В історії так буває досить часто: доленосні для держав і народів події відбуваються в геть малопомітних і непоказних місцях. Грандіозні битви вирують довкола тихеньких буколічних маєтків, вікопомні союзи укладаються мало не в полі при дорозі, а політичні змови визрівають у шинках.

Селище Андрусове, що на Західній Смоленщині, зараз ще можна віднайти на картах та в довідниках, хоча його мешканців уже легко полічити на пальцях. не виключено, невдовзі воно зникне зовсім, залишившись лише епізодичною зупинкою в туристичних маршрутах.

Між тим 345 років тому це село зв’язало між собою долі чи не наймогутніших східноєвропейських держав, значною мірою вплинувши й на історичну біографію України.

Зметикували на двох

Козацька революція середини XVII століття здійняла по собі цілий шерег війн, про ймовірність яких її очільники навіть не могли здогадуватися.

Найзапеклішим і чи не найтривалішим з-поміж них стало збройне протистояння між Польщею та Московською державою, відколи козацький Гетьманат обрав останню своєю покровителькою та воєнною союзницею.

Розпочавшись у 1654-му, польсько-московська війна протривала добрий десяток років, поступово схиливши шальки терезів на бік Білокам’яної. Їй вдалося потіснити поляків на "західних воротах Росії" – на Смоленщині, захопити Білорусь, але справи в Україні й надалі лишалися непевними.

"Українсько-білоруські війни" 1650-60-их. Трилогія

Козацька еліта вперто обороняла свою державу то від поляків, то від надміру нав’язливого опікування з боку росіян. Взаємне виснаження сутичок поглиблювалося ще й появою нових супротивників: Швеції й Туреччини.

Усе це підштовхувало до переговорів про укладення якщо не "вічного", то принаймні тимчасового миру. Перші перемовини між Росією та Польщею стартували ще 1662 року, однак були зірвані, так і не добігши кінця.

Каменем спотикання стали територіальні питання, найболючішим і найдорожчим із яких було українське. Кремлівські дипломати навідріз відмовлялися визнавати зверхність польського короля над козацькими землями, які вже склали присягу на вірність Білокам’яній, тоді як польські посли вимагали безумовного повернення всіх окупованих Московією територій.

Польські аматори історії на рештках пам'ятного знаку в Андрусові. У польській історіографії, до речі, "мир" прямо називається "Андрусівським поділом". Фото: hussar.com.pl

Головною проблемою, однак, була фактична непідконтрольність козацьких теренів ані Москві, ані Варшаві. У державі, створеній Богданом Хмельницьким, уже кілька років вирувала громадянська війна між численними угрупованнями його спадкоємців, які мали надто розбіжні погляди на шлях подальшого розвитку своєї країни.

Піковою точкою в протистоянні козацьких еліт стало одночасне обрання в 1663-му одразу двох гетьманів: орієнтованого на союз із Польщею Павла Тетері (1663–1665) на Правобережжі та вірного союзу із Московією Івана Брюховецького (1663–1668) на Лівобережжі. Фактичний розкол Гетьманату на дві частини подав до рук польських і російських дипломатів напрочуд зручну схему поділу сфер впливу.

Чи є "Лівобережна Гетьманщина" правонаступницею держави Хмельницького?

Навесні 1666-го в селі Андрусовому поблизу Смоленська розпочалися польсько-російські переговори, на кону яких була територіальна цілісність незручної для обох сторін козацької держави, представників котрої до нарад не запросили.

Зустрічі комісарів були доволі продуктивними: російську дипломатичну місію на переговорах очолював талановитий московський дипломат Афанасій Ордин-Нащокін, освічений прозахідний політик, симпатик Речі Посполитої та прихильник миру, який мав розв’язати Московії руки в протистоянні зі Швецією.

Зрештою 30 січня [9 лютого за новим стилем - ІП] 1667 року після чергового, 35-го за ліком з’їзду послам вдалося погодити всі принципові положення договору.

Завдяки Андрусову Велике Князівство Литовське остаточно втратило Смоленську землю

Росія й Польща укладали перемир’я терміном на 13,5 року, Лівобережжя разом із Сіверщиною та Смоленщиною залишалися в царській протекції, а Правобережна Україна й Білорусь поверталися під владу польського короля.

