Вражений дискусією, практично всі історики ,окрім Табачника, були з визначеною історичною оцінкою, навіть Кисельов, щоб не виглядати невігласом вивчив питання.Головне, що це проходило на "Інтері", я щось не пам'ятаю подібного.По згадуванням в цій передачі, можливо знайти документи, та самому упевнитися в правді.
http://www.youtube.com/watch?v=FFpXrfccbI0&feature=player_embedded
Чекісти тероризували населення, маскуючись під загони УПА
"У жовтні 1942 року на Поліссі постали перші збройні відділи, що дали початок Українській Повстанчій Армії.
1. Для зафіксування цього історичного моменту визнається день 14го жовтня 1942 року днем постання УПА.
2. Для вшанування цього моменту день 14го жовтня, що збігається з історичним козацьким святом Покрови, вводиться як святковий день УПА"
Постанова Української головної визвольної ради, що керувала повстанським рухом, від 30 травня 1947го. Розрізнені загони українських партизанів у єдине партизанське військо – Українську повстанську армію – розпочали об'єднуватися восени – на початку зими 1942 року. Днем її заснування вибрали символічну дату. Розмаху УПА почала набувати з весни 1943го. Діяла майже до середини 1950х
156 спеціальних груп під виглядом загонів УПА діяли в Західній Україні станом на 26 липня 1945го. Чисельність – 1783 особи. Вони ліквідували 1980 учасників підпілля, захопили живими 1142 людей. Через неповних п'ять років після завершення німецькорадянської війни – станом на 20 лютого 1950го – в західноукраїнських областях діяли 19 чекістських спецгруп, що нараховували 130 осіб. Упродовж 1944–1953 років радянські каральні органи знищили приблизно 153 тис. учасників і прихильників українського підпілля, коло 134 тис. – заарештували. Із західних областей УРСР до Сибіру й на Північ СРСР вивезли 66 тис. сімей – майже 204 тис. людей
"Я вважаю правильним створення спецгруп із колишніх бандитів, – заявив у травні 1945го Микита Хрущов – тодішній перший секретар ЦК КП(б)У. – Треба їм дати одне конкретне завдання, і коли його виконають, можна сказати, що вони свою провину спокутували, і відпустити їх". Було це під час виступу на нараді секретарів обкомів, начальників управлінь НКДБ і НКВС західних областей УРСР.
Уже понад рік із Українською повстанською армією воювали радянські регулярні частини, партизанські загони, відділи армійської контррозвідки СМЕРШ, НКВС. Та чи не найефективніші були створені чекістами спеціальні агентурнобойові групи. Під виглядом загонів УПА й боївок ОУН вони тероризували цивільне населення – щоб відвернути його в такий спосіб від українського підпілля.
Спецгрупами опікувалися районні й обласні управління НКВС та створене 1946го Міністерство держбезпеки УРСР. Входили до них від трьох до 50, а часом й більше, осіб – як чекістів, так і колишніх повстанців, що склали зброю. Дехто з них повірив в обіцяну амністію, інших радянські спецслужби завербували після полону й тортур. Хтось не витримав знущань над взятими в заручники родинами, когось підкупили. Далі завербовані мали довести свою "відданість" радянській владі. "Агентибойовики отримували завдання проникати в оунівське підпілля або в банди УПА для захоплення або фізичного знищення керівників ОУНУПА, – дoпoвiдав Лаврентію Беpiї в липні 1945го нaркoм внyтpiшнiх спрaв Української РСР Bасиль Pясний. – У тих випадках, коли агентбойовик, який влився в банду або підпілля ОУН, не мав можливості фізичного знищення або захоплення керівникаватажка, його завданням була компрометація ватажка банди або місцевого підпілля для посилення та активізації внутрішнього розкладу банди або місцевої організації ОУН".
Більшість радянських документів про спецбоївки НКВСМДБ, що діяли під виглядом українських повстанців, знищені в архівах КДБ 1990 року. На сьогодні їх знайдено кілька десятків – передусім завдяки тому, що були розпорошені по різних фондах Галузевого державного архіву СБУ й обласних управлінь СБУ, Центрального державного архіву громадських організацій – колишній архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України – й обласних архівів.
"Особенность ОУН характеризуется прежде всего тем, что оуновцы, особенно их главари, являются опытными нелегалами и конспираторами, обладают большим многолетним опытом подпольной вражеской деятельности; они являются способными разведчиками, умеющими быстро перестраиваться в зависимости от складывающейся обстановки", – йдеться в доповідній записці, яку склав заступник начальника Другого управління, контррозвідки, МДБ УРСР підполковник Леонід Пастельняк 25 вересня 1949го. А далі писав: "В этой обстановке агентурнобоевые группы очень часто приносят неоценимую помощь в чекистской работе по розыску и ликвидации оуновского подполья и его банд. Опыт по использованию специальных агентурнобоевых групп показывает, что их применение быстро дает эффективный результат при непременном условии глубокого знания агентурного дела, его фигурантов, всесторонне продуманных комбинаций и техники применения этих групп".
Далі на майже 90 сторінках тексту наводяться приклади "успішної діяльності" агентурнобойових груп. Цей документ під грифом "Цілком таємно" міністр держбезпеки УРСР генераллейтенант Сергій Савченко наказав переслати всім начальникам управлінь МДБ західноукраїнських областей. Імовірно – як інструкцію.
Ось один із прикладів, які подавав Пастельняк. 5 червня 1949го агентбойовик Дрогобицького управління МДБ "Данило" повідомив, що встановив зв'язок з місцевим керівником ОУН на псевдо "Мико". Той просив його долучитися до постачання продуктів підпільникам. За тиждень "Данило" доніс, що отримав від "Мико" харчі й має передати їх керівникам районного проводу ОУН. В управлінні МДБ "Данилові" видали дозу миш'яку. Ним агент обробив продукти й відніс підпільникам. Після цього пішов додому. Коли за годину повернувся, то виявив отруєними керівника пропаганди районного проводу ОУН "Мирона", керівника збройної групи "Чорногора" й санітарку районного проводу "Селянку". Служба безпеки ОУН захопила "Данила". На допиті той заявив, що підпільників убив станичний "Мико". Того відсторонили від роботи, а на його місце призначили "Данила".
"Чтобы проверить группу в бою, я решил с ней провести операцию по ликвидации группы "Арапа", – звітував своєму керівництву 3 січня 1945го керівник чекістської спецгрупи із колишніх підпільників майор Олександр Соколов. – Мы на заре неожиданно окружили хату, где был схрон. Четверо бандитов было в хате, двое – в схроне, которые были в хате стали отстреливаться из пулеметов и автоматов. Мы их всех перебили, схрон забросали гранатами, где тоже убили двоих – хату сожгли. (…) В этой же операции мне сообщил нач. Коропецкого РО НКВД о том, что предсельсовета села Комарувка имеет тесную связь с местной боевкой "Трегуба" и ничего о появлении боевки "Трегуба" в селе не сообщает. Взяв на прикрытие роту автоматчиков, я сделал рейд в это село. Спецгруппой ночью мы вошли в село под видом банды, арестовали предсельсовета как СБ, обвинив его в том, что он выдал весь контингент (продуктовий податок. – "Країна") Советской власти. Он нас уверял, что ненавидит Советскую власть и всегда помогает бандитам, назвал клички бандитов, с которыми он поддерживает связь. Мы делали вид, что его хотим повесить, но потом простили, дали ему 30 палок и ушли".
