Наталя Глотова

На світанку 3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (псевдо Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 років

Село Павлокома простяглося у долині Сяну за 40 км на захід від Перемишля (зараз це Жешувський повіт Підкарпатського воєводства Республіки Польща). Перша письмова згадка про село датується 13 жовтня 1441 року, коли воно перейшло у власність перемишльського каштеляна Миколая Кміти. Документи свідчать, що вже 1595-го там діяла парафія східного обряду.



Нині Павлокома – село з етнічно однорідним населенням – польським. Проте ще напередодні Другої світової війни воно було переважно українським: тут діяли греко-католицька церква, українська школа, Народний дім і читальня товариства «Просвіта», молочний кооператив. У селі нараховувалось 1370 мешканців, серед яких було 1190 українців, 170 поляків (з них 100 колоністів) і 10 євреїв. Стосунки між українцями та поляками у міжвоєнний період складались нелегко. Перші часто перебували під впливом ОУН і симпатизували ідеї відновлення української незалежності, натомість другі вкрай неприхильно ставились до українських прагнень.

Відплата за зниклих поляків?

Під час війни цей населений пункт почергово перебував під німецькою та радянською окупацією. Нарешті на початку 1945-го Червона армія залишила Павлокому – і місцеве населення залишилося сам на сам із польським підпіллям, котре, як виявилось згодом, чекало саме цього.

Польські історики, зокрема Здзіслав Конєчний, вважають, що «акція» у Павлокомі мала виключно відплатний характер – 21 січня збройний відділ чисельністю близько 60 чоловік викрав сімох поляків і одну пропольськи налаштовану українку. Здзіслав Конєчний услід за польськими мешканцями села стверджує, що це був відділ УПА. Натомість Євген Місило, український історик у Польщі, у своїй книжці «Павлокома. 3.ІІІ.1945», спираючись на свідчення тих, хто вижив, доводить, що це була спецгрупа НКВС, про що свідчать однакове військове вбрання учасників групи, а також той факт, що на початку 1945-го у Березівському повіті (до якого входила Павлокома) не було відділів УПА, позаяк більшість із них відійшли у гори або саморозпустилися з огляду на значну чисельну перевагу радянських військ у регіоні. Він так само наголошує, що в околицях Павлокоми діяли підрозділи НКВС і траплялося так, що відділи АК сприймали їх за УПА.

У будь-якому разі, чи можна вважати криваву розправу над мешканцями села відплатною акцією за зникнення за нез’ясованих обставин кількох людей?

Спланована акція?

Завершення Другої світової і звільнення від німецьких окупантів не принесло українцям Надсяння довгоочікуваного миру і спокою, навпаки – лише горе, поневіряння і нерідко смерть. 27 липня 1944 року між урядами ПНР та СРСР було укладено таємну угоду про встановлення східного кордону Польщі, а вже 9 вересня – угоду про переселення поляків з України до Польщі й українців із Польщі на територію УРСР. Тож за лінією Керзона опинилися понад 700 тис. українців. І це лише за офіційними даними. Ніхто з цих людей добровільно не хотів залишати рідні землі й шукати долі у Країні Рад.

З відходом на початку лютого 1945-го Червоної армії розпочалися активні польські напади на українські села, метою яких було змусити людей виїхати з Польщі. Грабунки, вбивства і знущання над українцями тривали протягом березня – квітня і лише 29 квітня 1945 року було досягнуто порозуміння між українським і польським підпіллям: на зустрічі у Селиськах (Березівський повіт) підписано протокол про співпрацю та утримання від насильства проти мирного населення.

Місцеві польські чиновники, які займалися евакуацією українського населення неодноразово зверталися до уряду з листами, в яких описували насильницькі дії польського населення стосовно українців і просили «вжити якихось заходів». Такі листи надсилалися ледь не щодня протягом березня 1945-го. Щоразу до переліку додавалися нові села, однак очікуваної реакції не було. Отже, йшлося не лише про Павлокому.