Київ із прилеглими містечками тимчасово було передано Московській державі, котра мала сплатити Польщі грошову компенсацію за втрачені шляхетські маєтності; над Запорозькою Січчю встановлювався спільний контроль обох монархів, які також домовилися про сумісні дії проти кримських татар.

Умови Андрусового договору фактично перекреслювали Переяславську угоду 1654-го, якою московський цар гарантував козацтву війну проти Польщі "до переможного кінця".

По обидва боки Дніпра

Реакція на укладене перемир’я, здається, набагато перевершила всі найгірші очікування Кремля та Варшави. Чи не вперше з часів Руїни і право-, і лівобережні гетьманства, збурені підступністю й цинізмом польсько-московських домовленостей, об’єдналися довкола ідеї реваншу й возз’єднання пошматованої "матки нашої України, отчизни премилої".

Коли дипломати в Андрусовому ще тільки узгоджували тексти договору, в козаків уже був вагомий козир для продовження війни, але відтепер за підтримки нового й сильного союзника – Османської імперії.

Війська правобережного гетьмана Петра Дорошенка вже в 1666-му спільно з татарами завдали полякам кілька нищівних поразок, а в жовтні 1667-го навіть оточили на Галичині коронну армію на чолі з майбутнім королем, а на той час польним гетьманом Яном Собеським.

У січні 1668-го козацька генеральна рада, скликана в Чигирині, вже офіційно просила султана про встановлення протекторату над козацькою Україною та вирядження військової допомоги.

Гетьман Петро Дорошенко - інтегратор двох берегів Дніпра. Портрет XVII сторіччя

За дивним збігом обставин лівобережний гетьман Іван Брюховецький, опонент Дорошенка, практично в той самий час скерував до Стамбула аналогічне прохання, зрікшись московської протекції. Підтриманий Кримською ордою, гетьман розпочав велике антимосковське повстання, яке визрівало на Лівобережжі вже не один рік.

Взявши в облогу найбільші московські гарнізони, Брюховецький розіслав по всіх полках закличні універсали, у яких зловісно відлунювали кривди, заподіяні Андрусовим: "Росіяни і поляки, помирившись, нас, Військо Запорозьке, і весь народ християнський український вигубляти й Україну, вітчизну нашу, дощенту розвалити ухвалили".

Поява на бойовищі за Україну третього гравця – Туреччини – надовго сплутала карти підступних сусідів. Росії та Польщі упродовж усього кінця XVII століття й значної частини наступного XVIII довелося боротися з османським натиском у Причорномор’ї та Придніпров’ї.

Про гетьманування Дорошенка і отаманування Сірка

Не довівши до кінця підсумки міжусобної війни, поляки й московити були змушені дбати вже про нові угоди – оборонні, щоб дати собі раду із загрозою зі Сходу. За кілька років у війні з Туреччиною Польща втратила все Правобережжя, а Поділля було включене до складу Порти.

Майже через 10 років після Андрусового османська армія зруйнувала першопрестольну гетьманську столицю Чигирин і загрожувала Києву так відчутно, що київський митрополит серйозно обмірковував справу перенесення свого осідку до іншого міста.

Утім, османський "джин", спритно випущений із пляшки козацькими політиками, був не просто черговим орієнтиром у зовнішній політиці, а швидше "технічним" спільником, який мав допомогти зреалізувати глобальне завдання: об’єднати покраяні міжусобицями й цинічними дипломатами шматки козацької України.

Хоч як парадоксально, але саме Андрусівські домовленості остаточно сформували в головах козацької еліти образ своєї політичної Батьківщини, що мала самодостатню цінність, без прив’язки до покровительства московського царя чи то польського короля.

Рожевим позначені території, які згідно з Андрусівською угодою відійшли від Речі Посполитої до Москви

Відтоді всі українські гетьмани мали першочерговим пунктом своїх політичних планів відновлення соборності "спільної отчизни". Будь-які суперечності й незгоди в трикутнику Москва – Стамбул – Варшава автоматично використовували для того, щоб, хай навіть на короткий час, опанувати під єдиною булавою Право- та Лівобережну Гетьманщину.

