян потрапить до вищих ешелонів влади, зовнішньополітичний курс України суттєво зміниться і переорієнтується із Заходу на Схід». Висновок приходить ніби сам собою: задекларована теорія мало не щодня втілюється в життя.
В іншій статті наводиться приклад Литви з її програмою вживання та розвитку державної мови, на яку виділяється близько 700 тисяч доларів. Існують там і чималі штрафи за невиконання рішень Державної комісії литовської мови. Протиставляючи литовську владу українській, О.Романчук цитує видатного українського історика Ярослава Дашкевича: «Значну частину України захопили під свою владу російські шовіністи та їх колаборанти, які глузують з прав теоретично державної української нації, ведуть ніким не приборкувану антиукраїнську кампанію... Парадокс? Ні, не парадокс, а свідчення того, що в Україні здійснюється намагання... продовжувати панування чужоземної російської меншини... над українською нацією... Немає в світі жодної національної держави, жодного національного уряду й адміністрації, які не те що нехтували б правами власної нації, але своєю бездіяльністю і корумпованістю сприяли б переслідуванню власної нації».
Ще 1994 року в статті «Чи потрібна Україні українізація?» О. Романчук переконливо показав, що без цього державність України постійно ставитиметься під сумнів. Це розуміли в УРСР у 1920–ті роки навіть такі одіозні радянські діячі, як С.Косіор. Тому й був тоді конкретний план українізації, перевірка мовних знань, а на засвоєння української технічної термінології давався 5–тимісячний термін. Держслужбовців за рівнем знання мови ділили на 3 категорії, причому у зарахованих до 3 категорії брали підписку, що впродовж 3–х місяців вони повинні вивчити українську мову. В протилежному випадку — звільнення. Навіть від неслужбовців (кур’єрів, прибиральниць, швейцарів, двірників) вимагалося вільне володіння українською мовою. Проводячи такі історичні паралелі, автор доходить цікавого висновку: «Тим часом в Україні «рускоязичноє насєлєніє» де тільки може волає про загрозу українізації. Насправді її немає. А шкода. Бо якби почалася вона на державному рівні, як це вже було в 20–х роках, то швидко припинились би українофобські прояви в Донбасі, в Криму, на півдні України. Поважають сильних і розумних, цінують сильну владу, налаштовану патріотично, державницьки, яка не на словах, а на ділі дбає про інтереси титульної нації».
У статті «Хартія про українську мову» (2008) читаємо: «Ні в самій Хартії, ні в Конституції немає «регіональних мов або мов меншин». Незрозуміло також, що таке «мова меншини»... Для 86 тисяч євреїв зі 104 тисяч в Україні рідна мова — російська. Для 102 тисяч поляків з 140 тисяч — українська». Правильність висновків О.Романчука підтверджена окремими думками чотирьох суддів Конституційного Суду України на рішення КСУ щодо конституційності частин четвертої і п’ятої статті 12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (№ 17–рп/2011 від 13.12.2011 р.). Так, Дмитро Лилак підкреслив, що термін «регіональні мови» не є конституційно–правовою категорією, адже такі мови фактично не існують на території України. Його колега Віктор Шишкін вважає, що термін «регіональні мови» незрозумілий для правозастосування: «Що це означає практично в Україні, які мови можна назвати цим терміном, не змішуючи його з терміном «мови національних меншин?».
Публіцистика О.Романчука належним чином не «розкручена» у всеукраїнському масштабі. І це не лише його проблема і стосується не тільки публіцистики. Це — ознака нашого національного буття, яке упродовж сотень років існує здебільшого пунктирно. І вибудувати суцільну лінію — завдання саме для тих, хто може і має що сказати. Він — один із тих, хто не лише розширює суцільну лінію, а й розбудовує українську громадську горизонталь на противагу антиукраїнській вертикалі влади, на жаль, підтримуваній частиною громадян України. А таких, пише О.Романчук, спираючись на дослідження Інститутів психології та соціальної і політичної психології АПН України — 15%.
Чи є сенс у написанні подібних матеріалів, книжок? Переконаний, є — доти, доки існують сподівання достукатися до громадян. А це — безперервний процес. Як кажуть, крапля камінь точить. Згадаймо польський приклад. Ще досі тривають дискусії, які почалися кілька десятиліть тому про Варшавське повстання 1944 року. Тема для поляків болісна: величезні людські втрати, німецькі килимові бомбардування, «нейтралітет» радянських військ. Навряд чи консенсусу буде досягнуто, але численні польські автори в ході цієї загальнонаціональної дискусії консолідують погляди поляків на їхнє місце в історії.
На багатомільйонну всеукраїнську громаду не так багато публіцистів. Для осмислення нашої непростої історії, її поворотних моментів і не менш складного сьогодення притомні автори потрібні нації, як ковток свіжого повітря. Тому такі аналітики, як О. Романчук — на вагу золота.
* * *
...Ще до виходу книжки «У пошуках універсуму» для окремих матеріалів Олега Романчука я створив на своєму комп’ютері окрему папку: «Загрози нацбезпеці».
ЕКСПЕРТНА ДУМКА
Юрій ЩЕРБАК, письменник, Надзвичайний і Повноважний посол України:
— Книга Олега К. Романчука «У пошуках універсуму» є унікальною енциклопедією українознавства, українорозуміння, україноболю і українолюбові, яка за розмахом проблематики і глибиною її висвітлення не має аналогів. Це своєрідний підручник анатомії (патологічної анатомії) української політики, детальна мапа наших больових точок.
