Таблоїдизація історії - 1

Тема, яку я сьогодні обрав, – «Таблоїдизація історії». Дивне слово, його значення я поясню в ході своєї лекції. Але, очевидно, що таке «таблоїд», приблизно ви уявляєте собі всі.

Чому я взявся за цю тему? З двох міркувань. Перше, очевидно, професійне. Мені цікаво дослідити те, як формується уявлення про минуле в того чи іншого суспільства. Як формуються історичні уявлення в суспільстві. Хто і як формує і яку роль відіграє у формуванні цих історичних уявлень.

Друга мотивація напевно більш особиста. Суть цієї особистої мотивації полягає в тому, що завдяки польським мас-медіа десь в році 2013-му я дізнався, що Володимир В’ятрович – найбільший український полонофоб, що нібито Володимир В’ятрович заперечує факти вбивства поляків, що він виправдовує всі злочини, які чинилися (зокрема, українцями) в роки цього протистояння. Очевидно, що я не буду використовувати цю лекцію для того, щоби якимось чином виправдатися чи щось пояснити. Я хочу показати цією лекцією власне механізм того, яким чином мас-медіа впливають на історичні уявлення суспільства.

У своїй лекції я буду використовувати термін, який я обґрунтував у своїх книгах, з яким можна сперечатися і, думаю, ми будемо сперечатися, але не під час лекції, а, може, після. Я говорю про польсько-український конфлікт як про польсько-українську війну. Говорю про 1942-1947 роки. Я не буду в цій лекції викладати якісь ключові положення: чому я вважаю цей конфлікт війною, якими були етапи цієї війни. З цими всіма питаннями, зі спростуванням тих тез, що нібито я заперечую факти вбивства польського населення, можна ознайомитися дуже просто, взявши книжку «Друга польсько-українська війна», взявши якісь інші наукові публікації мого авторства, присвячені цій темі.

А конкретно зараз ми будемо говорити про вплив мас-медіа на формування історичних уявлень і конкретно в темі польсько-українського конфлікту чи польсько-української війни 1942-1947 років. Очевидно, що автори історичних досліджень сподіваються на те, що їхні результати стануть відомі якнайширшому загалу. Вони сподіваються, що результати саме їхніх історичних досліджень будуть формувати загальні уявлення про ті чи інші аспекти минулого. Проте історики чудово розуміють, що цільова аудиторія їхніх наукових монографій (чи тим паче збірників документів) обмежується дуже часто хіба колом своїх колег, таких самих спеціалістів-істориків, або вже особливо зацікавлених історією читачів. Спробою вирватися за межі цього вузькопрофесійного підходу суто історичного цеху є науково-популярні роботи. Науково-популярні роботи, яких в Україні поки що мало, але, слава Богу, з’являються, і один із цікавих науково-популярних проектів, який нещодавно з’явився, це якраз «Lікбез».

Отже, спробою вийти з оцього наукового гетто є науково-популярні публікації, які, з одного боку, поєднують у собі наукову новизну і наукову арґументованість, а, з другого боку, містять достатньо доступний для загалу стиль викладу матеріалу.

Але в інформаційну епоху ми прекрасно розуміємо, що уявлення суспільства про проблеми сучасності – і так само про проблеми минулого – формують здебільшого навіть не науково-популярні публікації, а формують мас-медіа, формують засоби масової інформації. Саме мас-медіа пропонують найпростіші для більшості способи прийняття інформації. Чи то читання газет і текстів з Інтернету, чи, тим більше, перегляд телепрограм або прослуховування якоїсь радіопрограми. Цей простий спосіб подачі інформації не вимагає від отримувача цієї інформації якихось додаткових зусиль чи якоїсь додаткової спеціальної підготовки, як це часто вимагають ті чи інші наукові монографії. Відповідно, зважаючи на це, поступово саме мас-медіа, поступово саме засоби масової інформації стають головним інструментом формування історичних уявлень для більшості громадян більшості країн. Тобто, там де є мас-медіа нормально розвинуті, саме вони поступово формують уявлення громадян про минуле цієї країни.

Польський музей Другої світової війни 2009 році провів дуже цікаве масштабне соціологічне опитування під назвою «Між щоденністю і великою історією. Друга світова війна в спільній пам’яті польського суспільства». Дуже цікаве дослідження, яке видане окремою книжкою. Всім, хто читає польською мовою, рекомендую, тому що воно власне показує соціологічний вимір уявлень польського суспільства про Другу світову війну. Так от, одне з питань, яке було в цьому дослідженні, полягає в тому, «що є для вас головним джерелом інформації про Другу світову війну?».