Наймасштабнішим успіхом козацької зброї та дипломатії на цьому шляху стало об’єднання право- та лівобережних володінь у 1704–1709-му під владою Івана Мазепи під час подій Північної війни.

Новий козацький зверхник від того часу й аж до останнього Кирила Розумовського носив у своєму титулі горде й нескорене гасло козацької соборності – "Гетьман Війська Запорозького обох боків Дніпра".

Поміж кордонами

Попри трагізм розколу, Андрусівська угода стала кроком назад у політичному сенсі, натомість практично не змінивши ситуації в цивілізаційній належності України. Поділ козацької спадщини поміж двома відмінними в політичному та соціокультурному плані державами, хоч як дивно, не спричинив її поділу на західну та східну.

Кордон, прокладений між двома козацькими Українами по Дніпру, довгий час був віртуальним і практично не охоронявся. Буревії Руїни та війн із турками й татарами перетворили Правобережне Придніпров’я на пустку, до якої в періоди замирень знову і знову торували шлях переселенці з Лівобережжя.

Чимало мешканців лівого берега мали родичів і навіть нерухомість на правому, а правобережна старшина й козацтво часто мігрували на лівий у пошуках служби й спокійнішого життя. Достатньо сказати, що принаймні половина гетьманів Лівобережної України, зокрема Іван Мазепа та Іван Скоропадський, були вихідцями з правобережної шляхти та старшини.

Анафема Мазепі: чи існують для неї канонічні підстави?

Непорушними залишилися кордони володінь православної церкви. Київський митрополит і далі був зверхником православної пастви, яка перебувала у володіннях польського короля, і численних храмів та монастирів на теренах "задніпровської України".

Контрастне сусідство наприкінці XVII – на початку XVIII століть лише пожвавило й пришвидшило рух кліриків понад дніпровськими кордонами. Митрополичу кафедру в Києві у різні часи посідали вихідці з Правобережжя та Західної України Варлаам Ванатович, Рафаїл Заборовський, Тимофій Щербацький тощо.

Ще одному галичанинові – Стефану Яворському – навіть випало стати місцеблюстителем російського патріаршого престолу. Вільний рух між духовними центрами митрополії автоматично запрограмував міграцію професорів і спудеїв із "Київських афін" до латинських шкіл Вільна, Кракова й Львова, а звідти далі на Захід і Південь Європи.

Головним фактором, який пояснює, чому після Андрусового кордони не спрацьовували так, як вони працюють у сучасному світі, було те, що Україна від Львова до Харкова залишалася суцільним культурним простором, сформованим у попередні століття як невід’ємна складова східноєвропейської цивілізації, відкритої до контактів зі Сходом і Заходом.

Як Сагайдачний врятував українське православ'я

Ця єдність ґрунтувалася не лише на спільному коді політичних і соціальних матерій: непорушності станових прав, уявленнях про владу як продукт політичної угоди, незалежності суду й недоторканності власності, але й на спільній побутовій культурі.

Мова і стиль документів, виданих козацькими канцеляріями Східної України, були навдивовижу подібними до діловодних аналогів шляхетських земських і підкоморських судів. Літописці й мемуаристи, фіксуючи для нащадків важливі події, несуперечливо нотували на одній сторінці новини з Галичини й Лубенщини.

А такі репліки східного впливу, як довгополий одяг, звичка пити каву й палити люльку або кальян, мало чим відрізняли мешканця Кам’янця на Поділлі від полтавського міщанина. Ця гідна подиву картина лише підтверджувала стару істину: інкорпорувати набагато легше, ніж асимілювати.

Джерело: "Тиждень"

Олексій Сокирко Доцент кафедри давньої та нової історії України КНУ ім. Шевченка Кандидат історичних наук

Я  хотів би звернути увагу читачів на визначну подію в історії України (ця подія зараз чомусь майже не афішується) - проголошення 16 лютого 1918 року Самостійної Кубанської Народної Республіки, яка за рішенням делегатів Законодавчої Ради Кубані, була прилучена на федеративних умовах до України.

До складу Кубанської Народної Республіки входили Кубанська область, Ставропільщина, Терек, Дагестан і Чорноморщина (Чорноморська губернія).

