Часи козаччини, Запорізької Січі та Гетьманщини — мабуть, одна з найцікавіших і найбільш досліджуваних та дискусійних сторінок історії України. Тим часом пересічному українцеві залишаються невідомими багато сторінок історії козацтва. Кожен чув про Богдана Хмельницького, Івана Сірка чи Івана Мазепу, але мало хто зможе назвати бодай кілька віх із життя цих історичних постатей. А слова «козак», «Січ», «Запоріжжя» тощо асоціюються в більшості українців, на жаль, із оселедцем та клоунадою сучасних заполітизованих «козаків». Така тенденція спостерігається впродовж 20 років новітньої української державності. 

Сторінки козацької історії, особливо до Б. Хмельницького, що досі лишаються в тіні, містять вражаючі факти, про які з тих або інших причин заведено було мовчати, як мінімум, до перебудови. Одна з таких тем — історія козацько-московських конфліктів XVI — першої половини XVII століть. Багато хто чув пророзгром московського війська під Конотопом чи про українсько-російський конфлікт 1708—1709 рр., а ось про те, що Москва добрих півтора століття тремтіла від козацької шаблі, широкий загал майже не знає... Це зумовлено багатьма роками радянської та російсько-імперської пропаганди, яка, серед іншого, вбивала українцям у голову, що вони мало не для того з’явилися на світ, аби після Переяславської ради з радістю розчинитися в Московщині.

Насправді ні позитивних, ні навіть помірковано-нейтральних почуттів козацтво до свого північного сусіди не виявляло (як і той — до них), а навпаки — за першої-ліпшої нагоди не гребувало поживитися московським добром та продемонструвати йому свою військову потугу. Не забуваймо, що козаки були підданими Великого князівства Литовського і Польського королівства. Тож спробуємо розповісти про основні віхи московсько-українських конфліктів до часів Хмельниччини.

Першим серйозним козацько-московським конфліктом можна вважати війну між Великим князівством Литовським та Московією, що відбулася на зламі XV—XVI століть. 

Велику роль у залученні козацтва до війни з Московією відіграла українська еліта, зокрема черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, чий авторитет серед козаків був високий, оскільки свого часу він прославився як організатор і керівник вдалих походів на Крим. Організовуючи 1515 року похід проти Москви, О.Дашкович та київський воєвода Андрій Немирич ставили собі за мету відвоювати Чернігово-Сіверщину, яка тоді була під зверхністю Великого князя московського. Втім, цим планам не судилося здійснитися, оскільки козацьке військо дуже підвели татари, котрі також брали участь у поході і почали грабувати українське населення Чернігово-Сіверщини, щойно козаки вигнали звідти московитів. 

Уже в 1521 р. козаки на чолі з О.Дашковичем повторили спробу походу на Московію. Цього разу удача всміхнулася козацтву, яке дійшло майже до Москви. Великий князь московський Василій ІІІ навіть мусив утікати на північ, покинувши свою столицю напризволяще. 

Чергова Московська (відома як Ливонська) війна вибухнула 1558 року. Відтоді приблизно чверть століття військові акції козаків проти Москви були нерозривно пов’язані зі вправним стратегом — руським воєводою Філоном Кмитою-Чорнобильським.

Перша блискуча перемога козацької зброї під головуванням Кмити-Чорнобильського датується 1562 р., коли козаки розбили московське військо під Черніговом і оволоділи містом. Після цього козаки завдали нищівної поразки загонам князя Мещерського і просунулися на північ — до Стародуба. 

У 1563 р. на Московію ходив Михайло Вишневецький — двоюрідний брат славетного Дмитра Вишневецького (Байди). Під час його походу козаки вдерлися в Новгород-Сіверський та Почеп, захопивши багату здобич і бранців, а ще через чотири роки, вже під орудою князів Костянтина Вишневецького, Януша Збаразького та Романа Сангушка, розгромили московське військо біля озера Суші, здобули ряд локальних перемог під Вітебськом, Улою, Кривином. Москва зазнала збитків приблизно на 40 тисяч рублів — величезну на той час суму.