Юрій САЄНКО, професор економіки та соціології:
— Олег Костянтинович Романчук — системна особистість, надто велика рідкість у нашому фрагментарному просторі, де все розділене, розібране на шматки, сектори й сеґменти до такого ступеня, що годі й сподіватися на цілісну картину світу. Тому й так відрадно, що зустрічаються ще в наш час фахівці, які намагаються триматися в рамках системного аналізу сучасного перебігу подій... Вибране із цієї збірки мало би стати за настільну книжку молодого журналіста як приклад добротної аналітичної роботи.
Олег БАГАН, кандидат філологічних наук:
— Можна стверджувати, що «Універсум» і його редактор Олег Романчук певною мірою врятували Львів, львівську періодику від провінційності... «Універсум» залишився, завдяки позиції його редактора, трибуною для критики скорумпованої малоросійської влади, для захисту національних інтересів українства, для незалежної політології та культурології.
УМ, номер 057 за 18.04.2012
http://www.umoloda.kiev.ua/number/2062/164/73461/
10
Гламурні свинопаси
- 15.04.12, 22:25
Юрій Винничук
Ознака орди: ненависть до завойованих. Причому вона зашкалює саме до тієї частини народу, з якого вийшла ця орда
Яка головна ознака завойовника? Захопити, пограбувати все що можна, а завтра хоч потоп. За совєтів Україна була одним із найбільших експортерів газу в Європі. Орда не квапилася розробляти нові родовища, доки не вибрала майже все наше. А тепер продає те, що брала в нас задарма.
У Криму й досі немає нормальної курортної інфраструктури, панують дурнуваті ціни за примітивний комфорт, а сервіс надто вже ненав’язливий. А все чому? Орда, яка прийшла на місце виселених, не почуває себе на своїй землі й поводиться, як завойовник. Нічого подібного не побачимо в Болгарії, де ціни нижчі, а комфорт вищий.
Нова влада в Україні теж почувається дуже невпевнено. Її представники прагнуть за будь-яку ціну висмоктати все до краплі. Тож і не дивно, що продукти і ліки в нас дорожчі, ніж за кордоном.
Феноменальну дикість виявляє орда, піднявши ціни під час Євро-2012 на готельні номери. Власниками готелів стали нувориші, вчорашні рекетири, комсомольці, менти, митники, податківці з ментальністю свинопасів. Вони не мають певності, що колись їх у них не заберуть, бо за кожною приватизацією був кримінал.
Їм здається, що в іноземних туристів така сама гуляй-душа, як і в тих, що по куршавелях жбурляють пачки банкнот в обличчя барменам. Але туристи теж не дурні. Наприклад, англійці воліють вікенди проводити в Польщі, авіаалкотур коштує лише €20. Тобто іноземці не збираються посівати грошима, і хіба одиниці житимуть у совдепівських готелях за скандинавськими цінами і харчуватимуться в дорогих ресторанах. Але біди немає – зароблять прості люди, запропонувавши свої помешкання, пиріжки й канапки.
Друга ознака орди: ненависть до завойованих. Причому вона зашкалює саме до тієї частини народу, з якого ця орда вийшла. Уже понад два роки нам пояснюють, що поліпшити життя не вдається через прорахунки попередньої влади. Ну гаразд, західняки та центрові українці й не заслужили покращення. Але за що ж караються східняки? Чому навіть хліб там дорожчий, ніж деінде? Чому саме на батьківщині правлячої і керуючої вимирає людність? Мінусовий приріст, найвищий рівень злочинності, туберкульоз, наркотики, пияцтво, СНІД... А діти в копанках? А міста такі, ніби їх бомбила ворожа авіація?
В орди свої правила на цьому бенкеті життя. Її не цікавлять вітчизняні ціни, вона здійснює закупівлю за кордоном. Міністр Грищенко навіть рідним маслом гидує, воліє ісландське. Гарант не тільки ісландську рибку любить, а й води нашої не п’є. І що їм ціни на ліки, якщо й лікуються не на українських теренах?
Вони нам радять садити капусту, але наша капуста сезонна, а та, яку вони косять щодня, вічнозелена і ніколи не в’яне.
Ментальність орди не вродилася на голому місці. Корені її сягають глибше. Максім Ґорькій описав, як 1918 року в Петербурзі відбувся з’їзд сільської бідноти. Кілька тисяч делегатів розмістили в Зимовому палаці. «Когда съезд кончился и эти люди уехали, то оказалось, что они не только все ванны дворца, но и огромное количество ценнейших севрских, саксонских и восточных ваз загадили, употребили их в качестве ночных горшков. Это было сделано не по силе нужды, – уборные дворца оказались в порядке, водопровод действовал. Нет, это хулиганство было выражением желания испортить, опорочить красивые вещи».
Таку саму картину застав російський живописець Юрій Аннєнков, повернувшись у свій будинок у Фінляндії: «Обледенелые горы человеческих испражнений покрывали пол. По стенам почти до потолка замерзшими струями желтела моча... Посуда до верху заполнена испражнениями. Непостижимо обильно испражнялись повсюду: во всех этажах, на полу, на лестницах, на столах, в ящиках столов, на стульях, на матрасах, швыряли кусками испражнений в потолок. Вот еще записка: «Понюхай нашава гавна ладно ваняит».