30 квітня-3 травня 1917 р. у Катеринодарі відбулися збори козацтва, на яких утворився козацький уряд - Кубанська Військова Рада. 1917 рік на Кубані - це час пробудження української свідомості і кубанських козаків. Вони не сприйняли більшовицьку ідеологію.

Після утворення на Кубані Кубанської Військової Ради та Краєвого Уряду почалися пошуки і лагодження зв'язків та стосунків з Україною Центральною Радою. Одним з найактивніших політичних діячів у цій справі був Микола Рябовол.

Як засновники Кубанського війська вкупі з американцем проти турок воювали

24 вересня 1917 р. розпочала свою роботу 2-га сесія Кубанської Військової Ради, на неї запросили представників України. Вони виступили на одному з засідань Ради. Рябовол вітав їх:

"Дорогі гості! Мачуха-доля відірвала наших дідів запорожців від матернього лона й закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без матернього догляду.

Царі робили все, щоб вибити з наших голів, із наших душ пам'ять про Україну й любов до Матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України, своїми руками задавили ту волю, щоб ми свої шаблі пополоскали в крові Матері.

Не діждались б цього вони ніколи. Не діждались ,бо хоч наші душі царі поневічили, та не вбили, і ми діти, руки на Матір не підняли б".

Український уряд у листопаді 1917 р. офіційно визнав право на самостійне існування кубанських козаків. 30 грудня відбувся з'їзд українських громадських діячів та представників українського населення Кубані, на якому у резолюції було вказано "про приєднання Кубані до України".

Микола Рябовол

4 січня 1918 р. на заклик Української Чорноморської Ради 29 політичних партій та організацій підтримали 3-ій Універсал Центральної Ради та звернулися до Кубанського Військового Уряду про доцільність приєднання Кубані до України.

Перешкодою до утворення Кубанської державності та налагодження стосунків Кубані з Україною був конфлікт між кубанськими козаками та "іногородніми", на якому набували хиткий авторитет серед кубанців більшовики. Завдяки невтомній роботі Луки Бича та Кіндрата Бардіжа цей конфлікт було залагоджено та відкрито дорогу до кубанської незалежності.

Великий вплив в утвердженні незалежності Кубані відіграла агітація кубанців-українців на сесії Крайової Ради та на Обласному з'їзді представників усього населення краю у грудні 1917р., тоді відбулося повне порозуміння між кубанцями та делегатами Української Центральної Ради М. Галаном та Є. Онацьким.

У другій половині лютого 1918 р. опісля закінчення сесії на нараді членів ради була прийнята та ухвалена резолюція про прилучення Кубані на федеративних підставах до України.

Члени Ради підтримували відокремлення України від Росії. Цікаво, що навіть найзапекліші прихильники "единой й неделимой России", такі як Скобцов, голосували за федерацію з Україною. Ще раніше була прийнята конституція Незалежної Кубані.

Більшовики не визнали незалежність Кубані та приєднання її до України і оголосили війну Раді. На Кубань прибули бойові частини Червоної Армії з німецького фронту , якнайкраще озброєні на той час.

22 лютого 1918 р., коли ситуація стала безнадійною, військовий отаман Філімонов скликав нараду, на якій було вирішено покинути Катеринодар. Голова Законодавчої Ради Рябовол разом з Бардіжем пропонували організовано відійти до Новоросійська, але певного рішення не було прийнято.

У зверненні, розповсюдженому в Катеринодарі перед відходом, писалося: "Ми пішли з Катеринодару. Але це не означає, що боротьба скінчена. Ми вдуховлені ідеєю оборони нашого Краю від загибелі, котру несуть з собою захватчики влади, що кличуть себе більшовиками."

Кубанська рада зійшлася з Добровольчою армією. Георгій Покровський згадує:

"В той час, коли станиця за станицею падали під більшовиками, які кидали німецький та турецький фронти і вривалися у межі Кубані та встановлювали радянську владу, неозброєна купка хоробрих людей на чолі з Законодавчою Радою, урядом та військовим отаманом залишає Катеринодар з однією метою боротьби з більшовизмом".

Мандруючи по станицях, купка навпомацки, випадково стикається з загоном Корнілова та Алексєєва, ядром Добровольчої армії, яка тільки-но народилася.

