Орден першого ступеня отримаю від Президента Тягнибока
- 18.08.12, 20:45
- Алло, Добрий День ! Юрій Васильович Павлюк?
- Да. Кто это ? Что надо ?
- Ви ж є одним із засновників ПП "Маркон", вірно ?
- Ну да.
- Чи можете ви надати інформацію про документи, які
підтверджують правомірність забудови на Замковій ? Ми можемо з Вами
зустрітися, щоб поговорити про це детальніше ?
- Ні, не можете. І взагалі, я рекомендую вам більше сюди не
дзвонити, а то затаскаю вас по судах за втручання у приватне життя.
Хто плювати хотів на історію міста, гучні заяви мерії "не дамо в образу святиню" та й на гіркий досвід Ріната Ахмєтова. "Свідомо" вирішило з`ясувати, хто у варварський спосіб почав будувати готель на Замковій горі - пам'ятці містобудування та археології. Пошук привів до професійного податківця.
Як відомо, забудовником Замкової гори є ПП "Маркон". Витяг із державного реєстру дав наступних засновників: Юрій Павлюк, Василь Павлюк, Віталій Гетьман, Валентина Гетьман, Галина Павлюк та Юлія Павлюк.
Логічно було припустити, що йдеться про родину високопосадовця - це їхня практика записувати в засновники родичів, залишаючись самим в тіні. Дзвінки по телефонам та поїздка за адресою, що була вказана при реєстрації, вивели на Валерія Васильовича Павлюка. Самого його в засновниках якраз немає. Але всі вони ним поєднані: дружина, брат, батько і мати, тесть і теща.
Ким є Валерій Васильович? Офіційні інтернет-сторінки податкових адміністрацій та дзвінки їм дали наступні дані. Валерій Павлюк працював начальником податкової Дніпровського району. Далі став заступником начальника податківців усього Києва. Знову повернувся на посаду головного районного податківця - цього разу у Шевченківській район. Цього року працював помічником першого заступника начальника всієї Державної податкової служби України Андрія Головача. До минулого тижня на сайті був його графік особистого прийому громадян.
Але їх Павлюк в податковій вже не приймає. У відділі кадрів служби "Свідомо" повідомили - він звільнився. Ми представилися як знайома з Івано-Франківська, тому співрозмовниця додала: "Взагалі то зараз Ви з ним контакт не знайдете, бо, здається, він за кордоном".
Вже колишні сусіди, зі свого боку, повідомили, що у кінці липня сім'я Павлюків продала свою квартиру на вулиці Урлівській.
Дзвінок брату закінчився погрозою "затаскати по судах".
Варто зауважити: статутний фонд "Маркон" - 34 000 000 гривень. І це не єдине підприємство родини Павлюків. На колишню домашню адресу пана Валерія також зареєстроване ТОВ "Апрайз компані", яке займається побудовою нерухомості для продажу або оренди.
У Севастополі 28 липня 2012 року в урочистій обстановці за участі місцевої влади і командування ВМС ЗС України, відкрили військово-морський музей «Михайлівська батарея». Відкриття військово-морського музею приурочено до Дня Війського-Морського Флоту Російської Федерації, який у СРСР і в Російській Федерації завжди святкували і святкують в останню неділю липня кожного року. Цього року це святкування припало на неділю 29 липня.
Особливістю цьогорічного свята є спільне його відзначення Чорноморським флотом РФ та Військово-Морськими силами України. Українські Військово-Морські Сили, як видається, ніколи не мали сталої, твердої позиції стосовно дати заснування українського військового флоту і святкували то у квітні то у серпні, то як прийдеться.
Так мучились ВМС ЗС України, «Як паралітик той на роздорожжю», аж допоки раптом, на Двадцять першому році Української Незалежної Держави, та через двадцять років після створення організаційної групи ВМС України, Президент України Віктор Янукович видав Указ, котрим зобов’язав святкувати День ВМС разом (спільно) з Чорноморським Флотом Російської Федерації. Вони ж у нас займають і землю і водну гладь і об’єкти нерухомості, і хоча у Києві кажуть то все наше, але росіяни ведуть себе у Севастополі, як у себе дома.
Наглядно це демонструє військово-морський музей «Михайлівська батарея». Якщо для експонатів Чорноморського флоту РФ тут відведено 90% музейної площі, то для ВМС ЗС України «орендатори» виділили аж 10 % тої площі (один короткий фланг батареї)..