В третьем этаже – единственная уцелевшая комната. На двери записка: «Тов. Командир». На столе — ночной горшок с недоеденной гречневой кашей и воткнутой в нее ложкой».
Авжеж, орда не приходить «созідать». Орда не будує нові фабрики, вона доводить до руїн старі. Орда захопила всі обленерго, а допотопні трансформатори ті самі, совєтські. І орді начхати, що кількість електротехніки неймовірно зросла, трансформатори ламаються, ніхто не отримує напруги 220 вольт, однак вартість електроенергії збільшується, як і неякісних газу та бензину.
Принцип простий, як дишло: заробляти, не вкладаючи ані копійки. Бо завтра потоп, землетрус, виверження вулкана або народного гніву...
Казочка про покращення життя – це теж із епохи більшовизму. У 1921 році Лєнін обіцяв спорудити «из золота общественные отхожие места на улицах нескольких самых больших городов мира» («О значении золота теперь и после полной победы социализма»). Залишалася дрібничка – перемогти «в мировом масштабе».
Не вдалося. Але ідея пульсувала в повітрі, нуртувала, булькотіла, аж поки не втілилася в одному окремо взятому маєтку однієї окремо взятої країни. Тому що бажання «іспражняться» в саксонську вазу чи в іншу «красівую вєщь» нікуди не зникало, воно завжди жило в крові орди.
(С) http://tyzhden.ua/Columns/50/46782
Ознака орди: ненависть до завойованих. Причому вона зашкалює саме до тієї частини народу, з якого вийшла ця орда
Яка головна ознака завойовника? Захопити, пограбувати все що можна, а завтра хоч потоп. За совєтів Україна була одним із найбільших експортерів газу в Європі. Орда не квапилася розробляти нові родовища, доки не вибрала майже все наше. А тепер продає те, що брала в нас задарма.
У Криму й досі немає нормальної курортної інфраструктури, панують дурнуваті ціни за примітивний комфорт, а сервіс надто вже ненав’язливий. А все чому? Орда, яка прийшла на місце виселених, не почуває себе на своїй землі й поводиться, як завойовник. Нічого подібного не побачимо в Болгарії, де ціни нижчі, а комфорт вищий.
Нова влада в Україні теж почувається дуже невпевнено. Її представники прагнуть за будь-яку ціну висмоктати все до краплі. Тож і не дивно, що продукти і ліки в нас дорожчі, ніж за кордоном.
Феноменальну дикість виявляє орда, піднявши ціни під час Євро-2012 на готельні номери. Власниками готелів стали нувориші, вчорашні рекетири, комсомольці, менти, митники, податківці з ментальністю свинопасів. Вони не мають певності, що колись їх у них не заберуть, бо за кожною приватизацією був кримінал.
Їм здається, що в іноземних туристів така сама гуляй-душа, як і в тих, що по куршавелях жбурляють пачки банкнот в обличчя барменам. Але туристи теж не дурні. Наприклад, англійці воліють вікенди проводити в Польщі, авіаалкотур коштує лише €20. Тобто іноземці не збираються посівати грошима, і хіба одиниці житимуть у совдепівських готелях за скандинавськими цінами і харчуватимуться в дорогих ресторанах. Але біди немає – зароблять прості люди, запропонувавши свої помешкання, пиріжки й канапки.
Друга ознака орди: ненависть до завойованих. Причому вона зашкалює саме до тієї частини народу, з якого ця орда вийшла. Уже понад два роки нам пояснюють, що поліпшити життя не вдається через прорахунки попередньої влади. Ну гаразд, західняки та центрові українці й не заслужили покращення. Але за що ж караються східняки? Чому навіть хліб там дорожчий, ніж деінде? Чому саме на батьківщині правлячої і керуючої вимирає людність? Мінусовий приріст, найвищий рівень злочинності, туберкульоз, наркотики, пияцтво, СНІД... А діти в копанках? А міста такі, ніби їх бомбила ворожа авіація?
В орди свої правила на цьому бенкеті життя. Її не цікавлять вітчизняні ціни, вона здійснює закупівлю за кордоном. Міністр Грищенко навіть рідним маслом гидує, воліє ісландське. Гарант не тільки ісландську рибку любить, а й води нашої не п’є. І що їм ціни на ліки, якщо й лікуються не на українських теренах?
Вони нам радять садити капусту, але наша капуста сезонна, а та, яку вони косять щодня, вічнозелена і ніколи не в’яне.
Ментальність орди не вродилася на голому місці. Корені її сягають глибше. Максім Ґорькій описав, як 1918 року в Петербурзі відбувся з’їзд сільської бідноти. Кілька тисяч делегатів розмістили в Зимовому палаці. «Когда съезд кончился и эти люди уехали, то оказалось, что они не только все ванны дворца, но и огромное количество ценнейших севрских, саксонских и восточных ваз загадили, употребили их в качестве ночных горшков. Это было сделано не по силе нужды, – уборные дворца оказались в порядке, водопровод действовал. Нет, это хулиганство было выражением желания испортить, опорочить красивые вещи».
Таку саму картину застав російський живописець Юрій Аннєнков, повернувшись у свій будинок у Фінляндії: «Обледенелые горы человеческих испражнений покрывали пол. По стенам почти до потолка замерзшими струями желтела моча... Посуда до верху заполнена испражнениями. Непостижимо обильно испражнялись повсюду: во всех этажах, на полу, на лестницах, на столах, в ящиках столов, на стульях, на матрасах, швыряли кусками испражнений в потолок. Вот еще записка: «Понюхай нашава гавна ладно ваняит».
