«Посіявши в Радянському союзі хаос, ми непомітно підмінемо їхні цінності на фальшиві й змусимо повірити в ці ціності. Ми знайдемо своїх однодумців і спільників у самій Росії. Епізод за епізодом розігруватиметься грандіозна за своїми масштабами трагедія загибелі найнепокірнішого народу на Землі, остаточного, незворотнього згасання його самосвідомості. Із літератури й мистецтва ми, наприклад, поступово, витруїмо їхню соціальну сутність, відівчимо художників, відібємо у них бажання займатися зображеннями, дослідженнями тих процесів, які відбуваються в глибинах народних мас. Література, кіно, театри – зображуватимуть і підноситимуть найниціші людські почуття. Ми будемо всіляко підтримувати й звеличувати так званих митців, які насаджуватимуть і вдовбуватимуть в людську свідомість культ сексу, насильства, садизму, зрадництва, - словом, всякої аморальності.
    В управлінні державою ми створимо хаос і безладдя. Ми будемо непомітно, але активно й постійно сприяти самодурству чиновників, хабарництву, безпринципності. Чесність і порідність висміюватимуться й нікому не будуть потрібні, перетворяться на пережиток минулого. Хамство й нахабність, брехня й обман, пияцтво і наркоманія, тваринних страх одного перед одним, зрадництво, націоналізм, ворожість народів, і насамперед ненависть до російського народу, - все це ми будемо спритно й непомітно культивувати, все це розквітатиме махровим цвітом.
       І лише незначна кількість людей здогадуватимуться чи навіть розумітиме, що відбувається. Але таких людей поставимо в безпорадне становище, перетворимо на посміховисько, знайдемо спосіб їх обрехати й оголосити покидьками суспільства. Будемо спотворювати і знищувати основи моралі. Будемо завжди робити ставку на молодь. Будемо деморалізувати, розбещувати, розтлівати її. Ми зробимо з них молодих цинніків, хамів, космополитів. Ось так це ми й зробимо»

Промова ідеолога «холодної війни» і засновника ЦРУ Алена Даллеса, яку він проголосив у 1945 році.


Із книги М.І. Сенченко «Латентні структури світової політики»

Співпраця Горбачова з сіоністами та жидівськими організаціями була високо оцінена латентними структурами світової політики. «Горбачов отримав дві премії царя Давида; навіть серед жидів немає таких, щоб отримували зразу дві премії. А нежид Горбачов – отримав. Та ще й з написом «За заслуги перед жидівським народом».

.... Горбачов вів переговори з президентом США Р. Рейганом стосовно обмеження стратегічних озброєнь ОСО-2. СРСР було залишено мінімальну кількість ядерних боєголовок, країна виявилася безахисною перед можливою агресією, а програма «Буран» високих військових оборонних технологій (понад 500) була знищена. Американцям продали найновішу радянську зброю, в тому числі й літак – супутник науково – дослідного інституту «Гранат». До 1991 року НАТО отримало від Горбачова «вливань» на суму 20 млрд доларів. Так «кращий німець року», якому не дісталося білої ярмулки, й лауреат Нобелівської премії миру вирішив за весь радянський народ проблему його безпеки. В 1995 році державна безпека Російської Федерації виявилася втричі гірше забезпеченою, ніж безпека США.



Пі.Сі. По-перше, факти - річ вперта. Можна перевірити.
         По-друге, я нікому своїх думок не нав"язую, не подобається не читайте, переконувати когось річ утопічна. Якщо Ви не знаєте, то вами будуть маніпулювати ті хто знає.

“Собака володіє однією прекрасною душевною якістю – вона пам’ятає добро. Вона оберігає дім своїх добродіїв до самої смерті. Ти ж позбавлений чеснот собаки, розум якої можна порівняти з людським. Я запитую себе, до кого ти можеш бути справедливим у такому стані духу, коли навіть своїх благодійників зустрічаєш вороже, як лев”