Експозиція росіян починається з 1783 року «времен Очакова и покоренья Крыма». Експозиція ж українських військових моряків з якогось дива починається лише з квітня 1992 року, зі створення орггрупи ВМС України. Чим наше (?) командування дуже гордиться. Але, й навіть тут музейна експозиція чомусь зовсім замовчує про одного з Командувачів ВМС ЗС України, а саме, про віце-адмірала Безкоровайного Володимира Герасимовича, найпотужнішого головнокомандувача ВМС України.
За такого підходу до власної історії видно, що нікого з керівництва Міноборони, навіть тих, хто опікується військово-патріотичним вихованням, не турбує те, що українські військові морячки не знатимуть ні власне свого роду, ні історії нашої морської звитяги, або з якого такого дива військовий корабель назвали «Гетьман Сагайдачний»? Про це мова у статі.
У місті Севастополі на північному березі Севастопольської бухти, на мисі, що виступає на південний-захід, ще у 1794 році для захисту входу в бухту була збудована земляна батарея № 2. У 1806-1808 батарея була перебудована у формі неправильного чотирикутника, а в 1843-1845/1846 за проектом інженера-полковника ГУСТАВА ФЕЛЬКЕРЗАМА1 на місці земляної батареї № 2 була збудована двоповерхова мурована з тесаного вапняку батарея другої лінії оборони Севастопольської бухти. Будівництво завершили у 1846 році. Батарея збудована у вигляді букви «С» – головний фасад повернений до моря, і два коротких фланги. Довжина батареї з флангами 205 метрів, висота від фундаменту 10 метрів, товщина зовнішніх стін 1,8 метра. З пагорба батарея була захищена оборонним муром і ровом.
До 1846 року назва цього об’єкту – Михайлівський форт. Після 1846 – Михайлівська батарея.
В переддень Кримської війни (4 жовтня за старим стилем 1853-1856 рр.), та 349 денної оборони Севастополя в 1854-1855 роках на батареї було 77 гармат. Батарея, майже не брала участі у боротьбі з англо-французьким флотом, що бомбардував 5.10.1854 року місто. У жовтні 1854 року на батареї розмістили хворих і поранених, які були переведені із морського шпиталю. Загальновідомо, що саме українці складали переважну більшість захисників Севастополя у 1854-1855 роках.
Ось найвідоміші з українців, хто прославив Севастополь під час 349 денної оборони міста: Петро Кішка, Гнат Шевченко, Федір Заїка, Михайло Маришок, Павло Головинський, Іван Дем’яненко, Микола Зінченко, Дмитро Горленко, Петро Даниленко, Семен Буденко, Андрій Гиденко, Макар Шульга, Корній Мітченко, Іван Димченко, Роман Журбенко, Василь Чумаченко, Микола Пащенко, Михайло Кузьменко.
Але у військово-морському музеї ВМС ЗС України Ви про це, не дізнаєтесь.
Опівдні 27 серпня 1855 року розпочався другий штурм Севастополя і до вечора князь Горчаков2 віддав наказ залишити Південну сторону, підірвавши порохові льохи й затопивши кораблі, що залишалися на рейді. Евакуація на Північну сторону пройшла спокійно, оскільки англійці і французи вважали, що місто заміноване. 28 серпня 1855 року росіяни зайняли оборону на Північній стороні, а 30 серпня союзники увійшли в зруйноване і спалене місто.
Кривава трагедія під Севастополем підійшла до свого фіналу. Всього за час облоги союзники втратили, не рахуючи хворих і померлих від хвороб, 71 000 осіб. Втрати російських захисників (й українців), за офіційними даними, склали 102 000 солдатів і офіцерів.
Після закінчення Кримської війни батарея втратила своє бойове призначення і в кінці XX-на початку XX століття слугувала складом і казармою для 7-ї і 8-ї рот 2-го батальйону Севастопольської фортифікаційної артилерії.
Під час Першої світової війни 29 жовтня 1914 року німецький лінійний крейсер «ГЕБЕН» і крейсер «БРЕСЛАУ» йдучи за тралами двох турецьких міноносців «ТАШОС» і «САМСУН», 10 вузловим ходом підійшли до Севастополя обстріляли порт, російські кораблі і берегові бази з дистанції 14 000 метрів (75 кабельтових). Російська фортифікаційна артилерія не стріляла на таку відстань.