Купився на провокацію й голова сільради села Яблунів Станіславської області – нинішня ІваноФранківщина. Соколов продовжує: "Ночью мы вошли в село и спросили у предсельсовета, есть ли у него в селе лошади и повозки, оставленные какимлибо куренем. Тот нам ответил, что у него в селе есть 15 лошадей и восемь повозок, оставленных куренем "Резуна". Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовета выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем "Быстрого" из станичного села (клички его не помню). Он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется "Резуну", что мы забрали его лошадей. Тогда мы забрали его с собой, убили и бросили в колодец".
Згодом Соколов відвів свою спецгрупу до Чорткова – райцентру на Тернопільщині – й передав місцевому оперуповноваженому НКВС. Такі переведення спецгруп із одного району в інший практикували часто – щоб уникнути їх викриття й ліквідації. "Когда я снова стал принимать группу, то увидал, что группа сильно разложилась, боевики стали воровать, ворованное продавать и пропивать, и спецгруппа стала иметь вид уголовной банды. Но все же это разложение имело и положительные стороны – на кражах и пьянках люди спаялись и желания бежать уже не было", – писав Соколов у тому ж рапорті. За здобутки в боротьбі з українським підпіллям керівництво НКВС і Тернопільського обкому КП(б)У представили майора Соколова до нагородження Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.
Міністр держбезпеки Української РСР Микола Ковальчук наказом від 30 грудня 1949 року оголосив амністію повстанцям, які добровільно здадуться радянським органам влади. Усім, хто прийде з повинною, обіцяли право вибору місця проживання, допомогу в працевлаштуванні, повернути родини із заслання. У повстанських друкарнях видали листівкувідповідь на оголошену амністію
Безчинства спецбoївок МДБ набули такого poзмаху, щo пpoкypop Укpaїнськoгo округу вiйськ МВС полковник юстиції Григорій Koшapський у лютому 1949 року надіслав Mикитi Хpyщoвy доповідну записку "О фактах грубого нарушения советской законности в деятельности т. н. спецгрупп МГБ". Зокрема, писав: "В марте 1948 года спецгруппа, возглавляемая агентом МГБ "Крылатым", дважды посещала дом жителя с. Грицки Дубовицкого рна Ровенской области – Паламарчука Гордея Сергеевича, 62 лет, и, выдавая себя за бандитов "УПА", жестоко истязала Паламарчука Г.С. и его дочерей Паламарчук А.Г. и Паламарчук З.Г., обвиняя их в том, что, якобы они "выдавали органам МГБ украинских людей". "Крылатый" и участники его группы подвергали пыткам Паламарчук А. Г. и Паламарчук З.Г., подвешивали, вливали им в нос воду и, тяжко избивая, заставили Паламарчук З.Г. и Паламарчук А.Г. дать показания, что они с органами МГБ связаны не были, а, наоборот, были связаны с участниками украинского националистического подполья. Участники спецбоевки предупредили членов семьи Паламарчука о том, что если они посмеют заявить органам Советской власти о посещении их дома бандитами, то над ними будет учинена расправа".
У ніч на 22 липня 1948 року із села Підвисоцьке, нині Радивилівського району на Рівненщині, спецгрупа вивела до лісу місцевого жителя Федора Котловського. Його "участники спецгруппы подвергали пыткам, обвиняя в том, что у него в доме часто останавливаются работники из числа совпартактива, и в том, что якобы он выдавал органам Советской власти бандитов. Эти провокационные действия преследовали цель: путем истязаний и угрозы лишения жизни, заставить Котловского дать показания, что он является врагом Советской власти. В результате истязаний Котловский находился на излечении в больнице с 27 июля по 27 августа 1948 г. По заключению больницы, Котловскому Ф.Л. были нанесены тяжкие телесные повреждения, с явлениями сотрясения мозга и омертвлением мягких тканей тела".
За добу чекістські бойовики забрали до лісу 17річну Ніну Ріпницьку з того ж села.Почали катувати: "Допрашивая Репницкую, участники спецгруппы тяжко ее избивали, подвешивали вверх ногами, вводили в половой орган палку, а затем поочередно изнасиловали. В беспомощном состоянии Репницкая была брошена в лесу, где ее нашел муж и доставил в больницу, в которой находилась продолжительное время на излечении".
Наостанку прокурор Кошарський наголошував: "Как показывают факты, грубо провокационная и не умная работа ряда спецгрупп и допускаемые их учасниками произвол и насилие над местным населением не только не облегчают борьбу с бандитизмом, а, наоборот, усложняют ее, подрывают авторитет советской законности… Из приведенных выше примеров видно, что действия т.н. спецгрупп МГБ носят ярко выраженный бандитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут быть оправданы никакими оперативными соображениями".
Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім “негласно хоронили”. Місця поховань були засекречені
Нарікав на спецгрупи й міністр внутрішніх справ УРСР Тимофій Строкач, колишній керівник Центрального штабу партизанського руху. "За последнее время зарегистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурнооперативной сети органов МГБ западных областей Украины, являлись организаторами и участниками грабительских групп, – писав 9 червня 1949 року в доповідній записці міністрові внутрішніх справ СРСР Сергієві Круглову. – Работники МГБ вручают им оружие. Тех, кто имеет связь с преступниками, не контролируют, не воспитывают, в результате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, занимаются грабежами и кражами у мирного населения".
Після боїв і каральних акцій тіла вбитих воїнів УПА чекісти везли до райвідділу або обласного управління НКВС чи МДБ. Там проводили впізнання – приводили родичів, захоплених у полон підпільників, або місцевих жителів. Убитих фотографували та складали протокол упізнання. Тіла залишали лежати для залякування місцевого населення, а потім "негласно хоронили". Місця поховань були засекречені
Обеспечить нормальную честную работу парламента может только сам украинский избиратель. Лидер списка Объединенной оппозиции Арсений Яценюк утверждает, что в новом составе парламента в его списках не будет перебежчиков. Конечно, это смелое утверждение, которое вызовет у многих усмешку. Но на самом деле гарантом отсутствия предателей в списках должен стать не Яценюк. Обеспечить нормальную честную работу парламента может только сам украинский избиратель. Для этого избиратель должен хотеть контролировать власть, понимать, что после голосования на выборах его ответственность не заканчивается, а только начинается. Избиратель должен блокировать работу парламента, в котором заседают люди, предавшие его интересы – если бы это произошло с нынешним составом Верховной Рады, то никто и не думал бы о "тушках". Но и это еще не все. Избиратель должен требовать от власти проведения экономических реформ и поддерживать тех, кто пытается изменить страну – даже ценой отказа от социальных подачек, не заработанных избирателем. Потому что только в этом случае в стране будет ликвидирована уродливая олигархическая экономика и обеспечены равные возможности для ведения бизнеса. Парламент сегодня нужен большей части тех, кто баллотируется, для двух вещей – нелегального лоббированиясобственных бизнес-интересов (или интересов тех, кто его туда послал и оплатил избирательную компанию) и защиты от возможного преследования тех, кто только на словах называет себя правоохранителями, а на самом деле является опричниками власти и "олигархов". В этой ситуации – и не нужно никаких иллюзий – предатели в парламенте будут всегда. Потому что бизнесмен всегда будет там, где таможня, налоговая, прокуратура и суд. Очевидцы рассказывают, что депутаты российской Государственной Думы – даже от власти – не могли скрыть испуга в день, когда оппозиционера Геннадия Гудкова лишали полномочий за незаконное – якобы – владение бизнесом. Даже депутатам "Единой России" стало ясно, что мандат их больше не спасает. Это следующий этап развития авторитаризма, к которому давно уже пришла Беларусь и к которому подходит Россия – когда парламент не только не принимает самостоятельных решений, но никого и не защищает от гнева "хозяина". Если украинцы не поймут, что им нужны реформы и этих реформ должны добиваться они сами, уже на следующих парламентских выборах состав Верховной Рады никого не будет интересовать – как он мало кого интересует на белорусских и российских выборах. И никто не будет выискивать в нем предателей, потому что только предательство и покорность и останутся пропусками в зал заседаний. Виталий Портников |
Оппозиции часто приходится отвечать за грехи «партии власти». И не удивительно: они обычно выступают в специально подобранных аудиториях, куда собирают начальников и «молчальников»; мы встречаемся с обычными людьми, которые выкладывают «правду-матку». При этом не всегда не отличают тех, кто выворачивает людям карманы, от тех, кто изо всех сил им мешает, но находится в явном меньшинстве.