Самым чудовищным проявлением авторитарного аспекта
Христианства была католическая Инквизиция. Так называемая
«Святая Инквизиция» — охраняла незыблемость именно тех
догматов, которые я описал в этой статье, потому, что она
отождествляла незыблемость авторитета такого Бога — Творца, с
незыблемостью устоев феодального теократического государства.
И самое трагичное в этой истории то, что способ, который Иисус
выбрал для привнесения в мир своих нравственных заповедей –
являлся основной предпосылкой Инквизиции, сделав ее
неизбежной. Прекрасное учение о нравственности могло быть
использовано во зло Человечеству, именно потому, что Иисус и
Апостолы опирались на авторитет Бога -Творца и подчинили
мораль этому Богу. Тем самым они объявили себя единственными
носителями абсолютной истины в последней инстанции: «Ибо кто
познал ум Господень, чтобы мог судить его? А у нас ум
Христов». (Посл. 1-е к Коринфянам, гл. 2, стих 16.). Тем самым
они отняли у своих последователей право на свободу мысли и
слова. (Посл. к Колоссянам, гл. 2, стих 8).
Ни в Индии, ни в Китае не могло возникнуть Инквизиции, потому
что Будда, Лао-цзы, Чжуан-цзы и Конфуций не опирались на
авторитет Бога. Создавая свои учения для людей, каждый из них
говорил от своего имени. Они допускали, что могут ошибаться,
как и любой человек. Поэтому они и их последователи всегда
имели право спорить, и пытаться доказать свою правоту, иметь
собственное мнение и свободно искать истину. Эти учителя
никогда не противопоставляли Бога и Человека. У них было
понятие божественности в человеке и природе, но не было Бога —
Творца, который ВСЕ СОЗДАЛ ДЛЯ СЕБЯ. Вспомните слова Апостола
Павла: «Ибо им (Богом) создано все, … – все Им и для Него
создано». (Посл. Павла к Колоссянам, гл. 1, стих 16.)
Любая власть всегда стремилась использовать идею Бога — Творца
для самоутверждения и оправдания своей несправедливости. Так
было всегда. И в Египте, и в Вавилоне, и в Месопотамии и в
России 19-го века. Иисус должен был понимать это. Но он не
смог пойти против традиции — говорить от имени Бога. Дело в
том, что в Израиле и Пророки, и Моисей не видели лучшего
способа для привнесения в жизнь новых заповедей и законов, чем
прибегнуть к авторитету Бога. Они все утверждали, что их
устами говорит Сам Бог: «Ибо никогда пророчество не было
произносимо по воле человеческой, но изрекали его святые Божии
человеки, будучи движимы Духом Святым». (Посл. 2-е Петра гл.
1, стих 21.). Иисус и Апостолы поступили точно также. Они
принесли в мир новые заповеди – отличающиеся от заповедей
Моисея и были уверены, что если они будут проповедовать от
своего имени – их слова не будут иметь никакого веса на фоне
«божественных истин прошлого». Они были уверены, что авторитет
учения Моисея, говорившего от имени Бога, можно перевесить,
только прибегнув к авторитету самого Бога. Иными словами — Бог
мог быть поправлен и побежден только Богом. Любой другой
источник истины, по их представлению, показался бы людям
неубедительным. (Посл. 1-е Иоанна гл. 5, стих 4, 9; посл. 1-е
к Коринфянам, гл. 2, стих 5, 10, 13, 16; посл. 2-е к
Коринфянам, гл. 3, стих 5).

"Наше радіо"!? Яке ж воно наше те радіо, коли там одні ненаші (московські) пісні. (Ще й попса відстійна).

"Наше нове кіно"!? Тільки на СТБ. Яке воно наше, коли воно ненаше, а московське. А де ж тоді наше? Одна Байрак, щось знімає, і то його дивитися не можна.

"Золотий гусак"!? Українські анекдоти!? Сидять 10 жидів і лайном криють "хохлів": як кум куму хату палив, чи корову добивав.

Ну і т.д. ...

Російські військові формування і адміністративні органи, які разом з гітлерівською Німеччиною боролися у Другій світовій війні проти СРСР

Згідно з даними російського історика Ігоря Буніна, у перші тижні війни півтора мільйона червоноармійців перейшли (не здалися) у полон до німців зі зброєю в руках. Деякі – цілими з’єднаннями, під звуки дивізійних оркестрів.

Два мільйони солдатів і офіцерів кинули зброю і здалися в полон, а один мільйон відверто дезертирував.

Вісімсот тисяч червоноармійців було вбито або поранено.

Таке становище було станом на вересень 1941 року. Безвісти пропало 20 генералів та 182432 офіцери. 106 генералів, включаючи командуючих арміями, опинилося у німецькому полоні.

Більшість з перерахованих готові були боротися з більшовицько-сталінським режимом, але безмізка гітлерівська верхівка, засліплена успіхами на фронті, знехтувала цим важливим фактором.

У німецьких таборах для полонених за всю війну загинуло, а фактично було заморено голодом, 3,3 мільйона червоноармійців.

Звернення до німців з пропозиціями спільної боротьби проти СРСР видатних радянських військових старшин почали враховуватися не гітлерівською верхівкою, а більш далекоглядними і прагматичними представниками Вермахту і Абверу.

Вже під кінець 1941 року був сформований російський загін 9-ї армії Вермахту, а в січні 1942 року Російська національна народна армія – РННА, яку очолювали генерал К. Іванов і майор А. Бочаров.

У лютому 1942 року в різних підрозділах Вермахту і Вафен СС воювало півтора мільйони росіян, а у Франції боровся російський 621 артилерійський полк СС.

У липні 1943 року лише на Східному фронті на боці німців воювало 78 російських батальйонів СС.

Хоча Гітлер істерично заявляв, що до Уралу жоден слов’янин не буде носити зброю, але знекровлені німецькі дивізії вимагали поповнення, тому фельдмаршали Вермахту не звертали уваги на заяви єфрейтора Адольфа Альойзовича.

Навіть шеф гестапо Гімлер дивився крізь пальці на ці дії Вермахту і Вафен СС.

Відомо про створення «Русской освободительной народной армии» – РОНА, яка була перетворена у 29 гренадерську дивізію СС – «29 Waffen – Grenadier Divizion SS».