В третьем этаже – единственная уцелевшая комната. На двери записка: «Тов. Командир». На столе — ночной горшок с недоеденной гречневой кашей и воткнутой в нее ложкой».
Авжеж, орда не приходить «созідать». Орда не будує нові фабрики, вона доводить до руїн старі. Орда захопила всі обленерго, а допотопні трансформатори ті самі, совєтські. І орді начхати, що кількість електротехніки неймовірно зросла, трансформатори ламаються, ніхто не отримує напруги 220 вольт, однак вартість електроенергії збільшується, як і неякісних газу та бензину.
Принцип простий, як дишло: заробляти, не вкладаючи ані копійки. Бо завтра потоп, землетрус, виверження вулкана або народного гніву...
Казочка про покращення життя – це теж із епохи більшовизму. У 1921 році Лєнін обіцяв спорудити «из золота общественные отхожие места на улицах нескольких самых больших городов мира» («О значении золота теперь и после полной победы социализма»). Залишалася дрібничка – перемогти «в мировом масштабе».
Не вдалося. Але ідея пульсувала в повітрі, нуртувала, булькотіла, аж поки не втілилася в одному окремо взятому маєтку однієї окремо взятої країни. Тому що бажання «іспражняться» в саксонську вазу чи в іншу «красівую вєщь» нікуди не зникало, воно завжди жило в крові орди.
(С) http://tyzhden.ua/Columns/50/46782
30
Потішна розповідь про "совєтского человека"!
- 13.04.12, 21:00
Була Марія Миколаївна палкою советською патріоткою. Любила телевізор і перед екраном просиджувала цілими днями й вечорами, беззастережно переймаючись усім там побаченим і почутим. Напівжартома говорила, що вона, на відміну від її ровесниць, людина сучасна і телевізором вихована, а як помиратиме, заповість у домовину поставити й телевізора. Коли я повертався у вечері додому, осипала мене всіма побаченими по телевізору новинами. Любила Брежнєва, пишалася мудрою політикою партії. Почувалася щасливою, що на схилі літ проживає в теплі й ситості.
Не любила українців за їхнє постійне невдоволення:
- Вот ноют і ноют, что всьо ім не так… А вот вислать би іх туда, в Калінінскую область, где в продовольственних магазинах полкі пусти, хоть харом покаті, пусть би там почуствовалі, каково живьотся…
Одного разу я поцікавився, чому вона живе тут одна, тоді як у її Кашині проживає її син – другий секретар райкому партії, - малі внуки, які пишуть їй теплого змісту листи. Вона обурено відмахнулася рукою: - Что ви! Куда я, дура, поєду! С етой-то благодаті?! От такого ізобілія піщі в магазінє і на базарє? Не-ет уж!Бачте, всім було би добре, коли б не присутність українців…
Одного разу, прийшовши ввечері додому, застав її у пригніченому стані. Розповіла, що по телевізору показували перебування американських космонавтів на Місяці. Як ті ходили по Місяцю, а потім зібралися відлітати.- А я думаю: хоть би нє взлетелі, хоть би нє взлетелі! А оні, как на зло, по-лє-тє-лі! Я с досади чуть нє рєвела!
Вражений цим, я зауважив:
- Та то ж теж люди! Їх же дома дружини, діти чекають!
Широко розкривши на мене свої очі, господиня аж задихнулася від обурення:
- Что ви! Что ви! Как у вас поворачіваєтся язик такіє вещі говоріть!
Вона щиро обурювалася моєю не патріотичністю.
Була вона справжньою совєтською людиною, і тут уже нема ради!
Ренат Польовий.
5
***
- 08.04.12, 22:40
Портрет північного “брата”
Останнім часом посилилися заклики деяких політиків, зокрема комуністів і прогресивних соціалістів, до єднання (ба навіть “державного об’єднання”) з Росією, яку вони називають дружньою країною, а росіян – братнім народом, що у тяжку хвилину завжди прийде на допомогу українцям. Зрозуміло, що ці політики не зазначають, що назви “Росія” й “русскіє” не є споконвічними назвами – адже лише наприкінці свого царювання Петро І перейменував Московію на Росію, поцупивши до того ж державну атрибутику у інших: назва держави й народу Русь належала раніше Україні, герб (двоголовий орел) – Візантії, трикольоровий прапор – Голандії.
Мене дивують безапеляційні балачки про етнічну спорідненість українців і росіян (насправді москвинів). Це повна нісенітниця. Загальновизнаним науковим фактом є їхнє угро-фінське походження. Засвідчує це і суцільна угро-фінська гідроніміка території розселення москвинів (навіть слово Москва фінською мовою означає “каламутна вода”). Літописець ХІ століття згадує про московські племена угро-фінів – чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, мєря, пермь, мурома, мєщера, мордва (мокша і ерзя), череміси, югра, карєль, зирянь, самоядь... Ці племена стали основою московської нації. Хоч пізніше вони мовно слов’янізувалися, всеодно антропологічно відрізняються від українців (Брайчевський М. Походження Русі. – Київ: Наукова думка, 1968). І не дивно, бо українці в своїй основі мають зовсім інші племена – поляни, древляни, волиняни, дуліби, білі хорвати, роси, уличі, тиверці, бойки, сіверяни, бужани…
Велика відмінність і у національних характерах українців і москвинів. Для цього досить почитати твори відомих українських письменників – Григорія Квітку-Основ’яненка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка та багатьох інших, які всебічно описали народні звичаї та психологію українців. Промовистою є і книга Ольги Петрівни Семьонової-Тянь-Шанської “Жизнь “Ивана”. Очерки из быта крестьян одной из черноземных губерний” (Санкт-Петербург, 1914. – 146 с.). Вона видана як 39 том “Записок Імператорського російського географічного товариства по відділу етнографії”. Ольга Петрівна описує побут і звичаї селян Рязанщини. Які характерні риси свого народу відзначила дослідниця?
