"- Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути."

(c)

"Тупо здали це голосування, воно всім вигідне. І опозиціонерам політично воно вигідне, і владі. Вони нічого не прогавили, в них так все і було задумане. Вони збиралися тихенько все це допустити, щоб все так і відбулося. Там подвійне дно", - цитує Українська правда. "Зараз будуть показувати, як "регіонали" пруть, як Україну зраджують. Який тиск, Україну русифікують, голосуйте за нас. До цього відчуття загрози було менше, а зараз дивіться - це реальна загроза, хто ж, крім нас, може протистояти цьому. Хоча вони й не дуже протистоять. Про Яценюка "регіонали" кажуть, що "він договороспособний", - сказав депутат. За його словами, зараз важко сказати, чи проголосують за законопроект у другому читанні. "Не знаю, про що там домовлявся Яценюк із керівництвом держави. Як на мене, там за загальною нормальною логікою їм ліпше тепер цей законопроект тягнути до осені, потім знову затягувати. Перед виборами знову показувати, що вони найбільше хочуть його відстояти, але це їм не вдається і на цьому будувати виборчу кампанію. Але логіка там сьогодні не діє", - додав він. [ Читати далі ]

1. На минулих парламентських виборах ПР(34%), БЮТ(30%), НУНС(14%), КПУ(5%). 

2. На президенських виборах крім протистояння Я(35%)-Ю(25%), Тігіпко+Яценюк+Ющенко =13+6+5= 24% Третина! 

Наприклад, до чого тут "проти всіхи", як Ви прокоментуєте тритину дол-їв, що проголосували за цю трійку. Хіба не знаєте, хто такий Тігіпко чи жид Яценюк. Якщо Ви вважаєте, що вони скористалися своїм виборчим правом і загнали Україну в сраку, то що можуть змінити 2% проти всіх проти 24% Т+Я+Ю. 

Отже, виборча кампанія почалася. Брехня на брехні їде і брехнею поганя. Тож дивіться, хай очі повилазять, що обирали і думайте, що оберете. 

Треба всім голосувати за "Свободу", але немає гарантії, що нас не розвидуть із "Свободою" як із "Нашою Україною" і Ющенком. 

Як можна продовжувати підтримувати жидівський проект "БЮТ" чи кацапо-зековську "ПР". 