«ГЕБЕН» наближався до Севастополя вздовж берега з північного боку. Під прикриттям сльоти й туману він підійшов близько і берегові батареї відкрили по ньому неприцільний вогонь з дистанції 7 800 м. «ГЕБЕН» відкрив вогонь із гармат головного та середнього калібру, він знаходився на відстані 7 400 метрів (40 кабельтових) від входу в Севастопольську бухту, де стояв весь Чорноморський флот , чомусь не готовий до виходу в море. Кораблі були розташовані на рейді, на бочках у дві лінії, це заважало їм відкрити вогонь у відповідь.
«ГЕБЕН» розстрілював російський Чорноморський флот протягом 17 хвилин з дистанції 7 800-11 800 метрів (42-64 кабельтових), німці випустили 47 снарядів калібру 280 мм і 12 снарядів калібру 150 мм. Він розпочав обстріл з Костянтинівського форту, це західніше Михайлівської батареї. Обстріляв снарядами військовий шпиталь, вугільні склади, залізницю і Корабельну сторону Севастополя. Два снаряди попали в берегові батареї.
Командування Чорноморського флоту, заскочене зненацька (?) «несподіваним» бомбардуванням головної бази флоту Севастополя, погано орієнтувалось в обстановці. Вдень 29 жовтня 1914 р. командуючий Чорноморським флотом вице-адміралЕбергард3 все ж вивів основні сили флоту (5 лінійних кораблів, 3 крейсера і декілька міноносців) в море для пошуку «ГЕБЕНА» і «БРЕСЛАУ». Після тривалого крейсерства в південно-західній частині Чорного моря основні сили флоту повернулись в Севастополь, так і не віднайшовши німецьких крейсерів. Тож, набіг турецько-німецького флоту на російські порти на Кавказькому узбережжі, в Криму на головну базу Чорноморського флоту, пройшов безкарно. «ГЕБЕН» і «БРЕСЛАУ» пішли в Босфор.
Маємо зауважити, що за усіх часів Російської імперії Чорноморський флот традиційно комплектували вихідцями з України. Там служили уродженці Таврійської, Херсонської, Подільської, Катеринославської, Київської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Волинської та Холмської губерній. Це підтвердив свого часу адмірал Олександр Колчак4, який з червня 1916 року командував Чорноморським флотом, а перед тим служив на Балтійському. Ось його слова: «Офіцерство і матроси на Балтійському і Чорноморському флоті розрізнялися головним чином за місцем народження: ті, що жили на півдні, йшли на південь, ті, які були з півночі, йшли на Балтику». А ось уривок із промови командувача Чорноморським флотом адмірала Олександра Колчака на Пушкінській площі міста Севастополя у квітні 1917 року. Перед багатотисячними колонами маніфестантів він сказав: «Мені випала честь говорити з українцями, що зібралися тут заявити про своє існування, наочно його засвідчити. Чорноморський флот, керувати яким маю за честь, на 90% складається із синів цієї нації. Я не можу не вітати українську націю, яка дала мені найліпших моряків, які тільки є у світі».
Але у Військово-морському музеї у Михайлівській батареї ви цієї цитати не знайдете. Там лише є портрет О. Колчака, на тій половині батареї, де експозиції Чорноморського флоту РФ.
Та крім Олександра Колчака, за часів Української Народної Республіки Чорноморським флотом командували:
Командувач Чорноморського флоту УНР:
22 — 30 квітня 1918 року — Михайло Саблін, контр-адмірал.
Керівники Морських сил Чорного моря (у Новоросійську):
30 квітня — 4 червня 1918 р. — Михайло Саблін, воєнмор.
Командувачі Чорноморського флоту Української Держави:
30 квітня — 10 червня 1918 р. — Михайло Остроградський, контр-адмірал6
10 червня — 14 грудня 1918 р. — В’ячеслав Клочковський, контр-адмірал.
Командувачі Чорноморського Флоту УНР (за часів Директорії):
14 грудня 1918 — квітень 1919 рр. — В’ячеслав Клочковський, контр-адмірал.
9 квітня — 24 квітня 1919 — Михайло Білинський, військовий міністр (та командувач Приморським фронтом, відповідно до наказу «Про організацію Військово-Морських Сил на побережжі Чорного моря»).