1. Зневажливе ставлення до жіноцтва від пелюшок. Якщо першою дитиною в сім’ї народжується дівчинка, батько до неї ставився цілком байдуже (С. 7). Рідні про народження дівчинки говорять із жалем. Молодого батька за первістка-дочку інші мужики села можуть і побити, а він і не боронитиметься, бо так споконвіку ведеться (С. 8).
2. Дружину чоловік вважає за придбану річ і знущається над нею як хоче. Коли поганий настрій, б’є її палицею, кочергою, рогачем, чоботом, відром. Тягає за коси через поріг. Часом, не розрахувавши сили удару, вб’є нещасну. Якщо під час побиття чоловік зламає предмет, яким бив, то жалкує за ним, а не за побитою дружиною (та теж більше журиться за поламаним рогачем, ніж за своїми пом’ятими боками). Мужик міг сказати: “Станавісь, жена, на калєні, кладі ґолаву на пороґ, мая воля, захачу – уб’ю тєбя!” І жінка покірно клала голову на поріг, а той піднімав над нею сокиру. Як правило, нещасну рятували діти, здіймаючи плач і крик. Тоді мужик промовляв: “Дєтєй жалко, а то нє бить би тєбє живой” (С. 5, 6).
3. Байдужість до виховання дітей. Діти змалечку не мають належного догляду. Часто малюк повзає в багні, брудний і мокрий, кричить, плаче. Щоб він замовк, йому дають печену картоплину чи огірок, які він зазвичай викачує в багні, і вже в такому вигляді вживає та ще й із тим, що тече в нього з носа. Їсть із корита для свиней, п’є звідти воду. Напихає собі у рота землю, ковтає її (як не згадати тут визнання відомого україножера Віссаріона Бєлінського, який у спогадах про подорож Україною, порівнюючи українських сільських дітей із москвинськими, зазначав, що перші чисті й охайні, а другі страшенно брудні – “хуже свіньят”).
Дуже рано дитя навчається лайливих слів. Воно ще й речення не може скласти, а вже матір називає сукою, якщо та в чомусь відмовить йому. Вся родина, чуючи це, тішиться та ще й заохочує далі лаяти матір. “Продувной-то какой, ішь, шельма… – фіксувала почуте Ольга Семьонова-Тянь-Шанська. – Так єйо, так, зачєм тєбя нє слушаєт”. Радіє і матір: “І какой атаман – вєдь сукой уже мєня називаєт”. Коли ж малюк ударить матір хворостиною, рідні знову радіють… (С. 18).
До семирічного віку хлопчики й дівчатка вживають увесь репертуар сільських лайливих слів: “Кобєль, сука, сволочь, блядь…” Заохочують старші і до бійок з іншими дітьми, особливо зі слабшими. Якщо ж дитина вродилася слабкою, рідні те й робитимуть, що жалітимуться на її існування і “щохвилинно накликатимуть смерть” на неї, а часом і вб’ють (С. 57).
Карають дітей за галас, забруднений одяг, украдений шматок хліба, але ніколи не покарають за бійку, брехню, бридкі слова (С. 19, 20). У п’яних і жорстоких батьків діти завжди залякані й недовірливі. Вони не вірять, коли їх підманюють, підозрюючи за ласкою якусь каверзу, підступність, адже часом батьки лагідно підкликають дитину, щоб потім покарати за щось.
4. Жорстокість поводження з домашніми тваринами. Жаліють лише коня й корову – тому, що корисні. Але під п’яну руку це не заважає мужикові зривати свій гнів на коняці, б’ючи її по боках, по морді. “Но-но, ґніда… Пошевєлівайся, ідол… У-у ти, дьявол, ґнілой, дєрьмо с…є”. Дослідниця зауважує, що російські селяни “лаються у таких випадках зі смаком, захльобуючись, із насолодою”, часом із “самозаслушиванием” (С. 26).
Над собаками й котами, як тваринами менш корисними, жорстоко знущаються (часто задля розваги). Діти закидають щенят і кошенят далеко на глибоку воду з цікавості, чи ті випливуть. Якщо хтось запитає, чи не шкода тварини, відповідь, як правило, одноманітна: “Чаво там жалєть, ето нє чєлавєк вєдь, а сабака” (С. 24).
5. Раннє пияцтво. Ще восьмирічних хлопчиків до алкоголю заохочують старші, підмовляючи красти горілку у батьків, коли тих немає вдома. На весіллях дорослі підпоюють малолітніх хлопчиків і дівчаток і примушують танцювати – “к всєобщей потєхє” (С. 48). Традиційно пиячать призовного віку “малиє”, так звані “ґодниє”. Галасливо під гармошку “гуляють” по шинках і на вулиці, причому страшенно бешкетують (“безобразнічают ужасно”), б’ють шибки у вікнах, трощать меблі, лаються на всю вулицю, непристойно жартують – і їм усе вибачається. Автор зауважує, що суспільний звичай вимагає, щоб призовник напивався до чортиків, відтак і дико поводився (“трєбуєтся пьянство”, С. 48, 49) .