Була створена і 1-а російська національна бригада СС – «Дружина», яку очолював полковник Н. Радіонов. Документально зафіксовано багато менших російських есесівських загонів і навіть 2-й Російський національний загін СС під командуванням колишнього майора НКВС (!) Е. Блажевича.

Не відставала від червоних генералів і полковників у формуванні російських національних загонів і російська діаспора зі своєю «легендарною» РОА.

На особливу увагу заслуговують військові формування козаків, які мстили більшовикам ще з часів жовтневого перевороту.

Відомі такі отамани козачих антирадянських формувань, як генерали Краснов, Доманов, Шкуро, Султан-Гірей, Клича, Павлов, Коновалов та інші.

Козаки виправдовували свою участь у війні на боці німців таким гаслом: «Хоч з чортом, аби тільки проти комуни».

Згадався такий радянський курйоз на козацьку тему. Ілля Еренбург, захищаючи свій роман «Буря» на з’їзді російських письменників, часто вживав слово «Родина». Михайло Шолохов, який сидів у президії, кинув репліку: «О какой родине ты, Илья, говориш?», натякаючи Еренбургу на його попередній роман «Мой Париж». Але Еренбург миттєво зреагував: «О той, Михаил, которую твои казаки трижды продавали».

Ми перерахували тільки невеличку частину російських військових, переважно есесівських формувань, які свідомо воювали на боці гітлерівської Німеччини проти ненависного більшовицько-сталінського режиму.

Мабуть, доцільно згадати і такий факт. На одній із ділянок Ленінградського фронту до німецького командування звернувся військовий інженер 1-го рангу Іван Іванович Іванов з групою старших офіцерів, який мав доручення високих чинів фронту організувати у Ленінграді заколот проти комуністичного режиму. Але і ця пропозиція не була використана засліпленим військовими успіхами Гітлером.

Що стосується територіальних утворень на територіях, окупованих німцями, які рішуче виступали проти СРСР, то слід згадати Полоцьке утворення і Локотську республіку на території Орловської і Курської областей, які продовжували свої військові дії аж до 1947 року.

А яке ставлення сучасної путінської Росії до згаданих антирадянських формувань? Є публікації, які реабілітують Андрія Власова. Російська православна церква на території Всехсвятського храму встановила стелу, де викарбувані прізвища згаданих козачих отаманів, які надзвичайно хоробро боролися з більшовицькою гідрою.

А ось пам’ятні знаки дивізії «Галичина» і УПА москалі, вітренківці, сімоненківці і герасимівці постійно паплюжать, навіть у Львові.

Така вже природа окупанта і його малоросійських колаборантів.

Нагадуємо, що наведені факти про участь росіян у війні на боці гітлерівського Вермахту і Вафен СС взяті з офіційних документів, які досліджує видатний рівненський історик Григорій Пустовіт.

Сучасні археологічна та історична науки (В. Клочко, Л. Васильєв, С. Козлов) довели, що Трипільсько-арійська українська цивілізація (VІ—ІІ тис. до н. е.) є материнською по відношенню до класичних цивілізацій Індії (Арьяварта), Туреччини (Троя і Каппадокія), Сирії (Фінікія), Кіпру, Італії (Сардинія), Греції (Крит), Лівії та Єгипту.

Це й не дивно. Аналіз стародавніх еллінських та римських карт засвідчив, що після створення українського Трипілля (VІ—ІІІ тис. до н. е.) в Азії, Африці та Європі з часом з’явилося чимало географічних назв з аналогічною назвою: штат Тріполі в Індії (І тис. до н. е.), міста Тріполіс у Туреччині (І ст. н. е.), Сирії (І—ІІ ст. н. е.), Лівії (ХІІ ст. н. е.), на Мальті (ХІІІ ст. н. е.).

А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Теукри — скіфи — арії — українці

Безумовно, П. Трог не міг не знати праці Геродота «Терпсихора», в якій «батько історії» прямо називає скіфів-георгіїв «нащадками древніх і славних теукрів».

Не міг не знати й те, що Теукром (за Геродотом) звали першого царя Трої (3100 р. до н. е.), нащадки якого (Еней та його внуки Рем і Ромул), за свідченням Тита Лівія (І ст. до н. е.), заснували величний Рим. Та й загалом римляни троянців так і звали — Teucrі!

Але троянці-теукри заснували не тільки Рим. Іспанське місто Понтеведра, згідно з легендами, теж було засноване троянським царем Теукром. А одна з мальовничих площ цього портового міста й досі називається площею Теукро (Teucro)!

Пригадаємо також і «батька географії» Страбона, котрий писав про теукрів, які, за його словами, походять з Криту (крито-мікенська цивілізація. — В.Б.).

Цих самих теукрів чимало вчених ідентифікують з тьєкер (одне з племен «народів моря»), котре, згідно з даними єгипетського папірусу Вен-Амона, населяло біблійне (дорійське. — В.Б.) місто Дор (нагадаємо, що дорійці прийшли до еллінської Спарти з території України)!

У давньоіндійському епосі «Махабхарата» не раз зустрічається ім’я верховного жерця Шукра, який теж «чомусь» спілкувався санскритом.