http://www.peredova.com/

"Воспоминания о войне". Правда російського солдата

До колективізації абсолютну більшість села складали так звані "господарі" - вони жили з індивідуального господарства, мали землю, худобу, іноді якесь виробництво на кшталт млина. Хтось мав більше, хтось менше, але НЕП давав можливість заробляти, продаючи надлишки продукції, і люди купували коней, худобу, механізми. Земельні наділи люди отримали під час так званої "порізки", коли землю розподіляли між селянами. Це була епохальна подія для села. Ця земля передавалася далі по родині, з неї жили і жили непогано. Земля була в усіх. Не мало значення, займався селянин ремеслом чи ні, але він обов'язково обробляв землю - щоб забезпечти себе їжею. В серпні 1929 року Раднарком (Кабінет міністрів) УРСР ухвалює постанову про ознаки куркульських господарств. Тих господарів, про яких ми говорили, почали називати куркулями - до 1929-го це слово на селі не вживалося. Які ознаки цих куркульських господарств? Якщо в господарстві є млин, олійниця, круподерня, просорушка, вовночухральня, сушарня, шкіряний завод, шаповальня, цегельня або інше промислове підприємство, а також вітряк або водяний млин. Це те, що мала кожна родина. Інша ознака "куркуля" - коли господарство здає в найм постійно або на сезон окремі устатковані помешкання під підприємства. Сарай під олійницю, скажімо. І третє - коли члени господарства займаються торгівлею, лихварством, комерційним посередництвом або мають інші нетрудові прибутки або коли хтось із членів господарства бере реєстраційне посвідчення на ведення промислового підприємства. Тобто якщо людина виробляла, вона вже підлягала під цю ознаку куркулів. Про економічні методи тиску на селян під час Голодомору читайте у розділі "Студії" Ще ознака "куркуля" - якщо в кустарних промислах систематично використовується наймана праця. А ми знаємо, що до ремісників завжди приходили учні, і їх уже називали найманою працею, тому що учень і вчився, і дрова носив, тощо. Наступним ударом влади по кустарях був єдиний податок: 300 карбованців на їдця накладалося, згідно з кодексом, тобто на члена родини, але не менше 1500 карбованців. Тобто якщо їх було троє, вони все одно повинні були сплатити 1500 карбованців. Це були дуже великі гроші. Або плати, або в колгосп. Господарів змушували віддавати в колгосп усе - від землі до інвентарю. Це шокувало селян, адже була повага до майна - що є межа ("межа - святе діло"), що кожна людина має своє. Чому вона повинна віддавати ту корову чи свиню? Якщо люди не хотіли віддавати худобу і різали її, щоб її з'їсти, їх за це також заарештовували, бо худоба вже вважалася державним майном, хоча її власники до колгоспу ще не вступили. Господарі, які стали називатися куркулями, не хотіли вступати в ці колгоспи. Для чого їм своє майно віддавати і працювати на когось, не маючи нічого в результаті, тільки одні пусті трудодні. Трудодень - це аналог повного робочого дня, коли людина виконала норму. Цей день міг насправді тривати й кілька робочих днів. За пусті палички працювали, як казала моя бабуся. Староста вів табель, ставив ці палички... і от людина пропрацювала місяць, а їй нарахували 2-3 трудодні. Замість грошей зазвичай платили зерном. Це не стимулювало розвиток високої трудової культури та етики. Отак село втратило індивідувальних майстрів. Зазвичай кожна родина мала свого кустаря або ремісника. Тому що до 1930-х років у багатьох селах не було крамниць. Хтось був гончарем, хтось мав олійницю, ті займалися мисливством, ті рибальством, ті шили взуття, одяг. Продуктами своєї праці можна було мінятися - ложки в обмін на глечики тощо. Або на ярмарок одвезти. У 1929-ому оголосили загальну колективізацію, почали створювати колгоспи, артілі, комуни тощо. В артілі й зганяли цих ремісників. Це ремісницький аналог колгоспу. Коли створювалися артілі, то почалася спеціалізація. Гончар, який працював удома, сам заготовлював дрова, шукав глину, сам робив глечик, випалював і сам же продавав. Все сам - від початку до кінця. А тепер хтось тільки ліпив, а хтось тільки рубав дрова. Або тільки сировину шукав - артілі це самі мали робити. Це принижувало майстра. Якість товару значно погіршилася. Влада змушувала майстрів працювати в колективі, але платила дуже мало, до того ж не забезпечувала сированою. Це змушувало майстрів звільнятися і йти в колгосп працювати на полі. Бо в колгоспі давали якусь баланду - борошно з водою, гичку тощо. А після 30-х років за штамп "кустар" людей переслідували. Уявляєте, дрібному бізнесу забороняли виготовляли продукцію. За ними був встановлений нагляд. Ті ремісники, хто ще міг пошити шапку, кожух чи якесь взуття, ходили обмінювати товар уночі або тишком, щоб влада про це не знала. Оце була справді ризикована "робота в тіні", не те, що зараз. Це називалося "спекуляцією" - слівце, яке теж поширилося у 1930-х роках. На Полтавщині була сім'я Віхтеренків - відомі майстри різьби по дереву. Вони вимерли абсолютно й не передали нікому своє ремесло. З кравців і ткачів артілі не робили, бо влада продавала державний одяг і не хотіла конкуренції з села. Тому ці майстри мали шанс на порятунок. Коли людей розкуркулювали, в них забирали хороший одяг, а залишали рваний, старий, який треба було перешити тощо. Хтось прийде до кравця, дасть йому за роботу квасолю чи картоплину, і вже можна вижити. Колишнє спільне майно громади раптом стало заборонене для користування. Те, що було в селі, охоронялося - поля, ліси, ставки, річки. Не можна було ні ловити рибу, ні збирати грибів, ні зерна, бо це все було державне майно. У людей забирали спільний громадський ресурс, створюючи колективний (а насправді державний). Те, що королями життя раптом стали не працьовиті люди, а ледарі і п'яниці, перевернуло селянську свідомість. Бо хто розкуркулював, заганяв у колгоспи й забирав хліб? Були місцеві активісти, а на чолі активістів завжди був хтось