Більшовики вважали Кубань частиною території РРФСР, вони неодноразово вказували про це українському урядові в майбутньому в ультиматумі Ради Народних Комісарів, який був початком війни Леніна проти України, це питання у завуальованому вигляді значилося під № 3.

На Україну від Кубанської ради була надіслана делегація, яка отримала від української влади зброю. Боротьба проти більшовиків з'єднала Кубанську Раду з Добровольчою Армією; хоча кубанці вагалися, чи укладати їм спілку. Проте між ними таки було укладено військовий союз.

Герб Кубанської Народної республіки

Добровольча армія негативно ставилася до німецьких військ, бо бачила в тому можливість об'єднання Північного Кавказу з Україною і це стримувало Кубанську Раду у стосунках з німецькою армією. Керівник німецької армії фон Анрім сам запропонував Раді ввести свої війська на Кубань, але під тиском Денікіна Рада відмовляється.

Це була перша поступка Ради Денікіну, яка відіграла зловісну роль у майбутній історії. Корінне населення Кубані бачило свій порятунок у приході українських та німецьких військ, особливо сильною ця тенденція була в Чорноморії.

Знаковими були збори Ради представників козацтва Чорноморії, що відбулися 28 лютого 1918р. У той час у Чорноморії серед козаків ходили легенди про висадку в Ахтарях гайдамаків (українські війська).

На початку травня 1918 р. на Кубані почалися антибільшовицькі повстання української орієнтації, головна ідея яких-вигнання більшовиків та воз'єднання з Україною за допомогою української та німецької армії. Повсталими були захоплені українські станиці на Кубані-Старомінська, Новомінська, Канівська, Рогівська, Васюринська та інші.

На початку літа 1918р. у Києві відбуваються українсько-кубанські переговори. П. Сулятицький описує переговори М. Рябовола та гетьмана Скоропадського так:

"Делегацію Законодавчої Ради стрінули в Києві дуже тепло. Але тут вона побачила, що урядові кола України дуже зле поінформовані в кубанських справах і, можливо взаємовідносини України і Кубані уявляють собі зовсім неправильно.

Гетьман Скоропадський спочатку був не від того, щоб призначити на Кубань просто якогось генерал-губернатора, відповідна інформація з боку делегації швидко усунула геть помилкові уявлення офіційних проводирів України, і грунт для обговорення можливих відносин було знайдено.

Представники Українського уряду уявляли собі Кубань автономною, або хоча б і федеративною частиною України; члени Кубанської делегації наполягали на федеративному зв'язку. Український Уряд негайно дав кубанцям відповідну кількість гармат, набоїв, рушниць, обіцяв допомогу живою військовою силою (висадку десанту на Тамані), Рябовол і Султан-Шахім-Гірей опісля переговорів залишилися у Києві."

Завдяки клопотанням Рябовола було вироблено план десанту української дивізії Натієва на Кубань, але втручання розвідки генерала Денікіна відтягло вирішення справи і врешті загубило його.

Великою заслугою Рябовола є чітко висловлена кубанська позиція на українсько-радянських переговорах. Г.Покровський згадує:

"В ст. Мечетинській було вирішено питання про відношення кубанців до України. Ідея федерації з Україною в Раді заперечень не зустріла.

Делеговані на Україну М. Рябовол та інші подали мирній конференції меморандум, в якому від імені Кубані було заявлено, що Кубань оголосила себе вільною та незалежною, прохано було Україну під час укладання договору з Радянською владою мати на увазі Кубань, яка не знаходиться під владою більшовиків."

10-23 червня відбулась новочеркаська нарада кубанців. На ній обговорювалися результати українсько-кубанських переговорів. Від Добровольчої армії з ультиматумом виступив генерал Алексєєв, який сказав, що не допустить об'єднання України з Кубанню. Ще раз підтвердилася теза про те, що не зважаючи на антагонізм, ні білі, ні червоні не хотіли бачити самого факту існування Української держави або його інститутів.

Водночас генерал Денікін вирішив почати наступ на Кубань. Опісля взяття Катеринодару керівництво Добровольчої армії почало цькування провідників кубанського уряду.

В той час, коли представники Кубані вирішували питання у Києві про військову допомогу та політичні аспекти об'єднання України та Кубані, - наприкінці листопада командування Добровольчої армії робить обшук у помешканні українського посольства при Кубанському Крайовому Уряді.