Теукроса Вавилонця згадують перські хроніки ІІІ ст. н. е. Книга цього жерця з астрономії за наказом царів Сасанідів була перекладена із санскриту перською державною мовою. Про це пише Філіп Гюіз у своїй праці «Древня Персія», котра вийшла 2002 року в Парижі.

Останній також відзначив, що в доісторичну епоху Персією правила древня династія Кеянідів, які царювали і в Самарканді. Те саме ім’я мав і один з єгипетських фараонів — Киян.

Якщо додати, що династія Кеянідів (у тому числі герой іранського епосу Рустам) належала до саків/скіфів, вимальовується надзвичайно цікава картина!..

Можливо, саме тому З. Рагозіна у книжці «История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы» (1903 р.) однозначно зазначає, що скіфи є предками українців.

Це підтверджується і працями С. Наливайка, котрий дійшов аналогічних висновків після дослідження староіндійських текстів, написаних мовою аріїв, про яку йшлося вище.

У свою чергу, російський сходознавець Л. Васильєв у своїй фундаментальній «Истории Востока» (1998 р.) довів, що «арії вийшли у ІІ тис. до н. е. з берегів Дніпра». А це, як відомо, і досі є територією проживання українців.

Отже, ми маємо всі історичні, археологічні, філологічні та релігійно-міфологічні підстави вивести логічний ланцюжок становлення і трансформації українського етносу: «теукри — скіфи — арії — українці», а саму назву народу «українці» віднести щонайменше до кінця ІV тис. до н. е.!

Наше відлуння в Єгипті

Історична традиція стверджує, що назва Єгипту походить від грецького слова Ейгюптус, яким спочатку іменували храм Хет-ка-Птах — Палац Духу Птаха, котрий з часом дав своє ім’я єгипетській столиці (Мемфіс/Каїр), а згодом — і всій країні.

Той храм і фортецю навколо нього збудував у 3100 р. до н. е. цар першої загальноєгипетської держави Менес (чи не від пеласгійсько-лелегського слова мена/міна — тобто купець, міняла?), за якого в Єгипті почалося літописання. Фараони, які змінили Менеса на єгипетському троні, за свідченням Олега Крижанівського, теж мали «чомусь» неєгипетські прізвища.

Зауважимо також, що назва головного єгипетського храму Хет-ка-Птах звучить дуже вже по-українські: Хата-Птаха. А вихідці з української Аратти — пелазги/лелеги мали тотемом білого птаха — лелеки.

За свідченням Страбона, лелеги (які разом з пеласгами та еллінами заклали основу грецького етносу) були кочівниками і «скрізь, де вони просувалися, залишали кургани». Отже, виходячи з опису «батька географії», лелеги — дуже схожі на скіфів!

Судячи із зображень на єгипетських пірамідах (поховання дружини фараона Хеопса та його матері Хетепхерес, поховання Тутанхамона), єгипетські цариці того часу були білявками з голубими очима. Крім того, варто зауважити, що там у чималій кількості зустрічається тризуб (нині — малий Державний Герб України).

Але й це не все! Як свідчить російський історик Е. Церен, у тогочасному Єгипті виникає архітектурний стиль, побудований на імітації в камені дерев’яних стовпових і шатрових конструкцій, характерних для ямної археологічної культури — саків!

Нагадаємо, що саками у стародавніх Україні, Персії та Індії звали представників скіфського племені! В українському Криму, як відомо, й досі стоїть місто Саки, яке, безумовно, має тисячолітню історію!

Зрозуміло, що після втрати предками українців влади в Єгипті архітектурний і мистецький стилі істотно змінюються. Зокрема, зникають мотиви імітації дерев’яного домобудування, зникають із храмових малюнків воїни арійської зовнішності з «оселедцями», не стає там і портретів фараонок-білявок...

Повертаючись до біблійних народів моря, слід зазначити, що серед них виокремлюють дорійців (оріїв), критян (теукрів), лелегів (пелазгів) та ін. На Полтавщині, між іншим, лелек і досі називають лелегами (згадуються у єгипетських та єврейських священних книгах, у тому числі в Біблії), а на Чернігівщині й досі стоїть древнє місто Мена.

У перекладі з санскриту мена означає риба. Перші християни, яких на першому етапі існування християнської церкви переслідувала Римська імперія, «чомусь» своїм символом теж вибрали рибу. Намалювавши рибу на своїй руці, вони показували цей символ як перепустку на катакомбні богослужіння, за участь в яких можна було запросто стати жертвою хижих звірів на арені Колізею...

Як вважає І. Кузич-Березовський, друга праукраїнська хвиля проявилася в Єгипті у ІІ тис. до н. е. у вигляді двох правлячих династій: XV — Великі Гіксоси та XVІ — Малі Гіксоси.

Це підтверджується і поверненням на зображення пірамід (гробниця фараона Херемхеба, ІІ тис. до н. е.), портретів воїнів, дуже схожих своїми «оселедцями» на трипільців-аріїв (ІІІ тис. до н. е.), дружинників переможця Хозарії — князя Святослава (ІХ ст.) та українських козаків (ХІV ст.).