Як зазначає Петро-Йосиф Потічний, професор Макмастерського університету й уродженець Павлокоми: «Це була, так би мовити, політика польського націоналістичного підпілля. Але не лише націоналістичного. Так же комуністичні власті робили подібні історії. Їм хотілося нарешті очистити ці землі від українців. І тому Павлокома – це тільки символ того всього. Навколишні села, такі як Костава, Бахів, Коровичі, Майковичі, Завадка Морохівська і так далі. Вони всі були знищені менш-більш в тому часі – березень – квітень 1945 року».

Знищення Павлокоми не було подією спонтанною. Термін й хід проведення акції польського підпілля були узгодженні на нараді наприкінці лютого 1945-го. Таємне зібрання було проведено в Динові за участю керівників місцевого підпілля, поляків із довколишніх сіл і поляків – жителів Павлокоми. Останні після наради залишили село. Цей дивний виїзд не викликав підозри в українців.

Польський погром

Подіям 3 березня передувала низка атак, метою яких було виявити рівень озброєності мешканців і переконатися у відсутності відділів УПА. Як і передбачалося, село було цілком безборонним.

О 4-й годині ранку 3 березня нападники пішли в атаку на Павлокому. Нажахані мешканці почали бігти до церкви, щоб урятуватися, дехто вже ночував тут з кінця лютого, побоюючись атак поляків. Чоловіки переховувались у підготовлених заздалегідь криївках, однак їх швидко знаходили, вбивали або гнали до церкви. Дорогою до центру села відділ АК розстрілював усіх, хто траплявся на шляху (за даними Євгена Місила, загинуло 50 осіб, зокрема, жінки і діти).

Попри сподівання людей на порятунок у святих стінах, храм став місцем селекції: одних тут допитували, інших катували, а декого вбивали. Особливо жорстоким тортурам піддали греко-католицького пароха Павлокоми отця Володимира Лемця: спочатку його кіньми волочили довкола церкви, обмотали колючим дротом і до смерті забили ланцюгами. Стіни і підлога храму були рясно залиті кров’ю.

У правій частині церкви перебували ті, кого відібрали на розстріл, у лівій – жінки з малими дітьми (не вбивали дівчаток до семи і хлопчиків до п’яти років), а також дівчата-підлітки, які тримали на руках немовлят. Відбір проводився плановано: перевіряли національність, конфесійну належність, свідоцтва про хрещення. Навіть одяг жертв підлягав сортуванню, не зробили винятку й для «помилуваних» – жінки з малюками опинилися голі й босі у негоду.

На недіючому греко-католицькому цвинтарі убивці наказали кільканадцятьом чоловікам викопати глибоку яму, поблизу якої, власне, й відбувалася страта. Коли ця яма була заповнена, викопали другу. Загалом було три могили. Людей вели з церкви й розстрілювали групами, спочатку чоловіків, відтак жінок, наостанок дітей.

До тих, хто залишився у церкві, особисто звернувся «керівник акції» Вацлав. Він оголосив, що дарує їм життя, за що віднині Павлокому буде перейменовано у Вацлавівку, і наказав жінкам з дітьми йти «за Збруч, на Україну».

Коли з українцями було скінчено, до Павлокоми приїхали на возах поляки з довколишніх сіл, щоб грабувати покинуте майно. Не чіпали лише позначених будинків – з польськими прапорами чи написами dom polski. Тих, кому не пощастило і їхню криївку знаходили, вбивали на місці. Цього дня цивільні поляки з Павлокоми і близьких сіл брали активну участь у винищенні своїх сусідів.

Відпущених жінок із дітьми, кількість яких сягала приблизно 40 осіб, погнали під конвоєм через кілька сіл аж до Селиська, де також проживали українці. Звідси у вересні 1945 року більшість уцілілих виселили до Радянської України, зокрема на Тернопільщину. Проте й тут не був край їхнім поневірянням, люди мали починати все з нуля, жебрати й наймитувати.

Край історії української Павлокоми

У своїй книжці «Павлокома 1441–1945. Історія села» професор Петро Йосип Потічний наводить імена 366 убитих українців. Цей список був складений на основі спогадів Олени Потічної, яка подає відомості про 324 жертви 3 березня 1945 року. До цієї кількості було додано ще 22 людини, вбиті під час попередніх атак наприкінці лютого – початку березня, а також тих, хто загинув після 3 березня дорогою до Павлокоми. Здебільшого це була молодь, яка поверталася з примусових робіт у Німеччині і не підозрювала про небезпеку у рідному селі.