64% опитуваних заявили, що таким джерелом для них є телебачення, радіо, газети.

34% заявили, що таким джерелом для них є науково-популярні публікації.

І тільки 25%, тільки чверть всіх опитаних, вважали, що їхні уявлення формуються саме науковими дослідженнями.

Отже, це перший аргумент щодо того, що уявлення суспільства про минуле формують не стільки історики своїми дослідженнями, як в першу чергу мас-медіа. Тому історики здебільшого дуже зацікавлені в тому і дуже позитивно сприймають, коли їхніми роботами цікавляться засоби масової інформації, коли вони можуть через засоби масової інформації донести свої наукові здобутки і напрацювання. Мас-медіа таки чином стають важливими посередниками у донесенні інформації, яка напрацьована науковцями, до ширших кіл суспільства.

І це очевидно позитивно, і це важливо. Дуже добре, коли в Польщі, наприклад, є десятки науково-популярних видань, часто навіть щотижневиків, місячників, які доносять інформацію про ті чи інші аспекти польської і світової історії. На жаль, цього в нас бракує, з’явилося тільки кілька цікавих таких науково-популярних історичних Інтернет-сайтів, які виконують цю функцію.

Але разом з тим, говорячи про позитивну роль мас-медіа в донесенні інформації про історію, треба розуміти, що їх роль в цих процесах не завжди є позитивною. Іноді (особливо коли вивчення певного питання науковцями перебуває ще на початковій стадії) втручання медіа може завдати шкоди.

Журналісти підходять до важких неоднозначних тем із власними професійними підходами, намагаючись відобразити їх якомога коротше, якомога більш вражаюче. Такі вимоги, по суті, до сучасної журналістики. Опрацьовані ними дуже прості для сприйняття споживачами медійні схеми швидко отримують перевагу у впливі на суспільство, порівняно з дуже важкими і масштабними поясненнями, які підготовані самими істориками. Особливо, якщо історики самі ще на стадії формування таких своїх уявлень про те чи інше минуле.

Результатом стає процес, який я назвав таким собі словом «таблоїдизація». Важке слово, яке походить від слова «таблоїд», тобто популярне видання, умовно «жовта преса». Отже, на мою думку, «таблоїдизація» історія – це, коли не історичні дослідження формують уявлення, повідомлення засобів масової інформації і відповідно через них – суспільні уявлення, а, навпаки, медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції. Тобто, медіа впливають на історію, а не історія впливає на медіа. Такий процес, надзвичайно чітко, на мою думку, проявився в дослідженнях історії українсько-польського конфлікту в роки Другої світової війни і в перші повоєнні роки.

Чому так сталося? В першу чергу тому, що протягом тривалого часу наукові дослідження на цю тему, як в Україні, так і в Польщі не проводилися. Пам’ять про цю війну, про цей кривавий конфлікт між українцями і поляками було заборонено. Було заборонено, тому що вона руйнувала одну з комуністичних ідеологем про «дружбу між народами». Крім того, згадки про цей конфлікт між українцями і поляками (основними акторами цього конфлікту були з обох боків націоналістичні рухи) очевидно привертав увагу до діяльності цих антирадянських рухів. Тож про конфлікт між українцями і поляками радянська пропаганда згадувала дуже рідко. І лише для того, щоби черговий раз розповісти суспільству про так зване «звіряче обличчя націоналізму» – чи то українського, чи то польського.

Тільки за межами досяжності комуністичної влади, тільки за межами комуністичного блоку відбувалося бодай якесь обговорення цієї теми. Зокрема, українські та польські емігрантські структури першими почали публікувати спогади учасників цих подій і документи.
З українського боку опублікувалася багатотомна серія «Літопис Української Повстанської Армії», де зокрема були сюжети, спогади і документи про польсько-український конфлікт. З польського боку таким фундаментальним було видання шеститомного збірника документів «Армія Крайова».

Проте для подолання травматичного досвіду цього протистояння закордонних ініціатив було занадто мало. Тому що основні учасники і очевидці польсько-українського протистояння жили таки на території Польщі і на території України, де вони були позбавлені можливості розповідати взагалі про свій біль, про свої страждання. Можливо, якби не було цієї заборони в комуністичні часи, можливо, ця тема польсько-українського протистояння через кілька десятків років втратила би свою політичну гостроту, політичну складову і обговорювалася би самими лише науковцями та свідками.

