Ця влада потребує людей, які її обслуговують, а не вчених

- Табачник не міг змиритися з тим, що Пушкін і Толстой – іноземні письменники, і перейменував "Зарубіжну літературу" на "Світову літературу". Хоча це антинауково, бо вершинні надбання української літератури також є частиною світової літератури, а курс цієї літератури далі вивчають окремо.

ідеологічних причин – там просто працювали не найкращі фахівці. Люди фахові зараз якось не дуже хочуть бути колаборантами. Наприклад, все більше моїх друзів усуваються від усіх можливих форм колаборації з владою.

Історія з програмою зарубіжної літератури – це один з прикладів, який став надбанням ЗМІ. Бо тут вчителі самі вже не витримали та збунтували проти абсурдів, які їм пропонує міністерство.

- Програма з зарубіжної літератури мусить лишити в школяра загальні знання про культуру різних народів, про канон вселюдських надбань. А з неї випали Гомер, Данте, Гете, Сервантес та інші – і про повноцінне представлення канону вже не йдеться.

класі замість скасованого Гомера читатимуть вірш Єсєніна зі словами "семерых ощенила сука", слово "сука" неминуче викличе смішки учнів. А для розумного викладу головних епізодів "Іліади" й "Одіссеї" ці п’ятикласники ідеально готові.

- Звісно, давати дітям сторінки гекзаметрів – це жорстоко. Але можна дати чотири рядочки гекзаметрів і доповнити їх легким прозовим переказом, наприклад, пригоди Одіссея з Поліфемом. За часів мого дитинства такі адаптовані версії гомерових поем пера Катерини Гловацької належали до мого улюбленого чтива.

Тобто знову починаються дискусії про Гоголя та Булгакова як про українських або російських письменників. Чи є сенс їх ділити?

нього взагалі проблемна ідентичність. Його тексти на українську тематику безумовно є частиною української культури. Та й читати "Тараса Бульбу" українським школярам варто не в редакції 1842 року (позначеній появою офіціозних кліше про "Русскую землю" й "Русского царя"), а в першій редакції 1835 року, де головні герої є безумовними українцями, а не персонажами з сумновідомого фільму Бортка, який хтось і наших гострословів назвав був "Тарас Картошка".

перекладів Гоголя, в яких він часом звучить органічніше, аніж в оригіналі (гоголівська російська позначена численними українізмами, і не всі росіяни сприймали це позитивно).

чи втішений ідеєю, що його колись перекладатимуть українською. Але за 3 роки його тексти стануть загальнолюдським надбанням, і ми взагалі зможемо перекладати все, що захочемо.

зарубіжної літератури у перекладах рідною мовою, бо саме Гомер, Данте, Шекспір, Сервантес, Гете, Пушкін разом з їхніми колегами з ряду "великих" закладають основи для розвинутої особистості.

- Ми звикли, що українську літературу в нас викладали традиційно погано. Я особисто мусив у дорослому віці перевідкривати для себе українську класику. Я тоді з великим подивом виявив для себе, що ці текти – цілком стравні.

- Це традиції ще радянські. Траплялися дуже добрі, подвижницькі вчительки української мови. Але зазвичай суспільний статус вчителя української мови та літератури був дуже низьким. На русифікованому сході й півдні України з них не знущався тільки ледачий. Отже, часто в ці вчителі йшли ті, кому просто нікуди було більше діватися.

- Ви говорили, що рівень якості освіти падає. Які ознаки цього процесу?

середовища, в іншому – основи перекладу. Я завжди питаю студентів, що вони читали, і що знають. Читали вони мало. Часом не знають імен письменників, яких 30 років тому читали майже всі.

фахових речей, які вони мусили б знати. При тому я не кажу, що вони дурні. Навпаки, часто вони краще, ніж я, пристосовані до виживання в цьому жорстокому світі. Але в нашому суспільстві фаховість для такого виживання потрібна, на жаль, не завжди.

- У вищій освіті так само існує низка проблем. Вони ніби загострилися після входження в Болонський процес. І ніби не тому, що Болонський процес поганий, а тому що неякісно зміни було впроваджено.

формальні зміни, як уніфікацію та паперотворчість, що перейшла будь-які розумні межі.

підстави. У наявному вигляді він не вирішив проблеми конвертованості освіти, академічної мобільності…

2% європейських студентів навчаються поза межами своїх країн. Але для абсолютної більшості наших студентів така можливість взагалі є суто гіпотетичною.

бюрократичний. Він зараз дискредитує в Україні саму ідею спільного європейського освітнього простору.

- Ми і так фактично від нього відмовилися. Хоч відмовитися формально – було б черговою помилкою. Бо цим ми ще раз показали б, як далеко ми від Європи.