Загалом етнонім гіксоси єгиптологи перекладають як володарі чужоземних країн. Тож з яких таких чужоземних країн прибули ці володарі до Єгипту?

Найкраще про це скажуть імена киянської династії фараонів-гіксосів: Киян (з міста Київ?), Шишак (з полтавського міста Шишаки?), Любарн, Гузій, Мина (з чернігівського міста Мена?), Вусирод, Гор (з черкаського міста Городище чи хмельницького міста Городок?), Пітана, Телепін, Тудалій, Укрмир.

З якого регіону України походили роди цих фараонів Єгипту, не так вже й важливо, але те, що їхні імена мають українське коріння, це — факт!

В. Янович вважає, що гіксоси були саками (гіг саки — великі саки), а С. Березанська ідентифікує саків із представниками так званої ямної археологічної культури, які домінували в Україні у ІІІ—ІІ тис. до н. е.

На рубежі XVІІІ і XVІІ ст. до н. е. вони захопили Нижній Єгипет, де створили потужну племінну державу і збудували свою столицю — фортецю Аваріс, яку поєднали 625-кілометровим захисним муром з фортецею Геліополь. Але через 260 років гіксоси втратили контроль над Єгиптом...

Загадкові і древні копти: Їсус Христос був верховним жерцем Єгипту при фараоні Менесі?

Відомий єгиптолог Ж.-Ф. Шампольон (1820 р.) свого часу із здивуванням помітив, що мова корінного єгипетського етносу — коптів (утворився шляхом змішування африканських племен кушанів, шумерів та інших праукраїнських племен у VІ—ІІІ тис. до н. е.) дуже споріднена із староскіфсько-сколотською мовою. Лише оволодівши мовою коптів, він зміг розшифрувати зміст древніх єгипетських папірусів!

Дослідник з Одещини Петро Гарачук (Анан’їв) помітив, що лише в коптській, староукраїнській та еллінській мовах є такі літери і звуки, як Ж, Є, Ї та Щ. До того ж коптська й українська мови мають однакову кількість літер у своїх абетках — по 32 тощо. Зрозуміло, такі «збіги» є серйозними підставами для висновків, що ці писемності і мови народжені одним народом!

На думку П’єра дю Бурге, який написав книжку «Копти» (Софія, 2006 р.), «копти — це чисто і просто єгиптяни». Він, зокрема, зауважує, що їхнім головним храмом є храм Хет-ка-Птах (Het-ka-Ptah) у Мемфісі. Той самий храм, який був збудований фараоном Менесом на межі ІІІ тис. до н. е. і який дав назву Єгипту!

Нагадаємо, що копти відрізняються від арабів, які захопили Єгипет у середні віки нашої ери. Вони мають світлішу шкіру і, як свідчить Енциклопедичний словник Ф. Брокгауза та І. Ефрона, відзначаються особливими бюрократичними талантами і «заповнюють собою всі єгипетські канцелярії», успішно займаються землеробством, ремеслами і торгівлею.

Уже багато століть копти (як свого часу євреї та українці) не мають своєї державності, хоча їх налічують 7 мільйонів в Єгипті і понад мільйон по всьому світу. За довгі роки бездержавності ці корінні єгиптяни практично втратили свою мову і в побуті розмовляють арабською, а мова предків залишилася лише в богослужіннях.

Вони мають свого папу, а своїх священиків, за свідченням І. Кузич-Березовського, готують в українських семінаріях у Канаді. Якщо подивитися на коптський символ життя, викарбуваний у VІ ст. на стіні одного з коптських храмів (мал. 1), то він дивовижно схожий, як свідчить В. Мойсеєнко, на берегинь українців (мал. 2).

«Чомусь» на своїх іконах копти дуже полюбляють розміщувати найбільш шанованих персонажів своєї історії — Менаса і Христа (мал. 3).

Запитаємо себе: і чому це Мене(а)с і Христос зображені на одній і тій само коптській іконі? Погодьтеся, це не дуже логічно, розміщувати на одній іконі людей (богів?), що жили з інтервалом у три тисячі років!

Зазвичай на іконах відображають людей (богів) з однієї епохи. Якщо це так, тоді Їсус Христос (саме через коптсько-українське «Ї») жив щонайменше на три тисячі років раніше і міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при царі Менесі?!.

Хоча, ймовірно, згадана ікона символізувала певну ідеологічно-релігійну чи етнічно-міфологічну правонаступність від Менеса — до Їсуса Христа. Але в будь-якому разі цілком зрозуміло, що зв’язок Менес—Христос має, безумовно, коптську природу!

І ще одне. «Чомусь» коптський ієрогліф анх (символ життя) зливається з іменем Христа (мал. 4). Якщо вже цей символ/ім’я потрапив до абетки, ясно, що він має багатотисячолітню історію!..

Промовистий факт: найпопулярніше чоловіче ім’я в сучасних коптів — Менас! І це ім’я дивовижно збігається з ім’ям Менаса — першого царя об’єднаного Єгипту!

Повертаючись до церковних справ, відзначимо, що у коптів велику повагу «чомусь» має зображення кінних святих (мал. 5).

