Про співтовариство

Конкурсне співтовариство для визначення переможця в номінації ЗАМІТКА/ОПОВІДАННЯ. Гасло конкурсу - "НАС багато, МИ різні, але Україна ОДНА!".
В серпні Ми - громадяни України святкуватимемо 20 рiчницю Незалежностi України. Нашу свободу виборювали протягом вiкiв кращi сини та дочки України. Вшановуючи iх пам'ять та на вiдзнаку свята Незалежностi iнiцiативна группа українських юзерiв за фiнансовоi пiдтримки членiв громадського об'єднання "Бiла Стрiла",оголошує конкурс "Україна це МИ". Приймаються роботи авторів, що не просто заявляють про патріотизм і любов до України, а своїми роботами ще й допомагають полюбити нашу Батьківщину. Замітки та оповідання повинні бути тільки авторськими, можуть містити доречні світлини. Гумор вітається.
Свої роботи, не більше ДВОХ, претенденти публікують в цьому товаристві, триває обговорення та ЖЮРІ визначає кращі. Роботи на конкурс приймаються 3 тижні з 00год 01хв. 11 липня по 23год 59хв.31 липня,потім 10 найкращих робіт виставляються на ЗАГАЛЬНЕ голосування, яке і визначить переможця.
Переможець в номінації отримає приз 1000 грн. Також передбачені заохочувальні призи.
Вид:
короткий
повний

Конкурс "УКРАЇНА це МИ"

Украина будет застраиваться по-новому!

Несомненно, прошедший год войдет в историю развития нашей проектно-строительной отрасли как год принятия Закона Украины "Про регулирование градостроительной деятельности". Этот Закон ставит все градостроительство страны на принципиально новую основу, приближающуюся к международным стандартам. Это определенно является его сильной стороной. Однако имплементация нового Закона как правового акта в градостроительную практику требует решения двух групп важнейших проблем, поскольку он, в значительной своей части, не является законом прямого действия.

Андрей Малафеев, глава наблюдательного совета "Институт Городского Гражданского Проектирования" для UBR.UA

Две группы вопросов

Внедрение нового Закона в градостроительную практику требует решения двух групп важнейших проблем. Первая группа вопросов, связана с разработкой нескольких десятков подзаконных актов. Часть из них подлежит утверждению Кабинетом Министров, часть – Минрегионстроем. По сути, речь идет о замене действующих нормативных документов положений, инструкций и т.п. То есть о разработке принципиально новых нормативных актов, обеспечивающих воплощение Закона в жизнь. Задача эта успешно решается.

Что касается второй группы, то здесь просматриваются весьма серьезные проблемы. Речь идет о вопросах, связанных с разработкой новых и корректировкой действующих генеральных планов, а также внедрением принципиально новых, доселе практически не имеющих аналогов в отечественной практике видов градостроительной документации и инструментов регулирования градостроительной деятельности – зонинга, градостроительного кадастра, плана земельно-хозяйственного устройства населенного пункта, градостроительного мониторинга.

Эти документы вместе с генеральными планами населенных пунктов теперь должны прийти на смену главному исходному разрешительному документу – градостроительным условиям и ограничениям (ГУО) застройки земельного участка.

Генеральным планам - бессрочный статус

В прошлом генеральные планы населенных мест Украины рассчитывались на двадцатилетний период. Абсолютное их большинство было разработано в лучшем случае в начале 90-х годов прошлого века без учета современных земельных правоотношений и форм собственности. Что касается полноценного зонинга, градостроительного кадастра и мониторинга, то эти документы и процедуры, в современном понимании, в нашей стране вообще отсутствуют как класс. А делать их надо и, как можно скорей.

В такой ситуации, чтобы не потерять управляемость процессами, Законом предусматривается придать генеральным планам бессрочный статус. А изменение в них вносить не чаще, чем раз в 5 лет. Это, однако, ни в коем случае не снимает с повестки дня приведение действующих генеральных планов к реалиям современных земельных и имущественных отношений. Так или иначе, все генеральные планы в ближайшие годы необходимо скорректировать.

Чтобы оценить масштабы предстоящей в этой области работы, напомним, что сегодня в Украине существует 459 городов, 885 поселков городского типа и около 28,5 тыс. сел.

Учитывая, что финансирование таких работ, согласно Закону, должно осуществляться преимущественно за счет средств местных бюджетов, становится очевидным, что сегодня трудно спрогнозировать реальные сроки их осуществления.

Что же касается разработки и внедрения зонинга, градостроительного кадастра и системы градостроительного мониторинга, то для них еще нужно создать нормативно-методическую и программно-техническую базу, сформировать соответствующие службы на местах, отработать регламенты этих работ. Связанные с этим суммарные затраты пока трудно оценить.

Кадры решают все

Реализация этих задач упирается не только и не столько в проблемы финансовые и организационные, сколько в кадровые. К сожалению, в последнее десятилетие в стране практически развалилась система градостроительного проектирования. Из этой отрасли ушли старые квалифицированные специалисты, а молодые в связи с отсутствием спроса не пришли.