Наступним епізодом козацько-московського протистояння і, зокрема, під орудою оршанського старости Ф.Кмити, була кампанія польського короля Стефана Баторія 1579—1581 років, майже наприкінці Ливонської війни (1558—1583). У розпорядженні Ф.Кмити було близько тисячі козаків. Більшість їх розмістилася в його таборі під Оршею. Крім того, під Полоцьком, де розгортався основний театр воєнних дій, розміщувалося ще 300 козаків, у замку Дінемборк, під орудою Бориса Жаби, — теж триста, а в інших місцях, неподалік Полоцька, — ще близько 400 козаків. Уже на початку 1579 р. козаки оволоділи замками Кашцяни й Красне, що не вдавалося регулярній армії Речі Посполитої. Не забарилися впасти перед козацькою шаблею й міста-фортеці Туровль та Сокіл, чимало сил доклали українські козаки й до облоги основної московської твердині — Полоцька. Але місто встояло. Паралельно козаки під загальним керівництвом Ф.Кмити здійснили спустошливий похід на Смоленщину. Олександр Гваньїні у «Хроніці європейської Сарматії» пише, що козаки «спалили до двох тисяч сіл». Звісно, це перебільшення, проте полонених було стільки, що козаки не знали що з ними робити…

Без найактивнішої участі козаків не обійшовся й наступний — 1580 рік. На той час епіцентр бойових дій перемістився з Полоцька до Великих Лук — ключа від північноруських земель, як влучно зазначив російський історик М.Карамзін. 

Стефан Баторій ударив по Великих Луках із заходу й прорахувався, бо саме цього чекали московити. Війська Речі Посполитої було відкинуто на кілька десятків верст назад. Тоді Ф.Кмита ударив із козаками по військах Івана Грозного з півдня, — спочатку перед козаками впали Стародуб і Почеп, згодом похитнулися й смоленські мури, під якими козаки вщент розбили восьмитисячне московське військо. Далі, вдало маневруючи, Кмита-Чорнобильський вибив московські залоги з міст Веліж та Усвяти, відрізавши таким чином шлях московитам до Великих Лук. Невдовзі впали й самі Великі Луки. Під час штурму міста відзначилися козацькі ватажки Гаврило Біруля, отамани Сверговський, Димко.

Наступного — й завершального — року Ливонської війни Філон Кмита знову здійснив успішний рейд Московщиною разом із віленським воєводою Миколою Радзивілом. Московити уникали відкритих боїв, і всі сили, які лишилися після падіння Великих Лук, стягували до Пскова. Козаки дійшли аж до верхів’я Волги й невдовзі приєдналися до основних сил Речі Посполитої. Сам Псков встояв, незважаючи на майже постійні штурми. Проте це не особливо вплинуло на перебіг війни, — Москва програла і стратегічно, і геополітично.

1598 року в Московському царстві спалахнула громадянська війна, викликана династичними та суспільно-політичними чварами, — так звана Смута. Звісно, цим не могла не скористатися Варшава, яка знову звернулася до козаків. Це було логічно. По-перше, Польща прагнула замиритися з козацтвом після широкомасштабного повстання під проводом Северина Наливайка, по-друге — дуже добре пам’ятала попередні роки, коли козаки грали важливу скрипку у військах Речі Посполитої. Отже, козаки брали участь у поході самозванців Лжедмитрія І та Лжедмитрія ІІ. Ці два горе-авантюристи ставали — хоч і ненадовго — царями Московії.

Після двох невдалих спроб оволодіти Москвою байками про воскреслого сина Івана Грозного Дмитра тодішній польський король Сигізмунд ІІІ Ваза у 1609 році вдався до прямої військової інтервенції. Спершу королівське військо, яке, звісно, не обійшлося без запорожців, ударило по Смоленську, однак місто було добре захищене, тому король із головними силами пішов на Москву. Далі події розвивалися швидко — польсько-литовсько-козацькі війська ввійшли в Москву, царя-невдаху Василя Шуйського було скинуто, а новим царем оголошено сина Сигізмунда ІІІ — королевича Владислава. На цьому війна мала б закінчитись, а козацтво з тріумфом і здобиччю повернутися додому...

Але невдовзі після того, як у серпні 1610 року перед королівським шатром, розбитим на Дівочому полі поблизу Москви, московити били чолом і присягали, як сказав би відомий український політик, порожньому місцю (Владислав Сигізмундович знав про сумний досвід престолонаслідування обох Лжедмитріїв і не приїхав), спалахнув новий польсько-московський конфлікт. Це було пов’язано з тим, що після від’їзду основної частини козаків із Московії поляки виявилися безпорадними перед росіянами-повстанцями з ополчення на чолі з К.Мініним і Д.Пожарським. Уже 26 жовтня 1612 р. польська залога в Кремлі мусила капітулювати, московська владна верхівка знову порушила клятву й розірвала польсько-московську угоду від 1610 р., обравши царем Михайла Романова.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, відомий не тільки морскими походами проти турок, битвою при Хотині 1621 році, але і Московським походом 1617-1618 рр.