24 квітня 1919 — квітень 1920 — Микола Злобін, міністр морських справ УНР.
20 квітня — листопад 1920 року — Михайло Остроградський, контр-адмірал, Начальник Морських сил УНР.
В 1920-1930-х роках приміщення Михайлівської батареї використовували під склад.
Під час оборони Севастополя 1941-1942 рр., у другій половині червня 1942 року на батареї був створений опорний пункт. Його захищали бійці і командири 110-го зенітного артполку ППО ЧФ, берегової батареї № 102 і авіаційних частин під командуванням капітана Р. Хайрулліна. Три доби гарнізон Михайлівської батареї відбивав атаки противника і за наказом командування евакуювався в ніч на 24.06.1942.
Але про добре відомого нам героя-українця віце-адмірала Пилипенка Володимира Степановича, Героя Радянського Союзу, учасника оборони Севастополя, в військово-морському музеї – ані телень. Чому так?
То ж знову повертаємось до питання – чому історія українського військового флоту в військово-морському музеї починається з 1992 року?
Запорізькі козаки ходили Чорним морем на Трапезунд, Босфор, брали Кафу, ще тоді коли Московське князівство лише завойовувало Казань. Навіть поверховий погляд на історію українських моряків дає багато фактів, які навівають сумні роздуми про міру патріотизму тих, хто відповідав за організацію військово-морського музею у Севастополі.
Керували морськими походами часів Давньої України-Руси:
Командувачі морськими походами часів Запорозької Січі:
Богдан Мороз, голова Конгресу українців Севастополя
Для початку слід сказати про деякі особливості побудови фракції Партії регіонів за останнє десятиліття. Починаючи із 2002 року, коли ПР брала участь у виборах у межах провладного блоку “ЗаЄдУ”, і завершуючи періодом після президентських виборів 2010 року дана парламентська структура будувалася за нескладним принципом: основних обираємо, а інших – докупаємо.
Відповідно, із кожним наступним парламентським “призовом” у рядах регіоналів опинялися“перебіжчики”, котрих необхідно було якось “прилаштовувати”. Відповідно, можемо виділити “три призови” перебіжчиків до Партії регіонів: 1) 2002 року, коли в рядах ПР опинилися колишні “нашоукраїнці” Макеєнко та Стоян; 2) 2006 року, коли здійснювалося активне формування “парламентської коаліції”; 3) 2010 року, що став наймасовішим та привів у ряди регіоналів багатьох грошовитих “нашоукраїнців” та “бютівців”.
Загалом, це величезна кількість людей. Частина з них йшла “в нікуди”, але багато хто зміг закріпитися і зайняти певне положення. Варто згадати і І. Богословську, і про В. Олійника, котрі змогли стати головними спікерами нинішньої ПР.
На даний момент кількість “політичних легіонерів” у рамках ПР досягло вже критичної позначки.
Місце в партійному списку знайшлося і для колишнього “помаранчевого міністра” Ю. Поляченка, і для кандидата в президенти, що 2004 року підтримав В. Ющенка – А. Кінаха, для І. Богословської, яка того ж 2004 року розповідала всім по телебаченню про “жахіття донецьких”, для О. Зарубінського, що створював у НДП “демократичну платформу”, щоб протидіяти кандидату Януковичу, для довіреної особи кандидата В. Ющенка у 197 окрузі – В. Олійника, для обраних від НУНС та БЮТ депутатів О. Горошкевича, М. Баграєва, Є. Сігала, А. Веревського, Т. Васадзе, В. Хмельницького, депутата 5-го скликання від СПУ В. Полякова, депутата, обраного 2006 року за списками НУНС - О. Волкова, депутата Київради, обраного від “Блоку Черновецького”, - Л. Мельничук.
Не можна забувати і про “висуванців” від “Сильної України”, яких у списку небагато, але які є досить темними політичними суб’єктами. Дудка В., Шаблатович О та Фабрикант С.
І це лише згідно до передвиборчого списку. Візьмемо, наприклад, перші 80 кандидатур, які висунула ПР.
У цій нескладній схемі помаранчевим позначені колишні активні “борці з ПР” та депутати від БЮТ та НУНС. Жовтим – “старі перебіжчики” (початку ХХ ст.) а також вихідці з “Блоку Черновецького”. Зеленим – “емігранти зі споріднених структур” (“Сильна Україна”, Народна партія, СДПУ(о)), які раніше проти ПР не виступали. Не важко порахувати, що лише екс-помаранчевих цілком вистачить, або створити невеличку фракцію в 15 осіб.