Какие-то кадры еще сохранились в крупнейших городах. Но таких людей определенно нет даже в большинстве областных центров. Их практически нет и в абсолютном большинстве областных и городских управлений или отделов, ведающих вопросами градостроительсва и архитектуры, не говоря уже об уровне сельских административных районов. Так что придется начинать "с чистого листа". Реально оценивая состояние дел можно предположить, что на это потребуется не один год.

В таких условиях, по-видимому, целесообразно сегодня разработать и принять временные переходные положения, обеспечивающие в отсутствие современных генпланов, зонинга, градостроительного кадастра и мониторинга, в большинстве населенных пунктов, системное планомерное регулирование градостроительного процесса с соблюдением духа и буквы нового Закона.

// UBR.ua + 

Коли розум спить

                                                                 Ділися своїми знаннями:

                                                           Це шлях до безсмертя.

                                                                      Далай-Лама

 

Уманчанин Степан Поприхата поспішав додому зануреною в ніч Софіївкою. Повертався від свого друга Сашка, до якого забіг після роботи, аби відзначити народження Сашкового онука. Боягузом Степан ніколи не був, а зайва чарчина приспала здоровий глузд і погнала навпростець, в обхід автобусних маршрутів, кривими парковими стежками, що за кілька кроків губилися у чорному чагарнику. І якби не перші осінні сніжинки, що густо лягали на холодну землю, витягали з мороку й клали під ноги ті стежки – можна було б і зовсім заблукати у величезному парку, в якому зроду не було ліхтарів.

Парк цей, з його фонтанами, статуями і колонами височенних дерев, двісті років тому збудував польський магнат Станіслав Потоцький на честь коханої дружини Софії. Чим і прославив на віки себе, її, а заодно – і невеличке українське містечко Умань, у якому й провів усе своє сорокап’ятирічне життя-буття Степан Поприхата. І хоча ковані паркові ворота вночі зачинялися, Степан, як справжній уманчанин, знав кілька потаємних входів-виходів.

Ледь чутне рипіння снігу під ногами порушувало незвичну для міського жителя тишу. До найближчої дороги, як і до найближчої оселі, було не менше кілометра.

[cut text="Читать дальше"]

З мороку виринув колодязь із решіткою, під яким спочивала підземна ріка Стікс. Щодня нею катали туристів, яким кортіло перебратися з цього світу на той і назад під кормилом міфічного Харона. Та Степан за все своє життя так і не наважився сісти у той човен. Підземелля, навіть парково-міфологічні, навіювали на нього якесь тоскне відчуття самотності. Ніби відкривалась така ниюча пустка в грудях, яку ніщо не могло заповнити – а вона сама тягла в себе душу, чи що там іще, що в людини є…

Степан потупотів ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий сніг. Обійшов ще один колодязь білою стежкою, що пірнула в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пішов уздовж берега.

І тут йому відкрилося дивне, не бачене ніколи видовище.


ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/

Випадки і події, роздуми і дії.

  • 06.08.11, 00:54

Завібрував телефон, номер незнайомий. Не страждаю на манію переслідування, тому слухавку беру завжди.

-Алло.

- Здоров! Ну як ти? - прокричав мені радісний голос, голос підзабутий, але ці інтонації, завжди сповнені нездоровим оптимізмом, безперечно належали моєму шкільному товаришу Арсену. Почути його було великою несподіванкою, адже зі школи ми майже не спілкувались, взагалі востаннє ми бачились 2 роки тому. Я відповів, що все у мене добре, що погода чудова ( другий день стояв кошмарний мороз) і, що я здивований його , Арсена, чути.

-Ага, - дуже втішався голос -  а я не просто так, а у мене справа до тебе.

- Цікаво-цікаво, - а мені і правда ставало цікаво, уявіть: сидиш ти мерзнеш, справи всілякі переробляєш, звичайні такі буденні справи, і тут – вривається до тебе затурканого весняний, чомусь таким він мені видався, голос старого друга. Може тому, що у мене школа асоціювалася саме з цією порою, може ще чому, але накрило щемкою ностальгією, хоч школи я ніколи не любив.

- Йой, то ти забув?

- Що забув? Ти сам як?

-В другу суботу лютого зустріч випускників, сподіваюсь хоч цього разу прийдеш? Ми тут колегіально вирішили, що треба нарешті зібратись повним складом, так що у тебе немає вибору. В цю суботу на 6 вечора біля школи.

- Та в принципі були плани, не знаю як вийде…

- Стільки років не бачились! - перервав Арсен. -  Ну які плани можуть бути?

-Добре, я подумаю, можливо, зміню плани.

- Так би одразу. Тоді до зустрічі, я ще подзвоню.

Ця розмова якось несподівано  перервала попередній хід думок. Річ у тому, що я дійсно ніколи не ходив на ті зустрічі, ні з ким з однокласників спілкування не підтримував, хіба що з Арсеном, і то коли вже було, та й взагалі навряд би мене така пропозиція колись зацікавила. Але тут я чомусь поринув у далекі-далекі спогади, та й згодом не такий вже поганий клас був, але найбільше зіграла цікавість. Вірніше самі по собі однокласники мене мало цікавили, ні з ким із них у мене не співпали інтереси, смаки, переконання, ну словом все те, що людей обєднує, предметом інтересу стала подальша доля всіх цих людей, тепер, звичайно, чужих мені, але ми мали спільне минуле. Словом, мені довелося змінювати плани на суботу.