Тим часом сталося по-інакшому. Десятки років не можна було про це говорити, і через це після розвалу комуністичного блоку весь цей невисловлений накопичений біль, десятиліття мовчання прорвало якраз після падіння комуністичного режиму і утворення незалежних України і Польщі. Стали кожна говорити про те, що сталося між українцями і поляками в роки Другої світової війни. Відповідно, головними ініціаторами і промоторами цих обговорень стали саме ті, хто протягом багатьох років змушені були мовчати: це і учасники цього конфлікту, очевидці і жертви цього конфлікту. Однією з перших польських публікацій на цю тему стала книга під редакцією Юзефа Туровського і Владислава Семашка «Злочини українських націоналістів проти польського населення Волині 1939-1945 років».

Вона складалася з 350 свідчень ветеранів АК про факти антипольського терору на Волині, терору з боку українців, очевидно. Метою упорядників, як уже видно було вже з самої назви книжки, було показати злочинну діяльність українців, зокрема Української Повстанської Армії і націоналістичного підпілля Організації Українських Націоналістів. Відповідно польсько-українське протистояння подавалося виключно однобоко. Поляки – лише жертви, винні – лише українці.

Такий формат, який задала ця публікація, яка з’явилася на початку 1990-х років, поступово став домінувати в польській суспільній свідомості, а потім, зокрема, і в польській історіографії. Дискусії, які почали наростати навколо цієї проблеми протягом 1990-их років від самого початку були дуже емоційно заряджені. Я сам брав участь у цих дискусіях, тут присутній Леонід Опанасович Зашкільняк, який теж багато брав участь у цих дискусіях, і ми прекрасно пам’ятаємо, що часто під час цих дискусій учасники не стільки хотіли обговорити щось чи почути інших, як передусім висловитися самим. І участь в наукових конференціях ветеранів Армії Крайової чи українців, які постраждали в результаті акції «Вісла», очевидно, що додавали тільки додаткової емоції в усіх цих обговореннях, які і так, по суті, вже зашкалювали.

З обох сторін звучали досить гострі заяви. З обох сторін звучали звинувачення, причому для польської сторони головною темою стала Волинь у 1943 році, натомість для українців головною темою стали жертви так званого Закерзоння (тобто, тих територій, які після 1944 року стали східною територією відновленої після війни Польщі) та акція «Вісла». І кожна сторона хотіла привернути увагу тільки до своєї теми. З польського боку звучало: в першу чергу говоримо про Волинь, з українського боку звучало: а давайте в першу чергу будемо говорити про акцію «Вісла». Попри те, що, звичайно, велику роль відіграло залучення до цієї дискусії істориків, ця дискусія стала більш пізнавальною, але долучення істориків до цієї дискусії, на жаль, не позбавило її далі емоційної складової.

Апофеозом суспільного інтересу до цієї теми, до теми польсько-українського конфлікту став 2003 рік, коли відзначалися 60-ті роковини того, що назвали потім чи то «волинською трагедією» (в українській інтерпретації), чи то «волинською різаниною» (в польській інтерпретації). Причому тоді, в 2003 році, знову ж таки ініціаторами такого загального занурення в трагічне минуле стали не історики, а польські ветеранські організації та громадсько-політичні організації, зокрема, ті громадсько-політичні організації, які були пов’язані з так званим «кресовим рухом». Саме під тиском цих громадсько-політичних організацій до відзначення 60-ої річниці Волинської трагедії спочатку долучилися органи державної влади Польщі, а згодом, пізніше вже – і Української держави. Що цікаво – що з самого початку ними задано напрям вшанувань, локалізований виключно хронологічно на 1943 році (не говорилося про 1942-й, 1944-й, 45-й роки) і географічно – виключно на Волині. І, по суті, саме такий от фокус «тільки Волинь і тільки 1943-й» був притаманний і залишається досі притаманним в якихось і коммеморативних практиках з боку держави, і в якихось публікаціях медіа щодо цієї проблематики.

Відповідно, увагу з самого початку було зосереджено майже виключно на польських жертвах протистояння. Тому що справді на Волині в 1943 році серед тих, що постраждали, більшість були все-таки польське населення, тому що воно було меншістю порівняно з українцями у співвідношенні приблизно 1 до 8.