А якщо згадати про мажоритарні округа. Звісно, переліку тамтешніх кандидатур від ПР ще публічно не оприлюднено, але вже зараз видно, що у фракцію ПР у наступному парламенті“намічені” діячі штибу Борисова, Писаренка, Гереги та Довгого.
Таким чином, ПР (Партія регіонів) стрімко перетворюється на ПР (партію ренегатів), що, звісно, не є чимось випадковим.
На перший погляд, ми спостерігаємо логічне завершення еволюції вітчизняного феодалізму у напрямку абсолютизму, за якого “все замкнено” лише на одну персону.
Депутат у такій системі – це лише функція, додаток до картки. Звісно, немає особливого значення, яким буде цей додаток. А перебіжчик набагато зручніший, оскільки не має твердих позицій, а повністю залежить персонально від того, хто його завербував.
Так само як абсолютиські монархії відмовлялися від аристократії на користь найманцям та іноземним гвардійцям, так і нинішня партія регіонів “мутує” у напрямку концентрації об’єднання “політичних гастарбайтерів”, яким байдуже, кому служити, але важливо бути на боці сильного.
Однак подібна стратегія несе у собі певну небезпеку, що може водну мить перевернути з ніг на голову усю існуючу у нас тепер політичну систему.
Якою буде майбутня Рада?
Одне не викликає сумнівів особисто у мене. У ній найбільшу роль буде відігравати “політичне болото”, тобто сукупність політично-індиферентних депутатів, які слугують сильнішому, аби мати преференції. Серед мажоритарників таких буде більшість, адже система з однотуровим голосуванням та конкуренцією між “опозиціонерами”, “ударниками” та “незалежними” виведе не у одному округу на перші місця блідих політично, але заможних бізнесменів, у яких буде“підгодований” електорат (Черновецький-style). Характерно, що “болотяних” кандидатів висуває і сама ПР. Але цікаво, що таких, якими бачили вище, вистачає і у самому списку регіоналів.
Спираючись на ці кадри та на псевдо-опозиціонерів (впередівців, комуністів і т.д.) можна буде створити більшість, яка буде дуже нагадувати більшості епохи Кучми. Тобто слухняні, але жадібні та дуже ненадійні.
Очевидно, спираючись на хронічних зрадників-рецидивістів, регіонали виходять з того, що сила завжди буде на їх боці, а тому зрада буде виключена а змови будуть придушуватися у зародку. Не важко зрозуміти, що подібні припущення є дуже самонадійними та не відповідають розвитку українського соціуму. Соціальна база існуючої моделі управління суспільством є не надто широкою, суперечності у середині правлячого класу – очевидними, а зовнішньополітична ситуація – дуже складною.
Фактично, нинішня парламентська кампанія створює механізм демонтажу нинішньої владної моделі її ж власними руками.
Уявімо собі, що завтра повторюється ситуація, аналогічна 2004 року. Де тоді буде більша частина кандидатів, яких ПР висуватиме в депутати? Хтось дістане з антресолей помаранчеві шалики, хтось – викриватиме “азаровщину”, а хтось – створюватиме “демократичну платформу” у ПР. Навіть достойна кандидатура для цього є – пан Зарубінський, що має великий досвід створення “демплатформ” у партіях влади та розвалу останніх. До речі, поки ще жодна партія, у якій опинявся Зарубінський, добре не закінчувала…
Нехай зараз вони – просто облікові одиниці для отримання карток для голосування, але формально всі вони будуть легітимними “народними обранцями”. І у будь-який момент зможуть зібратися та перетворити власні повноваження у політичні рішення. Приміром, у нову Конституцію або будь-які інші документи. Знову ж таки, 2004 рік це показав у всій своїй повноті. Політичний переворот зразка 1991 року буде у новому парламенті можливим як ніколи раніше, адже ПР, що починаючи з 2006 року була константою, перетворюється на щось аморфне.
Що може за цим стояти? Або керівництво ПР демонструє свою самовпевнену відірваність від життя, закладаючи міну під власне існування. Або це все – результат невидимих для загалу підкилимових ігор, метою яких є зміна владної моделі в інтересах зовнішніх сил, що дивовижно співпадає з ускладненням україно-російських відносин та активізацією “проросійських нафталінових політиків”.