Здзіслав Конєчний піддає сумніву список професора Потічного і схиляється до версії про 150 убитих, саме таку кількість подавали у своїх свідченнях вояки АК, які брали участь у знищенні села.

Українська історія Павлокоми завершилася на початку жовтня 1945-го, коли об’єднані сотні УПА організували відплатну акцію. На той час до села вже повернулися місцеві поляки, а на колишніх українських обійстях оселилися нові. Павлокома була повністю спалена, залишилася лише греко-католицька церква, проте її 1963 року розібрали до фундаменту, щоб не нагадувала про українців.

Зосталася лише напівзруйнована дзвіниця і занедбаний цвинтар, який нові павлокомці перетворили на смітник. Жахлива трагедія була би приречена залишитися лише у спогадах уцілілих, якби не такі люди, як Діонізій Радонь – павлокомський поляк, який чимало зробив для збереження пам’яті про невинно знищених та поширення правди про злочин. Саме він доклав найбільше зусиль до впорядкування цвинтаря, попри атмосферу цілковитої ворожості з боку односельчан – пана Діонізія не раз били, погрожували, спалили стодолу.

Однак відновлений цвинтар 1998-го таки вдалося освятити. Протягом кількох років тривали суперечки щодо питання встановлення пам’ятника жертвам, а особливо, щодо напису на ньому. Рішення тривалий час блокували мешканці села. Нарешті 13 травня 2006 року у Павлокомі відбулося урочисте відкриття пам’ятника (його важко назвати меморіалом), у якому взяли участь президенти України та Польщі – Віктор Ющенко і Лех Качинський. На кам’яному хресті (за первісним задумом це мала бути фігура жінки з дитям на руках, але поляки не погодилися) написано: «Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома». На жаль, не вказано, що вбиті були українцями і від чиїх рук вони «трагічно загинули»...

З нагоди 94-ї річниці проголошення самостійної Кубанської Народної Республіки у Києво-Могилянській академії відбулося свято кубанської пісні. Організатором виступив Історичний клуб “Холодний Яр”.

“У Новочеркаську розпочала роботу Південно-руська конференція. Під час спільної вечері один сенатор з денікінського табору несподівано звернувся до кубанців: – Кубанци, спойтє что-нібуть, ви – такіє музикальниє! Член Кубанської Ради Степан Манжула, не чекаючи запрошення вдруге, ворухнув пишними чорними вусами і скомандував: – Петро Макаренко – баритон; Грицько Омельченко – бас, Іван Макаренко – другий тенор. Ставайте сюди! Усі, як по команді, встали і Манжула високим тенором почав: Із-за гори, з-за лиману вітер повіває, Та вже ж Москва Запорожжя кругом обступає... Проспівали до останньої строфи, згадавши багаторазово москалів, їхніх грабіжників-офіцерів, драгунів, генералів тощо. “Класна кімната, де вечеряли, – згадував кубанський прем’єр Василь Іванис, – наповнилася рідкісної краси звуками української мови, якою проказувалося про страшні злочини москалів проти прадідів отих гарних, у черкесках, співаків, які з такою дикцією кожне слово вимовляли, що й найглухіший мусив усе второпати. Це був спів зґвалтованої душі... При цьому співі всі присутні заніміли, застигла й обслуга з роззявленими ротами. Здавалося, що бодай тепер московські професори зрозуміють, які далекі їхні кров і кістки від кубанських козаків! Коли останні акорди цього нечуваного на Дону й забороненого в Росії співу ще долітали до найдальших закутин, усі сиділи, як зачаровані. Щемент і всі почали мовчки прощатися. Проспівали до останньої строфи, згадавши багаторазово москалів, їхніх грабіжників-офіцерів, драгунів, генералів тощо. “Класна кімната, де вечеряли, – згадував кубанський прем’єр Василь Іванис, – наповнилася рідкісної краси звуками української мови, якою проказувалося про страшні злочини москалів проти прадідів отих гарних, у черкесках, співаків, які з такою дикцією кожне слово вимовляли, що й найглухіший мусив усе второпати. Це був спів зґвалтованої душі... При цьому співі всі присутні заніміли, застигла й обслуга з роззявленими ротами. Здавалося, що бодай тепер московські професори зрозуміють, які далекі їхні кров і кістки від кубанських козаків! Коли останні акорди цього нечуваного на Дону й забороненого в Росії співу ще долітали до найдальших закутин, усі сиділи, як зачаровані. Ще мент і всі почали мовчки прощатися.