уповноважений з району з НКВС. Часто такі активісти говорили російською мовою, тобто були не з України (а, може, з міста). І ці активісти ходили по 10-15 разів, залякуючи, щоб людина вступила до колгоспу. Уповноважені вибирали в селі найбільш агресивних, деморалізованих, ледачих. Це одиничні персонажі, 3-5 чоловік на середнє село - до колективізації вони навіть не мали господарства свого, бо були або ледарями, або алкоголіками. От уявляєте, все життя вони піддавалися обструкції з боку громади, а тут такий шанс. Учора тебе ніхто не поважав, а сьогодні ти представник влади. Приходять комуністи і кажуть "Ви будете керувати в селі, розкуркулювати людей, забирати в них, тому що це треба для влади". Вони йшли на це з задоволенням, і ходили з цим уповноваженим по хатам. А потім уже вони приходили БЕЗ уповноваженого і робили, що хотіли. І поводилися жорстоко - це була ніби така помста за те, що їх раніше висміювали, а тепер вони можуть прийти до господаря, зняти з нього останній кожух, вигнати босим на сніг і казати: "Я тебе відправлю в Сибір". Їх називали і комнезами, і комуняки, і червоношкірі, й чорношкірі, бригади, буксири. Часто залучалися до таких бригад діти. Їх брали зі шкіл. Були заарештовані, вислані вчителі, тому що вони неправильно дітей вчили, за старими традиціями - вірити в Бога і т.д. За два місяці були підготовлені нові кадри, які відправлялися в школу. Ці вчителі працювали на владу. Вони могли шляхом контрольних робіт в дітей випитувати, чи є зерно, яким чином батьки добувають їжу для вас тощо. Дітей залучали до конфіскацій майна, що вже змінювало дитячу свідомість. От, скажімо, вилізти на горище, куди не могли дістатися "активісти". До голоду в селі майже не було крадіжок. Хати підпиралися або віником, або кілочком чи камінчиком. Ще раніше, на початку XX-го століття, якщо когось ловили на крадіжці - зазвичай це були конокради - то суд здійсювала громада. Зловленого вели через усе село, могли роздягнути, могли в нього кидати камінцями чи грудками, висміювати. За 3-5 років ставлення до крадіжки у свідомості людей змінилося радикально. Після колективізації й Голодомору навіть була приказка виникла: "Ніч мати, не вкрадеш - не будеш мати". У 1930-их з'явився термін, відомий нам із часів перебудови - "несуни". Люди вважали, що якщо вони нічого не отримали за трудодень в колгоспі, то вони повинні щось взяти, що це не крадіжка, а компенсація за недоплачене. Вони могли брати якийсь буряк. І то, його треба було вкрасти - сховати в халяви чи під спідницю, чи якусь гичку, чи зерно, борошно. Спершу вони вважали, що це їхня плата, а потім стали робити це вже за звичкою. Пам'ятаю, як у 1980-их люди привозили з колгоспів як не фуру гички, так жому якогось для корови. Навіть не заготовляли вдома. Люди, які вважали старанну працею вищою чеснотою, бачили, що ті, хто не працюють, живуть краще. Тож навіщо працювати, якщо можна взяти? 88-90% всього працездатного сільського населення були загнані в колективні господарства, і з'являється новий соціальний тип - колгоспник. Це вони замість "Хто межу ламає, той віку не доживає" запровадили приказку "Щоб межі не знать, треба в колгосп вступать". За 3-4 роки формується нова соціальна ієрархія на селі - голова колективного господарства, його заступники, керівники середньої ланки... Замість об'єднаного авторитету громади постав посадовий авторитет окремих осіб. Завдяки колективізації до суспільної активності були залучені жінки. Раніше жінка займалася винятково домашнім господарством і виховуванням дітей. На новостворене свято 8 березня жінкам дарували якісь подарунки. Чоловіки виступали дуже проти, на зборах казали: "Жінки, не йдіть у колгосп, бо вас змусять здавати по 2-3 пуди хліба. Це неправильно, коли жінка працює на роботі. Жінка повинна доглядати дітей, там її робота". А після 1933 року жінки вже беруть активну участь у житті колгоспу і держави. Руйнувалися сімейні зв'язки між поколіннями. У 30-х роках були створені ясла, щоб дітей вже не доглядали вдома. В 1932 році, коли не було чим підгодовувати тих дітей, ясла позакривали. А оскільки жінки й далі працювали в колгоспах, то старі люди й діти, які залишалися, найперше страждали від голоду. Звичай доглядати за ними зник - бо активні люди або втікали в пошуках заробітку, або працювали в колгоспі. Руйнувалося навіть подружнє життя - за невиконання хлібозаготівель людей іноді змушували розлучатися. Це було таке покарання. Народження, весілля і похорон - три найважливіших складових селянського життя. Те, що називається обрядовість. Змінилося радикально. Хрещення заборонялися. Люди йшли багато кілометрів, шукали якогось священика, він перевдягався в просту людину, вночі приходив, закривалися вікна, і таким чином дитину хрестили. При цьому жінки часто знищували метрики - свідоцтво про народження, в якому був запис про хрещення. Бо їх виженуть з колгоспу, і вони наразять себе на голодну смерть. Це теж формувало той підпільний, настрашений стан, який і досі можна відчути в селі. Фото з сайту села Плесецьке на Київщині. До речі, це село масово проголосувало проти всіх і зараз активно бореться з фальсифікацією виборів сільського голови До Голодомору весілля в селі гуляли сім днів. З купою ритуалів і складових. Після Голодомору багато обрядів зникло. Зник також посаг - майно, яке дівчина готувала собі до весілля. Бо його або не було, або матері відмовлялися давати майно дівчині, яка одружувалася за новими радянськими традиціями. "Выходила замуж я без иконы, без попа. Говорила мама мне, ничего не дам тебе" Якщо дитину ще намагалися якось похрестити, то вінчання вже не так дотримувалися. З'явився такий новий тип одруження як "сходитися" - вже не казали "одружився" чи "взяв її", а "зійшлися". Щось на кшталт цивільного шлюбу. Нову традицію весільних гулянь запроваджувало новонароджене сільське керівництво, яке просто "гуляло", без обрядів - музика, танці, горілка, і все. Це дуже чітко в селі можна було в той час побачити. І гуляли не тиждень, а день-два. Бо ж державне не своє, чекати не буде. До смерті в селі ставилися з розумінням - є приказка "Якби не вмирали, то небо б підпирали". Але завжди була повага до покійника. Його омивали, одспівували, читали молитви над ним. І коли прийшов голод, коли не було трун, то ховали у скринях, у якихось ящиках. Священник і тут заборонявся. Були такі випадки, що вчительку поховали за православними традиціями (вона просила), то звільнили й директора школи, і всіх вчителів. І саме після 1933 року на похоронах з'являється духова музика - оркестр як замінник священника. Зі смертю було пов'язано й виживання - за збір трупів (доволі масова тоді робота) платили якусь норму - 300-500 грамів хліба за, скажімо, 12 мерців. Тому ж і забирали часто ще живих, щоб до норми дотягти. Це робили ті ж селяни, і важко їх осуджувати. Бо йому за цей хліб треба вижити чи прогодувати свою сім'ю. Я зараз на все це дивлюся по-іншому, ніж сім років тому, коли тільки почала досліджувати. Були, звичайно, жорстокі люди. В моєму селі був такий Іван на одній нозі, люди навіть прізвища не говорять, витіснили з пам'яті. То він цим гаком, яким мерців тягали, чіпляв їх за підборіддя, знущався над тілами - і діти малі не могли зрозуміти, що ж відбувається Чому раніше до покійників ставилися з повагою, співали їм пісні і встеляли зіллям дорогу, а тепер тягають гаком і кидають байдуже в купу інших тіл. Цим дітям було по 8-9 років, уявляєте, яким це було шоком для них і як вони далі ставилися до мертвих? Всі традиційні свята влада вважала забобонами, пережитками минулого, і замінювала їх своїми, радянськими. У червні 1928 року ЦК КПУ ухвалює постанову про релігійний рух та антирелігійну пропаганду. А в травні того ж року було прийняте рішення про з'їзд безбожників і створення спілки войовничих безвірників. Обкладинки часопису "Безбожник у станка" 1930-их років дивіться у розділі "Артефакти" Замість свободи віросповідання Конституція СРСР проголосила "свободу релігійного поклоніння та антирелігійної пропаганди". Такою була поправка до статті 19, внесена 22 травня 1929 року. Постановою від 8 квітня 1929 року заборонялося організовувати зустрічі для дітей, молоді, жінок з метою вивчення Біблії, і церковна діяльність зводилася винятково до богослужіння. На церкву як на державну споруду накладався податок. Люди спочатку всім селом збиралися, один податок виплатили, другий, третій. Коли не могли виплатити податки, церкви дерев'яні розбиралися, а кам'яні використовувалися під зерносховища. Збирали також підписи людей, що ніби це люди самі звертаються до влади: "Хочемо закрити колишні очаги дурману". Я знаходила документи в архівах, коли в селі 117 чоловік - і 147 підписів про закриття церкви. І потім вже до тієї ж влади приходить знов документ із підписом людей, що ми просимо відкрити церкву. Замість церковного робили альтернативне дозвілля - клуби чи хати-читальні, причому в тих же церквах. Партійці зганяли дівчат у церкву-клуб і змушували там танцювати. Це був такий переворот у свідомості - танцювати в церкві! - що люди ставали пригнічені, байдужі. В них зароджувався страх, який передавався ще наступним поколінням. Я думаю, що й нам цей страх перед владою передався. Витяг з протоколу номер 48-411, засідання секретаріату Всеукраїнського центрального виконавчого комітету від 11 березня 1930 року: 1) Забезпечити негайне використання всіх закритих молитовних будинків для культурно-освітніх потреб, щоб найшвидше колишні очаги дурману перетворити в будинки пролетаріату, культури і розваги. 2) Недобудовані молитовні будинки та закриті пристосувати для різних громадських потреб. Якщо вони не підлягали ніяким потребам, негайно розібрати. 3) Запропонувати в плані розгортання мережі культурно-освітніх установ, шкіл, сільбудів, клубів повне використання молитовних будинків, що закриті й мають бути закритими. 4) Закриття молитовних будинків провадити виключно за постановами трудящих. У школах під час християнських свят проводилися антирелігійні масові заходи - були, наприклад "антивеликодня кампанія" і "антиріздвяна кампанія". 1 і 2 травня святкувалися за рахунок Дня вознесіння (його зробили робочим днем), щоб сплутати свята. Вихідним замість неділі оголосили четвер, але це так і не прижилося. Популярне досі свято урожаю - обжинки - з'явилося за радянської влади як "справді народне". Плани проведення цього свята розроблялися за спеціальними інструкціями, головною ідеєю яких була організація ентузіазму та енергії мас на здійснення чергових завдань соціалістичної реконструкції сільського господарства. 8 березня і майовки, запроваджені тоді, і тепер святкуються в деяких селах. Уже без мітингів перед сільрадою і розповідей про те, що ми досягли стільки-то, доярка надоїла стільки-то... Просто йдуть на природу і вживають алкоголь. Масове вживання й виробництво самогону - теж дарунок Голодомору. До 1930-их алкоголь вживали на свята. На весіллях була чарка і бутель з горілкою. І якщо ця чарка по колу обійде двічі-тричі, то це й називалося "випити". А активісти, які розкуркулять людину, заберуть їжу, майно, увечері цей подвиг святкували із п'янкою. Новий стандарт святкового застілля формували, так би мовити. Дітей також змушували в школі у неділю працювати, а на свята Великодня залучали до таких сільськогосподарських робіт. Були земельні наділи у школах, і на ці свята обов'язково виходили "на роботу". Проводилися різні вистави, декламації, в яких антирелігійна пропаганда загалом зводилася до брутального лайливого висміювання Бога. Також виступали міліціонери: "Кажіть батькам, щоб вони не святкували Різдва, тому що збільшується кількість пияків в цей час, відбуваються погроми, це погано". Після 1930-их у селах припинили ткати полотно. Багато майстрів померло, а натомість з'явилися магазини. Та тканина видавалася лише тим, хто працював у колгоспі.