За тиждень морози майже минули і тепер всюди лежали пишні кучугури чистого снігу, які рясно обліпили шкільне подвіря. Сама школа знаходиться в середмісті на вулиці, що колись в давнину мала назву Графська гора, а тепер назву має іншу, та й взагалі змінила їх немало, але й дотепер більш менш зберігає свій колишній вигляд завдяки ще не знесеним, що дивно для столиці, старовинним будівлям і бруківці.

 

Прийшли, звичайно, не всі, трохи більше половини, я нарахував 16. Ми зайшли в школу, поблукали коридорами, зустріли деяких вчителів. Нашої класної на місці не було, виявилось, вона захворіла, тому ми дізналися її номер, подзвонили, побажали міцного здоровя, передали привіт від кожного і на тому вивалили  на вулицю в пошуках теплого місця і зігріваючих напоїв.

 

Тепер погода й справді радувала, поки ми ходили по школі пішов сніг. Він великими пластівцями неспішно опускався в променях  ліхтарів, а ми так само неспішно пересувалися тихими вулицями. Ті самі люди, ті самі місця – це все занурювало в дитинство, в найкращі його спогади.

 Ми досить швидко знайшли приємну кнайпу, розсілися, почалася розмова, вірніше розмови, всі як  завжди розбилися по компаніях. Говорили про різне: спогади про школу, університети, щось про політику, згадали і тих, хто не прийшов сьогодні. Про когось жодних відомостей не було, кілька однокласниць мали малих дітей і не змогли прийти, ну і особливо відмітили «успішних, що тепер за кордоном». Але вже за чверть години пролунав голос нашої вічної старости Каті, яка запрошувала всіх до спільної бесіди, бо їй всі ми дуже цікаві. Очевидно, цікаво було і більшості присутніх, тому вже за пару хвилин ми почули кілька монологів. Від Лесі Вапняр про роботу, щось там із продажем автомобілів, про дитину і чоловіка, про подорож Європою і купу вражень з тим повязаних, далі трохи розказав Олег Гришин, потім Марта, прізвища вже не згадаю, яка судячи з усього нічим особливо не займалася, але мала  плани на велике майбутнє десь за кордоном, ще був Стас Кириченко, який тепер , як виявилось, працює журналістом і дуже критикує державний устрій з усіма витікаючими. Макс Головнюк, який прийшов з дружиною, говорив як і в шкільні часи коротко і влучно, але повідомлення його полягало в тому, що він  кваліфікований талановитий архітектор вже просто не має сил виживати в цій країні, так що дуже скоро вони  переїдуть в Австралію, і що в кінці кінців він не хоче, щоб його діти росли в такій паскудній державі, як наша. Цю ж тему продовжив і Андрій Кротенко, сказав, що у його родини тут бізнес, але якби не це, він би не вагаючись переїхав в Америку, де  і життя стабільніше, і люди доброзичливіші. Так що він із задоволенням змінив би Батьківщину. Його підтримала й Настя Липницька, мовляв, в «цивілізованих країнах» геть інакший менталітет, а у нас тут суцільні хами і ніякого сервісу, та й дивитись нема на що, її тітка живе в Турині - от там краса і чоловіки італійські не рівня нашим. Потім був ще хтось і ще хтось, казали про перспективи в Москві. Це ставало нестерпним. Я трохи розвернувся від  славного товариства, і на якийсь час просто втупився в стіну. Я був роздратований, ображений,  відчував як під шкірою наростає  агресія до цих людей, образа гидко ширилася по всьому тілу, перекочувалася мязами, підходила до горла. Переді мною сиділо 16 людей, дорослих, переважно успішних недурних і дуже різних людей і всі вони в унісон твердять про те, що наша, що моя країна – гниюча діра, що звідси треба звалити якомога швидше і забути про неї як про страшний сон, що люди тут – не люди, а дика юрба злодіїв, що тут ніколи не було пристойної історії, що тут і дивитись нема на що.

Хтось продовжував розповідати, але зваживши на всі обставини, тобто якщо мене апріорі вважають диким нахабою, я вирішив дозволити собі перебити. Мій голос прозвучав, мабуть, надто гучно, чиясь дівчина навіть ойкнула  від несподіваності. Не згадаю точної хронології, але говорив Андрію, що теж бував в Америці, що так, у них там кращий рівень життя, але чим, чим кращі люди? Хіба  ти колись  зрозумієш їх як нас? Казав Кириченку, що проблема влади, очевидно, починається з його батька депутата. Питав Марту, а чим таким вона хоче займатися за кордоном? Куди вона поїде, які такі у неї таланти, що вона не може знайти їм втілення в рідній країні? Максу казав, що якщо його дитина не виросте в такій паскудній державі як наша, то буде йому чужою, чи він хоче зробити оазис ненависної України в затишній Австралії? Потім довго розпитував перелякану Настю про те, хто тоді я і вона сама, і ми всі тут присутні, якщо за її словами населення України  - «суцільні хами»? Казав, що не був в Турині, але був багато де ще і цілком погоджуюсь, що всюди гарно і пречудово, а чи була вона десь крім  рідного спального району Києва? Настійно радив, ледь не вимагав, щоб вона поїздила по Україні, подивилася і не казала дурниць.  Коли я закінчив, запала незручна тиша, всі якось потупились, так ніби мова йшла про когось за сусіднім столом, чи радше за океаном.