Але якщо згадати, що гіксосам/скіфам удалося підкорити у ІІ тис. до н. е. Єгипет — завдяки кінним військам, колісницям та мідній зброї (яких не знали африканські аборигени), — то розшифровка цієї таємниці лежить на поверхні: скіфи — вони і в Африці скіфи!

До речі, дослідники коптської культурно-релігійної спадщини помітили, що на їхніх іконах, які містять зображення кінних «християнських святих», намальовано шпори. Але ж візантійська кіннота не використовувала шпор. Це — скіфський винахід! Така ось цікавинка: на «християнських» іконах коптів зображено «язичницькі» святі «скіфської національності» — чи не дивина?!.

Ця маленька дрібничка може бути розгадкою великої таємниці, чому візантійські імператори так жорстоко (аж до фізичного знищення і взаємних анафем) переслідували коптський народ, який, судячи з усього, дав світові Їсуса Христа!

Можливо, тому, що в таємних келіях «візантійського відділу пропаганди та агітації» вже готувалася спецоперація «Біблія» (приблизно V ст. н. е.), в котрій потрібно було змінити національність Божого Сина, якого до того ж зробили молодшим на три тисячі років?..

Якщо це так, тоді так звана «наша ера» має розпочатися на межі ІV—ІІІ тис. до. н. е. і повинна бути прив’язана до осіб фараона Менеса та верховного жерця храму лелегів Христа, котрі належали до обраного Богом народу, що й досі зветься коптами!

Але ж копти, «ну дуже схожі» (за Страбоном) на скіфів, котрі, за словами римлянина Помпея Трога: «...завжди вважалися найдавнішими, хоча між скіфами і єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...». Отже, як писав поет: «Так, скіфи ми!..».

Нефертіті — з роду жерців міста Коптоса

Чи знаєте ви, що єгипетських принцес у стародавні часи за кордон заміж не віддавали. Мотивація прозаїчна: за традицією, чоловік старшої доньки попереднього фараона ставав новим фараоном.

Фараон Аменхотеп ІV/Ехнатон (1364—1347 рр. до н. е.) цю традицію зруйнував. Він одружився на красуні Нефертіті (мал. 6), котра не була дочкою Аменхотепа ІІІ. Але для нас у цій ситуації важливе інше.

Як свідчать єгипетські хроніки, цариця Нефертіті, чий неперевершений образ — поряд з образами пірамід та посмішкою фараона Тутанхамона (її зятя) — став символом Древнього Єгипту, народилася в древньому (вже на ті часи) місті Коптосі!

Аменхотеп ІV порушив династійну традицію престолонаслідування. Він змінив ставку з чорножрецької релігії Бога Амона на солярний культ Бога Атона (Сонячного диска), а себе проголосив Божим Сином — АнхАтоном (AnkhAton).

Зверніть увагу на першу частину імені цього фараона — це ж коптський ієрогліф анх (символ життя), який «чомусь» зливається з іменем Христа! Ще одна революційна загадка історії, достойна імені цього царя-реформатора!..

Усе було добре, але в Нефертіті народжувалися лише дочки — аж шість! Можливо, це, а можливо, інтриги жерців Бога Амона призвели до того, що згодом її місце займає цариця-дублерка з того ж царського дому фараона Ехнатона.

Її ім’я нам теж здається глибоко символічним — Кія! Спочатку її політична кар’єра видається не менш вражаючою, ніж у Нефертіті. Вона народжує Тутанхамона і стає другим, або молодшим, фараоном!

Але фінал — такий само. Хто-хто, а жерці-чорнокнижники чудово зналися на інтригах. Так само, як і на отруті, якою, подейкують, зрештою, нагодували й АнхАтона... Експеримент з однобожієм довелося відкласти на півтора тисячоліття...

Насамкінець хочемо звернути увагу наших читачів, що в Єгипті існує одне місто Каїр (колишній Мемфіс), де розташовано найвідоміший коптський храм Хет-ка-Птах. В Україні було і є нині щонайменше п’ять населених пунктів, котрі мають назву Каїр (Миколаївська, Одеська і Херсонська області).

В Єгипті є одне місто з Коптос. В Україні — Коптіве (Донеччина), Коптівидівка (Житомирщина), Коптівичівське (Київщина), Коптів (Полтавщина), Коптівка (Харківщина), Копти (Чернігівщина).

Хтось, можливо, скаже: «Випадковість»!.. Але, враховуючи лінгвістичну, релігійно-міфологічну та етнічну спорідненість предків коптів і українців, ви в це повірите?!.

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова Всеукраїнської асоціації політичних наук.

"Голос України"

Хоч як сумно, але інформаційні спецпроекти на кшталт «Всесвітня історія» чи «Малоросія» й досі благополучно перебувають не лише в умах пострадянських (за мислення) українських політиків, а й у шкільних підручниках незалежної України.

Однак поступово правдиві, документально підтверджені факти з тисячолітньої української історії складаються в яскраві картини національної величі українського етносу, який сформувався ще наприкінці ІV тис. до н. е.

