хочу сюда!
 

Оксана

44 года, весы, познакомится с парнем в возрасте 45-53 лет

«Мальчікі»

Сич і Пікассо, провалюючись майже по коліна в сніг йшли до магазину. Магазин був недалеко від їх «бази», як вони її називали, а насправді великої хати з шістьма кімнатами, кухнею, душем, туалетом, підсобними приміщеннями, льохами, подвір’ям та гаражем. Хата так би мовити «безхозна». Господарі її покинули. Зі слів сусідів чи то втекли до Расєї, чи то в «денеер», оскільки активно співпрацювали з терористами та боялись розправи українських військ. Які ж ми для них раптом страшні та рогаті стали, так ніби й не жили ніколи в одній країні, на одній землі. Пропаганда – дуже страшна річ, точніше – дуже страшна зброя. Гірша та жахливіша за хімічну чи ядерну. Від неї важче сховатися, від неї важче втекти, перед нею важче встояти… 
Так і стала ця хата і штабом і казармою і складом «каратєлєй». Це було місце розташування їх підрозділу, їх ОТГ (оперативно-тактичної групи). Отут вони всі й жили, звідси виїжджали на службу на передову, до якої було два кілометри, сюди приїжджали відпочивати. Військової мовою це називається – база підскоку. 
Невеличке таке собі село під Маріуполем, впритул до «нуля». За ним вже передові позиції, на яких вони й несли службу. Три-чотири дні – на позиціях, два-три – відпочинок на базі. Отака служба, отака оборона, отака війна. У 14-му році тут були сєпари, наші вибили їх звідси. Хтось із місцевих жителів вітав повернення української влади, хтось зовсім не вітав, але принаймні вголос ніхто невдоволення не висловлював. Проте й допомагати чимось (чи продуктами, чи по господарству) ніхто особливо не рвався. Таке собі вимушене співіснування своїх серед чужих, чи чужих серед своїх.
Продуктів, одягу, спорядження вистачало. Забезпечення зараз не те, що на початку війни, все набагато краще, та й волонтери нікуди не поділись – регулярно прилітають, мов небесні ангели з Божими дарами. Єдине з чим тут проблема, це з водою. Вода нікудишня, воду з водопроводу пити не можна – поруч Азовське море, і вся вода солонувата. Навіть митися нею теж якось не зовсім комфортно, але що поробиш, добре, що хоч взагалі є де помитися. А от питну воду або привозили служби матеріально-технічного забезпечення, або доводилося купувати самим. Так, так, саме купувати. Місцеві її також купували цілими десятилітровими баклагами. Вона, власне, й продавалась у тому самому місцевому магазинчику. Дуже навіть недорого. Тому, коли вода закінчувалась, а свої ще не підвезли необхідно було йти за нею у той магазинчик.
Бійці нарешті добрели до пункту призначення. У магазині нікого не було. Продавщиня, огрядна тітка років п’ятидесяти-п’ятидесяти п’яти моментально натягнула на обличчя широку посмішку та голосно-пискляво заторохкотіла:
Ой, ви прішлі. Как харашо, а то на уліце холадно, нікто с дома лішній раз нє хочєт нос висовивать, скучна ведь так сідєть, а тут ви… Вам сігарєт ілі вадічкі?
Добрий день. Нам води, чотири баклаги.
Січяс, січяс, – і тітка кинулась у підсобку по воду. 
Ой, а в падсобкє уже нєту. Ну нічєво, січяс с кулєра нальйом.
Кулер стояв прямо перед прилавком. Продавщиця витягнула звідкись баклаги і понесла до кулера. Напевно у неї того непогожого морозного дня був піднесений настрій, чи, можливо, вона сама його піднесла чимось гаряченьким з градусами, але рот у тітки не закривався.
Спочатку вона говорила про погану воду в селі і тільки єдино-хорошу у її магазині, потім про поганих односельців, які дають їй ну дуже сміхотливу виручку, потім почала хвалити нас, тобто хороших українських військових, які приносять їй гарну виручку. Зрештою, мова дійшла знову до погоди.
Ой, холадна, ой мароз. Как же в такой холад в акопах сідєть. Мальчікі мьорзнут. Мьорзнут, бєдниє. Ох, жалка мальчікав.
Потім раптово замовкла, поглянула на Сича з Пікассо, театрально закотила очі, сплеснула руками й продовжила.
– Да і ви мьорзнітє, да і вас тоже жалка…
Хлопці мовчки стояли й дивились на неї. Напевно, у тих поглядах було щось важезне й суворе, бо тітка закрила рота й зосередила всю свою увагу на наливанні води. Ніхто не промовляв ні слова. Так би воно й продовжувалось і далі, як раптом за вікном пролунав потужний вибух. Тітка незграбно розпласталась на підлозі, закривши голову руками. Баклага впала та веселою цівочкою заливалась прямо під продавщиню, у прямому сенсі, підмочуючи тій всю її репутацію. Пролунав ще один вибух, потім ще. Бійці по слуху почули звуки прильотів та зрозуміли, що міни падають перед селом, до села не долітають, до цього магазину теж, хоча виглядає так нібито падає дійсно поряд, ну майже під вікном, але… Досвід вказав їм, що це не так, справжньої небезпеки ще нема.
Ой, а што же ета? – нарешті отямилась тітка.
А це ваші «мальчікі» вам привіт передали. Бувайте здорові, – поклавши гроші на прилавок, хлопці взяли свої баклаги та вийшли з магазину.

6

Комментарии

120.06.18, 23:09

    221.06.18, 00:34

    Прикольно

      321.06.18, 00:55

      Правдиво.

        421.06.18, 18:40

        Валера нещодавно повернувся звідти, так що багато ще своїх вражень, думаю, викладе в своїх творах...