Заговорив Макс:

-Ну, Ян, розумієш, ти завжди був таким націоналістом, не знаю  звідки це у тебе, може виховання… - тепер він вже говорив повільно і не так впевнено - Можливо, ти правий, але тобі трохи простіше, ти дуже любиш Україну, навіть таку…

- А тобі що заважає?

Відповіді не було. Пауза протривала недовго  і розмови продовжилися, але вже на зовсім інші теми і вже не  так жваво. Надій на приємне продовження спілкування не було, я посидів ще хвильку, побажав всім удачі і пішов.

Залишки вечору видалися не надто приємними, важко було переключитися  на щось інше. Я розумів, що погарячкував, але ще гірше було усвідомлювати,  що навряд я комусь щось цим довів, як вже не намагався. Далі було безсоння, а ще далі, вже під сірий ранок сни, ціла низка абсурдних снів, в яких переплелися якісь шкільні контрольні, однокласники теперішні і ті, яким 16 років, наш випускний, який проходить то в Америці, то в Австралії, чоловіки з Турину, які редагують статті про українську політику авторства Стаса Кириченка і багато подібної маячні, яку я, на щастя, не памятаю.

Лише останній фрагмент сну був не абсурдним, навпаки -  символічним: я стою на площі, навколо мене сотні, а може й тисячі людей, всі вони з якимись величезними валізами, клумаками, пакетами. І всі такі замурзані, брудні, постійно сваряться, щось кричать. В повітрі носиться нетерпіння, всім треба кудись їхати. А потім таке враження, що камера, якби це був фільм, відїжджає  вбік і вгору, і я бачу весь цей натовп вже зверху, а він - нескінченний.

 Прокинувшись, я зробив начерк побаченого уві сні, це був обрис мапи України, всуціль заповнений людьми, що сидять на валізах і тримають в руках паспорти і візи, по лівий берег обличчя їхні спрямовані до Росії, по правий – Європи.

       Через Арсена мені вдалося розшукати мейли майже всіх присутніх вчора,  я відіслав їм картинку і прикріпив повідомлення в якому просив вибачення, якщо образив і бажав їм щастя в Україні. Відповіді надійшли тільки від пятьох, але я побачив, що щось мені вдалося  зрушити в серцях цих людях.

 

Про себе.

Мене звати Ян, живу і працюю в Києві, маю 24 роки і радість бути художником, бо те, що я роблю  це інструмент впливу, сподіваюсь, правильного і благотворного. Той сюжет, що явився мені уві сні став одним з елементів виставки, яку планую на  жовтень цього року. Цей проект призначений не для смакування інтелектуальними снобами, він -  для абсолютно різних у всіх відношеннях  людей, яких обєднує тільки те, що вони є українцями. Або ще ліпше – для усвідомлення себе українцями. І саме це усвідомлення є найважливішим, бо Україна це не абстрактне поняття, а єдність людей, які знають, люблять і поважають те, що робить їх однією нацією і відрізняє від інших.

Поки будемо ми -  буде і Україна.

Молитва за Україну

  • 29.07.11, 02:15
   Україно моя, моя рідна Батьківщина! Як боляче, бачити тебе такою. Знищеною та розчавленою. Ти ніби втратила своє останнє дихання и вже не маєш змоги на останній подих. Як боляче відчувати,що ти вмираєш. Як боляче,дивитися на тих,кому давно байдуже на твоє життя і державність. Як страшно заглядати в твої згаслі очі і не мати змоги підняти тебе з колін. Чи за таку державу клали своє життя наші діди і прадіди? Чи за таку незалежність боролися? Чи за таку самобутність покидали родини,сім’ї  і йшли до тилу ворога у самісіньке пекло?Страшно. Страшно уявити,що відчули б вони поглянувши на нас. На нас байдужих і нещирих,зацяцькованих і загнаних, що  добровільно чекають колонізації своєї неньки.

