Хтось маки цілував біля воріт

Гарячими тривожними губами.

А небо біло пахло голубами,

 А сонце тіні гнало до боліт…

Хтось маки цілував біля воріт.

Спішили перші відра від криниць,

У гніздах прокидались лелечата,

А зорі, що всю ніч були на чатах

(Моя й твоя),  у трави впали ниць…

Спішили перші відра від криниць…

Хтось голосом твоїм сказав ,,люблю''.

Хтось руки стиснув, променем облиті…

І я віднині в цьому щаснім літі

Не відаю, не знаю, що роблю…

Хтось голосом твоїм сказав ,,люблю''…

Та ранок нас в розлуку відпустив…

Але в чеканні зустрічі бентежнім

Я викладу твоє ім'я на стежці

Із макових червоних пелюстин…

А ранок нас в розлуку відпустив.

Та будуть вічно зорі, я і ти,

Наперекір метілям, вітру, зливі…

Судилось так, чи то такі щасливі

Дві наші долі, наші два світи,

Та будуть вічно зорі, я і ти.

                       Н. Матюх

Николай Гумилёв, май 1910 года.

Була сьогодні в школі на святі останнього дзвоника і згадався старенький вірш:

Останній дзвіночок шкільний...Хіба можна

Забути цей давній, замріяний час?

Останній дзвіночок! Ми - кожний і кожна -

З дитинства пішли. Юність кликала нас.

Безмежне, як море, життя нас чекало,

Нас кликали смуги незнаних доріг

І серце у грудях, мов птах трепетало,

Як вийшли зі школи, за рідний поріг.

Так швидко зминули ви роки зелені,

Під клекіт шкільних, незабутніх  дзвінків,-

Нам простір безкраїй наповнив легені,

Ми рушили в далеч на крилах вітрів.

...Повз школу знайому проходим - і нині

Ми ловимо світлі наспіви дзвінка.

І знов пелюстки яблуневі, весінні

У вікна летять, як хмаринка легка.

З тим нашим дзвінком розлучитись не сила-

Змовкаєм, як чуємо пісню шкільну,

Що нас провела крізь літа і зростила,

І нам показала життя далину.

                              Фарида Аліярбейлі

Не помились на першім слові,

Сказавши в зустріч щось сумне.

В мені багато є любові.

Багато! Більше, ніж мене!

 ****

Мій гордий дух тебе возносив -

На цілий світ тебе любила.

А ти пробачення не просиш,

Що наступив на білі крила.

 ****

Ви пробачте мовчання мені.

Галасливим ніколи не вірю.

Барабани тому голосні,

Що вилазять із власної шкіри.

               Ганна Чубач

Щоби удвох нам не пропасти,

Я згодна жить без тебе.

Злетіть чи впасти, чи проклясти -

Одне обрати треба.

                      Ганна Чубач

Обнимаю... Немеют руки...
От восторга – в рывок дыханье.
Мы украли день у разлуки...
Неожиданное свиданье!
И слова вперемешку с лаской.
Поцелуй – продолженье взгляда.
Мы украденной нашей сказкой
Рвём скучнейшее слово – «Надо».
Мало времени... Торопливо…
Что бы всё!.. Что бы до предела!..
А в душе, где-то там – тоскливо...
Грусть струну теребит не смело…
Я взлетаю и ты взлетаешь…
Незаметно подкрался вечер.
Две слезинки… И убегаешь...
Плащ печали упал на плечи.
Взмах руки… И прощанье взглядом...
Безысходность - сплошная скука…
И задумчиво сядет рядом...
Обворованная разлука...

( Из интернета)