My cinema

                         

 

Того кіно, яке я обожнюю, більше немає. З цим потрібно змиритися. Отак взяти - образитися на розвиток технічного прогресу й різні соціальні перебудови, й змиритися.
Кіно, як вид мистецтва, втратило свою таємничість, адже зараз кожен має власний кінотеатр вдома. Пам’ятаю, якою чорною заздрістю заздрили усі кінематографісти світу Бергману, через те що у нього на його острові Форьйє є своя кінотека, переглядовий зал, власний кіномеханік, і що він міг будь-якої миті розслаблятися у порожньому кінозалі, дивлячись фільми на свій розсуд, а не ті, що йому пропонують у кінотеатрі чи по ТВ. Бергману заздрив навіть Трюффо, я знаю, він писав.
Пам’ятаю, як навчаючись в інституті, ми спостигали історію зарубіжного кіно зі слів викладачки з цього предмета. Тихо ми її ненавиділи, бо вона бачила фільми, про які розповідала нам на лекціях, а ми ні… Історію зар.кіно ми вчили, дивлячись на викладачку з зарубіжного кіно, а вона викочувала нижню губу вперед і вимовляла: “Бюуууунюєєєль”. 

Пам’ятаю, закриті перегляди іноземних фільмів у Домі Кіно. Студентів інколи туди запрошували, інколи студенти пробиралися на ці перегляди самі.
Назавжди залишилися незабутні враження від фільму “Чужий-2”, я його дивилась, відвернувши голову назад, було гидко… Тепер я розумію, що цей фільм не такий вже й гидкий, є набагато гидкіші картини.
Інколи іноземні фільми привозили на кінофак, і тоді усі студенти, викладачі, співробітники навчальної студії збирались у тісному переглядовому залі Лаври.
Одним із перших моїх кінофаківських переглядів (а, може, й взагалі першим) була демонстрація фільму Л. Бунюеля “Цей примарний об’єкт бажання”. Досі пам’ятаю кожен кадр стрічки (який же Бунюель геніальний, яка образна мова його фільмів, щоб отак сходу запам’ятати кожен кадр його фільму!!!). Так от фільм цей про жінку. Про її незрозуміло природу. Вона щораз постає перед світом то в обличчі ангела, то натягає похотливий лик і виражає тваринні інстинкти. У фільмі Жінку навіть грають дві акторки. Одна – втілення усього світлого, небесного, інша – земного. Розповідають, що до Бюнюеля на проби до фільму привели двох актрис, і він, не вибираючи, взяв обох. Так от, у цьому фільмі впродовж усього сюжету в кадрі час від часу з’являється дядько, що носить якийсь мішок з мотлохом. Ну, носить, то й носить… (це геніальний знак-символ сюрреалістичного Бюнюеля, думала я багато років поспіль, аж до 5 курсу). І тільки на 5 курсі уже згадана раніше викладачка з зарубіжного кіно зізналась, що під час перегляду фільму вона посоромилась перекласти фразу, що її кинув якийсь епізодичний персонаж: “Жінка – то мішок з лайном”.
Ось так ми вчилися дивитися кіно на кінофакультеті.