  Хто ми? Чи може ми народ? Чи нація? Ні. Ми середовище для існування і раби забезпечених країн. Ми - відлюддя, сором своєї історії. Ми – вороги своєї єдності і незалежності,своєї державності та культури,історії та звичаїв. Ми цураємося всього рідного,навіть мови,якою захоплюється весь світ. Переписуємо історію на західний манер під впливом більш значущих країн. В наших підручниках викривлений світ, де немає боротьби, нестерпної жаги до волі і незалежності наших пращурів. Немає їх скалічених життів за нашу вільну долю і наші вільні лани. Там лише неправдоподібні факти ,нав’язливі вигадки безглуздих вчених,радих вихваляти інших заради  особистої вигоди. Я озираюсь, і мені страшно,що мої діти можуть народитися вже в чужій,занедбаній країні, якщо така ще існуватиме. Чи невже ми такі сліпі і неуважні,що не помічаємо свого винищення?Не помічаємо,що нас  асимілюють, а ми з того,лише радіємо. Що наші діти виростають, зневажаючи Батьківщину, а любов перетворюється на  фашизм. Та невже ми не вміємо по-справжньому кохати рідну землю? Невже єдиний прояв нашої «любові» - це винищення інших? Не вірю!І буду кожному заглядати в обличчя,що б пересвідчитися у цьому. Не вірю! Я вчила іншу історію, де тисячі людей полишали домівки заради вільного подиху своєї країни,де народжувались таланти,якими і досі пишається весь світ, де слово воля викарбувано на головному тлі держави,де прапор поєднує лани з чистим небом,а людські душі з істиною. І навіть, попри те,що я народилася не в самостійній Україні, а на теренах нищення її національної  свідомості,я ніколи не визнаю, твоєї смерті Україно! Не визнаю і те,що в гонитві за владою, жадібністю до грошей і підлабузництвом до заможніших країн,ми втратили найцінніше - свою гідність.

Подивіться! Нас вже давно немає як держави. Україна існує лише на глобусі. Існує як смітник, на який Європа викидає свій непотріб. Як смітник на якому ще досі квітнуть троянди із талановитих вчених, письменників, винахідників,спортсменів і вчителів. І весь світ навколо не може збагнути як в таких умовах, можна добиватися успіху,як можна просто ставати кращими на звалищі, просто заради того,щоб почути гімн, який в багатьох країнах не можуть навіть відшукати. Мені болісно,що забута наша історія,забуті справжні герої,забуте те,з чого почалося існування культури людства. Де та Європа і Росія,що починали свій шлях з Трипільського розвитку,а згодом із Київської Русі? Чи не соромно нашим людям вірити брехні, що лине звідусіль і полонить нашу свідомість? Та отямтеся мої рідні!Досить!Та невже всі блага європейських держав коштують нашої єдності і національної ідеї? Де та любов,що передається разом з материнським молоком, до всього рідного? Чи зможете ви, відчути подих карпатського лісу і гуцульські співи на чужині? Та згадайте страшний сум українських письменників в загарбницькому полоні. Нема нічого страшнішого за розлуку з рідним серцем. А українське серце тут. Тут. На полонинах Карпат і столичних майданах, на безкрайніх степах і вузьких вуличках, в галасливих містах і вихорі Кримського узбережжя.

 Ми творці свого майбутнього. Ми! Нам обирати чи відкрити очі чи жити мимохідь своєї правди. Я не хочу щоб мій народ і моя країна були лялькою всього світу. Я не хочу вигинатися перед тими,хто використовує мої землі і мій народ. Я ненавиджу людей без національно-патріотичної любові. Я ніколи не зрозумію тих,хто став на шлях наслідування інших культур. Бо немає альтернативи істині. Лише в рідному українському напрямку лежить правильний шлях. І ніхто, чуєте,ніхто! Не вкаже вам іншого шляху. Ніхто,бо лише українці мають право керувати своєю державою, за яку поклали голови наші прадіди. За яку йшли в полон і за яку вмирали на чужині з надією на нас. З надією в світлий час щасливих і незалежних нащадків. Я хочу,щоб мені було не соромно перед  пам’яттю. Я хочу бачити не смітник,а квітучий край, могутню,впливову державу, на яку рівняється весь світ. Яка зможе самостійно приймати рішення, пишатися своїми героями і не бути вигідною світовій спільноті. Я хочу мріяти і докласти всіх зусиль до цього.

І не варто думати,що від вас нічого не залежить. Варто лише покохати свою Україну.

Метаморфоза

  • 21.07.11, 12:11
Єва Магера МЕТАМОРФОЗА

(новела)

Полюбляю ходити з роботи додому пішки. Тоді залишаюся віч-на-віч із собою і своїми думками... Ритм неквапливої ходи спонукає до міркувань. Особливо, коли йду через вулиці околиць. Чепурні садки, розміреність і спокій життя власників приватних садиб налаштовують на зваженість і поміркованість, а то й просто самоспоглядання у віддаленості від метушні й нервозності.
Тоді душа занурюється в приємну на дотик субстанцію відчуження, й ти вже не на землі, та ще й не на небі. Шугаєш собі думкою в обширах висоти пташиного лету й роздивляєшся все, що оточує тебе внизу, а згодом, вражаючись власній сміливості, пориваєшся підступитися до оманливо близьких вершин своїх мрій чи жадань... Ідеш – і нема тобі діла до поглядів стрічних. Не реагуєш на їх незбориму цікавість, запитання, здивування, й навіть роздратування.
Я сама в собі, й на ту мить все обходить мене, окрім того, що на думці.