але треба негайно відмовитися від тієї ідіотської кількості паперів, які має заповнювати український викладач.

- Рецепти прозорі та лежать на поверхні. Це в першу чергу університетська автономія, повага до гідності викладача й студента, відродження університетської науки, безумовне дотримання принципів наукової етики.

ініціатив у цій сфері. Зокрема я рекомендував створити Національний комітет з наукової етики – громадський орган, який, згідно з моїм задумом, міг би за фактом доведеного плагіату знімати з людей наукові ступені й учені звання.

Хочу наголосити й на тому, що Європейський науковий простір – це не абстрактне поняття, це чітка організаційна структура. Членство в ньому дозволяє брати участь у конкурсах на здобуття європейських грантів. Але цей простір має свої внутрішні правила щодо оцінювання наукових результатів, і нам теж треба ці правила поділяти. Бо сумним парадоксом є те, що Молдова вже долучилася до Європейського наукового простору, а Україна – ще ні, й лишень віддалилася від нього упродовж двох останніх років.

Так було за часів Вакарчука – тільки йому вистачило волячої впертості та наснаги, щоб довести справу впровадження ЗНО до кінця. Не він ЗНО придумав, але саме він його впровадив. Уявіть, яким був опір. Деякі ректори під час вступної кампанії збирали справжні жнива з абітурієнтів. А народний депутат міг влаштувати будь-яку дитину будь-куди – лише одним телефонним дзвінком.

- Черчіль казав про демократію, що це жахлива річ, але людство нічого кращого не придумало. ЗНО – так само.

поселити треба було 1900. Завдяки ЗНО до університету вступили тоді шість сотень молодих людей з сіл і маленьких містечок, для яких раніше дорога в університет на "престижні" спеціальності була закрита.

- Науковий ступінь перетворився на модний аксесуар, на "галочку". Люди зі званням наукою після захисту часто не займаються. Науковців багато, але великого поступу українській науці це не надає.

Україна досі має першорядну за європейськими мірками науку. Це першою чергою стосується природничих і технічних дисциплін.

та героїзмові наших учених. Думаю, пам’ятник колись поставлять професору Патону – людині консервативній, але вольовій і порядній. Саме він свого часу не дав розкрасти комплекс Академії наук у 1990-ті роки.

10-15 років. Тоді відійде старше покоління, на якому тримаються наукові школи. Адже молодь у науку зараз майже не йде: мізерна наукова зарплатня не забезпечує елементарного проживання у великому місті для людини, яка змушена винаймати житло.

розграбування земель і майна Національної академії наук. Схоже, що багато хто уже стоїть на низькому старті, щоб взяти участь і поживитися. А університети після загибелі НАН у науковому плані теж неминуче захиріють.

- Суспільство стане ще жахливішим.

"модних" соціогуманітарних наук – в цілому тут рівень гнітючий (хоч відрадні винятки, звісно, теж трапляються). Я говорю про фізиків, хіміків, біологів, про істориків, філологів – цей прошарок є останнім, що протистоїть страшному хамству та аморальності нинішньої влади.

обслуговують. Вони можуть навчати дітей за кордоном, купити лікарів за кордоном, а для тубільців досить уколу аспірину, щоб не так тяжко було вмирати…

таки доб’ють) – це тотальна відсутність грамотних інженерів, вчителів, медиків завтра. Тобто будуть відбуватися постійні техногенні катастрофи.

асфальті, аби латку не розмило вже наступним великим дощем. Будинок не вміють збудувати. Вони вміють тільки для скоробагатька намалювати картинку розкішного таунхаузу, але невідомо, як та картинка стоятиме, чи не завалиться за пару років, чи забезпечуватиме її наявна потужність комунікацій...

Зараз я є песимістом. Не знаю, чи ми не пройшли вже точку неповернення, за якою – тільки дальше падіння. Немає теореми, згідно з якою ти падаєш, а потім неодмінно починаєш підніматися. Навпаки – держава й суспільство можуть занепадати десятиліттями.

перспективу розграбованої олігархами, розіп’ятої на геостратегічних протягах України дуже виразно зобразив Юрій Щербак у романі-антиутопії "Час смертохристів".

Я чесно не знаю, як побороти людей, які встановили в Україні свій окупаційний режим. Хоч, скільки лишиться моїх сил, з ними боротимуся – якісною науковою працею, текстами, самим фактом власного існування.

- Самозародження науки неможливе. Потрібні наукові школи і тяглість цих шкіл. Зараз декілька держав намагаються на рівному місці створити наукові школи – Ірландія, Бразилія, Мексика, Туреччина. Але ніхто з них наразі не сягнув навіть нашого сьогоднішнього рівня. Хоча вони вклали в науку за нашими мірками абсолютно казкові гроші.