Якщо не вистачало трудоднів, то давали менше - хоч і не вистачало, скажімо, на спідницю. І тоді ж почалася корупція в торгівлі - бо продавці часто видавали полотно в першу чергу своїм родичам і керівникам села Тканина та була не дуже якісна, на відміну від "свого". Шкірна сировина теж - так що 1930-ті роки нам подарували ще й кирзові чоботи. Одяг узагалі змінився - популярне на селі галіфе з'явилося пізніше, а тоді одяг просто став значно гірший. Тому що ті, хто розкуркулював, забирали одяг. Забирали кожухи, вишиті рушники, наволочки, ковдри - все, що якісне і нове. Про те, як на Сумщині активісти продавали конфіскований одяг на базарі, читайте в проекті "Історія Голоду" В колгоспі або сільраді робили аукціони або торги з того, що там було. І часто матері своїм дітям наказували: "Ти не здумай купувати то, бо на тому людське горе". Іноді люди збиралися, хто мав гроші, щоб викупити й повернути. А часто це було просто розтягнуто сільським керівництвом собі додому - одяг, майно. Той реманент, який не забирали, часто ламали, щоб люди не могли собі якусь грядку зробити. Люди забирали залишки майна і їхали його десь міняти. Але якщо вони могли пробратися через заслони, могли добратися до залізничної станції, потрапити до міста, і навіть обміняти щось, то ще не факт, що вони повернуться живі-здорові. І навіть тоді до них знову прийдуть, розкуркулять і заберуть. Ставлення до майна різко змінилося, стало байдужим - я ще пам'ятаю по селах 1980-их такі хати, де ліжко залізне, стіл, фіранки, і більше нічого. Люди зранку в колгоспі, ввечері прийшли й переночували. Не треба накопичувати, збирати, краще жити. Все життя проходило в колгоспі. Змінилася культура споживання їжі. Родина завжди збиралася разом, бо це був ритуал - батько на чолі, всі по черзі. Під час Голодомору хто коли встиг, тоді й поїв. До того ж змінився кількісний і якісний склад їжі, і самі страви змінилися. Про раціон селян під час Голодомору читайте у розділі "Студії" Відповідно змінилося ставлення до батька, який уже не міг забезпечити родину харчами. він уже не відповідав за дітей ані юридично, ані матеріально, не міг їх наділити ані спадком, ані посагом, ані землею. Натомість з'явилася юридична відповідальність дітей за батьків."Куркульські діти" підлягали виселенню, а якщо їм і вдавалося залишитися в селі, то вони не могли займати керівні посади. Канібалізм, про який так часто говорять, насправді не був масово поширений. В архівах я виявила, що за фактом канібалізму тоді по всій УРСР було зареєстровано 2 тисячі кримінальних справ. Це не було поширеним явищем, і відбувалося тільки на ґрунті повного руйнування психіки. Про людоїдство багато говорили, бо це навіть у ті роки сприймалося з шоком. І якщо такий факт справді траплявся в якомусь селі, про це знали на десятки кілометрів, третє-п'яте село. Всі про це говорили, додавалися деталі, змінювалися прізвища, вже говорили про якихось сусідів, знайомих знайомих. Натомість поширеним явищем стали самогубства. Були такі випадки, що жінки часто запалювали в печі вогонь, утворювали чадний дим, закривали вікна й двері, і вся сім'я з дітьми так зводили рахунки з життям. Масово поширилися вбивства. Переважно з боку активістів, які вірили у свою всевладність і чинили самосуди. От об'їждчик на полі побачив жінку, що підняла колоски, то він її нагайкою з металевими кінчиками. І так, що або він її вб'є на полі, або вона прийде додому, і від тих ран може померти. Нечасто, але були й випадки помсти активістам. Але за такі самосуди одразу ж карали - це ж руку на Представника Влади хтось насмілився підняти! Взагалі ж опір був до 1933 року. У 1930-х роках було більше 400 селянських повстань на Південній Україні. Збиралися чоловіки, жінки, з вилами, лопатами, опиралися, розбирали назад з колгоспів свою худобу. А потім ходили активісти і знову її забирали. А коли вже не було сили, не було що їсти, коли посадили найактивніших... Статистику селянських повстань в ранній УРСР і фото отаманів можна побачити у розділі "Артефакти" З часом опір ставав пасивним - люди, наприклад, закопували зерно, змішували з землею, ховали десь в соломі. Просто мовчали, не розповідали нічого. Але через пасивний опір породжувався дуже сильний страх. І якщо люди й мали десь зерно, то боячись того, що хтось побачить і на них донесе, вони його так і не відкопували, і вмирали з голоду. Страх - це найбільше, що ми зараз маємо наслідком від того. Люди стали замкнені і непривітні. Поїдьте на Сумщину, на Чернігівщину, пройдіться там глухими селами і спробуйте заговорити з місцевими. Звичайно, тоді ж була й солідарність, і взаємодопомога. У кого був зайвий шматок хліба або склянка молока, то рятували сусідів або знайомих, підгодовували їхніх дітей. Я особисто опитувала свідків, вони кажуть, що досі пам'ятають, як ту бабку звали, дай Боже їй здоров'я, що вона нас врятувала тим хлібом. Масовим явищем стали доноси. До того місцеві проблеми намагалися вирішити в селі, а не вплутувати в це владу. Роберт Конквест відносив цей феномен до психічних симптовів, які виникли внаслідок голоду. Люди боялися один одного і не довіряли навіть сусідам. Вночі, коли мололи якісь рештки, ставили на варту дитину - щоб ніхто не побачив. Про яку солідарність громади тут може йтися? Черех страх і непевність часто доносили першими на сусіда, бо думали, що він скаже. І доноси зоахочувалися. Була премія - 10-15% від знайденого. Для окремих людей донос був способом вижити - от у них нічого немає, і вони знають, що в тебе є, то як не донести. Часто так зводили особисті рахунки. Після Голодомору донос став не ганебним явищем, а проявом громадської свідомості. До речі, міліціонер за кожну доведену до суду справу отримував 75 рублів доплати до зарплати. 17 лютого 1933 року цей досід був поширений на всю республіку у формі спеціальної урядової установи.