Небуденно сьогодні все, особливе...
Я відстояла свій принцип перед директором, уперше не відчуваючи страху й паралізуючої нерішучості. Впевнено оперувала беззаперечними аргументами, зібрано і спокійно добирала вирази. Била не апломбом, а бездоганною логікою. Відчувала, як незатишно було моєму директору на постаменті, з якого стільки років здійснювалося керівництво...
Моя перевага відчувалася в усьому, але я не хизувалася і не тішила себе перемогою, адже поступливість – це ще не привід вивищуватися. Та й небезпечно виявляти раптово те, на чому при нагоді хтось в’їде у свою “тріумфальну арку”.
Собі дивувалася, з яких глибин назовні вихоплювалися власна гідність, проста чесність і щира відвертість. Я не знаю, що на мене найшло, але задкувати було пізно. Підсвідомо давно визрівав бунт проти власного іміджу “темної конячки”, що смиренно тягла не одну ланку чорнової роботи. Можливо, директор повівся б зі мною по-іншому, та моя відкрита доброзичливість наочно переконувала, що я раджу, а не критикую, бо збагнула суть предмета нашої розмови, вивчила витоки проблем і орієнтуюся в напрямках їх вирішення.
Директор сидів задумливий, але не пригнічений невтішним станом справ, раз по раз кидав через стіл на мене свій погляд і слухав, не перебиваючи, мій звіт. Міг би й не задавати мені тих кількох питань, бо я бачила по ньому, що рішення він уже прийняв, але чи то з поваги, чи то ще раз мене екзаменуючи, уточнював лише якісь несуттєві деталі. Одним словом, вперше мене вислухали так, як я цього прагнула давно. Та не зважувалася, бо відчувала, що не та ще нагода, не ті в мене сили і зрілість...
На прощання, потискуючи руку, директор заглянув мені у вічі. І то так було близько, що в його зіницях я побачила себе – іншу, яка була мені ще незнайома. У цю ж мить я, ніби очима директора, поглянула на себе збоку... і злякалася власної сміливості.
Наші погляди зустрілися, й гама моїх почуттів миттєво віддзеркалилася в очах директора – він перейнявся тим же, що і я. Директор мені посміхнувся так тепло, що напруга миттєво кудись поділася, й спокій зійшов на мене...
Це не магія навіювання; не бажане, далеке від дійсності; не мара, що полудою тьмарить розум. Це факт без домислів – так усе насправді відбулося.
За порогом кабінету механічно і досить стримано відповіла щось колегам і вийшла з приймальної. Втома і виснаженість затулили мені світ муром байдужості до всього. Мене ніхто й не намагався затримати на робочому місці. Мовчки дали мені спокій. Оговтатись я могла тільки наодинці з собою, десь на вулиці дорогою до дому.
У діалозі з директором із душі вихлюпнулося все, напруга спустошила єство, і той зяючий вакуум повинен був заповнитись усвідомленням значимості випробування, яке пройшла годину тому...

Оволодіти собою було непросто... Вакуум поглинав усе з такою пожадливістю, що думки мої були схожі на друзки кольорових скелець із дитячої іграшки – тільки з калейдоскопа витягли дзеркальну призму. Внутрішній зір фіксував у свідомості суцільний хаос, нечіткість і невловимість почуттів підмінювали осмисленість власного душевного стану.

Знайомий каштан нудився без товариства. Наче тільки для мене він приготував порожню лавочку і турботливо прихистив тінню від спекотливого полудня... Крислата крона дерева і меланхолія прилеглих безлюдних вулиць запевнили мене, що ніхто турбувати не буде.
Як тільки присіла, враз пірнула всією душею у хвилі самозаглиблення. Здалося, що перебувала у стані відчуження цілу вічність. Та коли до мене повернулося відчуття часу, кинула оком навколо, аби впевнитися, що нічого, по суті, не змінилося, хоча нотка неспокою тихо чогось забриніла в потаємних закапелках душі.
Але довкілля так само собі умлівало від полудня, так само в пилюці купалися горобці й сокотали кури в гущавині бур’янів, так само сонно і ліниво тяжів над усім байдужий спокій вару... Власна внутрішня невлаштованість в оцій застиглій незворушності, наростаюче невдоволення настирно починають шукати ознаки змін, присутність яких ще не виявила. Мене аж залихоманило... Де? В чому? Ну ж бо?..
“Є! Є!..” –знайшла переміну! Живу, діяльну, пульсуючу... Саме її новизна шаліє в мені несамовитою радістю!
Тягучу мить очікування почала заповнювати дивна тиша. Від такого парадоксу збентежилася і сторопіла. Ще, як слід, не пройнялася розчаруванням, як неймовірної сили напруга із середини забила дихання. Дивом вдалося глибоко вдихнути, щоб набратися більше духу для протистояння...
Вмить одночасно сяйнула блискавка-прозріння і оглушливо бабахнув грім приголомшення!.. За ними зливою думок в мені зірвалася буря!.. Несподіваний голосний зойк вихопився з моїх грудей:
- Я ж – народилася! Я вже...є!!!
Імпульс сили я відчула, але нікуди не побігла, нічого не вигукувала, тільки змінила позу. Підсунулася ближче до краєчка лавочки, поклала лікті на коліна й руками обхопила голову, ніби намагалася добре розглянути мить свого народження. Прагнулося ще раз відтворити в пам’яті неповторність події, свідком якої, окрім мене ніхто не був.
Знову захотілося пережити ті обставини, що виносили, сформували й народили мене ж. Але вислизнув момент мого зачаття, першоджерело зародка моєї суті...
Пошуки першопричини початку мого буття я облишила до більш сприятливого моменту. В душі ще було чути благодатну бурю, що відкочувалась затихаючими громами й далекими блискавками. Тепер мені найбільше хотілося досхочу впитися власним щастям відчуття себе ж. Свідомо відмежувалася від зовнішнього світу, бо й так усього забагато на сьогодні.
Власне переродження дарувало нагоду хвилюючого знайомства з невідомим власним “я”: хотілося його взяти до рук, піднести до очей і роздивитися, притулити до себе, приміряти перед дзеркалом власного сумління, помилуватися та прискіпливо оцінити, як пасує; зважити, чи готова я до усвідомлення відповідальності перед власною новизною себе ж; перебрати резерви всіх моїх вартостей, які б підкріплювали номінал ціни мого “Я”.