6. Розпуста. “Раніше зустрічались незаймані хлопці і дівчата, – пише дослідниця, – а нині “целомудренного малого” вже не знайти, та і дівчат таких зовсім мало” (С. 37). Чим непристойніше поводиться дівка в гурті, тим більшим успіхом вона користується у чоловіків. “Распутьовимі” називають дівок і жінок, котрі мають кількох коханців. Буває, що коханці, змовившись, карають “распутьовую”: побивши, зав’язують сорочку над головою так, що голова опиняється ніби в мішку, а до пояса вона гола, і пустять так по селу. Жінка, яка має одного коханця, зневазі не підлягає. “Професійної розпусти не існує, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – але дуже легко купити будь-яку бабу грошима і подарунками. Одна баба мені признавалася: “Прижила себе на горе сина и всего-то за пустяк, за десяток яблок!” (С. 39). Дослідниця зауважує, що на її батьківщині жінки завжди вимагають грошей за те, що віддалася – у Росії “задарма жінки не грішать”.
7. Дикість звичаїв. Навіть така поетично-урочиста подія як весілля супроводжується брутальностями. Перед тим як молоді ляжуть на шлюбне ложе, їхню постіль “ґрєют” інші подружжя (це називається “ґреть молодим постєль”). Привівши молодих і побачивши зайняту постіль, старший дружка кричить: “А что ж ета за жерєбєц с кабилай тут валяются?” І починає їх періщити батогом (ті заздалегідь закутуються кожухами). Якщо “жеребєц з кабилай” не йдуть, дружка пригощає їх горілкою (С.68).
“Коли молоді залишаються зовсім одні… – писала дослідниця, – безліч зацікавлених очей і вух підглядають і підслуховують” – часом і дитячих. Якщо молодий переконається, що його дружина не цнотлива, то починає її катувати – б’є ногами, щипає за живіт і статеві органи. Часом молодий так захоплюється, що молода здорова жінка за кілька місяців перетворюється на хвору (С. 68, 69).
8. Заздрісність. Заздрість до заможніших односельчан спонукає робити шкоду в їхньому господарстві: сусідові псують городину, висмикують вночі із землі саджанці (мовляв, ні в кого в селі садів нема, а цей, заводячи сад, вважає себе ліпшим від інших). “Ненавиствуют (завидуют) постоянно: “Чем ты нас лучше, погоди – сравняешся с нами ужо”. Вздумаешь яблуньку посадить: “Э-э, сад вздумал заводить, барин какой. Мы не жрамши сидим, а он сад, да отгораживается”. И плетень сломают, а посаженную яблуню вытащат”, – пише дослідниця (С. 95).
9. Неповага до чужої праці. Про трудягу говорять зневажливо-глузливо: “Да он как жук в зємлє копаєтца с утра до ночі!”
10. Непередбачуваність вчинків, необов’язковість. Ось характерний випадок. Зібравши врожай зі свого поля, селянин відчув себе настільки незалежним, що вирішив розірвати угоду з поміщиком, згідно з якою мав працювати на жнивах і возовиці в господарстві останнього. Пояснював це просто – нехіттю. “Нє надоуміла” й погроза поміщика не заплатити за вже виконану частину роботи. Врешті поміщик змушений був задовольнити бажання “крєстьяніна”, бо той почав демонструвати свою несумлінність, шкодити (обпоювати коня, псувати збрую тощо). Вдома “крєстьянін” безтурботно байдикує (“лежить на печі”), доки серед зими не виявить, що в нього скінчився весь запас хліба. Тоді він мершій біжить до поміщика і принижено благає порятувати від голодної смерті діток. При цьому ладен із дружиною працювати в поміщика навіть за одні харчі.
Таких рис в українців мені не доводилося зустрічати. Правда, тепер під впливом тривалого московського панування українці перейняли таку огидну рису москвинів, як лихослів’я (матірна лайка). Іван Нечуй-Левицький яскраво описав занесення матюків в українське село робітниками з Московщини, які наймалися на сезонні роботи на цукроварню.
А наостанок – ще одна риса московського народу, яка не може не вразити. “Якщо трапиться у тебе нещастя, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – то тебе зараз же доб’ють…” (С. 95).
Чи не про таку “братню допомогу” віщають представники п’ятої колони в Україні?
Ренат ПОЛЬОВИЙ, краєзнавець
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.
Останнім часом посилилися заклики деяких політиків, зокрема комуністів і прогресивних соціалістів, до єднання (ба навіть “державного об’єднання”) з Росією, яку вони називають дружньою країною, а росіян – братнім народом, що у тяжку хвилину завжди прийде на допомогу українцям. Зрозуміло, що ці політики не зазначають, що назви “Росія” й “русскіє” не є споконвічними назвами – адже лише наприкінці свого царювання Петро І перейменував Московію на Росію, поцупивши до того ж державну атрибутику у інших: назва держави й народу Русь належала раніше Україні, герб (двоголовий орел) – Візантії, трикольоровий прапор – Голандії.