З одного боку – влада активно допомагає політичному проекту “Україна Вперед”, що має у своєму існуванні виразний російський слід. З іншого боку – перетворення ПР та мажоритарних округів на “бухту для ренегатів”. В таких умовах організація державного перевороту буде безпроблемною задачею. Тим більше, за умов солідних капіталовкладень. При цьому, можна використати протестні настрої суспільства як детонатор, парламент – як інструмент, а владу – як об’єкт.
Наша новітня історія знає не один приклад “псевдореволюцій”, коли влада використовувала протестні настрої, та реалізовувала видимість перемін, не змінюючи нічого. “Революція на граніті” дозволила номенклатурі перерозподілити владу між собою. Провал путчу 1991 року дозволив компартійним функціонерам стати капіталістами, олігархами та латифундистами і т.д. і т.п.
Не бачу причин, чому б подібний механізм не використати вчергове. Принаймні, кадри для цього у парламенті будуть.
Я починаю цей текст з великою радістю. Бо що б я далі не писала, якої теми не торкнулася б, – чи то мовної, чи то історичної, чи політичної, – словом, що б я тут далі не писала, я точно знаю, що даю комусь можливість заробити. Я майже роботодавець. Я даю українським тролям шматок хліба.
Не знаю, хто вони, не знайома з жодним, але повсюдно бачу плоди їхньої виснажливої цілодобової праці, впізнаю їхні нескромні сліди, виловлюю уламки ідей і смислів з тих текстів, по яких вони пройшлися танком – друзі мої, тролі.
Я чомусь уявляю їх всіх разом у глибокому підземеллі, вони заступають на службу за індивідуальним графіком, скажімо, доба через дві, ліфтом спускаються в шахту, залишаючи на поверхні землі своє минуле, свої родини, свої переконання і свою совість.
Вони демонструють на прохідній троляче посвідчення, їх супроводять до робочого місця – великого надпотужного комп’ютера, вмикають комп’ютер, вмикають таймер і кричать "Фас!". І тролі кидаються в бій як вовкодави, як гладіатори, як кирпаті мефістофелі.
Вони перекрикуються між собою не відриваючи поглядів від монітора, якось так, наприклад: "Гелп, сайт такий-то, стаття така-то, я в меншості!", або "Хто такий, до курвої мами, Дмитро Вітовський?!".
Але вони, без сумніву, знають, хто такий Дмитро Вітовський. Вони знають все і всіх. Тебе вони знають краще за тебе. У них вже складене на всіх авторів досьє з історією всього колись написаного чи сказаного – ключові слова, штрихпунктирно – і тепер залишається лише вправно жонглювати цими знаннями, обертаючи їх проти тебе ж, сіючи в душу зерно сумніву і вини.
І ти вже не знаєш, хто ти.
І ти вже не знаєш, хто такий Дмитро Вітовський.
Не дай боже потрапити під приціл цих новітніх демонів постсовєцького інтернету. Один раз дослухавшись до їхнього зміїного шепоту, ти вже в сітях, ти піймався, вважай – пропав.
Скільки вони заробляють за коментар? Гривню? Десять гривень? П’ятдесят? Чи може, оплачуються конкретні завдання? Скажімо, затролити якогось політика чи якусь політичну силу, затролити ситу Європу з усіма її знахабнілими іммігрантами чи Америку з її невмирущими спецслужбами.
Затролити тему УПА, затролити тему сучасних політв’язнів, затролити мовний закон, затролити мову, затролити всю Україну так, щоб вона не могла підвести голову з-під мегабайтів інформаційного лайна.
Щоб вже ніхто не розумів, що таке Україна і навіщо вона тут взагалі здалася. Щоб вже ніхто нічого не хотів розуміти, а просто падав собі смиренно хто в летаргійний сон, хто – в деліріум тременс.
Найцікавіше стежити за війнами між самими тролями. Це вже вищий пілотаж, битва титанів. Або робити лінгвістичний аналіз їхніх коментарів. Це я люблю.
Olya0378, наприклад, пише з приводу нещодавніх домовленостей про спрощення візового режиму з ЄС так: "Я проста українка. Мені ця Європа і даром не потрібна. Я маю купу занять в своїй батьківщині. Я не Коломойський чи Пінчук, шоби європами тинятися".
