Чому я став русофобом і радію футбольним поразкам Росії

Присвячується поразці збірної Росії з футболу у грі з командою Греції, в результаті якої росіяни вилетіли з Чемпіонату Європи 2012 року. У далекому 1998 році, після закінчення світової першості у Франції, розпочався кваліфікаційний турнір за право грати на європейському чемпіонаті 2000 року у Бельгії та Нідерландах. Збірна України потрапила в одну відбіркову групу з російською командою. Тоді я жив у Росії, і вболівав за обидві збірні - і українську, і російську. Я також симпатизував російським футбольним клубам, коли ті брали участь в міжнародних змаганнях. Але суперництво “братських команд” кардинально змінило моє ставлення до російського футболу, та й, зрештою, до Росії загалом. Перед першим матчем, що відбувся 5 вересня 1998 року у Києві, надзвичайного ажіотажу не спостерігалося. Українців розглядали як боєздатну команду, але без особливих досягнень, зірок і класу. Очікувалося, що французи та росіяни розіграють між собою пряму путівку (перше місце у груповому турнірі) та право потрапити на Євро-00 через стикові матчі (дрге місце у групі). Однак, несподівано росіяни програли - з рахунком 2:3. Після цього на них чекала низка поразок від інших команд. Згодом тренерська чехарда закінчилася. Новий керманич Олег Романцев зміг перетворити серію невдач на переможний марш, коли росіяни почали перемагати, у тому числі чемпіона світу, збірну Франції. Шість перемог поспіль — і з головного розчарування росіяни знову перетворилися на кандидатів на отримання путівки до Бельгії та Нідерландів. Проте їм кров з носу треба було перемогти збірну України в Москві 9 жовтня 1999 року. І, власне, незадовго до цього матчу (десь за пару місяців) почалася справжня антиукраїнська істерія. По телебаченню крутили ролики про те, як росіяни “знову” перемагають українців, а найпопулярніша спортивна газета “Спорт-экспресс” опублікувала статтю із неоднозначним заголовком “Бей, Хохлов, спасай Россию!” (звернення до тодішнього гравця збірної Росії Дмітрія Хохлова). Тоді я відчув на власній шкурі так звану “слов'янську єдність” і зрозумів сенс словосполучення “братерські народи”. Доки ти не висовуєшся з тіні “старшого” брата та не чиниш останньому незручностей — в тебе є шанс отримати порцію любові. Ми тоді де-юре зіграли у нічию, але де-факто перемогли. При цьому - спромоглися забити ганебного гола і зіпсувати кар'єру тодішньому голкіперу росіян Алєксандру Філімонову (щоправда, росіяни згодом його депортували до київського “Динамо”, де він встиг зіпсувати нашій команді виступ у Лізі чемпіонів). Росія посіла третє “почесне” місце, а ми продовжили боротьбу за можливість відвідати головну континентальну футбольну party. Спортивна поразка розлютила росіян. З учорашніх братів українці перетворилися на мішень - їх почали звинувачувати в усіх прикростях (і не лише спортивних). Я тоді почув багато цікавих епітетів та характеристик на свою адресу та народу, до якого належу: “Суки, еб*чие хохлы! Сраные салоеды!…” Подібні висловлювання лилися нескінченним потоком, бо мені вистачило розуму наступного дня вдягнути шарф “Динамо Київ”. Для нації, котра опинилася в руїнах колишньої могутньої держави, жила у лайні та страждала на постімперський синдром, футбол (та спорт загалом) був тією віддушиною, яка підвищувала значущість Росії у планетарному масштабі. Перемога давала право вигукнути улюблене гасло “Русские идут!”, нагадати про “русский дух” та відновлення величі. 1999 рік остаточно перетворив мене на русофоба, бо настільки нездорове ставлення до спорту, його перетворення на інструмент геополітики та пропагандистського маніпулювання свідомістю викликали огиду. Прихід Путіна до влади та формування так званої “суверенної демократії” каталізували ці нездорові процеси. Кожна спортивна перемога трактувалася виключно у контексті успіху авторитарної політики Кремля. Влада вміло давала пояснення на запитання про погані дороги, недостатнє соціальне забезпечення, безправ'я у судах, свавілля у правоохоронних органах, шалену корупцію, - згадуючи про досягнення на ниві футболу, хокею та інших видів спорту. Щоб ні у кого не виникло враження, ніби це думки хворого на голову свідоміта-бандерівця, я наведу декілька слів відомого в Росії “інтелектуала”, засновника теорії про “атомне православ'я” (так, існує й таке) Кирила Фролова та його однодумців. don_alexey: Если сборная Украины выйдет из группы, а быть может, победит в четверть финале, то строить Евразийский союз, и бороться за введении русского языка и разоблачении раскольников станет значительно тяжелее. Это единый комплекс, спорт-геополитика-религия, провал в одном тянет за собой другое kirillfrolov: Так тем более нужны победы, в том числе в таких вопросах, как русский язык и каноническое Православие на Украине. don_alexey: У русских болельщиков, после победы российской команды, был шанс пройти колонной по Киеву и Донецку с триколорами и к этой колоне присоединились бы тысячи русских людей со всего Юго-востока. Это был бы наш праздник, наш повод к мобилизации. Но сегодня нас этого лишили. Понимаете мое разочарование? kirillfrolov: …Потому что победы России в футболе - это не только спортивные победы, как и поражения, футбол больше чем футбол. Через те, що спорт в Росії не обмежується змаганнями, а має під собою глибоке ідеологічне і пропагандистське підґрунтя, я є лютим русофобом. Кожна спортивна перемога Росії переконує у хибній ідеологемі, що “переможців не судять”. Саме тому російські вболівальники дозволяють собі обвішувати чужу країну образливими комуністичними символами з підписом “Хозяева возвратились!”, лупцюють людей на стадіонах та за його межами. Спортивний успіх надає негласне право російському бидлу перетворювати на клоаку європейські міста, як це вони вже давно зробили в себе на батьківщині. Я не хочу, щоб режим Путіна мав ще один аргумент на свою користь та не бажаю бачити російських плебеїв з їхніми маршами, імперськими прапорами та серпами/молотами на українських вулицях. Саме тому я мріяв про футбольну поразку Росії від команди Греції. Хочеться вірити, що соціально-економічний і правовий безлад в країні, помножений на спортивний провал, трохи протверезить росіян - і вони почнуть нарешті будувати власні хати, дороги, а не імперії та “русские миры”.

P.S. Так, я радів перемозі греків над росіянами більше, ніж українців - над шведами. Бо для нас футбол — це лише спорт, а одна перемога/поразка не наділяється вирішальним значенням у контексті історії.

 Автор: Микола Малуха