Як би довго не трималася повінь, їй властиво йти на спад. Так діялося і в мені з моїми емоціями та думками. Враження від осмисленого переживатиму ще довго, але не так яскраво і сильно. Тепер я маю звести до мінімуму час звикання до власного переродження. Усвідомити – безсонна праця душі, ствердити – титанічний труд розуму. І не пасивно споглядати призначення самої себе, а навпаки – брати як зброю власне “я” й здобувати себе в усьому й усюди. Адже власне не життєві шляхи позначаються на долі, а перехрестя. Там, на них, за мить вирішується все. Найчастіше втрачаємо себе на роздоріжжях. І добре, коли ти обранець долі!
Будь вдячним, коли знайдеться шанс повернути втрачене, чи хоча б частину. З манівців чи з узбіччя твого шляху орієнтир життя виглядає іншим, і ти сам тоді такий, яким вимагає бути оточуюче – інакше не вижив би, як би не пристосовувався, не видозмінювався...

Думки спокійніше пішли в іншому руслі повз звичні береги буття...
Надвечір’я котило сонце до обрію, каштан якось увібрав тінню жар, але сама тінь розпашіла й не давала чим дихати. Час додому...
Зважилася покинути благодатну місцину усамітнення. Захотілося вийти на люди, хоча ще знаходилася під владою почуттів. Підвелась і ступила кілька кроків уперед... Наче тіло не моє... Господи, що це зі мною? Але не злякалась, а зраділа – я ж нова! От і назовні все це проявляється. Аж засміялася радісно від незвичної для себе постави. Власне “я” не дасть тепер згорбитися, розправить мої плечі, високо підніме мою голову...
Спочатку ззовні окреслиться образ Нової Людини. Людини, в очах якої іскриться чистий зблиск відваги і тихий спокій зваженого усвідомлення своєї вартості. У тих очах немає жодної тіні покори, сліпого смирення долі, пустки від втрачених надій. З тих очей не сяйне фальшивий полиск зарозумілості, пихатої зверхності й нахабної зухвалості...
Я – це вже я! І про це в мені красномовно скаже все...

Рівне, 1995 р.

Лумшори – правильне купання у чанах.

  • 28.05.11, 12:36
Зразу ж хочу попросити пробачення за відсутність фото і обіцяю, що згодом обов’язково їх викладу.
Лумшори – населений пункт Перечинського району Закарпатської області.
Подолавши далеко не найкращу дорогу від Ужгорода до Лумшор (приблизно 50 км), ви потрапляєте у чарівний світ чистого повітря, шуму невеличких водоспадів та шепоту лісу. Води місцевої річки Туриця (Турічка) багаті на вміст сірководню, який має лікувальні властивості. Оскільки я не маю жодного наміру рекламувати місцеві турбази, тому жодних назв згадувати не буду (навіть не просіть).
Тепер щодо купання у чанах. У двох словах, все це дійство може здатись на картинку з біблійського пекла. Величезний казан над вогнем, запах сірки, у казані варяться люди. Моторошно? Але на справді все не так жахливо. Поруч швидкий потічок Туриці з крижаною водою. Посидівши хвилин 15 у чані та добре прогрівшись (температура води в чані 36-40°), ви швиденько йдете до річки й занурюєтесь у крижану воду. З власного досвіду знаю, що перші рази вам буде потрібний «дідько», який вас занурить у крижану воду і при цьому не образиться, коли ви його будете крити матом та називати гестапівцем. Після першого кола ви ще не розумієте та не відчуваєте задоволення, але вже жалкуєте про свій візит сюди. Пройшовши третє коло – гарячий чан-крижана Туриця – у вас вже з'являться перші відчуття втоми та гордість за самостійне занурення у крижану воду з головою. Тепер вам варто перепочити. Замовте холодного пива та посидьте за столом або полежіть на тапчані. Після відпочинку (5-15 хвилин, у кого яке здоров'я) вас очікують ще три кола гарячого та холодного пекла. Хоча ви починаєте помічати, що не така вже й гаряча у чані вода та й не така вже й холодна вода у потічку. На сьомому колі вам захочеться знову охолодитись в річці, але цього робити не варто, оскільки ви змиєте всі корисні мінерали зі своєї шкіри. Ось і все, так непомітно збігла година часу.
В барі замовте щось перекусити та чачу, або сливовицю, або ж бороцківку – ви це заслужили. Легка втома та хмільна голова дадуть вам можливість практично відключитись, ледве ви торкнетеся подушки.
Забув вас попередити. Не плануйте нічого особливого на наступний день. Чому? Та тому що, наступного дня вам захочеться просто відпочити, відсторонившись від всього світу. Скажіть всьому світу, щоб він не зачіпав вас у цей день. Це один з головних ефектів чанів.