Так случилось и со мной на конференции в Российском государственном торгово-экономическом университете, где претензии в мой адрес высказал бывший директор НИИ статистики Госкомстата России Василий Симчера. Говорят, с должности он ушел со словами: «Надоело врать!». Разумеется, с юности помню формулу: есть ложь, есть наглая ложь, а есть статистика!.. Разумеется, сам неоднократно пользовался альтернативными данными социологических служб и институтов Российской академии наук. И все же данные экс-директора НИИ статистики, сведенные в одну таблицу, производят шокирующее впечатление. Вот лишь некоторые фрагменты таблицы В.Симчеры «Двойственные оценки основных показателей развития российской экономики в 2001-2010 гг.» с моими короткими комментариями. Национальное богатство России. Официально: $4,0 трлн. Фактически (по данным НИИ статистики Госкомстата России): $40 трлн. Занижение в 10 раз нужно властям для того, чтобы за бесценок распродавать олигархам и иностранцам остатки бывшей общенародной собственности, а заодно вдалбливать населению, что мы живем не хуже, чем работаем. Размер интеллектуального капитала. Официально: $1,5 трлн. Фактически: $25 трлн. Занижение интеллектуального капитала России почти в 17 раз помогает властям обосновать курс на копирование худших образцов зарубежного образования, а также ввоз за бешеные деньги иностранных ученых при нищенской поддержке своих. Доля инвестиций в % ВВП. Официально: 18,5%. Фактически: 12,2%. Завышение в полтора раза инвестиций в экономику создает картину ложного благополучия. На самом деле в стране преобладает экономика по принципу «купил-продал-украл». Темпы прироста ВВП. Официально: 6%. Фактически: 4%. «Надувая» в полтора раза темпы роста ВВП, власть пытается убедить общество, что его объявленное удвоение за 2003-2010 гг. могло бы состояться, если бы не мировой кризис. На самом же деле за 2003-2008 гг. экономика выросла лишь на четверть, а в кризисном 2009-м мы оказались рекордсменами падения среди стран «большой двадцатки»! Что касается ВВП, то его, похоже, собираются не удвоить, а даже упятерить, но не в смысле валового внутреннего продукта, а Владимира Владимировича Путина: два президентских срока, один премьерский и вновь два президентских, по продолжительности равных прежним трем. Инфляция в среднем за год. Официально: 6-8%. Фактически: 18,27%. Давно известно: рост цен на товары первой необходимости в России происходит гораздо быстрее, чем в среднем по всем товарам и услугам. Поэтому инфляция для бедных (социальная инфляция) гораздо выше, чем для богатых. И чем беднее семья, тем быстрее растут цены на товары, которые она покупает. Как разъясняет экс-директор НИИ статистики, по 18% в год растут цены именно на те товары и услуги, которые покупают наименее обеспеченные граждане страны. Поэтому не удивительно, что даже правительство практически ежегодно признает рост разрыва между бедными и богатыми. Данные НИИ статистики означают, в частности, что хваленое властями т.н. повышение пенсий в 2009-2010 гг. в лучшем случае компенсировало рост цен на товары первой необходимости за два года. Разрыв в доходах 10% самых богатых и 10% самых бедных. Официально: 16 раз. Фактически: 28-36 раз. Это выше показателей не только Западной Европы и Японии, не только США, но и многих стран Латинской Америки. Предельно допустимый для национальной безопасности уровень, по данным директора Института социально-политических исследований РАН Г.Осипова, составляет 10 раз. В Росси он превышен втрое. Разрыв в уровне валового внутреннего продукта по регионам. Официально: 14 раз. Фактически: 42 раза. В социальном плане Россия давно перестала быть единой страной. Если Москва живет на уровне Чехии, то Республика Тыва - на уровне Монголии. Федеральная власть сбрасывает в регионы все больше и больше социальных обязательств и одновременно вытягивает из них все больше денег для того, чтобы вкладывать в иностранные ценные бумаги. За счет нищеты российской провинции фактически финансируются, в частности, войны в Афганистане, Ираке, а отчасти и в Ливии. Статья 114 Конституции России требует, чтобы правительство проводило единую социальную политику на территории всей страны. Исполняет ли правительство свои обязанности, когда разрывы в региональном развитии превышают в десятки раз, решайте сами. Доля населения, принадлежащего к социально деклассированным группам, в % к общей численности населения. Официально: 1,5%. Фактически: 45%. По данным НИИ статистики, в стране 12 млн алкоголиков, более 4,5 млн наркоманов, свыше 1 млн беспризорных детей. Не удивительно, что официальные данные занижены в 30 раз: почти половина деклассированных в богатейшей стране - свидетельство полного провала экономической и социальной политики власти. Удельный вес убыточных предприятий. Официально: 8%. Фактически: 40%. По натуральным показателям современная экономика России безнадежно отстала от советской, а налоги на реальный сектор, в отличие от налогов на личные доходы миллиардеров, огромны. Уровень общего налогообложения полученных доходов, в %. Официально: 45%. Фактически: 90%. Удивительно, как мы еще работаем и почему олигархам все еще не хватает? Впрочем, отчасти это объясняет следующий показатель. Уровень уклонения от уплаты налогов, в % от доходов. Официально: 30%. Фактически: 80%. Власть делает вид, что собирает налоги, а граждане - что их платят! Степень износа основных фондов, в %. Официально: 48,8%. Фактически: 75,4%. Если Бог хочет наказать человека, отнимает разум. Похоже, с российской властью это уже произошло. Какое может быть вступление во Всемирную торговую организацию (ВТО), когда износ основных фондов составляет 3/4? Для экспорта сырья ВТО не требуется, а больше экспортировать пока нечего. Остатки отечественного производства будут добиты. Полным господином в стране станет транснациональный капитал. Впрочем, почему станет? Доля иностранного капитала в экономике России, в %: - в целом. Официально: 20%. Фактически: 75%, в т.