В твоей улыбке жмурятся все поцелуи мира
Твоих губ уголки, мое сердце, взмывают вира.
На краешке самом во внезапный ныряю уют,
Ведь счастие не купишь, его просто так отдают.
Ликером конфетным тепло наши души согреет,

Arthur Rimbeaud   «Ophelie» (переклад)

               

                I

Між чорних хвиль, у зоряній дрімоті

Як біла лілія, Офелія  пливла

В прозорому серпанку – незбагненній цноті -

Де в хащах лісових сурмить імла.

Так декілька віків, як марево сумне

Білявки привид   темрява краде

Та віковічно вздовж ріки снує,

Під журкотіння хвиль свої пісні пряде.

Там вітер не вщуха, з її серпанком грає,

В оголені перса цілує,  мов коханець.

Верба тремтить та плаче, душу крає;

Схилився очерет - понурий бранець.

Зім’яте латаття зітхає біля неї;

В вільшанику проснувся ранній птах -

Тремтінням крил Офелію стрічає

Під дивний спів… і зорепад в очах.

                II

Офеліє бліда! Чудова ти, як сніг!

В бурхливій річці твоя цнота згасла!

Вітри, що дмуть з північних криг,

Свободи терпкої донесли гасло;

Цей подих вітра, що скуйовдив коси,

В твоїх думках здійняв буремний вир;

І серце чуло, як спадають роси

Під шелест лісу, де чатує звір.

Цей буревій, як божевільний в'язень

Зламав цнотливий стан твій - білий  наче сніг ;

Тьмяніє ранок – квітень,  блідий красень

Схилився мовчки, як жебрак до твоїх ніг.

О Боже! Кохання, воля – марево сумне!

Твоє жадання, наче сніг в багатті тане

Ті сумні марення твій розум не збагне

Та  жах безодні в твої сині очі гляне.

                III

Мріяв поет про зорепад, а вранці

- Де ти на березі собі вінок плела –

Там поверх хвиль в прозорому серпанці

Біла Офелія, як лілія пливла…

2019   ID:  910131  

Евгений Евтушенко «Непонятным поэтам»

         (переклад з російської)

Зазвичай заздрив я завжди

всім тим,

хто пише вкрай безглуздо

і чиї вірші - наче пустка,

мов млою вистлані  рядки.

Я буквоїдів поважав,

очі з захопленням таращив, 

а сам лякливо оминав

абракадабр

та тарабарщин. 

Я ліз із шкіри геть

у боротьбі

з здоровим глуздом, наче зодчий,

але шаленості  в собі

з таємним пострахом не зочив.

Мені так соромно було.

Тож мав зусилля

в собі шаленство віднайти …

Єдине,

що пізнав тоді -

життя по суті -

божевільня.

То як покара – себе думками мучив -

де ж, в чому я недоборщив

та нічого не відчебучив

такого,

мовби: «дир… бул… щир…»?

Агов, незрозумілії поети!

Єдині в світі ви предмети

цнотливих заздрощів моїх … 

Я -

з хробаків найзрозумілих.  

Нічий кантарок вас не стрима,

ніхто вас в розум не зашорив, 

чиєсь там:

«Нічого не втямив …» -

солодше меду та вина.

Творці блаженних нісенітниць, 

поверху плинучих хвилин

живіть,

наповнюючись вірой,

що зрозуміють вас колись.

Щасливці!

Лячно, все ж таки,

всім зрозумілим бути, проте хибно!

Усе життя писати зовсім зрозуміло,

а відійти незрозумілим назавжди.

ID:  1020271

Это стихотворение хочу посвятить не цветам жизни, но людям, прожившим жизнь, и не утратившим главного.

Ты помнишь на этой скамейке
С букетом тебя я встречал,
И на пионерской линейке
Я рядом с тобою вставал.
Ты помнишь, как легкие ноги
Неслись по цветам и волнам,
Стихов моих первые слоги,
И веру свою в те слова !
Ты помнишь в громадине храма,
Свое полновесное "Да".
Как дочь назвала тебя мамой,
А в небе качалась звезда ?
Теперь наше счастье так хрупко,
Но мы его в сердце храним.
Звонит телефонная трубка
По праздникам и выходным.
Родная моя ты голубка,
Скамейка нас преданно ждет,
Я помню короткую юбку,
В любви моей память живет !

За вдохновение благодарна фото МУЖ-чина.
https://photo.i.ua/user/5939250/373624/16338311

Голая, как зима,
Пальцы в небо уперла,
В уши заткнув тома
Книг, что берут за горло.

Флаги летят над ней
Мимо и все чужие.
Общий огонь -- ничей,
Ей не нужна нажива.

Может возьмешь теплом,
Или красивой песней.
Но не грози клинком,
Ей ли бояться лезвий ?

Лучше ступай, как шел,
В сад, полный белых лилий.
Брось свой клинок на стол,

И тоскую, и печалюсь.
И немы мои слова.
От тебя в себе скрываюсь
и ищу же там тебя.

Жарко, холодно, морозит…
В пот бросает, тут же в дрожь.
Вдаль – к тебе – всего уносит.
Э-эх-х, с ума меня сведешь.

Наваждения туманны…
И они в сей миг – здесь – ­явь!
Гложут, просят постоянно:
- Полюби меня… Оставь…

Камень мой. Мое распутье.
Влево – ты и вправо – ты.
За спиной печаль в лоскутьях.
Впереди – мосты судьбы.

Поэтический ответ на стихотворение одного автора, к сожалению он не спрятал в блог, а совсем снес, та, что ссылку дать не могу, но решила дать право голоса мышке тоже))
Спросила кошка мышку.....
(Пожалуй это слишком)
Больна ты иль здорова ?
Пойдешь мне в пасть без слова ?
Но мышка ей сказала--
Во мне не много сала,
Еще больна я СПИДом,
Глистами и ковидом,
Наелась сыра с ядом,
Точила когти рядом.
К уходу я готова.
Свое сказала слово.
Меня ждет бесконечность, --
В награду за беспечность.
Тут кошка зашипела, 
От голода запела.
И кинулась на речку,
Скача через крылечко,
Сказав судьбе "спасибо",
Ловить немую рыбу.

Чистили лакеи
Мебель из икеи
И вино пролили на ковер

Голод--лучший повар.
Не шепчи три слова.