Внаслідок Голодомору люди почали створювати запаси. Моя бабуся постійно зберігала сірники, сухарі і сіль - "а раптом щось?". В села не допускали товари, часто згадується про відсутність солі, якої не було взагалі, варили стару шкіру.

Записав Павло СОЛОДЬКО

ІП

Тим більше, що самі українські достойники не підпадають під образ одвічно й довічно зажурених плакальників.

«Без надії таки сподіваюсь!», - Леся Українка.

«Я не люблю нещасних. Я щаслива», - Ліна Костенко.

«Дорога до зірок відкрита!» - Сергій Корольов.

«Якщо чекати, коли реально виникнуть умови, їх можна не дочекатися», -  В’ячеслав Чорновіл.

«Хай загроза зникнення додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, - сили працювати задля буття собою», - Іван Дзюба. 

повністю

Ален Безансон: людина, яка не захотіла бути частиною імперії брехні

Тарас Марусик

Україні не вельми таланить на президентів. Зате їй щастить на відданих друзів. До таких належить видатний французький історик, філософ, глибокий знавець тоталітаризму російського, радянського і німецького розливу академік Ален Безансон. 25 квітня цього року йому виповнилося 80 років. Нам він цікавий передовсім як великий захисник українських національних інтересів. Дотримуючись християнського принципу «пізнаєте правду, і правда визволить вас», А.Безансон не боявся йти проти загальнофранцузької течії, вибудовуючи аргументовану критику імперської політики Росії та комуністичного режиму. Він послідовно підкреслював і підкреслює роль України на сході Європи як ключової держави-бар’єра на шляху можливої російської експансії на захід. За наукову чесність у російському сегменті Інтернету йому наліпили ярлик «сучасного ненависника Росії». Таким «ненависником» він став не відразу. 19-річним вступив до Французької компартії, однак через п’ять років вийшов з її лав. Поштовхом для цього стала знаменита доповідь Микити Хрущова на XX з’їзді КПРС із викриттям злочинів Йосипа Сталіна. А.Безансон неодноразово підкреслював, що не розуміє тих, хто залишився у Французькій компартії після 1956 року. В автобіографії («Генерація», 1987 р.) вчений згадував, як йому було соромно і який гнів викликало усвідомлення того, що його обдурили: «Тоді я вирішив як початкуючий історик досліджувати історію Росії та СРСР, щоб краще зрозуміти, що сталося зі мною… Сподіваюся, що весь час, який я витратив на дослідження російської історії та радянського комунізму, на їх вивчення й аналіз, буде зараховано мені як каяття». Він не захотів бути частиною імперії брехні. * * * А.Безансон — автор понад двох десятків книжок (включно з першим романом «Еміль та брехуни», 2008 р.) та великої кількості статей і передмов на теми історії Росії, СРСР та України, тоталітаризму, історії християнства. Його дослідження надруковано у французьких, американських, англійських, італійських, польських, українських та інших журналах. У фундаментальній праці «Інтелектуальні джерела ленінізму» (1977 р.) А.Безансон, майстер парадоксальних формулювань, дає таку характеристику більшовицькій партії: «Влада партії потребує свого безперервного поширення, слабкої компенсації своєї фундаментальної немічності. Вона — влада без змісту». Для нього ленінізм — свого роду ідеологічна патологія та джерело будь-якої тоталітарної системи. Основи ленінізму дослідник знаходить у релігійно-містичних ученнях, які ґрунтуються на езотеризмі та вищому містичному знанні. Саме в структурі тоталітарної віри, її псевдохристиянських джерелах слід шукати ключ від більшовицької (як і нацистської) ідеології. А.Безансон називає радянську ідеологію логократією, владою слова, яка насправді є пануванням брехні. Парадоксальні словесні побудови, які відбивають абсурдність режиму, характерні і для іншої відомої його книжки «Радянське теперішнє і російське минуле» (1980 р.). Один з розділів, присвячених радянській економіці, названо «Анатомія одного привиду». З огляду на те, що від третини до половини сировини та матеріалів, які проходили через радянське виробництво, втрачали свою цінність уже впродовж виробничого циклу, автор зазначає, що цифри радянського сталевиробництва охоплюють «виробництво сталі, випуск псевдосталі, псевдовиробництво сталі». І це стосувалося не лише сталі: «Радянська економіка є темою величезної кількості наукових досліджень, якими займаються численні дослідні центри Європи та США, і вони дають матеріал для неосяжного моря літератури та багатьох наукових журналів. Але ті, хто народився в Радянському Союзі, а також ті, хто знає радянське суспільство через історію, літературу, мандрівки, через вислуховування розповідей емігрантів, очам своїм не вірять, коли бачать описи економістів. Існує, здається, неподоланна прірва між цією системою, сприйнятою у вимірах і цифрах, та іншою системою, без вимірів-цифр, яку вони навчилися пізнавати через інтуїцію і власний реальний досвід». Своїм словом А.