Легенда про лицаря в чорнім оксамиті.

Доволі часто доводилось мені зустрічатись з думкою, що у нашого народу, нібито не було шляхти, і що за часів Хмельницького відбулася не національно-визвольна війна, а "повстання народу проти "панів". При чому дуже часто про це говорять і наші патріоти, а не патріоти зазвичай ще й починають спекулювати на тему, чому Русь змінила назву, і що таке Україна.
Тому я завжди з зацікавленням вивчав матеріали про Русько-Литовське князівство... Про його знать, в чиїх жилах кров русичів змішалася з кров ю язичників-литвинів.
І от трапився мені один цікавий життєпис, гідний роману, а чи фільму... Принаймні - фільм вийшов би цікавішим, аніж "Огнєм і мєчєм", де наших пращурів показано у вигляді напівголих дикунів.
Отже - жив на казковій Волині в 16 столітті князь Богдан Ружинський. Хоч і не був він такий заможний, як його далекі родичі Вишневецькі, але мав і маєток, і жону-красуню, і маленького сина. Читав пан Ружинський стародавні книги про військову штуку греків та римлян, займався господарством і не думав ні про які військові звитяги. Не думав, доки, повернувшись з дальньої поїздки, застав замість дому руїну.
Того страшного для Руси року татарські загони сплюндрували Волинь і прорвалися аж на Галичину. Серед свого понищеного дворища, між тілами челядинців та вояків-охоронців, Богдан знайшов тільце свого сина з розбитою голівкою та труп старої княгині-матері. Жону його, напевне забрали у полон, бо через півроку Ружинський з являється у перекопського мурзи з великим викупом за молоду пані Ружинську і тут таки дістає звістку про її загибель.
Ще через деякий час серед січового козацтва, котре починало тоді якраз вбиватися в силу, об явився похмурий воїн в чорному оксамитному вбранні. Непоштиві до титулів запорожці прозвали його Богданком, і швидко по тому молодий волиняк за свою шалену хоробрість заслужив славу одчайдуха, чого нелегко було домогтися у відважного степового лицарства. Блискавична його військова кар єра увінчалась обранням на гетьмана Запорозького Війська.
Отримавши булаву, Богданко закликає козацтво до походу на Крим. Походу-відомщення. Він особисто добирає собі людей - тих, котрі, як і він сам, постраждали від татарських нападів. 1575 року військо під проводом Ружинського захопило міст між Кінбурською косою та степом, переправилося через Сиваш і взяло місто Ор. Звідти козаки рушили вглиб Криму, на Кафу.
Кривавим слідом був одмічений цей похід. Богданко не милував нікого і не брав полонених. Він взяв штурмом та спалив Кафу, визволив сотні руських та польських бранців і спинився лише на річці Салгир, де посланники від всмерть переляканого хана запропонували грізному воєводі мир на будь-яких умовах.
Богданко не згасив ворожою кров ю своєї люті і зовсім не бажав миру. Але, маючи вояцький розум, знав, що кримці скоро отямляться від першого переляку, а за військом Ружинського нині тягнувся великий обоз, обтяжений здобиччю та визволеними полоненими. Тож звитяжний гетьман прйняв угоду і безперешкодно повернувся в Україну (для тих, хто вчив історію по Карамзіну - Україною в ті часи називалися козацькі землі: сучасні Запорозька, Дніпропетровська та частина Херсонської обл.)
Наступного ж року Богданко вирушає в морський похід - на Туреччину, котра власне й нацьковувала свого васала -  Кримське ханство на сусідів. Похід був успішним, однак Ружинський не спинився і на цьому. Третій його випад був націлений на Молдову, яка тоді належала туркам. Опісля успішної облоги, Ружинський взяв місто Килію, другий за значенням центр работоргівлі опісля Кафи, і рушив на Іслам-Кермень.
Життя звитяжного воєводи обірвалося під мурами Іслам-Керменю - Богдан Ружинський загинув під час облоги, особисто керуючи роботами по підведенню під мури міста порохових зарядів.
Діяння гетьмана Ружинського здалися занадто кривавими і занадто романтичними нашому відомому історику-демократу М. Грушевському, котрий ставить під сумнів саме існування цієї особи. Однак, з глибини віків до нас дійшла дума про гетьмана Богданка, в якій оспівується коротке, але звитяжне життя молодого воїна, та гнівні листи кримського хана до короля польського, в яких володар Криму скаржиться на порушення мирних угод та на безоглядну жорстокість козаків Ружинського, забуваючи при тому, що творили на волинській землі його підданці.
Та козацька пам ять байдужа до звивин історичної думки. В ній навіки зостався грізний і привабливий образ молодого волинця, котрий спалив своє життя на вогні любови та помсти.
"Ой, Богдане, Богданочку,
Гетьмане Запорозький...
Ой, чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?
Мого сина кримці вбили
стару неньку порубали,
А дружину в полон взяли..."