Хто годує Україну: міф і реальність

Хто годує Україну: міф і реальність Присвячується "блакитним годувальникам"

Ще від часу проголошення незалежності окремі політичні сили активно почали формувати міф про те, що Україна складається з двох нерівноправних частин. Одні регіони активно працюють і заробляють гроші для державного бюджету, а інші живуть за їхній кошт. Ця концепція набула свого розвитку в роки електорального поділу та протистояння «голубих» і «помаранчевих» і донині продовжує визначати світогляд значної кількості громадян. Особливо полюбляють похизуватись своєю зверхністю представники Донбасу. Донецька команда, основу якої становлять бізнесово-олігархічні кола, котрі акумулювали свої багатства, експлуатуючи промислових робітників Сходу, не забуває час від часу нагадувати, хто кого утримує. Так, нещодавно Вадим Колесніченко порекомендував всім мешканцям Західної України з повагою ставитись до Сходу, тому що той їх фінансує і утримує. Роки радянської, а потім — регіональної пропаганди сформували у багатьох мешканців Сходу та Півдня хибну думку про свою визначну місію, яка полягає в прогодуванні «бідної Західної України». Між тим, аналіз деяких економічних індикаторів, не кажучи вже про різницю у зовнішньому вигляді населених пунктів різних регіонів країни, змушує засумніватись у правдивості таких тверджень. Щоправда, апологети заможних південно-східних областей можуть відштовхуватись у своїх судженнях, взявши за основу цифри валового регіонального продукту. Дійсно, за цим індикатором спостерігається лідерство кількох областей Сходу. Проте пальма першості належить столиці. У 2008 р. валовий регіональний продукт Києва становив 169,6 млрд грн. Тоді як у Донецькій області ця цифра становила 117,6 млрд грн, а в Дніпропетровській — 104,7 млрд грн. Слабшими виглядають позиції Харківської області — 59,4 млрд грн, Одеської — 47 млрд грн, Луганської — 43 млрд грн, Запорізької — 42,4 млрд грн. Львівська область йде за ними з цифрою 35,5 млрд грн. Якщо ж аналізувати ситуацію за рівнем ВРП на одну особу, то лідерство так само належить Києву: 61592 грн 2008 року. Для порівняння, у наступної за позицією Дніпропетровської області показник менший удвічі (30 918 грн). ВРП на одну особу для більшості західних і центральних областей нижчий за середній по Україні, а це — 20495 грн. Щоправда, в цій категорії опинились АР Крим, Севастополь, Херсонська, Луганська, Миколаївська і навіть Одеська області. Інакшою виглядає картина при аналізі надходжень в загальний фонд держбюджету у розрахунку на одного мешканця. На першому місці тут зовсім не регіони, які полюбляють акцентувати увагу на своїй визначній ролі донорів української економіки. У 2009 р. найвищий показник збору платежів у держбюджет з однієї особи зафіксовано в Полтавській області — 3597 грн друге місце посіла Харківська область — 3215 грн, а третє — Чернігівська (2379 грн). Безумовним лідером серед адміністративних одиниць є Київ — 13 383 грн. У Донецькій області цей індекс сягнув 1572 грн, а у Луганській — скромні 858 грн. Для порівняння, Львівська область з кожного мешканця у загальноукраїнський бюджет-2009 відправила 1202 грн. За логікою речей, регіони, які утримують країну, не мали б отримувати дотацій з державного бюджету. В дійсності, наприклад, Донбас щороку поглинає мільярди гривень. Тобто віддані кошти у бюджет країни повертають йому ж у вигляді дотацій та субвенцій. І виною всьому вугільна промисловість краю, яка є збитковою та потребує підтримки держави. Якщо аналізувати поверхово, то стан справ для основних «годувальників» країни виглядає не надто погано. У бюджеті-2010 була запланована дотація місцевим бюджетам Донецької області у розмірі 1837 млн грн, Луганської — 1912 млн грн. Це серйозні, але не повні суми, оскільки вони не враховують додаткового фінансування вугільної галузі. Дотації ж для інших областей на 2010 рік переважно знаходяться в цих межах. Проте за рівнем міжбюджетних трансфертів (а це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого) для населених пунктів рекордсменом в Україні стало місто Макіївка. Туди з державної казни планувалося спрямувати 222,4 млн грн. Для порівняння, у Львів має надійти 9,5, в Івано-Франківськ — 46,6 у Луцьк — 79,8, у Тернопіль — 100,4 млн грн. Загальне тло в боротьбі за право називатись фінансовими благодійниками України Донбасу псує його основна гордість — вугільна галузь. Дотації на неї цілком нівелюють податковий внесок областей у загальний фонд держбюджету. Збитковість вугільних підприємств зросла з 1,5 млрд грн 2004 року до 6,9 млрд грн 2009 р. Собівартість тонни вугілля майже вдвічі перевищує її ціну на ринку. Закриття ж неприбуткових шахт загрожує існуванню великої кількості населених пунктів з моногалузевою промисловістю. Для того, щоб втримати вугільну галузь на плаву, уряд щорічно змушений вдаватись до її фінансової підтримки. Розмір такої дотації з бюджету у минулому році досяг 10,8 млрд грн, що перевищує 3% державного бюджету