Конфіскуються українські урядові папери, заарештовують секретаря посольства Поливана, який декілька днів тому виступав у Раді та отримав найщирішу подяку від кубанців і добро на злуку з Україною. На запит голови уряду Луки Бича Добровольча армія не дала ніяких пояснень.

Денікінці зривають синьо-жовтий прапор на українському посольстві і заарештовують українського посла Боржинського. Це був перший державний заколот на Кубані, українсько-кубанська злука фактично була скасована Денікіним. На Кубані і в інших районах почалися українські погроми та антиукраїнські провокації.

На виборах головою Кубанського Уряду замість Бича обирають ставленика Денікіна лінійця Сушкова. Але вже 5 травня 1919р. уряд Сушкова йде у відставку ,яка була прийнята військовим отаманом Філімоновим.На голову уряду обирають чорноморця П. Кургановського.

Ця перемога українців Кубані була зустрінута денікінським терором. В ніч на 8 травня 1919р. полковник Карташов організував невдалий замах на члена Ради П.Макаренка. 13 червня 1919 р. у Ростові-на-Дону було вбито М. Рябовола, який сюди прибув для того, щоб узяти участь у конференції зі створення Південноросійського Союзу.

Зазнаючи поразки від Червоної армії, Денікін всю лють виливає на кубанцях. У перших числах листопада Покровський робить заколот, оточивши приміщення Ради військом та технікою та вимагаючи видати 33-х незалежників-членів Ради. Потім він скорочує список до 12-ти чоловік.

6 листопада 12 членів Ради, чорноморці, здаються - Кулабухов, Безкровний, І. Макаренко, С. Манжула, Омельченко, Балабас, Воропінов, Фоськов, Роговиць, Жук, Підтоплений, Гончаров.

7 листопада 1919 р. Кулабухова було повішено, на його груди почепили табличку з написом: "3а измену Родине и казачеству".

В цей день генерал Врангель вітав у приміщенні Ради очищення Кубані від самостійників. Відомі політичні діячі та найвідданіші патріоти Кубані були знищенні фізично і політично. Кубанські козаки відвернулися від денікінської армії та від утвореної маріонеткової Отаманської Ради.

17 березня 1920 р. Катеринодар був узятий більшовиками.

Оцінюючи діяльність СКНР, треба визнати, що на Кубані багато в чому визначилося майбутнє незалежної України. На думку останнього прем'єра республіки Кубанський Край В. Іваніса, нерішуче ставлення українського уряду Скоропадського до політичного об'єднання з Кубанню врятувало Добровольчу армію.

Коли б гетьман використав пропозицію Кубані і негайно втягнув її на будь-яких умовах в орбіту політичних українських дій, то напевно були б позитивніши наслідки боротьби з більшовиками.

Досягти цього ж було не важко. У розпорядженні гетьмана була дивізія ген. Натієва, яку без великих труднощів можна було перекинути на Кубань. Остання ж при мобілізації посилила б українську армію на 200000 добрих козаків. Таке рішення змусило б Добрармію створювати фронт за Волгою чи в Сибіру. У всякому разі не було б потреби як Україні, так і Кубані боротися ще й з Добрармією.

При цій комбінації прибулі представники Антанти мусили б допомагати Україні та приєднаним до неї краям ,а не Добрармії, якої б тут не було. Та чи не найголовніше ще те, що відновилася б традиція єдності Кубані з Україною.

Ця ж перспектива зберегла б українські землі від голоду й інших радянських тортур, які коштували 15 мільйонів загиблих різного віку і статі. Брак розуміння наведених вище фактів привели не тільки до руйнації Кубані, але й цілої України.

Дмитро Снєгирьов Президент благодійного фонду "Підтримки Українських ініціатив" (Луганськ)

На початку лютого Віталій Загоруйко презентував документальний фільм про Службу безпеки ОУН "Зачинені двері". "Історична Правда" попросила режисера розповісти більше про факти, які він дізнався під час роботи над стрічкою, і показати трейлер фільму.

----------------------------

Після того, як у 1938 році агент НКВД вбив керівника українських націоналістів Євгена Коновальця, стало очевидним – без власної спецслужби організацію винищать. Тому не можна було гаяти з її створенням. І 1939 року ОУН створює Службу безпеки.

