Сирія чи Уккраїна? Де почнеться війна першою?

США також в ніч з 6 на 7 вересня внесли в санкційні списки щодо Сирії чотири фізичні особи та п’ять організацій. До них потрапили, в тому числі, й ті, які причетні до поставок нафти і озброєнь сирійському уряду. Йдеться про дві компанії з Лівану, дві – із Сирії та одну фірму з ОАЕ. Серед фізичних осіб – три сирійця і один ліванець, інформують Економічні Новини.

Про інтереси різних сторін

7 вересня ситуація в провінції Ідліб стала ще більше загострюватися. США попередили Росію, щоб вона не оскаржувала їх військову присутність в цій країні. Дійсно, адже Америка хоче убезпечити своїх військових, присутніх на базі Ет-Танфа в провінції Хомс. Також у США є побоювання з приводу того, що РФ може застосувати для своїх ударів авіацію і корабельну зброю, й це небезпідставно.

Як повідомляє SNN, 7 вересня Росія попередила США, що її авіація, а також сирійські урядові війська готуються до нападу на регіон на півдні країни. Саме там розміщено чималу кількість американських військових баз.

Читайте: Ізраїль атакував іранські об'єкти в Сирії

США також бояться, що наступ сирійських військ і російської армії, що може супроводжуватися використанням хімічної зброї, призведе до чималих потоків біженців.

РФ у свою чергу запропонувала США назвати ті об’єкти в Сирії, які, на думку американців, причетні до виробництва або зберігання хімічної зброї, та спрямувати туди фахівців із заборони цієї зброї. Сьогодні ситуацію у провінції Ідліб має розглянути Рада Безпеки ООН.

Як бачимо, крім Росії, США та Ізраїлю в конфлікті прямо беруть участь Туреччина та Іран, а опосередковано ще і сунітські монархії Затоки. Пояснюється це тим, що в Сирії має місце ще й чергова серія одвічних розборок між двома протиборчими течіями ісламу – сунітами і шиїтами, де останні представлені крім Ірану ліванською Хезболлою, а також загонами афганських шиїтів і єменських хуссеітов. І це не кажучи вже про сирійську правлячу меншість алавітів, яких вважають близькими до шиїзму.

Читайте: Україна серйозно збільшить торгівлю з Ізраїлем

У свою чергу, суніти представлені як помірною опозицією до сирійського режиму, так і ісламськими терористами, у тому числі місцевим відокремленням Аль-Каїди, і не добитою остаточно терористичною Ісламською державою Іраку і Леванту (ІГІЛ).

Втручання Туреччини зумовлено передусім курдською проблемою, яка загострилася в ході сирійського конфлікту. Словом, щоб зрозуміти дії, інтереси і мотиви зовнішніх гравців, які загрожують глобальним конфліктом, слід для початку зрозуміти сам конфлікт, який є складним, багаторівневим і багатогранним, його історію та динаміку.

Від демократизації до ісламського екстремізму

Спершу події в Сирії вважалися складовою так званої арабської весни, що почалася в Тунісі, підхопленою в Лівії та Єгипті, яка докотилася до Сирії і ознаменувалася підривом і/або руйнуванням авторитарних або фашистських режимів, що правили в цих країнах. Але незабаром в Сирії, як і в інших країнах, почали чітко вимальовуватися суто місцеві спонукальні мотиви, наприклад, курдське питання і протистояння по осі сунізм-шиїзм, чого в явному вигляді немає, наприклад, у Лівії та Єгипті, в яких у свою чергу були суто місцеві передумови до соціальних вибухів.

Ентузіазм з приводу демократизації арабського світу швидко змінився на наростаючу небезпеку ісламського екстремізму і криваву війну всіх проти всіх. Втім, ще на прикладі Іраку стало очевидним, що диктатури, які правили в деяких арабських країнах, утримували їх від скочування в безодню нескінченного кривавого хаосу з активним зовнішнім втручанням, і як тільки ці режими скидаються, ситуація стає неконтрольованою.

Вкрай мало говориться про те, що так звана арабська весна є, в тому числі, наслідком глобальної економічної кризи 2080-2009 років в ядрі капіталістичної світосистеми, яка спричинила соціальні та військово-політичні катаклізми на арабській периферії цієї системи.

Головні причини сирійського конфлікту, повторимо, крилися всередині самої Сирії. Протягом багатьох років влада країни здійснювала непродуману політику стимулювання сільгоспвиробництва. Це призвело до опустелювання земель і виснаження водних ресурсів. Остаточно сільське господарство знищила посуха 2006-2007 років. Дрібні фермери розорилися, сільгоспвиробництво обвалилося, ціни на продовольство і фураж різко зросли, було знищено майже все поголів’я худоби, і владі довелося вперше за довгі роки робити великі закупівлі продовольства за кордоном.