Ведучий вечора згадав “незлим тихим словом” Олександра Кошиця, який на початку ХХ століття зібрав на Кубані близько тисячі пісень кубанських козаків. Кошиць згадував: “Я пильно стежив за обличчями співаків: буденне спливало з них, із тягом пісні вони робились сумними, поважними... зворушеними. Голоси ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу, для якої подія, що оспівувалась, не була мертва сторінка історії, а жива, свіжа рана, що стікає живою кров’ю і болить правдивим, живим болем. З їхніх очей на мене дивився сум моєї Батьківщини, історія оживала й дихала холодом минулого… Кожного разу після таких духовних подій я був повний якогось духовного тремтіння, що не покидало мене дуже довго і давало настрій на цілі роки...”

Багато зворушливих моментів пережив композитор. “Доля дала мені найбільше щастя, – писав він, – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя Батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання. За це я дякую моїй долі! Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю”.

“За три літа Олександру Кошицю пощастило зібрати близько тисячі пісень кубанських козаків, – продовжував Роман Коваль. – 500 із них, оформлених у 10 збірників по 50 пісень у кожному, композитор надіслав до Катеринодара. Ці пісні, на переконання Олександра Кошиця, були “скарбом найвищої художньої та історичної цінності”. Весь цей, надісланий до Кубанського статистичного комітету, пісенний матеріал зник. У 1910 р. Олександр Кошиць шукав його чи не в усіх кубанських установах, та слід їхній уже прохолонув... “Так закінчувались у Росії всі українські справи”, – написав у своїх “Спогадах” Олександр Кошиць. Зберігся лише один збірник кубанських пісень, впорядкований композитором… 

Утрачена армія здобутої держави

24 вересня 1917 р. розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради. Рябовол вітав їх: "Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду. Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері. Не діждались б цього вони ніколи. Не діждались ,бо хоч наші душі царі поневічили, та не вбили, і ми діти, руки на Матір не підняли б".

Український уряд у листопаді 1917 р. офіційно визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані, на якому у резолюції було вказано "про приєднання Кубані до України".

тут

Mесяц назад на волне скандала с увольнением директоров ключевых музеев Украины широкая общественность узнала о системной угрозе для национального историко-культурного наследия. А именно – о попытках частной канадской компании Tamoikins Museum навязать нашей стране свою методику учета и оценки музейных предметов.

По замыслу авторов, помимо прочего, их разработка нацелена на включение музейных собраний в финансовый оборот государства и превращения их в ликвидные активы для последующего использования в качестве залога, продажи, обмена и т.д.

За прошедшее время угроза никуда не исчезла, а стала даже более острой в силу особенностей политической ситуации.

Необходимо заострить внимание на том, почему идея, которую музейные специалисты из Европы и России считают нонсенсом, в Украине демонстрирует поразительную живучесть. Ведь нынешняя попытка сделать музейные ценности ликвидным товаром – уже вторая. Первая была еще в 2006 г.

* * *

После того, как в конце января 2012 г. тема "монетизации музеев" получила огласку, министр культуры Михаил Кулиняк под давлением СМИ и музейного сообщества дважды публично – первый раз на брифинге для журналистов 31 января, второй раз на встрече с представителями музейных организаций 6 февраля – заявил, что вопрос превращения музеев в активы с повестки дня снят.

"Поручик Голицын" і "Друже Ковалю". Бандерівсько-білогвардійський хіт

Дніпропетровськ, що на Дністрі.