осередків наук в Україні не так багато. Це - кілька десятків провідних університетів та академічних інститутів. В решті університетів є окремі учені, але вони не творять справжнього наукового середовища.

- Коли ітиметься про фізику, то це Харків, Київ, Львів, Одеса, Чернівці, Ужгород, меншою мірою – Дніпропетровськ і Донецьк.

перелік. Якщо ж говорити про гуманітаристику, то там треба згадати також Могилянку, Український католицький університет, Острозьку академію…

- Який вихід?

в суспільстві є запит на кваліфікованих фахівців з реальним рівнем знань – то все налагодиться саме собою.

- В УРСР було 160 ВНЗ, зокрема 10 класичних університетів. У 1990-ті їх число збільшилося вдвічі. До того ж, у ранг ВНЗ автоматично підняли перейменовані на коледжі технікуми.

кількістю студентів на 10000 населення ми й зараз далеко не рекордсмени. Є країни, які свідомо йдуть до 100% вищої освіти. Та й ніде немає лише Сорбон і Гарвардів. Є різні університети. Важливо лишень, щоб жоден з них не був легалізованою формою простої купівлі диплому.

- Коли ми говоримо про українські університети, важлива не кількість, а те, щоб усі вони були, образно кажучи, вищою, першою, ну, максимум другою лігою, а не дворовим футболом. А критерії тут може виробити тільки нормальне суспільство.

поки що суспільство не є союзником навіть для поодиноких реформаторів – вони мусили б долати шалений опір на всіх рівнях.

цінностей, якщо дитина може заперечити та сказати, що ходка в зону не завадить у майбутньому стати президентом…

- Це кожен вирішує для себе. Я лишатимусь тут за будь-яких умов.

наслідувати мій приклад. Це була би завелика моральна відповідальність. Життя в керованій окупаційною владою країні може бути сповнене дискомфорту та небезпек, але чи потрібна молодим людям жертовність? Можливо, ви хочете просто нормального влаштованого існування.

рішучим, вважав, що слід боротися й умерти в боротьбі. Але, очевидно, людина тільки сама для себе може вирішити вмерти в боротьбі. Спонукати до цього когось іншого – це завелика відповідальність.

- Ось запитання від Остапа Кривдика – воно було поставлене на Facebook "Української правди" (http://www.facebook.com/ukrpravda): скільки коштує проект "переклад найкращих сучасних авторів світу українською"? Скільки для цього треба перекладачів, скільки коштує день/місяць/книга, щоб бути перекладеною?

відсіювання. Якісь автори мають значення лише для своїх друзів і знайомих, когось помічають на національному рівні, хтось входить у більш тривкий національний канон, одиниці пробиваються на міжнародний рівень.

на цю тему є добрі літературознавчі праці. Зараз до західного канону також входять нові тексти – спродуковані поза межами Європи.

Саме ці тексти треба перекладати насамперед, щоб вважатися культурною нацією.

залежать від поступливості правовласників і літературних агентів, від того, як дорого вони продадуть право на переклад.

світової літератури. Це літературний агент, яка "розкрутила" невідомого Маркеса, зробивши його славетним. Вона свого часу "роздягнула" СРСР, змусивши сплатити величезний штраф за непогоджений друк в "Иностранной литературе"… До речі, попри дуже поважний вік, вона досі працює з Маркесом.

- Важливий фактор – це гонорари. Коли людина втягується в переклад роману, то вона природно хоче за це грошей.

означенням люди, котрі ідуть в український переклад, отримують значно менше, ніж ті, хто працює в Росії чи на російську літературу.

нічого для захисту української мови. Отже, всі, хто працюють на українську культуру, не мають шансів розбагатіти – бо значно більший за обсягом російський ринок пропонує і значно кращі комерційні умови.

замислюються, що не лише збільшують тим ВВП сусідньої держави, а й прирікають тим своїх перекладачів на злидні.

запитання, в першу чергу подумала про те, що такий проект міг не відбутися через брак кадрів.

нас є і майстри екстра-класу. На жаль, таких – одиниці. Просто добрих професіоналів – кілька десятків на всю Україну. Хоч і в Росії їх не набагато більше.

високе ремесло. Але переклад прози – це теж ремесло у давньому, дуже шанобливому розумінні цього слова. А життя сьогодні не спонукає молодих до копіткого оволодіння ремеслом. Тут би замовлення встигнути виконати…

Тут показовий приклад української Вікіпедії. Вона дуже динамічно розвивається, але за рівнем розробленості статей значно поступається англійській.

мені на думку спадає розірваність традиції. В сучасних молодих перекладачів просто не було змоги перейняти досвід у старшого покоління.

Мені пощастило познайомитися з легендарним Григорієм Кочуром, людиною безмежної освіченості, перекладачем з 30 мов, учнем Миколи Зерова.