України. Оскільки майже всі чинні шахти зосереджені на Донбасі, це автоматично перетворює регіон з фінансового донора у акцептора. Мало того, розроблена програма розвитку вугільної промисловості передбачає до 2015 р. вкласти у галузь ще майже 50 млрд грн. Якщо у січні–серпні цього року до місцевих бюджетів Львівської області надійшло 2,06 млрд грн дотацій вирівнювання з державного бюджету, то за дев’ять місяців поточного року до місцевих бюджетів Донецької області з держбюджету вже надійшло 4,03 млрд грн. Високий рівень валового регіонального продукту та податкових надходжень у держбюджет для кількох областей Півдня та Сходу пояснюється дуже просто: наявністю великих металургійних підприємств та функціонуванням вугільної промисловості. Однак чи забезпечують вони краще життя мешканцям цих регіонів, дозволяючи навіть утримувати і годувати всю країну? На тих же гігантах металургії України працює близько 500 тис. робітників. Середня продуктивність їх праці становить 250 тонн за рік. Тоді як у Європі на невеликих екологічно чистих підприємствах у сфері металургії один працюючий виробляє 3500 — 4000 тонн. Виникає проблема: або залишати поточний стан справ, або радикально модернізувати морально застарілу галузь. Але це загрожує звільненням сотень тисяч працівників та соціальними катаклізмами. В результаті металургійна промисловість перебуває у пастці сировинної відсталості, зайвих потужностей і зажерливості своїх власників. Статистика свідчить, що розмір інвестицій в Донецьку область сягнув 1,58 млрд грн, тоді як Донецька область інвестувала за кордон 5,9 млрд грн. Цікаво, що інвестори з Донбасу особливий інтерес виявили до Кіпру. Цей офшор посідає безумовне лідерство за сумою вивезених з шахтарського краю коштів. Поки олігархи збирають надприбутки, які успішно вивозять за кордон, місцеве населення потерпає від жахливої екології та інших соціальних проблем. Так, середня тривалість життя у Донецькій області на 5 років менша, ніж в Західній Україні. Крім того, південно-східні регіони лідирують у сумній статистиці за кількістю наркозалежних та ВІЛ-інфікованих. Виникає питання: якщо життєвий рівень населення там значно вищий і ці області не вражені «хворобою націоналізму», тоді чому ж там такий високий рівень проблем соціального характеру? Однак основний удар по самолюбству теоретиків про «кормління» України завдає ситуація з продовольством. Виявляється, що більшість регіонів Півдня та Сходу катастрофічно відстає від Західної України за виробництвом основних видів продуктів харчування. Виходить, що багаті регіони не здатні прогодувати себе, забезпечивши власними виробничими потужностями навіть прожитковий мінімум. Таким чином, без споживання продуктів з інших областей держави вони просто приречені на голодне існування. Згідно із затвердженою Кабміном нормою набору продуктів харчування на одну працездатну людину, за рік треба споживати 123,4 кг зернових та зернобобових культур, 95 кг картоплі, 110 кг овочів, 53 кг м’ясопродуктів, 148,5 кг молочних продуктів та 220 яєць. Єдине, чим можуть похвалитись південно-східні області — це виробництвом яєць. Батьківщина Януковича за минулий рік досягла за цим показником 1,6 млрд штук, або 358 яєць на одного мешканця. В Луганській області цифри трохи скромніші — 707 млн та 306 штук відповідно. Проте за іншими індикаторами Захід впевнено випереджає Схід. Наприклад, у 2009 р. Львівська область виробила 157,2 тис. тонн м’яса (61,7 кг на людину), 682,9 тис. тонн молока (267,8 кг), 822, 6 тис. тонн зернових та зернобобових культур (322,5 кг), 1504 тис. тонн картоплі (589,8 кг), 412 тис. тонн овочів (161,5 кг). Як бачимо, за всіма показниками область впевнено випереджає норми прожиткового мінімуму. Індикатори для Тернопільської, Івано-Франківської, Волинської та Рівненської областей теж суттєво вищі за затверджені стандарти і випереджають статистику Сходу і частково Півдня. А це дозволяє вести мову про експорт надлишкової продукції у регіони, де її не вистачає. Годувати ж доводиться Донецьку, Луганську області, а іноді — й інших представників південного сходу. Виробництво сільськогосподарської продукції в зазначених регіонах не дозволяє їм повністю задовольнити свої потреби. Так, у Донецькій області на одного мешканця виробляється лише 21,7 кг м’яса, 80,8 кг молока, 96,6 кг овочів. Схожий стан справ у Луганській області, де м’яса припадає лише 24,9 кг на людину, що у 2,5 разу менше, ніж у Львівській області. Також Луганська область поступається Львівщині за іншими даними: виробництвом молока у 2 рази, картоплі — у 3,5 разу, овочів — у 1,5 разу. Не кращий стан справ для «регіонів-годувальників» виглядає і порівняно з Волинською чи Тернопільською областями. Таким чином, теорія про окремі працьовиті та багаті регіони України, які лише те й роблять, що віддають зароблене іншій частині держави, не витримує критики і є нічим іншим, як створеним та розкрученим міфом певних політичних сил. Петро Герасименко Джерело: ZAXID.NET 2010 рік

