«Розбити російський месіянізм – це значить не тільки відкрити семафор для експреса радісної творчости, який вітром свого руху почне дісну весну народів, але й  звільнить московську молодь від вікових забобонів великодержавности.» (М. Хвильовий,  «Україна чи Малоросія?» твори в п’ятьох томах, т.ІV, 1926, ст.413) 

        Нещодавно виповнилося 330 років від дня народження Феофана Проковича - це одна з нагод, щоб пригадати на тлі ціє ївизначної і суперечної за характером постаті та задуматись над тим, як то наші земляки докладали своїх зусиль до створення з початку царської, а згодом  комуністичної російських імперій. На цю тему є доволі багата література, її не спосіб перечислити в одній статті, як рівно ж не спосіб перечислити всіх тих, які по своїй і не посвоїй волі будували імперію зла.

 Імперію як першу, так і другу, яких найяскравішою рисою проявлялася жорстокість як масове і систиматичне та хворе безумство. Через жалюгідний російський імперіалізм і спрагу панування над іншим народом та поширення своєї території розпочалася вже декілька століть трагедія нашого народу. Минають віки, міняються державні системи і наростають нові покоління, а це імперське безумство ніяк не зупинити. Нема нічого дивного, що кращі сини українсїкого народу костеніють перед ганебними вчинками, які безустанно отримує наш народ від шовіністично настроєних т. зв. великоросів. 

 До цього часу ніхто не склав докладного реєстру, скільки визначних українців в усіх ділянках науки, духовно-культурного, мистецького та релігійного життя піднимали рівень культури в нашого північного сусіда. Всі ми повинні ці правди доглибно  пізнати і засвоїти не лише для себе, але їх конче треба переповідати світові.

 Після Переяславської угоди було переселено чимало українських діячів, таких як Єпіфаній  Славинецький, Арсеній Сатановський, Семеон Половєкий, Інокентій Ґізель, Лазар Баранович та ін., в далеку Росію, щоб вони там піднимати культурно-освітню роботу. Росії головною метою йшлося, щоб вбити національну свідомість українців і знистити усякі джерела, які цю свідомість породжують.

Тому вони дуже хитро заманювали за допомогою найрізніших методів до переселення провідних діячів в глибину Росії.   Для прикладу погляньмо в релігійне життя російської імперії приблизно середини XVIII століття. Важко повірити, але у тому періоді імперською церквою Росією в більшості керували українці. Зі 127 архієреїв, які в 1700-1762 рр. займали російські кафедри, 70 були українцями, 47 - росіянами, решта - представниками інших національностей. В жовтні 1700 р. помирає патріарх Адріан. Цар не дозволяє обрати нового церковного настоятеля, натомість призначає на патріарший пост українця Стефана Яворського (до речі, галичанина за походженням).

 Уродженець Яворова під Львовом, Стефан Яворський став де-факто Московським патріархом, в руках звичайно царя. Після його смерті патріархії вже не було - залишився тільки Синод.  Патріаршество було скасоване Петром I. Щойно титул «Патріарх Московський і всієї Русі» прийнятий був остаточно в 1943 році і його очолив Сергій за пропозицієюЙосипа Сталіна і надано йому титул  Патріярх «Московський і всієї Росії». Заміна Росії на Русь в титулі Патріарха пов'язана з тим, що з виникненнямСРСР під Росією офіційно розумілася тільки РРФСР, тоді як юрисдикція Московської Патріархії тягнулася і на територію інших республік Союзу.

 Пам’ятаємо, як то РПЦ при вспівпраці НКВД в 1946 р. на псевдо соборі у Львові ліквідувала УГКЦ. Зрештою, Російська  церква як в минулому, так і в сучасному була і залишається інституцією і послушним знарядям іперії і виконує вона місію політичну, а не релігійну. Типовим прикладом може послужити сучасний Мословський Патріарх РПЦ Кіріл (Гундаєв), який наосліп реалізує вказівки, отримані від керівництва з Кремля. 

 Коли говоримо про прислужництво, то серед іншого треба назвати імперського канцлера Олександра Безбородька, дипломата і міністра внутрішніх справ, особистого друга Олександра І-го Віктора Кочубея та  відомого церковного і громадського діяча, письменника та феноменального проповідника і педагога - Феофана Прокоповича, який на початку своєї кар’єри так як і Петро Могила, намагався працювати на добро свого народу і згодом заломався і пішов на службу імперії, при тому погасивши до певної міри в собі іскри свого великого таланту.

 Важко знайти таку галузь науки, в яку б особливо в першій половині свого життя Прокопович не зробив би свій помітний внесок. Вистарчить назвати математику, фізику, історію, геометрію, філософію, богослов’ю, реторику, етику, педагогіку, літературознавство і так можна перераховувати його колосальний вклад в науку і її розвиток. 