Безансон орудує, як умілий хірург — скальпелем для порятунку хворого. У статті «Чи є Росія європейською? Полеміка з Мартіном Маліа» (1999 р.) він пише, що Росія відстала від Європи не на п’ятдесят, а на тисячу років, якщо не більше, через те не можна порівнювати російського царя з, наприклад, бранденбурзьким курфюрстом або королем Швеції. Цим монархам ніколи б не спало на думку власноручно виконувати обов’язки ката чи перетворювати палацові палати на катівню. «Руссо мав підстави сказати, що Росія „зігнила, не встигнувши дозріти“. Щоб подолати відставання від Заходу (насправді ж його наздогнати неможливо, хіба що на словах), було знайдено три форми „компенсації неповноцінності“: релігія, імперське чуття та брехня. І досі, за словами А.Безансона, комуністична ідеологія сприймається в Росії не як патологічна, злочинна помилка, а як один з періодів російської історії, в якій були позитиви і негативи. Комунізм, на його думку, не лише загальмував розвиток Росії, а й примножив усе те мерзенне, що помічали в російському ладі та способі життя європейці: «На зміну кільком сотням співробітників таємної поліції прийшло двісті тисяч гебістів. На зміну сотні тисяч ув’язнених — кілька мільйонів. На зміну звичайній брехні — брехня всесвітня, метафізична, шизофренічна, яка творить своєрідну другу реальність, імперію обдурювання». Резюмуючи свої міркування, французький академік зазначає — відповідь на запитання, чи є Росія частиною Європи, залежить від того, чи вважаємо ми, що вона просто «відстала» від Європи, чи визнаємо, що маємо справу зі «спотворенням» Європи. У статті 1989 року «Національне питання» А.Безансон прозірливо пише, що російський народ постав перед дилемою: або справжня перспектива зміни та глибокої реформи радянської системи, що неможливо без розпаду СРСР; або ж цей народ ніколи не вийде з комунізму. Тому росіяни повинні прийти до думки будувати своє майбутнє поза імперією, обрати свободу та процвітання, а не солодкі ілюзії панування. Сподівання А.Безансона на здоровий глузд не виправдалися. Як зазначив він у статті «Майбутнє Росії — доля середньої держави» (2000 р.), Росія шукала свою дорогу впродовж десяти років і вже визначилася, приміряючи на себе роль «держави-шахрайки», подібної до Північної Кореї, а прихід до влади Путіна абсолютно вписався в основну логіку подій: «Це шлях шовінізму, але з певними особливостями, яких він часто набував у цій країні: суміш брехні, насильства та пихи. І рух цей мав бути досить сильним, щоб Солженіцин ототожнив себе з ним, і щоб такий політик, як Гайдар, котрого оцінюють як „реформатора прозахідної орієнтації“, вирішив з ним об’єднатися». Як публіцист А.Безансон гостро й чесно реагує на гарячі політичні події. Не всім до вподоби така позиція і у Франції. У статті «Дежавю» про вторгнення Росії в Грузію у серпні 2008 року, написаній для «Фіґаро», яку газета спочатку відхилила, а перед публікацією скоротила, він не вельми добирає слова: «Російська брехня така зухвала, що їй майже вірять. Наші дипломати, яким російська дипломатія бреше в очі, впадають у стан заціпеніння. Вони не насмілюються сказати: «Ви брешете. Зрештою, ви всього лише паперовий тигр. Економіка ваша нікчемна, демографія — в катастрофічному стані. Негайно виведіть свої війська і повертайтеся додому». Такі перемоги він назвав облудними та пікроколевими (за ім’ям персонажа з роману Ф.Рабле «Ґарґантюа і Пантаґрюель», такого собі комічного короля, хвалька і завойовника, який тільки й мріє, що про завоювання світу) — тим паче що є стільки перешкод «здоровому й нормальному розвиткові цієї бідолашної країни, хворої фізично й морально так давно, що наше співчуття лише поглиблює хворобу. Для неї панування краще за свободу і краще за процвітання. На жаль, російський народ уразила та сама хвороба». Російську тему А.Безансон розвинув і в резонансному інтерв’ю польському виданню Rzeczpospolita (09.06.2010 р.) «Потьомкінська жалоба», присвяченому катастрофі літака під Смоленськом. Він висловив думку, що суть прагматичної дипломатії, яку вибудовує Росія, — у зближенні з певними державами, але виключно в рамках політики впливу та домінування, особливо економічного. Через те вона прагне поділеної, а не об’єднаної Європи, укладаючи, наприклад, з Німеччиною чи Францією окремі двосторонні угоди: «Що більше Європа пересварена... то краще для Кремля. Шкода тільки, що Німеччина і Франція дозволяють купитися на це… Російська влада використовує для цього й Православну церкву, яка є в руках ФСБ… Французи протягом кількох десятків років не хотіли вірити в злочинний радянський режим. А він там був, ховався за потьомкінським фасадом. Зараз французи знову заплющують очі на все. Захід знову стає жертвою тих самих ілюзій… Насправді Росія не європейська країна. Це не та культура і традиція. Росія — це Азія». До речі, експансію РПЦ, зокрема і на територію Франції, А.Безансон, за аналогією до Комінтерну, дотепно називає «Духінтерном». Характеризуючи російську політику в недавньому інтерв’ю паризькому інтернет-виданню «Бульвар-Екстер’єр» (19.03.2012 р.) із промовистою назвою «Настирлива ідея: імперія», А.