Мене дивують безапеляційні балачки про етнічну спорідненість українців і росіян (насправді москвинів). Це повна нісенітниця. Загальновизнаним науковим фактом є їхнє угро-фінське походження. Засвідчує це і суцільна угро-фінська гідроніміка території розселення москвинів (навіть слово Москва фінською мовою означає “каламутна вода”). Літописець ХІ століття згадує про московські племена угро-фінів – чудь, ливь, водь, ямь, чухна, весь, мєря, пермь, мурома, мєщера, мордва (мокша і ерзя), череміси, югра, карєль, зирянь, самоядь... Ці племена стали основою московської нації. Хоч пізніше вони мовно слов’янізувалися, всеодно антропологічно відрізняються від українців (Брайчевський М. Походження Русі. – Київ: Наукова думка, 1968). І не дивно, бо українці в своїй основі мають зовсім інші племена – поляни, древляни, волиняни, дуліби, білі хорвати, роси, уличі, тиверці, бойки, сіверяни, бужани…
Велика відмінність і у національних характерах українців і москвинів. Для цього досить почитати твори відомих українських письменників – Григорія Квітку-Основ’яненка, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Михайла Коцюбинського, Степана Васильченка та багатьох інших, які всебічно описали народні звичаї та психологію українців. Промовистою є і книга Ольги Петрівни Семьонової-Тянь-Шанської “Жизнь “Ивана”. Очерки из быта крестьян одной из черноземных губерний” (Санкт-Петербург, 1914. – 146 с.). Вона видана як 39 том “Записок Імператорського російського географічного товариства по відділу етнографії”. Ольга Петрівна описує побут і звичаї селян Рязанщини. Які характерні риси свого народу відзначила дослідниця?
1. Зневажливе ставлення до жіноцтва від пелюшок. Якщо першою дитиною в сім’ї народжується дівчинка, батько до неї ставився цілком байдуже (С. 7). Рідні про народження дівчинки говорять із жалем. Молодого батька за первістка-дочку інші мужики села можуть і побити, а він і не боронитиметься, бо так споконвіку ведеться (С. 8).
2. Дружину чоловік вважає за придбану річ і знущається над нею як хоче. Коли поганий настрій, б’є її палицею, кочергою, рогачем, чоботом, відром. Тягає за коси через поріг. Часом, не розрахувавши сили удару, вб’є нещасну. Якщо під час побиття чоловік зламає предмет, яким бив, то жалкує за ним, а не за побитою дружиною (та теж більше журиться за поламаним рогачем, ніж за своїми пом’ятими боками). Мужик міг сказати: “Станавісь, жена, на калєні, кладі ґолаву на пороґ, мая воля, захачу – уб’ю тєбя!” І жінка покірно клала голову на поріг, а той піднімав над нею сокиру. Як правило, нещасну рятували діти, здіймаючи плач і крик. Тоді мужик промовляв: “Дєтєй жалко, а то нє бить би тєбє живой” (С. 5, 6).
3. Байдужість до виховання дітей. Діти змалечку не мають належного догляду. Часто малюк повзає в багні, брудний і мокрий, кричить, плаче. Щоб він замовк, йому дають печену картоплину чи огірок, які він зазвичай викачує в багні, і вже в такому вигляді вживає та ще й із тим, що тече в нього з носа. Їсть із корита для свиней, п’є звідти воду. Напихає собі у рота землю, ковтає її (як не згадати тут визнання відомого україножера Віссаріона Бєлінського, який у спогадах про подорож Україною, порівнюючи українських сільських дітей із москвинськими, зазначав, що перші чисті й охайні, а другі страшенно брудні – “хуже свіньят”).
Дуже рано дитя навчається лайливих слів. Воно ще й речення не може скласти, а вже матір називає сукою, якщо та в чомусь відмовить йому. Вся родина, чуючи це, тішиться та ще й заохочує далі лаяти матір. “Продувной-то какой, ішь, шельма… – фіксувала почуте Ольга Семьонова-Тянь-Шанська. – Так єйо, так, зачєм тєбя нє слушаєт”. Радіє і матір: “І какой атаман – вєдь сукой уже мєня називаєт”. Коли ж малюк ударить матір хворостиною, рідні знову радіють… (С. 18).
До семирічного віку хлопчики й дівчатка вживають увесь репертуар сільських лайливих слів: “Кобєль, сука, сволочь, блядь…” Заохочують старші і до бійок з іншими дітьми, особливо зі слабшими. Якщо ж дитина вродилася слабкою, рідні те й робитимуть, що жалітимуться на її існування і “щохвилинно накликатимуть смерть” на неї, а часом і вб’ють (С. 57).
Карають дітей за галас, забруднений одяг, украдений шматок хліба, але ніколи не покарають за бійку, брехню, бридкі слова (С. 19, 20). У п’яних і жорстоких батьків діти завжди залякані й недовірливі. Вони не вірять, коли їх підманюють, підозрюючи за ласкою якусь каверзу, підступність, адже часом батьки лагідно підкликають дитину, щоб потім покарати за щось.
4. Жорстокість поводження з домашніми тваринами. Жаліють лише коня й корову – тому, що корисні. Але під п’яну руку це не заважає мужикові зривати свій гнів на коняці, б’ючи її по боках, по морді. “Но-но, ґніда… Пошевєлівайся, ідол… У-у ти, дьявол, ґнілой, дєрьмо с…є”. Дослідниця зауважує, що російські селяни “лаються у таких випадках зі смаком, захльобуючись, із насолодою”, часом із “самозаслушиванием” (С. 26).