ч.: - в имуществе. Официально: 25%. Фактически: 60%; - в прибылях. Официально: 21%. Фактически: 70%; - в акциях. Официально: 18%. Фактически: 90%. Это и есть, господа, ваша суверенная демократия? Если данные НИИ статистики верны, в экономическом смысле мы превращаемся в колонию под громкие крики, что встаем с колен! - в грантах. Официально: 14%. Фактически: 90%. Забавно, что власть очень боится иностранных грантов, но при этом спокойно берет иностранные займы и поощряет продажу иностранцам наших предприятий! Реальные затраты на модернизацию, в млрд рублей. Официально: 750. Фактически: 30. Не потому ли, что реальные затраты на модернизацию в 25 раз ниже объявленных, наше технологическое отставание усиливается, а весь ее «пар» выходит в «свисток»? Эффективность модернизации, в % к затратам. Официально: 25%. Фактически: 2,5%. Еще бы: для того, чтобы оправдать «дутые» затраты, нужно показать «дутые» результаты. Если помножить одно на другое, эффект оказывается приукрашенным примерно в 250 раз! Впрочем, и раньше было понятно, что весь шум о модернизации - это красивые витрины вместо великих строек. Разница между ценами производителей и розничными ценами, в разах: - официально: 1,5. Фактически: 3,2, в т.ч.: - в сельском хозяйстве. Официально: 1,3. Фактически: 4,0. Посредники «жиреют», работники и покупатели нищают, а власть, точно Верка-Сердючка, повторяет: хорошо, все будет хорошо!.. - в государственных закупках. Официально: 1,1. Фактически: 1,6. А вот здесь уже явно «жиреют» чиновники. Не случайно даже президент Д.Медведев говорит, что в результате применения закона № 94 (о госзакупках) из бюджета было разворовано около 1 трлн рублей. Разница между назначаемыми и оплачиваемыми тарифами естественных монополий, в разах: - официально: 1,1. Фактически: 1,7, в т.ч.: - в коммунальных платежах. Официально: 1,2. Фактически: 2,4. Перевожу: если бы «коммуналка» оплачивалась по реальным ценам, она обходилась бы нам вдвое дешевле! Уровень безработицы, в % к занятости. Официально: 2-3%. Фактически: 10-12%. Во всем мире не все безработные регистрируются на бирже труда. И поэтому существует разница между официальной статисткой и статистикой Международной организации труда. Однако чтобы эта разница составляла 4-5 раз, нужно как следует сфальсифицировать статистику! Численность совершенных преступлений (2009 г.), в млн чел. Официально: 3,0. Фактически: 4,8. Видимо, речь идет о почти 2 млн преступлений, которые регистрируются, но в официальную статистику странным образом не попадают. Однако много важнее преступления, которые либо вообще не регистрируются, либо те, по которым люди не обращаются в правоохранительные органы. По оценкам группы ученых НИИ Академии Генеральной прокуратуры РФ под руководством профессора С.Иншакова, число таких преступлений почти в 10 раз больше, чем фиксирует официальная статистика - примерно 26 млн в год. Недавно Михаил Жванецкий - в свое время едва ли не главный неофициальный пропагандист «Демократической России» - вдруг произнес: «Как жаль, что высшим взлетом нашего народа был Советский Союз». И действительно жаль: за последние 20 лет мы могли бы, как китайцы, уйти далеко вперед. А куда ушли? Чтобы сохраниться, власть превращает статистику в наглую ложь, а гражданам с ее помощью пытается напялить «розовые очки». Но в истории политические режимы многократно умирали именно от самоотравления пропагандой. Мне не жаль режима. Жаль страну. А для нее лучшее лекарство - правда. О.Н. СМОЛИН, депутат Госдумы
Про це свідчить загальнонаціональне дослідження, проведене фондом "Демократичні ініціативи" і Київським міжнародним інститутом соціології з 18 вересня до 4 жовтня.
Згідно з його результатами, 54,2% таких респондентів у другій половині вересня знали про те, що половина депутатів обиратимуться у мажоритарних округах, ще 24,4% "щось про це чули", а 21,4% не знали про це взагалі.
 |
Серед тих, хто збирається іти на вибори, наприкінці вересня знали усіх кандидатів на окрузі майже 6%, багатьох – майже 13%, кількох головних – майже 30%, лише одного, за якого голосуватимуть – майже 11%, не знають нікого – понад 36%.
 |
Згідно з прес-релізом, лише 12% населення вважає, що виборча кампанія на округах ведеться дуже активно і конкурентно, 27% відповіли, що активно працює лише декілька кандидатів, у 12% – на окрузі активно працює лише один кандидат, а 30% вважають, що у них на окрузі ніхто активно не працює.
Вже остаточно визначилися з голосуванням по своєму округу 29% виборців, ще 17% загалом визначилися, але їхнє рішення не остаточне, а 45% виборців не визначилися взагалі. Найбільша визначеність у голосуванні за мажоритарними округами – у виборців Партії регіонів (46%), найменша – 6% – серед тих, хто не визначився з голосуванням за партію.
Для тих, хто визначився із голосуванням за кандидата по мажоритарному округу, найбільше важила партійна належність кандидата (32%), ще вагомими чинниками були можливість у майбутньому вирішувати проблеми округу (17%) та особистість кандидата (15%). 34% виборців взагалі не змогли визначити, чому вони обрали того чи іншого кандидата.
Лише 18% населення зазначили, що той кандидат, за якого вони ладні проголосувати, працював на окрузі вже кілька років (найбільше таких виявилося серед виборців Партії регіонів – 32%).
Ще 8.5% населення зазначили, що обраний кандидат почав працювати на окрузі з цього року, але до початку виборчої кампанії, 12% – з початком виборчої кампанії, 12% зазначили, що обраний ними кандидат не працював і не працює на окрузі (найбільше таких виявилося серед виборців ВО "Свобода"), а 49% нічого про активність депутатів на окрузі сказати не змогли.
 |
Цьогорічні вибори по мажоритарних округах вражають відсутністю політичної конкуренції та реального вибору в низці регіонів Південного Сходу. Така безальтернативність пояснюється кількома чинниками. Передусім це адміністративний ресурс: починаючи від бездіяльності правоохоронних органів, коли депутати від партії влади масово підкуповують виборців, і закінчуючи кримінальними справами проти кандидатів у народні депутати, якщо вони є реальною альтернативою висуванцям ПР. Важливим фактором, особливо на Донбасі, є те, що більшість висуванців від Партії регіонів – власники або керівники потужних, часто містоутворюючих підприємств (у Донецькій та Луганській області – двоє з трьох, в Криму – кожен третій). Зрештою, попри розчарування попередніми роками правління, на Донбасі та в Криму партію влади і далі підтримують більш як половина виборців, що фактично гарантує її висуванцям за активізації адмінресурсу та потужних фінансових вливань здобуття перемоги в одномандатних округах відповідних регіонів. Винятків не можна категорично виключати, але їхня ймовірність, як засвідчує аналіз Тижня, є мінімальною. Загалом на Донбасі та в Криму (АРК і Севастополь) ПР має великі шанси здобути всі 44 мандати.