Безансон підкреслив, що вона не мала природних кордонів, фіксованих меж: «Це — православні або слов’янські землі. Щодо Європи можна використовувати слов’янофільські аргументи, ближче до Китаю вони стають євразійськими. Обидві ідеології ще живучі, і Путін жонглює ними… Його мета — позбавити європеїзації колишні радянські республіки, особливо Україну. З балтійськими державами він зазнав невдачі. Головне для нього — уникнути кольорових революцій у сусідів». * * * А.Безансон торкався безпосередньо й українських тем, передовсім Голодомору. Згадаймо його блискучі промови, виголошені в Парижі з нагоди 50-річчя та 70-річчя Голодомору (1983 р., 2003 р.), статтю «Війна більшовиків проти селян. 1933 рік», написану спеціально для «Всесвіту» (1993 р.). «Винищення селянської еліти, здібних та ініціативних виробників, організаторів, — зазначає французький дослідник, — остаточно перебило хребет одній із найпотужніших у світі сільськогосподарських цивілізацій. Натомість лишилася перелякана й ледаща юрба». Він відкидає припущення, ніби руйнування сільського господарства дало змогу здійснити індустріалізацію, і пропонує залишити це на совісті сталінських економістів та деяких їхніх західних колег: «Багата і неповторна селянська культура була знищена. Залишились пустирища і байдужі раби». А.Безансон — рідкісний, один із найпослідовніших і найбільш переконаних захисників української пам’яті про Голодомор у світі: «Саме ретельна організація екзекуції надала українському голодному терору характеру геноциду — другого в нашому столітті після вірменського; третім став геноцид єврейський». Дуже важливо, що цієї теми А.Безансон торкнувся ще в одній фундаментальній праці «Лихо століття: про комунізм, нацизм та унікальність Голокосту» (1998 р., укр. пер. 2007 р.). У ній він іще раз висловлюється з приводу одного з найбільших злочинів комуністичного режиму, якому немає забуття: «Метою ставилося покінчити не з будь-яким опором селянства, бо колективізація вже зламала його, а з національним існуванням українського народу. З цього приводу писали про ґеноцид, і це справедливо». В цій книжці історик звертає також увагу на нерівноправність у збереженні пам’яті про жертв комунізму та нацизму. Жертв першого замовчують, що призводить до їх забуття, а жертв другого і далі скрупульозно документують, згадуючи за кожної нагоди. Якраз пошук пояснення такого дивного явища і спонукав ученого порівняти обидві системи і виявити зіставне в них. Українським питанням А.Безансон займається років сорок п’ять. Мені вдалося знайти, можливо, одну з його перших статей — «Ставка України», датовану 1978 роком. Це — передмова до збірника самвидаву, перекладеного французькою мовою, «Етноцид українців в СРСР». Уже тоді він був переконаним прихильником України: «Боротьба України має стратегічне значення. У разі перемоги радянська влада може підтримувати своє панування майже безконечно. У разі поразки, будучи вимушеною надати Україні автономію, СРСР завалиться одразу, а з ним і його домінування над третиною світу. До певної міри наше майбутнє, наша доля вирішується на берегах Дніпра…». Як ніхто з тогочасних французьких дослідників радянської дійсності, вчений дуже точно й детально характеризує національну і мовну ситуацію в Україні. Приєднавши Галичину, СРСР почав руйнувати найсвідоміше ядро української нації: «Одночасно радянська влада почала наступ на українську мову. Вона її знищила за межами власне кордонів України. Ми побачимо тут, як вона ліквідувала українську діаспору, зокрема на Кубані. Вона її знищила у вразливих місцях самої України, в містах. Їй вдалося зрусифікувати Kiev, Kharkov (свідченням цього є те, що я подаю російське написання цих власних назв) та інші великі міста — як шляхом імміграції росіян в Україну, так і приневоленням українців уживати лише російську мову в науковій, науково-технічній діяльності, в різних публічних сферах життя. Вона намагається надати українській мові, яка до того ж була вельми сильно засмічена русизмами, статусу «фольклорної», сільської мови, від якої кожен, хто хоче зробити кар’єру, має відмовитися». У своїй промові «Ретроспектива безпам’ятства», виголошеній в Парижі в листопаді 2003 року на вечорі в рамках Днів пам’яті жертв Голодомору в Україні, на яких він головував, А.Безансон сказав, що існують дві головні перешкоди для остаточного формування української нації — давній дефіцит еліти і старанно культивоване Росією роз’єднання українського народу. Попри свої 80 років, незважаючи на проблеми зі здоров’ям, академік Безансон не зупиняється. На початок червня заплановано вихід його нової праці «Свята Русь». Мені здається, що колись А.Безансонові поставлять пам’ятник в Україні. Принаймні він цього заслужив аж ніяк не менше, ніж (даруйте за порівняння) сталіни і леніни, якими й до сьогодні всіяна українська земля.

.

Чому насправді Сталін депортував кримських татар?

Російські козаки на службі у німецьких нацистів