У Варшаві цю звістку сприйняли як образу і стали готуватися до нової війни. Козацтво раділо, оскільки знало, що без його потуги Речі Посполитій не впоратися. Цього разу козаки діяли під орудою гетьмана Петра Сагайдачного. Найактивніші операції було проведено в червні 1618 р., коли Сагайдачний повів на Москву 20 тисяч козаків. Як за принципом доміно, перед гетьманом П.Сагайдачним і полковником Михайлом Дорошенком падали міста: Лівни, Єлець, Данков, Лебедян, Скопин, Ряжський, Шацьк...

Московський цар кинув у бій свій головний резерв — загони князя Д.Пожарського. Проте Пожарський, який не побоявся у 1612 р. піти проти переважаючих сил поляків, вдав, що захворів. Його замінив князь Григорій Волконський. На початку вересня 1618 р. більшість його загонів були розбиті козаками під Коломною і Зарайськом і, вочевидь, були б знищені повністю, якби не лист королевича Владислава від третього вересня до гетьмана Сагайдачного з проханням якнайшвидше вирушати до Москви. Вже шостого вересня Сагайдачний із козацтвом прибув до околиць Москви й одразу розбив неподалік її мурів кілька загонів князя М.Бутурліна, а ще через два дні козаки приєдналися до основних сил Речі Посполитої під Тушином. 10—11 жовтня відбувся генеральний штурм Москви, проте вона встояла. Після цього Сагайдачний скерував своє військо на південь, аби не дати можливості царському війську отримати підкріплення.

Доки козацтво панувало на південь від Москви, захопивши кілька міст, поляки розпочали мирні переговори з царем. Попри спротив Сагайдачного і королевича Владислава Вази, 11 грудня було підписано Деулінське перемир’я між Московським Царством та Річчю Посполитою, за яким до останньої відійшли Смоленщина, Чернігівщина, Новогород-Сіверський, Стародуб та ще кілька значних міст. Якщо ж Владислав Сигізмундович був не в захваті від миру з Москвою, бо прагнув повернути собі царський трон, то П.Сагайдачний намагався дати раду козацькому війську, чисельність якого на кінець 1618 р. сягнула 40 тисяч чоловік. Тому й не дивно, що козаки ще довго «гуляли» Московщиною.

Фінальним акордом козацько-московських конфліктів XVI — середини XVII ст. стала Смоленська війна 1632—1634 років. За участь у ній козаки виторгували в Речі Посполитої чималих привілеїв, і серед них — визнання православної Київської митрополії. А новообраний король Владислав Ваза в листі від шостого грудня 1632 року обіцяв козацтву розв’язати всі їхні проблеми на найближчому вальному (загальному) сеймі. Отож козацтво охоче долучилося до нової війни. Уже в лютому 1633 р. козаки штурмували Путивль та Новгород-Сіверський, щоправда безрезультатно, а ось із облогою Валуйок козакам поталанило більше. Під час тієї облоги їх очолював майбутній ватажок антипольського повстання 1638 року Яків Острянин.

Найактивніше проявили себе козаки в епіцентрі воєнних дій — під Смоленськом, який на той час контролювався поляками, але був заблокований московським військом на чолі з Михайлом Шеїном. Появу запорожців під Смоленськом поляки сприйняли не інакше як рятівне коло. І мали рацію, —за лічені дні українці зняли московську блокаду, а військо М.Шеїна перейшло до оборони. Після цього, як і в часи Смути, козацькі загони вирушили в рейд — від Путивля до Вязьми, завдаючи поразки за поразкою московським загонам. Втім, у другій половині 1633 р. московитам вдалося поплюндрувати східні українські терени, оволодіти Миргородом, Полтавою, Борзною. Козацтво разом із польськими загонами спинило московський наступ у битві під Миргородом і на початок 1634 р. опанувало ситуацією на Чернігово-Сіверщині. Через це цар не зміг перекинути підкріплення під Смоленськ, і захисники міста капітулювали. У червні 1634 року Московське царство було вимушене укласти принизливий для себе мирний договір.

Як бачимо, не Конотопом єдиним, локальними сутичками доби Руїни та антиросійським повстанням гетьмана Івана Мазепи характеризуються українсько-московські конфлікти. Сподіваємося, що ми донесли до читацької аудиторії історичний мінімум, необхідний кожному, хто має паспорт із Тризубом або вважає себе українцем. Адже історія України, зокрема доба Козаччини, — це не лише морські походи на Туреччину, не лише Національна революція під проводом Б.Хмельницького, а й найактивніша участь запорожців у Тридцятилітній війні 1618—1648 рр. в Європі, походи на Молдавію та згадувані тут військові операції проти Московії. Звісно, до цих подій можна ставитися по-різному, але неприпустимо їх забувати, адже вони — невід’ємна складова нашої минувшини.