Хто в Україні «всіх годує». Імпровізований рейтинг Багаторічні волання української влади про неабияку, найголовнішу, найперспективнішу роль індустріального виробництва – це лише блеф та дурість, що ґрунтуються на совковому менталітеті. Скільки існує Незалежна держава, стільки й чуємо, що треба запускати заводи. Ті, хто рве на собі сорочки, стогне за втраченим радянським промисловим потенціалом, який, окрім оборонного комплексу, нічого насправді забезпечити ніколи не зміг, щонайменше виславляють себе ретроградами, котрі нібито щиро бажають так розвинути економіку країни, щоб вона нарешті (!) повернулася років на вісімдесят назад.

У тридцятих роках минулого століття світова економіка справді базувалася на великих заводах. Якщо представники влади думають, що з тих часів нічого не змінилося, то їх виборцям – народові – варто нарешті замислитися над їх інтелектуальним рівнем. Якщо вони брешуть нам про те, що схід зі своїми металургійними комбінатами годує цілу Україну, то нам варто запідозрити, що влада або зовсім не обізнана у тому, як сьогодні працює економіка України, або ж, скоріш за все, вони мають плани нас якнайшвидше винищити бідністю, яка завжди супроводжується хворобами, алкоголізмом та іншими стандартними для зубожілого суспільства явищами, які невпинно зменшують середню тривалість життя.

 Зрештою, волаючи про потребу підтримувати виробництво, вони й не спростовують того факту, що вітчизняна індустрія відіграє в економіці України дедалі меншу роль. Вочевидь, влада вже нас зовсім за дурнів вважає, коли думає, що ми не здатні співставити дані, виголошені її ж представниками у різних виступах. Далі, спираючись на статистику, оприлюднену, зокрема, і «непопулярним реформатором» Сергієм Тігіпком, спробуємо скласти невеличкий рейтинг «головних годувальників» України та проаналізувати, як влада сприяє чи заважає їм розвиватися. Отже:

1-ше місце. Експорт продукції сільського господарства – 9,5 млрд. доларів. Цього року з ініціативи Януковича та Азарова з вигаданих причин були поставлені жорсткі перепони для вивезення збіжжя за кордон. Країну пробували лякати неіснуючим неврожаєм та можливою нестачею хліба. В результаті галузь опинилася на межі банкрутства. Хоч, за висновками різних експертів, Україна, яка вже є одним з головних постачальників зерна на світовий ринок, у подальшому може посісти тут провідне місце та заробляти стільки, що росіяни зі своєю нафтою та газом нам тільки заздритимуть.