Об’єктивні дані істориків, археологів, філософів, культурологів і релігієзнавців свідчать, що такі українські цивілізації, як Мезин (ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила/Шу-Нун (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (VІ—ІІ тис. до н. е.), Скіфія/Арія/Оріяна (ІV тис. до н. е. — І тис. н. е.) — набагато старші за так звані «класичні» цивілізації Давнього Єгипту (ІІІ тис. до н. е.), Індії (ІІ тис. до н. е.), Греції (ІІ—І тис. до н. е.) чи Риму (І тис. до н. е. — І тис. н. е.).

Проте й донині в українських школах наших дітей переконують, що до Київської держави України-Русі (ІХ—ХІІ ст. н. е.) у нас нічого не було, а власне українці як народ з’явилися лише у ХІV столітті н. е., та й то відбрунькувалися від наших більш спритних у переробці історичних текстів північних сусідів...

У цьому зв’язку ми і намагатимемось з «неканонічної» точки зору розглянути деякі усталені історичні, політичні та релігійно-філософські міфи, дотичні до істинної багатотисячолітньої української історії.

У попередніх матеріалах (див. статтю «Христос і Нефертіті» від 15.10.2008 р.) ми вже вивели логічний ланцюжок становлення і розвитку українського етносу: теукри—скіфи—арії—українці.

А сьогодні спробуємо розібратися, як сталося, що тисячолітня Україна перетворилась спочатку на Київську Русь, а згодом і на Малоросію, відновивши, зрештою, свою прадавню назву — Україна.

Українська та Київська Русь

В Україні спостерігається унікальне географічно-топонімічне явище, якого практично немає ніде у світі. Ну де, скажіть, ви зустрінете у Франції село Француженка або в Німеччині село Німецьке.

В Україні ж ми разом маємо 38 населених пунктів, в яких у їх назві є корінь «укр». Серед них три міста — Українськ (Донеччина), Українка (Київщина) і Новоукраїнка (Кіровоградщина).

До цих міст додаються 35 сіл і селищ: 22 села, що називаються Українка, 12 — з назвою Українське й одне село Українець, які рясно розташувалися по всіх областях України.

Показово, що в Україні є й 26 сіл, які у своїй назві мають корінь «рус». Серед них виокремлюють два Русиліва, два Русіва, два Руських.

А далі (по одному) ціла шерега сіл з епітетом «руський»: Руська Гута, Руська Долина, Руська Мокра, Руський Мочар, Руське Поле, Руські Тишки і т. ін. Є й Руснів, Русовичі, Русивель, Русин і Русин Яр.

Така кількість населених пунктів, що мають у своїй назві корінь «рус», зовсім не випадковість. Якщо ми звернемося до «Правди роської» (до речі, не руської, а роської — за текстом!) Великого київського князя Ярослава Мудрого, то дізнаємось, що жителі Київської держави називалися русинами.

Більше того, ця середньовічна історична пам’ятка нам повідає, що поняття русин і слов’янин характеризують представників зовсім різних народів. Отже, за версією Ярослава Мудрого, середньовічні русини — це сучасні українці, а слов’яни — сучасні росіяни.

Для того, щоб переконатись у цьому, процитуємо «Правду роську» князя Ярослава (за Академічним списком): «Оубьет моуж моужа, то мьстить братоу брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братоучадоу, любо сетриноу сынови; аще не боуде кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще боудеть роусинъ, любо гридинъ, любо коупчина, любо ябетникъ, любо мечникъ, аще (в) изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 грименъ положити за нъ».

Як свідчив свого часу відомий знавець тієї епохи російський академік М. Тихомиров у своїй книжці «Пособие для изучения Русской правды» (Москва, 1953 р.): «Русин — житель Киевской Руси, так как новгородцы называли Русью именно Киевскую и прилежащие к ней земли... Словенин — означал новгородца».

Тож українці ніколи не були і не є слов’янами!

Тому й не варто дивуватися словам росіянки З. Рагозіної, яка ще 1903 року писала, що українці є нащадками скіфів. А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Процитуємо цього поважного римлянина і нагадаємо, що єгипетська цивілізація відноситься до ІІІ тисячоліття до н. е. А ми, виходить, старші від цих давніх єгиптян...

До речі, російська імперська історична наука (В. Татіщев, М. Ломоносов та ін.) активно посилалась на прадавній міф про наших предків, згідно з яким було два брати — Скіф і Словен. Старший брат Скіф залишився жити на батьківській землі (в Україні), а молодший брат Словен пішов на північ і... заснував Новгород (в Росії)...

Звідси й така різниця в мовах, культурі, звичках, ментальності...

Тому й не дивно, що в Російській Федерації зовсім немає міст і є лише чотири села, в назві яких фігурує епітет «руський»: Руський Акташ (Татарстан), Руський Камешкир (Пензенщина), Русько-Висоцьке (Ленінградщина) та Руський (Приморський край).

Отже, можна порівняти: 26 руських сіл в Україні й 4 руських села в Росії. Відчуваєте різницю? Насправді все дуже просто. Згадаймо, що в середні віки те, що нині називається Росією, мало назву Московія, Московське князівство.

