Розминулися в часі

Наші роки і дні,

Бо на Зоряній трасі

Ми були не одні.

Чаклували над нами

Чорні зорі згори.

Засипали снігами

Й не чекали пори.

Били холодом в груди –

Він дзвенів, мов кришталь!

І плели пересуди

В чорно – сіру вуаль.

Півстоліття – не жарти!

Тема ця – не нова.

Чому так впали карти?

Тут вже зайві слова.......

 

 
В дні, прожиті печально і просто,
Все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
Я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
Я сказала комусь: – Люблю.

Хтось підносив мене до неба,
Я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
Щоби цим не образить тебе.

А буває – спинюсь на місці,
Простягаю руки без слів,
Ніби жду чудесної вісті
З невідомих нікому країв...

Є для серця така покута –
Забувати скоріше зло,
Аніж те, що мусило бути
І чого в житті не було.