А історію треба знати як самого себе, бо історія схожа на багатоповерхову споруду, в якій ми будуємо найвищий поверх. Кожне покоління будує свій поверх – усе вище і вище. Споруда тим міцніша, чим міцніші її підвалини, фундамент. Ось чому треба знати кожен камінь свого фундаменту, враховуючи всю нижню кладку.

Ф. Сахно.

Японія для японців. Повчальний приклад

Чеснота справедливості не є притаманною для окупанта. Винародовлюючи поневолених, привласнюючи чужі здобутки, нівелюючи духовність та культуру автохтонів, він за будь-яких умов шукатиме виправдання власному злочинові. Націєвбивча ідеологія російського шовінізму трактувала загарбання об'єднанням православ'я, рятунком “прилучених” народів від інших нападників, та “звільненням від непосильного гніту національних експлуататорів”. Одним з трагічних наслідків цілеспрямованої політики русифікації українців, є постання неприродньої, проте вкрай агресивної орди адептів підлості, брехні й несправедливості. Прагнення жити в національній державі, бути повновласними господарями власного буття, трактувати минуле, сприймати нинішнє й планувати майбутнє інакше, ніж намагаються нав'язати так і не покарані кремлівські можновладці, оголошено злочином астрономічних розмірів. Ігноруючи моральність та здоровий глузд, ординці без страху і сорому вдаються до актів брутальної та цинічної зневаги волі та сподівань українців.

dali

Любила баба Василина весняне сонце. З першим теплом виганяла гусенят на галявину і розмовляла з нами, з гусенятами, з сонцем, з вітром. Того року вона стрічала вісімдесят дев’яту, чи може і дев’яносту весну. Свого дня народження не пам’ятала, а церковного архіву не збереглося, згорів у 1922 році у спаленій більшовиками церкві. Чоловік Полікарп загинув в 1933-му за жменю зерна, зосталася сама з дітьми. Виховала, дала, як могла, їм раду. І ось весняної днини сиділа проти сонечка і розмовляла чи то з дітьми і гусенятами, чи зі своїм життям. - Бабцю, а ви до школи ходили? – питав хтось з нас. - Аякже, диякон вчив письму та закону, грамотний чоловік був, молитви напам’ять знав. - А школа? - При церкві була. - І ото диякон закони знав? - Диякон церковні знав, а судові - мировий суддя. Мировий суддя був один на волость, його слухався навіть пан. Як не було сильного криміналу, то такі справи сам розглядав. Колись було Марія та Текля так сквернословили між собою, що ніхто не міг зупинити. А суддя наказав дати по кілька палиць їх чоловікам, то від Теклі з Марією більш поганого слова до смерті ніхто не чув. Бабця притихла, зігріта весняним сонцем. Порушив тишу, проходячи мимо, дядько Андрій: - Бабо Василино, а що то ваші з сусідом межу ділять? При словах “межа” і “ділять” бабця заметушилась, підвелась і, спираючись на костур , швиденько посунула в напрямі городу. Поділ межі на селі, то і фольклор, і народна творчість, то своєрідна поетика, театр, спорт - все разом! Цього разу дочка, тітка Настя, стоячи на городі, жваво дискутувала з сусідом Павлом Івановичем – колишнім прибульцем з тульських країв і натуралізованим на наших теренах, а відтак добре обізнаним у тонкощах поділу межі. Згадали, як було минулого року, потім як було ще раніше, а далі згадали все, що було причетне і непричетне до цієї межі. Баба Василина, спершись на костур, не пропускала жодного слова і була в цей час схожа на тренера, який спостерігає за грою: підтакувала дочці і заперечувала сусідові. Коли скінчилися аргументи в Павла Івановича і він обізвав Настю куркульською дочкою, баба твердо мовила: "Нема на тебе Виговського і Конотопу!” - повернулась і пішла назад до гусенят . Що ця фраза значить - у той час я знати не міг, і тільки в дев’яностих роках у нових підручниках історії прочитав, хто такий Виговський і що під Конотопом він переміг війська Московського князівства та розірвав Переяславську угоду, підписану Богданом. Невже бабине покоління знало свою історію? Повернувшись до нас, кинула оком на гусенят, сказала: “Всі”, немов кожне знала в лице, і повела далі перервану розмову з нами про школу, які хустини і черевики носять вчительки, про млин у райцентрі, куди не їздила років з двадцять. Любили ми, як бабуся розмотувала хустинку і діставала трішки копійок: - А, збігай-но, Юрку, до лавушника та візьми цукерок тих, що я люблю. Я вітром літав до крамниці за льодяниками. Поділивши порівну, ми ласували ними з бабусею та слухали казку про цигана: - Сидить циган на гілляці і пиляє її від стовбура, а пан проїздить і каже: "Впадеш, цигане!”… Вулицею до нас наближалася ровесниця століття, баба Явдоха: - Добридень, Василино. - Добридень, Явдохо, куди човгаєш? - До сільради з метрикою розбиратись. Зробили копію і написали мене на двадцять років молодшою. - Ти б їм ще гостинця дала та подякувала. З такими роками і заміж можна. - Тобі, Василино, смішки, нам не про заміж, а про суд божий думати пора.