Втрачені можливості
У решті регіонів Південно-Східної України, де підтримка ПР не значно переважає сукупний результат опозиційних сил, шанси останніх на перемогу також мінімальні, оскільки впливові місцеві фігури із суттєвим фінансовим ресурсом побоюються пов’язувати свою політичну кар’єру з опозиційними силами, що провокує підвищений інтерес податкової, МВС і прокуратури. У результаті до когорти регіонів, де можуть перемогти кандидати від Партії регіонів, на цих виборах можуть приєднатися і Дніпропетровська, Харківська та Одеська області. В усіх 17 округах Дніпропетровщини потенційними переможцями є офіційні висуванці ПР або в крайньому разі самовисуванці, тісно пов’язані з нею. Із 14 округів Харківщини в 13 також найбільші шанси мають біло-сині. Винятком може стати лише № 170 – тут реальні шанси на перемогу має висуванець сателітної регіоналам КПУ Алла Александровська. За рахунок кількох одеських округів партія влади планує розрахуватися з представниками «нерегіональних» середовищ, які виявили свого часу лояльність. Приміром, потенційний переможець виборів у 133-му окрузі – Ігор Марков, лідер проросійської партії «Родіна»; у 140-му високі шанси на перемогу в нинішньої тушки Давида Жванії; 134-й влада віддала литвинівцю Сергію Гриневецькому. Деякі кандидати в депутати від опозиції на Одещині ведуть цікаві й креативні кампанії (зокрема, Костянтин Усов від Об’єднаної опозиції (ОО), Сергій Дубенко від УДАРу), але мають сумнівні перспективи.
Найопозиційнішою серед південних областей традиційно вважається Херсонська, де рівень підтримки партій – опонентів ПР у виборчих кампаніях 2004, 2006, 2007, 2010 років сягав 35–40%. На виборах 2012-го тенденція змагальності кандидатів у депутати тут зберігається. Два округи на Херсонщині – 186 (Цюрупинський) і 185 (Каховський) – мають реальні шанси здобути комуністка Катерина Самойлик та один зі старих соціалістів Станіслав Ніколаєнко. А ось 183-й – Андрій Путілов від УДАРу. Він організував успішну кампанію на муніципальних виборах 2010-го, попри безпрецедентний тиск адмінресурсу в особі міського голови Володимира Сальдо (ПР), був одним із реальних претендентів на крісло міського голови і провів свою фракцію до міськради. Путілов – приклад стійкого до тиску кандидата-бізнесмена, який у 2010–2011 роках, коли влада «вбивала» його бізнес, все ж не капітулював перед ПР.
У Запорізькій області реальним кандидатам від опозиції не позаздриш. Так, у 82-му виборчому окрузі лідером перегонів став висуванець від УДАРу Вадим Кривохатько. Але чи «доживе» він у статусі кандидата в депутати до дня виборів? Проти нього відкрили кримінальну справу «за фактом порушення правил безпеки на підприємстві «Кривохатько В.В.» при проведенні робіт підвищеної небезпеки, що привело до травмування працівника господарства». У перекладі людською мовою це означає, що три роки тому чоловік упав із даху під час виконання робіт; господарство оплатило його лікування, у самого постраждалого жодних претензій до Кривохатька немає, але подія стала формальним приводом того, щоб роботу штабу кандидата в депутати від УДАРу паралізували правоохоронні органи. А 21 вересня цього року прокуратура оголосила його в розшук.
шанс виграти мажоритарний округ у Південній Україні опозиція має в Миколаєві. У 129-му виборчому окрузі і влада, і опозиційні партії виставили достатньо слабких кандидатів. Водночас дуже високий рівень підтримки тут у самовисуванця Олександра Жолобецького, який є членом фракції «Фронту змін» у Миколаївській міськраді. Якщо представники опозиції (ВО «Батьківщина» та УДАРу) домовляться про зняття своїх кандидатів на його користь, останній має шанси перемогти висуванця ПР Миколу Жука. Але знову ж таки за умови, що його не спіткає доля Кривохатька.
Велика капітуляція
У Центральній Україні і рівень протестних настроїв дуже високий, і кандидати від влади значно слабші. Проте опозиція, фактично визнавши чомусь поразку ще до бою, виставила тут переважно дуже слабких, часто маловпізнаваних людей.
У Кіровоградській області лише про один із п’яти мажоритарних округів можна говорити як про такий, що може дістатися опозиції. Щоправда, цей мандат отримає Андрій Табалов, представник місцевого великого бізнесу. Наскільки він виявиться стійким до «мотиваторів» стати тушкою – питання відкрите. Ще два округи – 100-й і 103-й – опозиція може спробувати здобути, якщо таки досягне домовленостей про зняття менш рейтингових кандидатів, які відтягнуть голоси протестного електорату. На Черкащині, де йдуть такі одіозні фігури, як Богдан Губський, Антон Яценко (екс-бютівці), заступник голови ОДА Олексій Головко, за нашими оцінками, реально претендувати на перемогу опозиція може лише в № 194, де балотується представник «Батьківщини» Микола Булатецький. На Полтавщині з восьми округів один також майже гарантовано дістанеться опозиційному кандидатові – представнику УДАРу Тарасові Кутовому. Ще по трьох шанси опозиції можна оцінювати як обнадійливі. Так, у 144-му окрузі успішну кампанію веде висуванець УДАРу Сергій Каплін. Незважаючи на сильного суперника – екс-бютівця Андрія Маяковського, Каплін «дихає в спину» останньому: якщо опозиційні сили знімуть своїх кандидатів на його користь, то він має непогані перспективи. Реальні шанси на перемогу і в представників опозиції в 145-му і 149-му округах, де балотуються висуванці об’єднаних. Проте половину мандатів у полтавських округах можуть отримати регіонали тапотенційні тушки.
Із п’яти округів у Чернігівській області немає жодного, де опозиційний кандидат має однозначні шанси пройти до ВР. Можна говорити про три з п’яти, де опозиція потенційно може поборотися за перемогу у випадку, якщо таки дійде згоди щодо підтримки єдиного кандидата. На Сумщині з шести мажоритарних округів майже всі можуть відійти кандидатам від влади. Хороші перспективи, у випадку якщо всі опозиційні сили на останньому етапі кампанії об’єднають свої зусилля, лише в Олега Медуниці, який балотується за 157-м округом. Як свідчать соціологічні дослідження, в останнього сьогодні рейтинг на 4–5% вищий, ніж у Єпіфанова, але рейтинг і результати голосування в умовах підконтрольності виборчих комісій ПР – поняття часто не тотожні. У 158-му окрузі реальним претендентом на перемогу є самовисуванець Олександр Волков, колишній «директор» Верховної Ради. Скандал у ЗМІ завадив йому балотуватися від опозиції, але об’єднані не виставили в 158-му окрузі свого кандидата, що означає його пасивну підтримку.
Розчаруванням прихильників опозиції може стати голосування в Києві та області. Якщо зважити, що рівень підтримки Партії регіонів та її сателітів у столиці – в межах 25–26%, в області – в межах 20–21%, то прогноз щодо потенційних мажоритарних округів діаметрально протилежний. За нашими підрахунками, максимум мандатів на Київщині, на які може розраховувати опозиція, – три
(97, 98, 93-й) округи з дев’яти. Та й то лише у випадку, якщо ОО та УДАР залишать у бюлетені одного узгодженого кандидата. У столиці з десяти округів, у п’яти – реальні фаворити виборів, які здебільшого є прихованими представниками партії влади (зазвичай це «самовисуванці» з дуже потужним фінансовим ресурсом): Ігор Лисов, Валерій Борисов, Олесь Довгий, Галина Герега, Віктор Пилипишин.