І от тепер мучить мене одне питання. Оля, хто ти? Що означає 0378? Рік і місяць народження чи номер твого посвідчення спецагента ВОТТ – всеукраїнського об’єднання тролів і тролих?
Опустимо інформаційний привід. Опустимо власні імена, це нецікаво. Що залишається? Короткі прості речення і спеціально вкраплені елементи суржику – доказ того, що Оля дійсно проста українка, яка забігла сюди, на хвильку відірвавшись від "купи занять", щоб сказати правду таким самим простим, як вона, і дуже зайнятим українцям.
"Даром" в значенні "задурно" – згідно із моїм мовним чуттям, словечко центрально-східно-українське. "Шоби" в значенні "щоб" – західноукраїнське. Але пробачимо Олі таку дрібну неузгодженість лексики і географії. А от "в своїй батьківщині" – вже цікавіше. Так міг написати лише той, для кого українська не є материнською мовою, але хто вже добре завчив, що треба казати "в Україні", а не "на".
Спрацювала аналогія і з’явилась проста українка, яка "в своїй батьківщині" має купу справ. З простотою, однак, теж не все в порядку. Бо простий українець навряд чи використає літературне і маловживане "тинятися".
Чесно кажучи, простому українцю наразі взагалі не до говоріння. Він вже давно тиняєтьсявсюди, де тільки може, шоби прогодувати сім’ю і шоби діти не ходили босі. Адже "купи занять", в існуванні яких ти переконуєш нас, Olya0378, насправді нема. Принаймні легальних. Принаймні тих, що не принижують людську гідність.
Я тобі, Олечко, навіть більше скажу: настає повна ж..па і незабаром навіть ви, тролі, втратите своє джерело прибутку. Виконаєте останнє завдання і підете з торбами, як всі решта вже пішли. Бо коли немає іншої думки і думки загалом, коли українські гуманітарії (по-вашому, свідоміти) підуть на "стройку" (про що ви так мрієте і мрія ця вже майже збулася), коли не буде ні "всіхів", ні "противсіхів" (так і кортить дописати – одні "псіхи"), коли нарешті на повен ріст встане з могили совок і восторжествує на цій нещасній землі помножений на блатняк "рускій мір", – тоді потреба в тролячій армії відпаде сама собою.
Не буде мене, не буде вас, розумієте? Залишать одного-двох для перестраховки і буде як в сусідній Росії, де тролі реагують лише на слово "Путін". Решта доробляють правоохоронці.
Тому нате, беріть, мені не шкода. Я пишу – ви тролите. Я тролю – пишете ви. Як кажуть, копієчка до копієчки, коментар до коментаря. І всі ми поки маємо що їсти. Тонни тролятини на барвистих тарілках інтернет-сторінок.
Смачного, мої любі підземельні друзі. Проста українко Олечко, "даром" даю. Зустрінемося на "стройці".
Він розповів, що ще у лютому 2010 року між ним і Тимошенко була підписана така угода, але до списку він не потрапив.
"Ця угода була підписана одразу після обрання Януковича президентом, у період, коли багато людей з НУНС ставали "тушками", - сказав Бондар.
"Цю угоду, я ні в кого не просив, мене запросив до себе в кабінет Олександр Турчинов, і у нього в кабінеті я підписав бланк з підписом Тимошенко. Це було їх прохання, тому що їм треба було зберегти деяку кількість людей, які не перейшли на сторону влади", - додав він.
За словами депутата, таку ж угоду підписав також Роман Зварич, але у списку він також не опинився.
Бондар також додав, що пішов у міністри економіки опозиційного уряду за особистим проханням Турчинова. "І була розмова, що всі члени опозиційного уряду мають бути членами наступного парламенту", - зазначив депутат.
"Проти цього категорично виступав керівник фракції НУНС Микола Мартиненко. Він просто сказав, щоб я не йшов", - наголосив він.
"Всі люди, які попали у прохідну частину списку опозиції від НУНС – вони опосередковано чи безпосередньо в різні періоди були опонентами "Батьківщини", або з нею боролися. А людей, які весь цей час підтримували особисто Тимошенко і "Батьківщину" там немає", - заявив Бондар.
"Коли Тимошенко посадили, в мене вже виникли сумніви, тому що я добре знав, хто залишається в керівництві "Батьківщини". Я ще з радянських часів не сприймаю комсомольських функціонерів", - наголосив він.