Не сбывшаяся ранняя мечта.

Такі невгамовні, не заспокоєні, та незручні люди,
Ми для них завжди, але іншими вже й не будемо.
Сірі часи як густий туман, вогкі і слизькі,
Задушливі та неочікувані до долі людини,
Вони люблять непоказну безликість.—
Вперту, мов бик у плуг, мовчазну тварину.
Але ти шукаєш справжні лиця і руки,
Що вгамують, мов животворні краплини.
Сильних не люблять — вони не зручні,
Ними не можна керувати і гратися.
Вони чують себе, знають, чого гідні
І не готові від цього відмовлятися.
Усередині них впевненості якоря,
Якими вони міцно тримаються за долю,
За бажання жити без зайвого "бруду"
І бути щасливими завжди і всюди,
Всупереч обставин, та навіть неволі...
Усередині у них коріння міцне і живе,
Яке не можна вирвати або зруйнувати,
Як не зруйнувати їх моральні принципи,
Почуття власної гідності і віру в себе.
Сильні здатні витримати будь-яку правду,
Удари долі, тортури зрадою та обмовою,
І шторм зі своїх емоційних вихорів поодинці,
Бо з серцем і умом, їх діла, мають єдину мову.
Для самовпевнених та брехливих лицемірів,
Вони не зручні, бо не завжди глухі, та сліпі,
Ті, що виявляє брехню, — лакмус та гіркота,
І замість солодощів на десерт, — коле око,
Правда та, що крізь брехню проростає.
Вони сумні наче тіні, але не бояться болю,
Тому що переживши війну у власному серці
І пройшовши через особисте пекло — вільні,
Навчилися перетворювати рани на мудрість
І насолоджуватися життям, розуміючи
Шо те, що є, — то і є твоє, а вони не всесильні,
І якщо люблять, то любимих роблять щасливими,
І якщо кидають, то лише тих, що зайвий тягар —
Більше не складають бажання витрачати сили.
Не зупиняючись, продовжують жити
Без зайвих кайданів… жити далі,
Зберігши в серці красу та ніжність.
Нехай навкруги неспокійно та метушня, —
Кінець, то лише початок наступного дня,
Неспокій, то налаштування душі на потужне, своє,
Що має міцне коріння, те що справжнє, твоє.
Тому, коли здається, що час добігає кінця,
Вільно і глибоко дихай, в бік відштовхнувши мерця.
Там, де так тужно над прірвою долі дощить,
Як моторчик доказів, серце впевнено тупотить...
А потім, ще і ще... І здається на мить,
Що воно одвічно живе... і не болить.
І тому разом з сонцем впевнено полум'яніє,
Струною єдиною з ним в ритмі життя бринить.
Лише надія виведе з полону всепожираючого горя,
Лише кохання змусить в часи скрути далі жити...

Прийшла весна, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім хати крошиві —
Затишшя тимчасове, але мир ще не настав.
Краплі дощу зриваються з буремних хмар
І кола, як відлуння, що тремтить в калюжах,
Немає тільки кіл в його душі... краях примар
увінчаних залізом в чорних закипілих ружах.
Давно немає в світі заспокійливих оман...
Сумне відлуння, сморід і людські кавалки...
Тремор землі, в спокуті, понівеченій від ран,
Лише вишивані спалахи неба — квітнуть фіалки.
А потім знову рине в прірву з вітром холода,
І вже не дощ блукає, сипле білий чистий сніг. —
Спокій потойбічного вбрання, та світу нагорода.
Сідай, заспокійся, ти наче знемігся від зайвих слів,
Залиш позаду всі шляхи та необачливі тривоги.
Прикрий свої очі, нехай це лише зачарована мить,
Коли пташка співає, та серце щемить, зрозумієш,
Живий, і ніщо навкруги не тремтить, не гримить.
Напевно волієш ти далі йти до мети, і радієш, —
Тане сніг на губах, і що в божих руках кожна мить...
Напевно тебе хтось чекає завзято, від куль боронить,
Тримає свої кулачки і струною до неба бринить...
Ти ж завжди чекай і вір у нього, він спокій твій.
Не інший хтось, а той, лЮбий, очікуваний та жаданий,
І цим буде живий він кожну мить, непохитний й незламний.
Пам’ятай, лише ти до повернення життєдайний прецедент.
Прийдуть ще спільні весни, та рясно заквітнуть сади,
Загарбникам не зрозуміти нас, хай згинуть вщент. —
Непорозуміння, бо кожна війна від жадоби завзята…
Прихована агресія, що призводить до сварки…
Все в полум’ї та смороді… але на морок для неї начхати, —
Розквітають з весною відлунням неба фіалки.
Прийшла весна теплом, зненацька та непрошена,
Туди де чорний сніг і дим рідну землю стискав.
Цвіркає пташка на цеглянім знівеченим крошевом —
Затишшя тимчасове, але спокій в світі ще не настав.

Сидеть у реки, когда тает по каплям заката вино.
Прижаться спиной к граниту — оковам её серебра,
Глядеть в огоньки, на россыпь вечернюю звёзд,
И ждать когда свой рассвет начинает диво-луна.

Глаза призакрыв, бродить по дорогам звёзд,
Сползая за млечный путь на утлом моём челноке.
Давай мой челнок, плыви, злое время поправ...
И плыла Земля меж звёзд, со мною в тихой тоске.

Луна незаметно мой осветила скромный чертог,
И старую реку, бродя по волнам разливным серебром.
И я не отвечу, на странный далёкий вопрос, —
Куда вам идти? — Или плыть, от себя и к себе напролом...

                ~ @& ~

Para Anastasia, por su cumpleanos... con la luna.