Сама Москва, як загальновідомо, була заснована київським князем Юрієм Долгоруким (який похований у Києві). Але згодом московська колонія і київська метрополія помінялися місцями (приблизно так, як згодом Англія і США).

Нова московська метрополія, так би мовити, в адміністративному порядку привласнила назву Русь, перейменувавши Україну в Малоросію і запровадивши міф про Україну як «окраину» новоствореної Російської імперії.

«Окраина» чи «Околітія»?

Переконливі факти з прадавньої української історії не дають нам жодних підстав погодитися з походженням назви України як «Окраины», оскільки:

1) льодовики (які розтанули на півночі Європи лише 8—10 тисяч років тому) ніколи не переривали життя в Україні, і вона протягом щонайменше 20 тисяч останніх років свого існування була центром глобальної за своїми культурно-історичними наслідками цивілізації;

2) найстаріший храм планети Шу-Нун/Кам’яна Могила розміщується в Україні, а храми завжди будували в центрі обслуговуваної ними території, оскільки вони були місцем суспільно-адміністративного управління, здійснення релігійних культів, осередками ремесла, освіти та науки;

3) доведено, що наші пращури трипільці/арії протягом VІ—ІІ тисячоліть до н. е. активно розселялись у світі і, прийшовши в інші краї, не могли (чисто психологічно) називати свою прабатьківщину «окраиною» (та ще й мовою, котра виникла лише в ХІV—XV ст.);

4) слово «окраина» — російського походження; в українській мові немає такого слова, проте є — «околиця», і якби мешканці України прагнули підкреслити саме географічно-прикордонний характер своєї держави, вона носила б назву «Околітія»...

Продовжуючи етимологічно-лінгвістичний аналіз назви «Україна», варто звернути увагу на корінь «країна» (страна — російською, state — англійською).

На Балканах (неподалік від населених пунктів Кий і Києво) й досі існує адміністративно-територіальна одиниця — Сербська Країна. А в одній із книжок ХІХ століття згадується місто «Биаград — столичный град тоя украины». Як можна здогадатися, мова йде про нинішній Белград.

У середні віки в Європі, як свідчить Френсіс Дворнік, були відомі такі князівства, як Словенська Крайна і Войнова Крайна, що входили до складу Священної римської імперії.

Отже, слово «країна» з давніх-давен є доволі поширеним в Європі.

Історичні дослідження свідчать, що слово «україна» (оукраїна) активно використовувалося в географічній топоніміці Середньовіччя поряд з такими поняттями, як князівство, край, землі.

Наприклад у книжці «Слово Христолюбця» зазначалось: «Ноне по оукраинам молятся ему проклятому богу Перуну».

А в «Повісті про два посольства», котра описує часи царювання московського царя Іоанна Васильовича, використовується вельми показова фраза: «В наши украины и на наши городы войною учнутъ ходити».

Як свідчать історичні джерела ХV—ХІХ століть, на півночі сучасної Російської Федерації, зокрема, була Терська Україна — на півдні Кольського півострова, а на південь від Карелії — Каянська Україна.

Псковський 1-й літопис від 1481 року згадує Україну за Окою, Тульську Україну, а «Сказання про Мамаєве побоїще» та Псковський 2-й літопис (1481 р.) згадує Псковську Україну.

Але й це не все! «Розпис міст» Російської імперії від 1652 року дає такий перелік 37 українських міст: Тула, Калуга, Кашира, Коломна, Переяслав, Рязанський Ярославець і т. ін.!

Тут також читаємо: «Калуга и др. украинские города», «В Туле и иных украинных городах», «Украйных Севских городов», «Украйных Польских городов», «Малороссийских городов жители приезжают в Московское государство и в украинные городы».

Отже, ми можемо переконатися, що слово «україна» означало, навіть за московськими мірками, зовсім не околицю їхнього князівства. Якщо, наприклад, україни в Карелії і на Кольському півострові ще можуть потрапити під визначення околиці, то підмосковні міста Тула, Калуга, Коломна розташовані в самому серці Московської держави.

Тож напрошується й певний висновок щодо «неточності» та «неупередженості» перекладу та тлумачення російськими імперськими істориками загальноприйнятого у світі поняття україна, як країна, край, держава, земля.

А, дійшовши такого висновку, сьогодні ми вже можемо зрозуміти, для чого все це робилося: «Немає історичної пам’яті, немає й такого народу — українці. Є, звісно, лише якісь там «малоросы с окраины», котрі відбрунькувалися від великоруської народності, а нині стали «антирусскими» (такий ось абсурд!).

Наостанок порівняємо, скільки українських міст було свого часу на території Росії (понад 40) і скільки власне «топологічно руських» населених пунктів є в Росії сучасній (лише 4).

Згадаймо також про московські маніпуляції назвами «Русь» та «Малоросія», а також про кількість «топологічно руських» населених пунктів, розташованих у сучасній Україні (26), і тоді ми зрозуміємо, наскільки важливим для становлення національної самосвідомості є вивчення власної історії, мови та культури!

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук.

Фото Дмитра СМОЛЕНКА (Укрінформ) та з архіву автора.

"Голос України"