За даними ООН, в 2010 році до одного мільйона людей 20-мільйонної Сирії опинилися на межі голоду. Приблизно 1,5 млн осіб покинули свої місця проживання і переселилися на околиці великих міст – Дамаск, Алеппо (Халеб), Дейр-ез-Зор, які і без того мали великі проблеми через перенаселеність, відсутність умов, бідність і скупченість. З 2002 по 2010 рік міське населення зросло з 8,9 до 13,8 млн осіб. До внутрішньо переміщених осіб додалися біженці із сусіднього охопленого війною Іраку, чисельність яких тільки за 2003-2007 роки оцінюється в 1,5 млн. Вважається, що мешканці скупчених околиць міст стали соціальною базою суспільного вибуху.

ВВП на душу населення був вищий, ніж в Україні

При цьому Сирія була дуже розвиненою за арабськими мірками країною. У 2010 році, за даними МВФ, ВВП на душу населення становив 4800 доларів, тоді як в Україні в 2017 році ВВП становив приблизно 2600 доларів, і вище 4000 доларів у 2013 році не піднімався. Рівень безробіття в 2010 році в Сирії дорівнював 20% серед дорослих і 30% серед молоді, що цілком порівнянно з Іспанією. Сирія вирізнялася досить високим для свого регіону рівнем грамотності та тривалості життя.

До посухи, голоду і мігрування населення в скупчені гетто міських околиць слід додати масштабне безробіття, глибоку соціальну нерівність, корупцію, а також неадекватну політику режиму Башара Асада, якому 2000 року влада дісталася після смерті його батька Хафеза Асада, який правив країною 30 років.

Слід враховувати і зовнішній вплив. Сирія з моменту свого виникнення внаслідок розділу Османської імперії після Першої світової, отримання незалежності й подальшого перетворення на підмандатну Франції територію відчувала зовнішній вплив завжди. У новітній час значна увагу до Сирії прикута з боку сунітських монархій Аравії, передусім Катару.

Ця країна є одним з найбільших постачальників природного газу в Європу і Південно-Східну Азію. З природних причин поставки здійснюються у вигляді зрідженого газу, що пов’язано з низкою складнощів і обмежень. У Катарі, цьому нафтогазовому карлику з великими грошима і глобальними амбіціями, давно виношуються плани протягнути трубу в Європу, природно, через територію Сирії, в якій править режим Асада, не дуже дружній до сунітських країн Затоки. Проте режим є союзником шиїтського Ірану, якого в сунітському світі вважають чи не найголовнішим ворогом.

У цьому інтереси монархій Затоки збігаються з інтересами Туреччини, яка теж не проти «сісти на трубу» в разі поставок вуглеводнів. Це один з найважливіших інтересів Туреччини в Сирії разом з курдським питанням, яке Анкара традиційно вважає для себе дуже важливим і болючим.

У свою чергу, Іран зацікавлений у збереженні режиму Асада, дружнього політично і конфесійно. Тегеран також зацікавлений в збереженні територіального сполучення через Сирію з воєнізованим шиїтським рухом «Хезболла» в Лівії. Іран теж не проти прокладання нафтогазових трубопроводів до Європи через Сирію. Особливо це стало актуальним останнім часом після зняття з Ірану санкцій в обмін на відмову від ядерної програми і активізацію торгово-економічного співробітництва з Європою, в чому остання зацікавлена не менше самого Тегерана.

Іран і Ізраїль при своїх інтересах

Інтереси Росії не зводяться тільки до геополітики, збереження присутності в регіоні і військових баз на території Сирії. Є у Москви і суто меркантильний інтерес у збереженні і збільшенні поставок російських енергоносіїв до Європи. Тому Москва вкрай не зацікавлена в появі нових шляхів постачання вуглеводнів в ЄС з Аравії, Ірану, Азербайджану, Середньої Азії. Це одна з найважливіших причин присутності Росії в регіоні.

До речі, тут інтереси Москви входять в глибоке протиріччя з інтересами не тільки сунітських монархій, а й свого нібито союзника Ірану. У Тегерані це повинні розуміти, тому розмови про союз Кремля і режиму шиїтських аятолл Ірану виглядають занадто поверхневими. Втім, поки що вони є союзниками, оскільки у них є спільні противники в особі, насамперед, США.

Нарешті, є ще Ізраїль, що перебуває у стані війни з Сирією мало не з 1940-х років. Наліт ізраїльської авіації на ядерний центр Сирії, постійний обмін обстрілами, авіаційними і ракетними ударами – все це ланки перманентного конфлікту двох країн, що триває десятиліттями. Частина території Сирії на Голанських висотах захоплена і утримується Ізраїлем ще з 1970-х років під приводом боротьби з тероризмом. Сирія і Ізраїль не визнають один одного. Сирія підтримує ворожу Ізраїлю «Хезболлу» в Лівані. Словом, тут свій давній клубок ворожості та протиріч.

Картина буде неповною, якщо не згадати участь у конфлікті США. Інтереси Америки різнопланові. Тут боротьба з тероризмом, впливом Росії в регіоні, прагнення контролювати видобуток і постачання вуглеводнів, левову частку яких, до речі, Штати отримують з країн Затоки, передусім з Саудівської Аравії і Катару, що вважаються давніми союзниками Америки в регіоні.

Ось короткий тезовий перелік внутрішніх і зовнішніх факторів, які призвели навесні 2011 року до соціального вибуху, подальшої громадянської війни і зовнішнього втручання в Сирії.