Віра – це миттєве одкровення, що Щастю – бути

Майдан – це очі
Їх очі. І досі весь час звіряю свої вчинки із сяйвом їх очей, отих перших студентів, які їхали "в нікуди" 22 листопада. Життя цинічне. Досі вже мабуть став би падлюкою, бо довелося побути чиновником (після Майдану). Але ті очі не дають зганьбитися душі.

Майдан – це героїчні кияни
Майдан 22 листопада ввечері вразив більше, ніж якби побачити іншопланетників. Іще їхала на Майдан провінція. А Київ уже – вийшов. Перше враження – шалене піднесення від щирого і непоборного ЩАСТЯ. Скільки окрилених людей я не бачив ніколи в житті.
І ми – частина цього.

Майдан – це анархія революції, бардак і міжетнічна співпраця
У мене був телефон одного з польових командирів Майдану (нині народний депутат). Відстояли першу ніч (чи тільки вечір?). Куди далі? Нас півсотні душ, а вже дзвонять ще сотні із Сум: "Ми їдемо до вас". Куди?
Їдьте на завод "Оболонь", говорить польовий командир. Вас там приймуть.
На територію нас пустили, але це і все. Там менеджмент і вухом не веде, посилають. Ясно, накладки. А крім нас ще одна група з Чернігова, студенти з Полтави і… душ з п’ятдесят молодих кримських татар. Холодно, і вже майже дві доби ми не спали.
І ми з татарами вирішили самозахопленням взяти пусте (але тепле) приміщення на території заводу. Нас разом десь із 150 ми захопили цей сухий цех, брали якісь дошки, стелили на цементну підлогу і лягали.
Охоронці обіцяли нас і постріляти, але їх просто посилали. А через дві години прибігла надзвичайно стурбована зам директора, і виявилося, що все в ажурі. Нам навіть видали сто спальників (ніхто їх не віддав назад, ми з татарами їх поділили, бо такі правила жанру).
Потім, коли вже всі діти стомлені поснули, прибігла тьотя і сказала, що заводська столова наварила поїсти. Пішов і набрав з кимось жерти – три тази макарон з м’ясом. Вранці з’їли все, хоч і холодне. Ви такого смачного просто не їли.
Через два дні ми "переїхали" на "Експо-плазу". Там теж у приміщенні виставки виділили зал і купу матраців. Ми захопили з надлишком. Виявилось – мало. Приїжджали нові й нові студенти.
А кримські татари у нас викликали щире захоплення. Як і ми у них.

Майдан – це бабуся вихователь
А кругом були кияни. "Заходьте до нас повечеряти і помитися" – ці заклики лунали звідусіль. Це зворушувало. Це порушувало дисципліну.
Підійшла до нас бабуся і каже: "дітки, поїжте вареничків". І розкладує по порціях. Я взяв порцію в пластиковій тарілці, а вона: "вибачте, що тільки з картоплею. Були б і з м’ясом, але вже грошей нема. Ось отримаю пенсію, будуть і з м’ясом. І тихо так: їжте, на здоров’я".
А в самої в очах сльози. Я здогадався: їй нас жаль. А мені – її. І хтозна кому кого більше.
І я знаю, що азаровим-тігіпкам бідність цієї бабусі не пробачу ніколи.
Вдихаєш холодне, туманне, ранкове повітря Києва на повні груди. Стримуєш сльози вдячності і гордості. Як добре, що я частина цього народу. Разом нас багато. Нас – не подолати. Дулю усім їм. Наша щирість сильніша за їх брехню. Після зустрічі з бабусею мене жодне чмо не заставить бути чмом, як вони. Отак от. Бабуся, як вихователь.

....

Віктор Бобиренко
читати статтю повністю:
http://sumynews.com/ua/home/column-labels/item/2294-vira---cze-mytteve-odkrovennya-shho-shhastyu---buty.html