Я тепер знаю, на цій землі всі суди ті люди пройшли і заслужили кращої долі хоч на тому світі. Отакою запам’ятали ми бабцю, яка пасла панських гусей в далекому 1905 році, пасла і тепер, через 80 років. Запам’ятали людиною, громадянкою свого століття, представницею українського села, в якому і з яким пережила за майже століття все, що можна і не можна пережити.

Джерело

 

"Десятиліттями я живу в одному місці. Роблю ту саму роботу. Веду бесіди з одними й тими ж людьми. Сідаю за той же стіл у той же час і їм майже однакову їжу. Лягаю в один час в своє ліжко... Минають літа, але ніщо не міняється - ні довкілля, ні я. Бо не міняється моя душа. І це добре. Дивлюся на образи діда, батька, на своїх онуків і правнуків - і здається, що я на цьому світі був завжди. І буду вічно..." Андрій Ворон.

тут

Як це було...

тут :)

Новий фільм Романа Коваля та Олександра Домбровського
11 лютого його прем’єра відбулася на телеканалі “Культура”


“Отаман Ільницький” – це 8-й фільм документальної серії “Роман Коваль. Повернення правди”. У ньому розповідається про командира Марківської сотні та Окремого наддністрянського куреня Армії УНР полковника Семена Ільницького з с. Кетроси, тепер Довжок Ямпільського району Вінницької області.
“Найбільше вразило українське диво на Ямпільщині, диво пробудження українського народу від, здавалося, віковічного сну малоросійства, – розповідає автор фільму. – Мало хто вірив, що цю етнографічну масу можна пробудити до державного буття. Але загуркотіли в Петрограді громи Лютневої революції – і села, які ще в березні 1917 р. плакали-ридали за російським царем, села, в яких уже не співали українських пісень, раптом рішуче потягнулися до свого. З натовпу вчорашніх малоросів ніби за помахом палички якогось доброго чарівника виросли козацькі сотні й курені, що на краю української землі взялися боронити свою національну державу. Боронили та співали українських пісень, які їм із фронту принесли українізовані частини, що вертали на Батьківщину.
Диво з див: селяни, які лише кілька тижнів перед тим уперше почули слово “Україна”, сприйняли його, стали називати себе українцями, та ще й з гордістю, та й ще брязкаючи зброєю, та ще й стріляючи в тих, хто не хотів нас на нашій землі!
Під враженням можливості українського дива в найтяжчій ситуації перебуваю й досі. Коли хтось із песимістів скаржиться на несприятливий хід подій, демонструє, нехай і переконливі, факти занепаду українства, скиглить, що все пропало, згадую козаків Марківської сотні та їхнього отамана – Семена Ільницького”.
Показ фільму заплановано у Вінниці, Ямполі та на батьківщині отамана Ільницького – в с. Довжку.

Євген Харлампійович Чикаленко (1861–1929) – меценат і «культурний хазяїн», видавець, менеджер українського руху, літописець... У Чехії діячів такого масштабу називали будителями.