Над собаками й котами, як тваринами менш корисними, жорстоко знущаються (часто задля розваги). Діти закидають щенят і кошенят далеко на глибоку воду з цікавості, чи ті випливуть. Якщо хтось запитає, чи не шкода тварини, відповідь, як правило, одноманітна: “Чаво там жалєть, ето нє чєлавєк вєдь, а сабака” (С. 24).
5. Раннє пияцтво. Ще восьмирічних хлопчиків до алкоголю заохочують старші, підмовляючи красти горілку у батьків, коли тих немає вдома. На весіллях дорослі підпоюють малолітніх хлопчиків і дівчаток і примушують танцювати – “к всєобщей потєхє” (С. 48). Традиційно пиячать призовного віку “малиє”, так звані “ґодниє”. Галасливо під гармошку “гуляють” по шинках і на вулиці, причому страшенно бешкетують (“безобразнічают ужасно”), б’ють шибки у вікнах, трощать меблі, лаються на всю вулицю, непристойно жартують – і їм усе вибачається. Автор зауважує, що суспільний звичай вимагає, щоб призовник напивався до чортиків, відтак і дико поводився (“трєбуєтся пьянство”, С. 48, 49) .
6. Розпуста. “Раніше зустрічались незаймані хлопці і дівчата, – пише дослідниця, – а нині “целомудренного малого” вже не знайти, та і дівчат таких зовсім мало” (С. 37). Чим непристойніше поводиться дівка в гурті, тим більшим успіхом вона користується у чоловіків. “Распутьовимі” називають дівок і жінок, котрі мають кількох коханців. Буває, що коханці, змовившись, карають “распутьовую”: побивши, зав’язують сорочку над головою так, що голова опиняється ніби в мішку, а до пояса вона гола, і пустять так по селу. Жінка, яка має одного коханця, зневазі не підлягає. “Професійної розпусти не існує, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – але дуже легко купити будь-яку бабу грошима і подарунками. Одна баба мені признавалася: “Прижила себе на горе сина и всего-то за пустяк, за десяток яблок!” (С. 39). Дослідниця зауважує, що на її батьківщині жінки завжди вимагають грошей за те, що віддалася – у Росії “задарма жінки не грішать”.
7. Дикість звичаїв. Навіть така поетично-урочиста подія як весілля супроводжується брутальностями. Перед тим як молоді ляжуть на шлюбне ложе, їхню постіль “ґрєют” інші подружжя (це називається “ґреть молодим постєль”). Привівши молодих і побачивши зайняту постіль, старший дружка кричить: “А что ж ета за жерєбєц с кабилай тут валяются?” І починає їх періщити батогом (ті заздалегідь закутуються кожухами). Якщо “жеребєц з кабилай” не йдуть, дружка пригощає їх горілкою (С.68).
“Коли молоді залишаються зовсім одні… – писала дослідниця, – безліч зацікавлених очей і вух підглядають і підслуховують” – часом і дитячих. Якщо молодий переконається, що його дружина не цнотлива, то починає її катувати – б’є ногами, щипає за живіт і статеві органи. Часом молодий так захоплюється, що молода здорова жінка за кілька місяців перетворюється на хвору (С. 68, 69).
8. Заздрісність. Заздрість до заможніших односельчан спонукає робити шкоду в їхньому господарстві: сусідові псують городину, висмикують вночі із землі саджанці (мовляв, ні в кого в селі садів нема, а цей, заводячи сад, вважає себе ліпшим від інших). “Ненавиствуют (завидуют) постоянно: “Чем ты нас лучше, погоди – сравняешся с нами ужо”. Вздумаешь яблуньку посадить: “Э-э, сад вздумал заводить, барин какой. Мы не жрамши сидим, а он сад, да отгораживается”. И плетень сломают, а посаженную яблуню вытащат”, – пише дослідниця (С. 95).
9. Неповага до чужої праці. Про трудягу говорять зневажливо-глузливо: “Да он как жук в зємлє копаєтца с утра до ночі!”
10. Непередбачуваність вчинків, необов’язковість. Ось характерний випадок. Зібравши врожай зі свого поля, селянин відчув себе настільки незалежним, що вирішив розірвати угоду з поміщиком, згідно з якою мав працювати на жнивах і возовиці в господарстві останнього. Пояснював це просто – нехіттю. “Нє надоуміла” й погроза поміщика не заплатити за вже виконану частину роботи. Врешті поміщик змушений був задовольнити бажання “крєстьяніна”, бо той почав демонструвати свою несумлінність, шкодити (обпоювати коня, псувати збрую тощо). Вдома “крєстьянін” безтурботно байдикує (“лежить на печі”), доки серед зими не виявить, що в нього скінчився весь запас хліба. Тоді він мершій біжить до поміщика і принижено благає порятувати від голодної смерті діток. При цьому ладен із дружиною працювати в поміщика навіть за одні харчі.
Таких рис в українців мені не доводилося зустрічати. Правда, тепер під впливом тривалого московського панування українці перейняли таку огидну рису москвинів, як лихослів’я (матірна лайка). Іван Нечуй-Левицький яскраво описав занесення матюків в українське село робітниками з Московщини, які наймалися на сезонні роботи на цукроварню.
А наостанок – ще одна риса московського народу, яка не може не вразити. “Якщо трапиться у тебе нещастя, – писала Ольга Семьонова-Тянь-Шанська, – то тебе зараз же доб’ють…” (С. 95).
Чи не про таку “братню допомогу” віщають представники п’ятої колони в Україні?
Ренат ПОЛЬОВИЙ, краєзнавець
Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.
28