З проголошенням відновленої Української Держави 30 червня 1941 року СБ ОУН мала стати національною службою безпеки. Тому створювали її хоч і "з нуля", але дуже старанно підбираючи кадри. Найкращі шанси мали молоді люди із, щонайменше, неповною університетською освітою.

Шеф СБ ОУН Микола Арсенич – “Михайло”. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

Але мало було знайти людей і завербувати їх для роботи у розвідці – треба було ще навчити їх цієї роботи. Інформацію про методи розвідки, контррозвідки, охорони, маскування, конспірації, ведення допитів збирали "по крихтах", активно запозичуючи досвід інших спецслужб.

Серед них – німецького Абверу – недаремно Микола Арсенич разом із декотрими провідниками українських націоналістів навчався у німецьких розвідувальних спецшколах. У 1937 році виходить один із перших підручників із конспірації, який “ховався” під назвою "Пашні буряки".

Микола Арсенич. Життя і смерть шефа СБ ОУН

Але сталося не так, як гадалося. У липні 41-го за спробу відновити Українську Державу гітлерівці арештовують і невдовзі запроторюють до концтабору Степана Бандеру та разом з ним - майже все вище керівництво ОУН.

Лебедь заміняє Бандеру, а Арсенич стає шефом СБ. Замість боронити нововідроджену державність, Служба безпеки знову пішла у підпілля – ще глибше, ніж решта Організації.

У такій ситуації годі було вижити без чіткої структури. СБ її мала. На чолі – шеф Служби Безпеки. Йому підлягали крайові, окружні, надрайонні, районні та кущові референти. До штату кожної з референтур входили власне референт, декілька слідчих, архіваріус і боївка - збройна сила осередку СБ.

Боївка нараховувала від 2-3 до десятка бойовиків. Це були добірні, ретельно перевірені хлопці. Озброєні щедро і потужно, особливо як на умови підпілля: одним-двома кулеметами, автоматами, пістолетами, гранатами.

Охоронна боївка Служби безпеки ОУН(б) керівника ОУН Західноукраїнських земель (ЗУЗ) Романа Кравчука.  Фото з архіву СБУ

Щоб потрапити в Службу Безпеки, слід було пройти спеціальний вишкіл, де лектори викладали підпільникам спеціальні курси.

До чисто розвідувальних курсів додавали лекції з української історії, елементи політичного виховання. Останнє було неодмінним компонентом навчання для майже всіх членів Організації – від провідника до простого звязкового.

Підручник військової топографії для УПА. 1948 рік (ФОТО)

ОУН створює широку мережу інформаторів, проникаючи у поліцію, допоміжні батальйони, установи окупаційної влади. Наприклад, агент СБ "Кость" працював перекладачем у штабі елітної дивізії СС "Адольф Гітлер".

СБ вдається проводити все більш складні операції - наприкінці 1942 року їй вдається визволити із гестапо, яке тоді розміщувалося у “Тюрмі на Лонцького”, двох провідників ОУН: Дмитра Грицая та Ярослава Старуха.

Боївка Служби безпеки ОУН у Карпатах, кінець 1940-х років

У 1943 радянсько-німецький фронт рушив на захід, і в Служби безпеки з'явився новий небезпечний противник - НКВД.

Першою ознакою його появи став різкий зріст кількості більшовицьких агентів у повстанських підрозділах. Чекісти часто вербували "секретных сотрудников" – так званих “сексотів” – серед колишніх солдатів та офіцерів Червоної Армії, чимало з яких за роки війни вступило в повстанські ряди.

Також активізувалася чекістська агентура, залишена під час відступу 41-го року. Головним методом її роботи стала провокація.

Радянська агентура в націоналістичному підпіллі

Один з класичних прийомів був порівняно простий - за допомогою фотомонтажу до світлин із зображенням повстанців могли додати зображення офіцерів НКВД, а потім підкинути світлину, куди потрібно.

Як наслідок - серед повстанців поширилася взаємна недовіра і підозра у зраді падала на будь-кого. З іншого боку, провали операцій списували на "агентів", що знижувало вимоги до себе самих.