 2-ге місце. Грошові перекази трудових мігрантів в Україну – від 5  до 8 млрд. доларів (тільки за офіційними даними). Те, що люди сьогодні вимушені шукати роботу за кордоном, звісно ж, - недобре. Але те, що влада палець об палець не вдарила, аби захистити їх – просто ганьба. Між іншим, йдеться про долю мільйонів громадян України, які з сумом дивляться у майбутнє, бо через недолугу зовнішню політику всіх без винятку українських урядів їхні заробітки невдовзі можуть увірватися.

3-тє місце. Експорт продукції хімічної промисловості – 3,5 млрд. доларів. Оскільки це вже промисловість, оскільки нею володіють олігархи, котрі мають в кишені також і свою частинку влади, тут вам і пільги, тут вам і плани розвитку. Не біда, що хімічна промисловись, м’яко кажучи, не дуже екологічна. Й не страшно, що через зміну кон’юнктури на світових ринках вона з цілком об’єктивних причин час від часу доходить до межі банкрутства. До всього, за оцінками фахівців, потенціал зростання збуту на світовому ринку вже вичерпаний і надалі він буде зменшуватися через неконкурентоспроможність української промисловості у порівнянні з китайською. Але її підтримуватимуть бюджетними грішми, і все! За неї, рідну, віддадуть росіянам Севастополь, аби лише хоч трохи ціни на імпортний газ зменшити. Попри все ціни не зменшились? Треба ще щось віддати, бо це ж – промисловість!

4-те місце. Експорт продукції металургії – 2,8 млрд. доларів. Ситуація точнісінько така ж, як і з хімією.

5-те місце. Запозичення від Міжнародного валютного фонду – 1,5 млрд. доларів. Саме таким є останній транш позики. Не зважаючи на те, що ті гроші доведеться невдовзі віддавити з відсотками, а також на те, що при хоч трохи мудрішому господарюванні Азарова без них взагалі-то можна було обійтись (порівняєте наведені цифри), заради кредиту МВФ в Україні (принаймні, вони так кажуть) по суті, заморожуються зарплати і пенсії, збільшується пенсійний вік, зростають тарифи на житлово-комунальні послуги, нищиться дрібний і середній бізнес. І це тільки початок, то ж МВФ колись ще пару копійок Януковичу пообіцяє…

6-те місце. Експорт програмного забезпечення – 1 млрд. доларів (тільки за офіційними даними). Сам Тігіпко визнає, що насправді в країні працюють близько 200 тисяч програмістів-комп’ютерників, які продають свій продукт за кордон. Оскільки ж податкова система в Україні чи не найгірша в світі, а новий податковий кодекс остаточно її робить схожою за закон геноцид євреїв у гітлерівській Німеччині, більшість програмістів працюють у тіні і не збираються з неї виходити ні за яких обставин. Тож насправді невідомо, чи вони всі докупи заробляють мільярд доларів на рік, 10 чи 20 мільярдів? Зрештою, у своєму виступі Тігіпко лише вказав, що тут є резерви і для економіки, і для наповнення бюджету. Але чомусь цей автор податкового кодексу не показує високотехнологічній галузі перспектив для розвитку у легальному секторі. Мало того, його ж колеги по уряду – Азаров та Табачник – не раз висловлювалися з приводу того, що у нас, мовляв, надто вже багато людей з вищою освітою – треба менше, бо вже нема кому з лопатою працювати і за старим верстатом стояти. Ну що тут скажеш? Вони ж бо великі мудригелі.

Василь Іванців

Кошторис Луганської області на 2011 рік

У ході останньої передноворічної сесії Луганської облради, що відбулася 30 грудня 2010 року, було затверджено бюджет Луганської області на 2011 рік. Згідно з рішенням депутатів, у 2011 році прибутки обласного кошторису заплановано в розмірі 3 млрд. 197 млн., 983.5 тис. грн., а витрати – 3 млрд. 204 млн. 667,5 тис.Це в черговий раз показує, що Луганська область є дотаційною, як і минулого 2010 року.Згідно з документом, наступного року на 7% планується номінальне збільшення обсягів промислового виробництва, Проте де-факто, з урахуванням обсягу інфляції в 10 % , заплановане зростання на 7% обертається реальним падінням виробництва на 2% .Освіта, охорона здоров‘я , спорт, так і залишились статтями-жебраками.