начальником управління освіти на Львівщині. Його батько сидів разом із Григорієм Кочуром в Інтинському концтаборі. Через це я потрапив до ірпінської оселі Кочура – на той час виключеного зі Спілки письменників під час погрому української інтелігенції на початку 1970-х.

не стояла машина КГБ, демонстративно стежачи за всіма контактами, але коли заслужені "спілчани" Києва про всяк випадок усе ще переходили на інший бік вулиці, побачивши сивочолого метра з валізкою новопридбаних книжок (у звичаях Кочура було двічі на тиждень обходити всі головні київські книгарні).

студентів. Але я розумію, що заробляти в житті більшості з них доведеться не тим і не так. Але, на щастя, завжди є ентузіасти, які намагаються високим ремеслом перекладу оволодіти.

- Я вже сам якось непомітно перейшов із категорії "young smart" до категорії "old fart". Коли ми були молодими письменниками, то були задерикуватими. Ми протиставляли себе "мастодонтам соцреалізму". І всім було ясно, хто з ким і хто чого вартий.

літературна критика, тим більше – критика перекладу. Від рівня тієї критики, що я читаю, мені часом стає сумно і печально.

трибуни немає. Вряди-годи "Всесвіт" друкує якісь рецензійки. Вони виходять ще в якихось журналах. Часто це рецензійки на рівні анекдотів, автори яких виловлюють якісь очевидні словникові вади.

добре писав наш земляк Корній Чуковський, коли порівнював різні російські переклади Чарлза Діккенса. Він порівнював формально дуже точні переклади Євгенія Ланна, виконані вже в радянський час і давні, з середини 19 століття, переклади Іринарха Введенського.

сторінки дописок, вигадував нових персонажів, яких не було в оригінальному тексті… Але це незбагненним чином виглядало дуже органічно. Чуковський визнавав жахливі відсебеньки Введенського, але вважав, що найголовніше – живу посмішку Діккенса, його неповторний стиль – він відтворив краще, ніж засушений букваліст Ланн.

Крім того, сьогодні в перекладі з’явилося багато цікавих сфер. Тепер є вже переклад офіційних документів, є переклад кінофільмів, переклад наукової гуманітаристики. Все це потребувало нових перекладачів, які з’являлися з різних сфер. І прогрес тут відбувався безсумнівний. Знавці відзначають, що рівень українського дубляжу кінофільмів сьогодні на загал вищий і кращий за рівень російського дубляжу, а українські переклади – жвавіші й вигадливіші.

чинності закон Ківалова-Колесніченка? Скоріш за все, він зникне, не витримавши подвійного тиску – ринково-глобалізаційного й адміністративного, - з боку своєї ж держави. І наші глядачі далі дивитимуться фільми по-російськи, і тим збільшуючи ВВП сусідньої Федерації.

статус української мови та української культури. Важко існувати в культурі ґетто, чий розвиток залежить виключно від чийогось ентузіазму й жертовності.

- Такого вже відносно небагато. Класику ми більш-менш "закрили" якісними перекладами. Питання в тому, що завжди на неї хотітимуть дивитися по-новому, але це вже інше питання. І після "Гамлета" Куліша, Старицького, Бургадта, Рудницького, Вера, Гребінки, Кочура, Костецького, тепер уже й Андруховича, неминуче з’являтимуться нові й нові спроби прочитати геніальний Шекспірів оригінал.

них нам досі бракує. Є проблема з росіянами, бо дехто досі вважає, що нам непотрібно перекладати росіян. Але якщо українська культура є повноструктурною, то такі переклади необхідні.

і тих, і тих вільно читаю в оригіналі, але вважаю, що і тих, і тих треба перекладати, і радію талановитим перекладам.

вже назвав – проблеми авторського права та неможливість забезпечити перекладачу належний рівень оплати. Проте й у росіян тут великі проблеми. Вони, скажімо, досі не майже перекладали геніального угорця Шандора Мараї, який посмертно буквально увірвався в європейський канон і книжки якого перекладено всіма мовами світу (а українські переклади журнал "Всесвіт" уже надрукував!) І з цього погляду поляки сьогодні заповнюють ці лакуни і швидше, і якісніше.

що й у колоніальних умовах український перекладацький проект не лише народив конгеніальні переклади вершинних творів Шекспіра й Гете, Міцкевича й Пушкіна, а й утверджував повновартісний статус української мови, формував сучасну українську національну ідентичність.

році – адже коли Біблію перекладають на наріччя, то це наріччя вже є не наріччям, а самостійною мовою. А носії цієї мови можуть претендувати на самостійну державу. Шкода лишень, що й сьогодні в Україні велику вагу мають ідейні нащадки тих давніх імперських заборон. http://life.pravda.com.ua/person/2012/07/25/107633/