Аби запобігти розвалу підпілля і зберегти кадри, напередодні повернення радянської влади керівництво ОУН вирішує провести "чистку" націоналістичного руху.

Але, як і всяка "чистка", ця, повстанська, виглядала не надто привабливо – під удар своїх потрапляли й невинні люди. Нестача кваліфікованих слідчих виливалася у поспішні несправедливі вироки.

Однак Служба Безпеки працює над власними помилками – основну вагу перенесено на скрупульозну слідчу роботу. За наказом Миколи Арсенича відшукували всі старі та нові підручники зі слідства, карного розшуку, щоб на їх основі створювати власні методичні посібники для вишколу слідчих кадрів СБ.

Масштаби чисток СБ ОУН. На Волині страчено 889 із 938 підозрюваних

До наявних інструкцій додаються нові: як провадити слідство, допитувати, збирати інформацію, зберігати документи. І звісно ж - детально вивчаються методи роботи основного і єдиного противника.

НКВД ж працює вельми вигадливо. У протиборстві з повстанським рухом вона пустила в хід свою наймайстернішу і найжорстокішу провокацію - так звані легендовані проводи, легендовані повстанські загони та агентурно-бойові групи.

Під виглядом підпільників енкаведисти пересувалися Західною Україною, заманюючи в пастку справжніх учасників визвольного руху або під виглядом повстанців знищуючи села та вбиваючи їхніх мешканців.

Агентурно-бойова група, Станіславська [Івано-Франківська] область. Початок 1950-х рр. Фото з архіву СБУ

Підпільників намагалися захоплювати живими, щоб вивідати відомості про керівників, паролі, явки, структуру організації, методи боротьби. Хоч краще було сказати "вибити" – допитуючи їх, засобами не гребували: тортури, обман, шантаж – в хід ішло все.

Одним з винаходів чекістів була так звана "бочка": коли по дорозі з одного місця в інше на машину з вязнем нападали "повстанці", які "визволяли" бранця і забирали його з собою. Далі його починали розпитувати про обставини слідства, одночасно вимагаючи довести, що він справді є оунівцем.

Будучи впевненою, що справді знаходиться серед своїх, людина розповідала все. А потім її знову "брали в полон" і після цього розкривали страшну правду. Багато хто не витримував такого і ламався назавжди.

Як МГБ перевдягалося в УПА (документ)

По завершенню Другої світової війни радянська влада мобілізувала проти націоналістичного руху величезні сили. Він фактично став для неї "третім фронтом", "війною після війни". У кожному райцентрі, більш-менш значному населеному пункті розмістили гарнізон. Оперативно-чекістські групи перебували у постійній бойовій готовності.

За таких умов УПА та ОУН перейшли до тактики боротьби дрібними підрозділами з використанням замаскованих укриттів – так званої "бункерної війни".

Основною тактикою став терор проти представників влади, комуністичних активістів, співробітників спецслужб та сексотів. У цій схемі опору важливе місце відіграла СБ. Вона проводить розвідку й контррозвідку, охороняє керівників, забезпечує їх безпечний перехід з однієї місцевості в іншу.

Cхема криївки, в якій намагалися захопити (живим не вдалося) шефа СБ Арсенича. Архів СБУ

Служба безпеки ОУН здобувала відомості навіть про вищий керівний склад радянських правоохоронних органів: ще восени 1944 року в одній із криївок чекісти захопили досьє на заступника наркома внутрішніх справ України генерала Тимофія Строкача.

Там були зазначені його особисті звички та звички його співробітників, а також план робочого кабінету і маршрут пересування. А у 1946 році на Волині СБ вдалось навіть організувати напад на кортеж Микити Хрущова – тодішнього голови Ради міністрів УРСР.

Змагання СБ ОУН і радянської влади продовжувалось аж до кінця 1950-х років. Півтора десятиліття успішно протистояти одним із кращих спецслужб світу та надпотужній радянській системі – непогано для ентузіастів-аматорів-самоучок…

Запрошуємо вас переглянути фільм "СБ ОУН. Зачинені двері" на 5 каналі в неділю 19 лютого  (в двох частинах, перша о 16-35, друга одразу після новин о 17-05).

Віталій Загоруйко Режисер. Автор фільму “Служба безпеки ОУН. Зачинені двері”