На Житомирщині за умови досягнення домовленостей про зняття менш рейтингових кандидатів половину з шести можуть здобути опозиціонери. Так, добрі шанси на перемогу в 62-му окрузі у висуванця «Батьківщини» Геннадія Зубка (зараз його рейтинг удвічі вищий, ніж у біло-синього голови ОДА Сергія Рижука); у Коростенському виборчому окрузі (№ 64), якщо об’єднати зусилля УДАРу й ОО, може перемогти Андрій Озерчук. Складний Бердичівський (63) округ – тут балотуються Валентина Семенюк-Самсоненко (Соцпартія), Святослав Піскун (ПР) і ще два-три кандидати, які ведуть активну кампанію. Але знову ж таки, якщо опозиційні партії знімуть своїх кандидатів на користь Павла Жебрівського, мандат 64-го округу може бути виборений у регіоналів. Щодо інших округів Житомирщини, то, на жаль, шансів в опозиції тут дуже мало. Попри активну і грамотну кампанію свободівця Сидора Кізіна, він, імовірно, не встигне набрати більшість підтримки в 67-му окрузі, де все ще дуже сильні позиції литвинівця Віктора Розвадовського (за соцзамірами, розрив між Розвадовським і Кізіним – близько 10–12%). Складною для опозиції, особливо в умовах відсутності погодженого кандидата, буде кампанія в 65-му і 66-му округах, які є вотчиною Володимира Литвина та його сподвижника Миколи Рудченка.
На Вінниччині домінують родини Калетніків і Порошенків, які фактично почали боротьбу навіть між собою. Так, Петро Порошенко веде своїх кандидатів по 11-му (Олександр Домбровський) і 17-му (Григорій Заболотний) виборчих округах, сам балотується по 12-му. До недавнього часу по 17-му округу йшов батько Петра Порошенка Олексій. Але, вочевидь, сьогодні слово сім’ї Калетніків на Банковій важить більше – Порошенко-старший фактично зійшов із виборчої дистанції, таким чином відчинивши двері в парламент для Оксани Калетнік, племінниці Григорія Калетніка (батько голови Держмитслужби). Крім того, в окрузі № 15 балотується керівник вінницьких регіоналів і голова Вінницької ОДА Микола Джига; шанси для опозиційних кандидатів там також невисокі. Найкращі можливості вони мають у 13-му, де балотується Микола Катеринчук.
СІМЕЙНА СПРАВА. Родина Калетніків у боротьбі за округи на Вінниччині кинула виклик Петрові Порошенку, якому, здавалося, немає рівних у цьому регіоні
На Хмельниччині є реальна загроза, що із семи округів висуванці від опозиційних партій не отримають жодного.
Аналізуючи перспективи опозиції в мажоритарних округах Центральної України, ми не пропонуємо їй опустити руки за місяць до виборів. Потрібно продовжувати боротьбу за кожен голос і кожен округ. Але ухвалення виборчого закону, добір кандидатів та відсутність домовленостей про узгодження єдиного висуванця різко, а в низці випадків фатально знизили шанси на перемогу в Центрі.
Гра на чужому полі
За результатами парламентських виборів 2007 року підтримка Партії регіонів та її сателітів (КПУ і НП Литвина) на Заході України коливалася між 5–6% на Галичині, в межах 14–19% на Волині, до 22–27% на Буковині та Закарпатті. При цьому в останніх двох значно вищий її рівень чітко корелював із часткою етнічних меншин (угорців, румунів, молдаван та росіян), які становлять тут близько чверті населення. Однак уже місцеві вибори 2010 року довели, що режим Януковича здатен на масштабне спотворення електоральних настроїв, що й забезпечило партії влади більшість в облрадах Закарпаття та Буковини за допомогою проведення «незалежних» кандидатів по мажоритарці та «тушкування» частини з тих, хто був обраний від опозиційних сил.
На жаль, тенденції, що спостерігаються під час поточної передвиборчої кампанії, свідчать про реальність загрози поширення цього «досвіду» на всі західні регіони України. Коли опозиційні сили не спроможуться зняти менш рейтингових кандидатів на користь більш прохідних, є високий ризик, що вони програють майже всі мажоритарні округи на Буковині та Закарпатті, до половини на Волині та принаймні третину на Галичині на користь переважно прихованих висуванців від влади, охарактеризованих на скандально відомих плівках Забзалюка як «раби».
ВСЬО БУДЄТДОНБАС.Адміністративні важелідля перемоги провладних кандидатів буковинський очільник Папієв застосовує не менш активно, ніж його донецький колега
Тактика різна. На Закарпатті, схоже, влада сприяє «Єдиному центру» Віктора Балоги. На Буковині вона в особі голови ОДА Михайла Папієва веде відверту й агресивну кампанію за висуванців від Партії регіонів, не розмінюючись на тушок. А ось на Галичині та Волині практикує формально незалежних прихованих кандидатів, натомість абсолютна більшість її офіційних висуванців мають рейтинг у межах соціологічної похибки і майже не ведуть виборчої кампанії. Виняток становлять хіба що Михайло Янковський, заступник голови Львівської ОДА (121-й округ) і Данило Корилкевич (154-й). Але таких випадків небагато.
Плацдарми влади
На Закарпатті «Єдиний центр» має всі шанси встановити рекорд родинності на виборах. У чотирьох із шести округів тут балотуються троє братів Балог (у 69-му сам Віктор, 71-му – Павло, 73-му – Іван), а в 72-му – їхній двоюрідний брат Василь Петьовка. Реальна загроза їм, схоже, може бути лише в 73-му, «угорському», окрузі, де конкурентами є Іван Бушко, заступник голови ОДА, та представник впливової угорської меншини Микола Ковач, а також у 71-му, де з Павлом змагається висуванець від ПР із потужним фінансовим ресурсом Степан Деркач. «Мукачівська квадрига» обминула лише Ужгород і Свалявський округ.
Наразі 70-й (Свалявський) округ фактично єдиний, де незаперечну перемогу може здобути представник ОО Олександр Кеменяш. Опозиція могла б розраховувати на більше представництво в парламенті, якби від неї йшли авторитетніші особи. Приміром, по Ужгороду від об’єднаних балотується кадровий партієць, колишній випускник Вищої комсомольської школи, а нині заступник голови обласної «Батьківщини» Андрій Сербайло. Водночас по цьому ж округу самовисуванцем проходить у минулому один із реальних претендентів на міського голову Ужгорода Павло Чучка, який за підтримки ОО міг би стати реальним претендентом на перемогу.
На Буковині як про реально прохідного кандидата від опозиційних сил можна говорити лише про Миколу Федорука, колишнього багаторічного міського голову Чернівців, відставленого провладною більшістю міськради, який балотується в місті, де був обраний мером. Проте у випадку проходження до парламенту є дуже великий ризик того, що він виявиться потенційною тушкою, адже 2004 року працював на перемогу Януковича як кандидата в президенти. Суттєво поступається йому Галина Марараш від УДАРу, але її політична історія значно чистіша від історії Федорука. Натомість опозиція ризикує втратити 202-й округ, де традиційно перемагали опозиційні кандидати. Можливо, це стало причиною ризикованої безпечності – виставлено сумнівних з погляду шансів на перемогу кандидатів. Наприклад, погодженим кандидатом від «Свободи» та ОО є «фронтовик» Олександр Фищук, колишній податківець, не надто популярний поміж місцевих мешканців. За цих обставин різко зростають шанси владного висуванця Михайла Бауера (який довгий час очолює обласний відділ освіти і є братом екс-голови ОДА) з допомогою адмінресурсу та завдяки зміні конфігурації округу (до якого цього разу «прирізали» успішніший для ПР Сторожинецький район). Єдиний спосіб врятувати ситуацію – терміново домовлятися об’єднаній опозиції з УДАРом; у такому разі єдиний кандидат зможе на 7–8% набрати більше від ставленика регіоналів.