 Тому нам варто ближче познайомитись з цією незвичайноюч а при тому нещасливою  постаттю, якої талант не був вповні використаний на добро свого народу. Народився Феофан 8 червня 1681 р. в Києві і від уродження названий був Єлизаром чи Єлисеєм. В молоденькому віці Єлисей осиротів, і його забрав на виховання до себе дядько по матері Феофан Прокопович, котрий обіймав на той час посаду намісника київського Братського монастиря та виборного ректора Києво-Могилянської колегії.

 Треба зазначити, що Мати Єлисея походила з родуПрокоповичів. Початкову школу хлопець закінчив при Братському монастирі, де він навчався протягом трьох років. Восени 1687 р. продовжував навчання  в Києво-Могилянській колегії. Вчився добре і  після смерті дядька йому допоміг матеріяльно вчитись київський міщанин. Але в коротці Єлисій рішив переїхати з Києва до Львова, а потім до Кракова, де став греко-католиком, прийнявши при цьому ім'я Самійла. Тут, протягом двох років викладав поетику та риторику у місцевій школі, а згодом став її префектом і безустанно поглиблював свої знання. Отримавши від митрополита УГКЦ рекомендаційного листа він виїхав до Риму, де у 1698 р. вступив  на навчання до колегії св. Афанасія, створеної папою Григорієм ХІІІ. Тут протягом 3-х років він студіював риторику, піїтику, філософію, історію, богослов’я і досяг, як зазначається в одному з тогочасних документів, «найвищого успіху серед студентів».

 Слід згадати, що вже тоді Афанасій володів бездоганно багатьма мовами, писав українською, латинською, російською, старослов'янською, німецькою, англійською, французькою, шведською, польською мовами.Його широка полінгвістична культура вражала навіть багатьох викладачів. Цікаво, що  в записах  він послуговувався ім'ям Самійла Церейського тобто вживав справжне прізвище по батькові. Повернувши з Риму до Києва в 1704 р., молодий учений знову без глибшої застанови перейшов у православ’я і взяв собі ім’я свого дядька - ФеофанПрокопович. 

 У Києві він застав небагато вчених, з якими міг би зрівнятися у знаннях. Відтак з 1705 р. Феофан Прокопович - уже став професором Києво-Могилянської академії, де викладав послідовно риторику, філософію, а в межах філософії — фізику, арифметику, геометрію, логіку й богослов’ю. Крім того викладав він дуже цікаво етику. У тому предметі докладно розяснював основні завдання етики в житті людини та  засуджував ряд негативних рис людської поведінки, які негативно впливають на долю і почуття людини. Його глибокі знання педагогічний хист та взірцева реторука ставляли Феофана в найкращі позиції серед вчених. Він разом з таким колективом, як Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Іоасаф Кроковський, Л. Баранович, Г. Кониський та ін. майстерно провадили педагогічно-виховну роботу.

 Однак серед того колективу Феофан досягає  найвище признання серед вчених і він стає префектом, потім ректором, а водночас ігуменом Братського монастиря, до якого академія була приписана. Крім того Прокопович, співпрацював з такими видатними українськими просвітителями, як В. Ясинський та Г.Одорський та багатьма іншими, а в тому співпрацює із вченими зарубіжними із ними обмінювався науковими знаннями, дослідами та педагогічними спостереженнями. У своїх працях Прокопович неодноразово давав відсіч тим, хто сіяв ворожнечу між народами  й робив різниці між християнами. 

Він впроваджував ряд цінних освітніх, релігійних та технічних  реформ, які були спрямовані на покращення умов життя. Надзвичайно багато уваги приділяв філософії і твердив, що філософське мислення, як і мислення взагалі людей науки, має ґрунтуватися не на авторитетах, а на здоровому глузді вчених. Риторику називав «царицею душ» і «княгинею мистецтва» і свої твердження операв на найбільш суттєвих ідеях Арістотеля і античній філософії. Написав визначний твір про філософію, який складався з десяти книг. У кожному розділі вчений  намагався довести і переконати читача, що за допомогою мистецтва слова, можна надзвичайно богато розв’язати складних питань  і пояснити за допомогою красномовства найбільш складні проблеми.

Використовуючи феноменальні знання з реторики він творив свій стиль і свою метафору так у філософії, яй і в риториці. За тим підручником вчилися не лише українські учні, але і зарубіжні, а в тому і використовивався на юридичних факультетах та в судівництві також за межами України. Він також  автор славнозвісного «Букваря», який широко використовивався в педагогіці. Понадто Феофан пише віршований твір у жанрі «трагедокомедії» «Володимир», присвячений запровадженню християнства на Русі-Україні, а також окремі праці присвятив  боротьбі прогресивних, просвітницьких сил з реакційними. При тому в позитивних кольорах змалював постать українського гетьмана Івана Мазепу, звеличував красу  Києва і України. Тим всім звернув на себе царських наглядачів за українсїкою наукою і вони разом з російськими аґентами не лише спаралізували життя вченого, але як закладають окремі дослідники переломали йому націоналїнуй хребет. Від того часу ми помічаємо, що вчений починає працювати за визначеним курсом царської політики, під політичним туском тобто працює за диктатом окупанта і закріплює те, що для України становить глум і  репресії, цього інакше пояснити неспосіб.

