Київська школа відкрила музей Василя Стуса.

 Я розпочну словами відомого в Україні кобзаря Тараса Компаніченка: 

"... - район Академмістечка у Києві, де ми жили, був своєрідним українським центром. Колись там жив поет Василь Стус та історик Ярослав Дзира. Обоє боролися за те, щоби школа №200 залишалася українською. І ця українська школа таки дала добрі плоди. З неї вийшли: Олександр Піпа з гурту «ВВ», Сашко Ярмола і Володимир Шестюк iз «Гайдамаків», історик мови Оксана Суховій, літературознавець Олександр Федорук, який досліджує Пантелеймона Куліша, а його брат Ярослав Федорук працює у Львівському відділенні Інституту української археографії та історіографії ім. М. Грушевського, та багато інших."

До чого це я?

Сьогодні, 5 вересня, діти Спеціалізованої школи № 200,  по закінченні тривалих досліджень і кропіткої праці по збиранню документальних матеріалів, змогли, нарешті, достойно віддячити своєму "хрещеному батькові" і урочисто відкрили музей Василя Стуса.

На відкритті музею були присутні Люди - ОСОБИСТОСТІ, які ВЖЕ є частиною НОВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ (дисиденти Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, Олесь Сергієнко). Були син Дмитро Васильович Стус і дружина Валентина Василівна Попелюх. Але жодна газета, жодне  видання, ніякі "засоби масової інформації" не висвітлювали дану подію і жодне ПОЛІТИЧНЕ ПАДЛО....чи представництво МІСЬКОЇ ВЛАДИ не виявило бажання, чи просто не зволило взяти участь у такому "негучному" заході. А може воно й на краще?

Все у цьому світі має СВОЮ ВАГУ! Тому згадаю Стуса його ж словами:

Я вже як мертвий — пам’яттю проріс,
немає Василя — є тільки згадка,
їй краще, адже їй нема і вадки,
я ж геть змарнів — один, як кажуть, ніс
стирчить і вже. І серцем перетлів,
бо обболів за весі всі і гради,
хоча й собі не можу дати ради
жарина біла ув огні огнів.
А все ж я є. Хоч і напівживий
та в спогадах є плоть моєї плоті,
так і живу — зі світом у комплоті,
довкола мене — обрій гробовий.
А я живу. Агов, мої брати.
Агов, сестрове! Сни біжать струмками
і кожна дума-думочка — за вами
і кожен із братів твоїх — то ти.

Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя — одне стернисте поле,
але перейти — не помину,
дотягну до краю, хай руками,
хай на ліктях, поповзом — дарма,
душу хай обшмугляю об камінь,
все одно милішої нема
за оцю кремезну і ледачу,
за мовчазну, за прокляту, за
землю ту, якою <тільки й значу>
і якою повниться сльоза.