У 204-му окрузі (який має славу «червоного поясу») в опозиції шанси менші – від влади йдеАртем Семенюк, 29-річний пасинок голови ОДА Михайла Папієва, для перемоги якого, ймовірно, на повну потужність буде задіяно весь можливий адмінресурс. Тут також балотується перший космонавт, лояльний до влади Леонід Каденюк, у якого зараз найвищий рейтинг в окрузі. У 203-му, де основна частина виборців – румуни і молдовани, погодженим кандидатом із об’єднаною опозицією є висуванець «Свободи», що фактично унеможливлює його перемогу. Тим більше що опозиційно налаштовані представники меншин прихильніші до висуванця УДАРу етнічного румуна Григорія Тіміша.
Розділяй і йди в парламент
Попри те що «УПА зародилася на Волині», цей край сьогодні демонструє дуже високі ризики потрапляння до парламенту потенційних тушок регіоналів. Скажімо, у Волинській області для опозиції можуть виявитися втраченими 22-й і 23-й округи, де йдуть Ігор Палиця, менеджер Ігоря Коломойського, та Ігор Єремєєв, який спонсорував Володимира Литвина. У 19-му шанси вибороти депутатський мандат є в підприємця Сергія Мартинюка; щоправда, його політичну орієнтацію у ВР сьогодні прогнозувати майже неможливо. У 21-му окрузі перемога висуванця ОО Ігоря Гузя, який успішно веде кампанію, також не є певною з огляду на потужний адміністративний ресурс у його опонента – голови Ковельської РДА Івана Смітюха (брата нинішнього депутата від ПР) та фінансовий – у креатури згаданого вище Єремєєва Степана Івахіва. Лише у 20-му окрузі для опозиціонерів перемога більш-менш реальна – тут має місце конкуренція між представниками «Свободи» Євгеном Мельником та УДАРу Олександром Киричуком.
У Рівненській області, схоже, переможцями стануть не менш як дві потенційні тушки. Так, у сарненському 156-му окрузі має високі шанси на проходження до парламенту чинний нардеп-литвинівець Микола Шершун. У дубенському – Данило Корилкевич, голова Дубенської РДА. В останньому – слабкий висуванець від об’єднаної опозиції плюс розпорошені голоси між патріотичними кандидатами. Проблема розтягування голосів опозиції актуальна і в 153-му окрузі Рівненщини. Тут балотується від УНП відомий український політик Іван Заєць, від УНА – командир УНСО в Чечні Олександр Музичко, від ОО – Юрій Вознюк, також іде зять Ющенка Олексій Хахльов. Увесь цей феєрверк прізвищ в одному окрузі дає дуже добрі шанси для Анатолія Юхименка, першого заступника голови Рівненської ОДА, який може вміло розпорядитися своїм адміністративним ресурсом.
Загроза роз’єднаності
На Галичині є кілька округів, де опозиційні кандидати конкурують між собою, не залишаючи шансів для «третіх зайвих». Насамперед йдеться про Тернопільщину. Так, у 83-му ВО в Івано-Франківську фаворитами є тамтешній міський очільник Віктор Анушкевичус і голова Івано-Франківської облради Олександр Сич. У Тернополі конкурують представник УДАРу Віталій Максимов і голова облради Олексій Кайда (від «Свободи»). І знову ж таки партія влади не має тут жодних шансів. У Львові в 115-му окрузі основна конкуренція між ударівцем Дмитром Добродомовим і представником ОО Михайлом Хмілем. Соціологічна служба «Рейтинг» фіксує фактично однаковий рівень підтримки. Їхній найближчий конкурент – самовисуванець і, як дехто вважає, потенційна тушка Роман Федишин – має у кілька разів нижчий рейтинг.
Серед львівських округів є кілька, як правило, зарезервованих за ВО «Свобода», у яких не буде змагань з боку владних партій і в яких перемога опозиційних кандидатів однозначна. Сюди, зокрема, треба зарахувати 116-й, де погодженим кандидатом від об’єднаних і «Свободи» є Ірина Фаріон. Така сама ситуація по Бродах, де балотується Ірина Сех (теж від «Свободи»), схожі перспективи на виборчому окрузі, де участь у перегонах бере молодший брат Олега Тягнибока. Ще один Львівський округ (№ 117) впевнено завойовує висуванець ОО Іван Васюник. За опитуваннями «Рейтингу», сьогодні він набирає близько 30% голосів, Тарас Стецьків і висуванець УДАРу Оксана Юринець – по 15%.
Однак список мажоритарників від опозиції і на Заході включає низку нікому не відомих кандидатів, що відкриває шлях у парламент провладним самовисуванцям. Наведемо кілька прикладів. У Тисменицькому 84-му виборчому окрузі на Івано-Франківщині, зважаючи на електоральні настрої (майже 35% підтримки, згідно з місцевими соцдослідженнями), найбільші шанси перемогти в представника об’єднаних. Але вони виставили в окрузі слабкого кандидата Володимира Купчака, рейтинг якого на сьогодні ледве перевищує 7%, а лідером перегонів тамтешні аналітики називають місцевого олігарха, «шиферного короля» (ВАТ «Івано-Франківськцемент») і народного депутата Миколу Круця, який хоч і йде самовисуванцем, проте сумнівів у його політичній орієнтації не залишає той факт, що 2011 року він перейшов до провладної більшості у ВР.
Ще рельєфніший приклад на Івано-Франківщині в Коломийському виборчому окрузі (№ 88), який включає Коломийський, Городенківський райони та місто Коломию. Тут від опозиції йдуть одночасно три кандидати: погоджений від «Батьківщини» (об’єднаної опозиції) і «Свободи» Олександр Левицький, маловідомий помічник-консультант народного депутата від «Батьківщини», самовисуванець Олесь Доній, а також ударівець Володимир Довганюк, який, зважаючи на високий рейтинг партії на Коломийщині, також відтягне кілька відсотків голосів. Усе це підвищує шанси Богдана Гдичинського, керівника служби міністра юстиції Олександра Лавриновича, який може опиратися на потужні фінансовий та адміністративний ресурс, а його політична орієнтація на Банкову в новому парламенті не викликає сумнівів.
У 120-му Городоцькому окрузі на Львівщині є дуже великий ризик проходження до ВР потенційної тушки – бізнес-партнера голови ОДА Ярослава Дубневича, проти якого опозиція виставила журналістку Тетяну Чорновіл, боротьба між якими може виявитися в різних вагових категоріях.
«Червоний пояс» Тернопільщини – волинські райони в окрузі № 164 – може піднести дуже неприємний сюрприз опозиції. Тут два десятки кандидатів, причому більшість із них від влади, зокрема й лідер тернопільських регіоналів Орест Муц. Треба зазначити, що до свого розпаду соціалісти Мороза набирали тут до 10%. Зрозуміло, що сьогодні цю електоральну нішу прагнуть зайняти біло-сині, які контролюватимуть ОВК і переважну частину ДВК. Із 20 кандидатів у народні депутати в 164-му окрузі не менш як 13 підконтрольні ПР. Фінансовий, медіа- й адміністративний ресурс партії влади також працюватиме на Муца. Очевидно, що тут опозиція має до середини жовтня вирішити питання узгодженого кандидата, інакше програє.