Науковий велетень з нестійкою націоналїною свідомістю перетворюється на марйонетко чужих і ворожих ідеологій Україні. Відомо, що в 1720 р. указом Петра І було заборонено друкування книжок українською мовою і цар Петро І провадив твердий курс русифікаційний, цьому курсові не запротестував Прокопович, якого як на іронію цар оголосив своїм радником. Найкраще цю політику й дух імператорів характеризує Шевченко; «Це той Перший, що розпинав Нашу Україну. А вторая доконала Вдову –сиротину… Кати, кати, людоїде…» І цей кат Петро І, з вченого Прокоповича зробив прислужника імперії. За його національне відступництво й покірливість імперії Петро І навіть в 1711 р. призначив на коротко Феофана ігуменом Братського монастиря та ректором Києво-Могилянської академії.

За період читання курсу богослів'я у Киево-Могилянській академії з 1712-го по 1716 р. Ф. Прокопович написав сім трактатів, в яких намагався викласти основні богословські догми. До пояснення природних явищ підходив з позицій наукового експерименту. Він один з перших у тодішній Росії почав використовувати мікроскоп, телескоп. На початку 1716 р. Петро І відкликав Ф. Прокоповича з Києва і переніс його до  до Петербурга, вважаючи що навіть його присутність в Україні звільнює процес русифікаційний.

В Петербурзі Прокопович був використаний до упорядкуваня генеалогічних таблиць російських правителів і підготував все це до друку. Обдарований талант Прокоповича під впливом імперії почав занепадати. Колишмій  ректор Києво-Могилянської академії вчений заставлений бути підрядним Петра І  і займатися не суто науковою справою, а виконанням примх імператора. До такого рівня знизився, що 1718 р. на суді над цесаревичем Олексієм заставлено Прокоповича виголосити «Слово о власти и чести царской», в дусі проімперському і він послушно це  зробив. За цей виступ був він звинуваєений духовенством у боговідступництві. Почалася проти нього боротьба, яка тривала майже  до кінця життя Феофана. Останні роки Прокопович використав на опрацювання церковно-богословських трактатів і реформ, писав публіцистичні статті, підручники, редагував переклади, готував передмови, опрацьовував історичні довідки тощо. Написав за наказом  працю  «Духовного регламенту» (1720) в якій намагався обгрунтувати не лише світську владу, але й духовну. Опрацював також публікацію сперту на Овідія, Ціцерона, Таціта, Плінія, Тіта Лівія, Плутарха та ін. в якій  доводив, що римський імператор носив титул первосвященика і тому християнські государі мають стояти на чолі церкви тобто церква має стати трансмісією влади.

Після смерті Петра І в 1725 р. Феофан втратив свого пана якому так з собачою вірністю  служив. Почався для нього період переслідувань і частинно публічних зневаг. Як людина яка втратила свою націоналїну гідність, він знову почав шукав пітримку в цариці   Катерини ІІ, яка з ласки його призначила  новгородським архієпископом, а у липні того ж року у Троїцькому соборі вона всенародно оголосила його віце-президентом Синоду. Прокопович хотяй виявився талановитою постатю, але за характером дав себе пізнати як людина слабка в національною розгубленою свідомостю. Податна у цій складній епосі не лише міняти релігійні конвесії, але і духовно-національні цінні переконання. 

Тому своїм життям заслужив собі на таку гнебну долю - прислужника. Роздумуючи над долею України в російській займанщині і підбиваючи підсумки сказаного, мені мимоволі приходять на гадку слова умираючого М. Гоголя із «Записок божевільного» «Ні, я більше не маю сил терпіти. Боже! Що вони роблять зі мною! Вони ллють на мою голову холодну воду! Вони не чують, не бачать, не слухають мене. Що я зробив їм? За що вони мучать мене? Чого хочуть вони від мене бідного? Що можу я дати їм?... Рятуйте мене! Візьміть мене! Дайте мені трійку бистрих як віхор коней! Сідай мій ямчику, дзвони мій дзвіночку, скачіть коні, і несіть мене з цього світу!  Он небо клубочиться перед мною, зіронька сяє в далені… Чи не дім то мій синіє в цій далені? Чи не мати моя сидить перед вікном? Матусю рятуй твого бідного сина!... Немає йому місця на світі!». Так внутрішньо мучило передсмертне почуття Гоголя, нагадувало йому долю сина Тараса Бульби, якого він так майстерно описав. Занепав силою, ця аналогія викликує душевні драми всім тим, які пожертвувасли свій талант не вповністю своїй корінній Батїківщині. Помер також ФеофанПрокопович у Петербурзі 8 березня 1736 р. далеко від рідної землі, серед чужих і Похований у Новгородському Софійському соборі.