Про співтовариство

Українські народні та сучасні пісні,колядки та різдвяні пісні,класична поезія,сучасні поетичні твори.Романтична поезія про любов та життя.
Вид:
короткий
повний

Клуб української поезії

Ти не моя,дівчино дорогая!(Степан Руданський)

Ти не моя, дівчино дорогая! І не мені краса твоя; Віщує думонька смутная, Що ти, дівчино, не моя!

Ти не моя! За личко гарне Справляє хтось колодія… Мої ж літа проходять марне, Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя!.. І брови чорні Милує інший, а не я, І інший хтось тебе пригорне, А ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя, голубка сива!.. Щаслива доленька твоя, Моя же доля нещаслива, Бо ти, дівчино, не моя!..

Ти не моя! Но що ж я маю? Чим похвалюсь тобі і я? Хіба лиш тим, що тя кохаю; Но ти, дівчино, не моя!..

Мене забудь,моя дівчино!(Степан Руданський)

Ніколи не думав ,що в класика -гумориста така прекрасна лірика!

Мене забудь, моя дівчино! Спокійно жий, щаслива будь, Цвіти хоть рожой, хоть калиной, — Мене забудь, мене забудь!..

Мене забудь — і тяжким смутком Не розбивай біленьку грудь: Шукай собі коханка хутко, Мене забудь, мене забудь!..

Мене забудь, мене не треба! Та якби я коли-небудь Тебе забув… — о боже з неба, Мене забудь, мене забудь!..

Напитись голосу твого...(Ліна Костенко)

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузі безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.

І як тепер тебе забути?(Ліна Костенко)

 І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не пісня,
А квіти, кинуті тобі,
А квіти, кинуті тобі...

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила,
Я ще ніколи не пила...
 

В дні прожиті...(Ліна Костенко)

 
В дні, прожиті печально і просто,
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
Я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: – Люблю.

Хтось підносив мене до неба,
Я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
Щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,
Простягаю руки без слів,
Ніби жду чудесної вісті
З невідомих нікому країв...

Є для серця така покута –
Забувати скоріше зло,
Аніж те, що мусило бути
І чого в житті не було.

Не говори печальними очима(Ліна Костенко)

Передмова:
І неповторність кожної хвилини
шукає шлях від болю до перлини...



Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.


Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!

Я не скажу і в пам'яті - коханий.
І все-таки, згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами.
На роздоріжжі долі обнялись.

 

Моя любове!Я перед тобою.(Ліна Костенко)

Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином, і не присни, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях, не розміняй на спотички доріг, бо кості перевернуться в гробницях гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене, і від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою і дзвін мечів до третьої весни… Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни.

***

Двори стоять у хуртовины айстр...(Ліна Костенко)





Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина,—
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!

Очима ти сказав мені:люблю...(Ліна Костенко)

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.

Вечоровий світ (Василь Стус)

Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верст, що жив, любив і не набрався скверни. ненависті, прокльону, каяття. Народе мій. до тебе я ще верну, як в смерті обернуся до життя своїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсь і чесно гляну в чесні твої вічі і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

То дай мені дійти і не зотліти

Дійти і не зотліти ,дай мені Дозволь мені,мій вечоровий світе, Упасти зерням в рідній стороні.