Південна Тернопільщина (округ № 168) вже пережила ганебний період, коли її інтереси в парламенті до 2002 року представляв соратник Віктора Медведчука Ростислав Шиллер. Нині ситуація може повторитися. Від влади (формально самовисуванець) в законодавчий орган іде екс-заступник міністра внутрішніх справ Володимир Бедриківський, який веде дуже витратну й активну кампанію і проти якого об’єднана опозиція виставила значно слабшого (як щодо фінансового ресурсу, так і щодо команди) Івана Стойка. Крім того, тут балотуються близький до Віктора Балоги Юрій Чижмарь (який за Ющенка був головою Тернопільської ОДА), Михайло Полянчич (який у 2002 році проходив від «Нашої України», а сьогодні він у «Єдиному центрі»), місцевий підприємець Олег Ваврик, висуванець УДАРу. Зрозуміло, що така кількість претендентів розпорошує голоси патріотичного виборця. У 166-му окрузі Тернопільщини від конкуренції між кандидатом об’єднаних Михайлом Апостолом та ударівцем Миколою Люшняком може виграти третя сторона – та сама Надія Хоптян, дружина голови Тернопільської ОДА, на яку працюватиме адмінресурс.
У 86-му окрузі (Долинському) на Франківщині, на нашу думку, четверо фаворитів: узгоджена кандидатура від ОО Анатолій Дирів, висуванець «Нашої України», син Зиновія Шкутяка Петро Шкутяк (нещодавно проти нього було порушено кримінальну справу за пошкодження майна Партії регіонів), «благодійник» Володимир Грабовецький, а також В’ячеслав Кредісов. Попри монополію об’єднаної опозиції в політичних орієнтаціях виборців 86-го округу, В’ячеслав Кредісов, колишній заступник Анатолія Гриценка, може скласти серйозну конкуренцію її представникові.
Критична ситуація для опозиції складається у 87-му (Надвірнянському) виборчому окрузі. Тут одразу кілька кандидатів претендують на потрапляння у парламент: висуванець Партії регіонів, голова Надвірнянської райдержадміністрації Володимир Калічко, «благодійник» Юрій Дерев’янко, який очолює доброчинний фонд власного імені (зареєстрований самовисуванцем, хоча до місцевої ради обирався від «Фронту змін»), та представник об’єднаної опозиції, головний лікар районної лікарні свободівець Манолій Піцуряк. Найвитратнішою є кампанія Дерев’янка. Через структури власного благодійного фонду він реалізує проекти, які можуть бути витлумачені як підкуп виборця, для збільшення представництва у виборчих комісіях зареєстрував технічних кандидатів. В активі регіонала Володимира Калічка – більшість у виборчих комісіях та потужний адміністративний ресурс у ході кампанії. Тож перспектива потрапляння до парламенту від бойків потенційної тушки є реальною.
Аналогічна проблема в опозиції може виникнути і в Снятинському виборчому окрузі № 89, в якому балотується й веде активну «мотиваційну» кампанію Василь Чуднов. Він є членом Партії регіонів, нині входить до фракції регіоналів у ВРУ, але на вибори йде самовисуванцем (офіційно від ПР тут інший кандидат), вочевидь, розуміючи, що після ухвалення мовного закону його шанси стати депутатом від партії влади значно знизилися. Опозиційні сили виставили в цьому окрузі досить рівнозначні фігури: від ОО – нинішнього заступника голови облради Василя Гладія, від УДАРу – одного з найупізнаваніших політиків регіону, голову обласної державної адміністрації в помаранчевий період Миколу Палійчука. Зрозуміло, що розпорошення голосів і тут може призвести до перемоги регіонала.
не все втрачено
Мінімізація електоральних втрат для опозиції пов’язана з негайним припиненням взаємопоборювання і виходом на переговірний процес із тим, щоб принаймні за два тижні до виборів у бюлетені залишити лише одного погодженого кандидата. Погодження може відбуватися як через обмін округів, так і, в разі потреби, проведення соціологічного дослідження щодо виявлення більш рейтингового кандидата. При цьому треба враховувати, наскільки минуле висуванця відповідає критеріям чесності, патріотизму, компетентності, стійкості до тушкування в майбутньому парламенті. Ще одним предметом міжпартійних домовленостей у контексті зменшення електоральних втрат опозиції має стати захист результатів виборів у день волевиявлення і під час підрахунку голосів. Для цього, на нашу думу, вже сьогодні потрібно створювати пул членів виборчих комісій, офіційних спостерігачів із представників опозиційних сил («Батьківщина», «Свобода», УДАР) у всіх ОВК і ДВК. У день голосування і під час підрахунку голосів вони мають діяти злагоджено, підтримувати одне одного на дільницях, на засіданнях комісій, у процесі складання актів тощо.
Весь 2012 рік точаться розмови про заходи, які нібито дозволять Україні "зіскочити" з російської "газової голки", - розробка Чорноморського шельфу та видобуток сланцевого газу.
Складність в тому, що Україна не має грошей, щоб самостійно цим займатися. Тому влада вирішила залучити інвесторів.
Причому не кого-небудь, а світових гігантів - компанії Shell, Chevron, ExxonMobile.
Були оголошені конкурси на кожну з перспективних площ, на яких перемогли, зокрема, названі компанії.
Так, на Юзівській площі (Донецька та Харківська області) працюватиме компанія Shell, на Олеській (Львівська область) - Chevron, а Скіфська ділянка Чорноморського шельфу дісталася консорціуму на чолі з ExxonMobile.
З інвесторами повинні бути укладені так звані угоди з розподілу продукції. Наразі триває процес узгодження умов договорів. З українського боку в угодах братиме участь НАК "Надра України", яка належить державі.
Таким результатам можна було б порадіти, якби не одне суттєве "але".
Влада вирішила, що "Надр України" мало, і ввела в схему загадкову фірму "СПК-Геосервіс", яка повинна створити з держкомпанією спільні підприємства. Саме ці СП стануть партнерами Shell, Chevron та ExxonMobile.
"Економічна правда" уже писала про "СПК-Геосервіс". Адже партнерами транснаціональних корпорацій стане фірма, зареєстрована у спальному районі Києва та належить трьом невідомим геологам, які раніше працювали в одному з НДІ "Нафтогазу".
Враховуючи українські реалії, одразу виникали питання, хто насправді стоїть за цією фірмою та чи не легалізує вона традиційний "відкат" за доступ до українського газу.
Вже згодом стало відомо, що керівником одного з таких СП став колишній головний бухгалтер НАК "Надра України" Максим Шишлов. Він має непрямий зв'язок з компанією "Танталіт", яка володіє територією резиденції президента Віктора Януковича "Межигір'я".
Знаючі люди в Україні говорять на тему сланцевого газу і майбутнього партнерства з відомими компаніями не дуже охоче. Тож ЕП вирішила поставити всі проблемні питання іншій стороні - керівнику Shell в Україні Грехему Тайлі.
Зокрема, і щодо екологічних ризиків видобутку сланцевого газу, і щодо далеко не найпрозорішої схеми майбутніх угод про розподіл продукції.
Виявилося, що Shell проводить власне розслідування відносно "СПК-Геосервіс". Його подробиці Тайлі розголошувати не став. А на питання, чи може бути зірване підписання угоди з урядом за результатами такого розслідування, відповів цілком конкретно: "Так, це може статися".
