Мичман Память-смутьян и нахлебник, По-хозяйски хлопочет над чаем из трав. Помнишь, вечер как пьяный волшебник Прятал спелое солнце в дырявый рукав? Помнишь: руки дрожали от счастья, И как солнечный зайчик дрожала душа В жёлтой змейке на левом запястье? Я умела тогда жить тобой. Не дыша. Я не знала ни часа, ни века, Я забыла о смерти, не помнила снов. Я училась любить человека, Я по нотам и вскрикам учила любовь. И отличницей стала, быть может... Но припрятало время мой старый диплом. Наставляло мудрей быть и строже, Не дарить безрассудно жемчужины слов И вручило смиренья учебник: "Неразумное сердце, Любовь изучай!" Только Память-смутьян и нахлебник Пьёт из чашки с улыбкой свой липовый чай.

Укутай меня своей нежностью.

Укрой одеялом из страсти.

Свечою любви и верности

Зажги во мне искорки счастья.

 

Разлей позолоту звёздную

В бокалы сердец звенящие.

И выключи зИму морозную,

Включи мне весну пьянящую.

 

Согрей мою душу озябшую

Своею улыбкою солнечной.

От вьюг и метелей уставшая,

Пусть теплом твоим будет наполнена.

Занурюючись в роздуми, у себе,
Шукаючи пояснення подій,
Знов постає невимовна потреба:
Без слів не можна описати дій.

Слова будують розуміння,
Із них складається буття,
Без слів не буде досвіду і вміння,
Вони потрібні для нормального життя.

Словами можна пояснити
Образу, злість, ненависть, сміх.
Слова потрібні нам, щоб зрозуміти:
Чому? Навіщо? Для одного чи для всіх?

Вони потрібні нам як хліб,
Без них стосунків не існує,
Слова допомогли й мені б,
Бо мовчки час усе лише марнує.

Прошу, не треба нам мовчати,
Не треба мучитись в собі,
Словами вчимося прощати,
Слова дадуть мир іншим і тобі.

А гиены мне сердце терзают… С высока я на них посмотрю, Мне плевать, что они понимают, Не познавши душу мою… Пусть шипы по дороге разбросят Не слепа! Я и их обойду! Мои ноги в кровь сбиты, пусть спросят, Я за боль только благодарю! Не бывает легкой дороги, Где овраги, вижу сама… Вы не стойте на ровной дороге Не тревожьте напрасно меня! Не понять вам меня не пытайтесь, Я у Бога прошу лишь совет… Если нужно по углям каленным, Я к любви своей вытопчу след! Я слаба, нет… сильна, забываюсь… Иногда просто выхода нет, Все что с болью в душе отзывалось Все с любовью подарит мне свет! © Каролиша

Світ у морі гріхів потопає,

Захлинаючись гнівом і заздрістю.

А сваволі людськІй кінця-краю немає,

Нема в дУшах любові і радості.

 

Кому служить цей світ і на кого чекає

В час рішучий на зламі історії?

Вже й подобу своЮ  поступово втрачає,

Нових ідолів собі створює.

 

Пів-планети – прихильники Армагедону.

На пророцтвах кишені збагачують.

Хоч самі навіть й гадки не мають у тому,

Що так пристрасно передбачують.

 

Хтось приходу Антихриста щиро чекає,

І до страху в полон віддається.

Тільки от, бідолаха наївний, не знає,

Що той “гість” вже живе в його серці.

 

А Господь заповів – Будьте зАвжди готові,

Бо не знаєте дня, ні години.

Є всі відповіді у Його святім слові,

Лиш відкрий свої очі, Людино!

 

Кому служиш, від того й нагороду одержиш,

Буде пізно тоді щось міняти.

Коли подорож свОю на землі цій завершиш,

Неминуче прийдЕ мить розплати.

 

У цей час благодатний Він стоїть коло серця,

І на дозвіл від тебе чекає.

Щоби світло й надію до нього принЕсти,

Він потреби усі твої знає.

 

Він запалює віри промінням

В душах сонце любові й достатку.

Де зросте в серці диво-насіння,

Там народиться Боже дитятко.

Губы близко, языки в танце диком повстречались, Стон прими моей души сладким ядом отравляясь… Я дыхание твое все до капельки вбираю, Задыхаюсь, дай еще, я с тобой изнемогаю! Закрываются глаза, волны страсти расплескались, Как спираль наши тела в нежности переплетались…

©Каролиша

На белом облаке
Унесусь в бескрайнюю даль,
На белом облаке
Разгоню туманную печаль.

На белом облаке
Ворвусь в Твое присутствие,
На белом облаке
Найду у Тебя сочувствие.

На белом облаке
Унесусь от земных раздоров,
На белом облаке
Сбегу от ненужных споров.

На белом облаке
Хочу научиться смиренью,
На белом облаке
Найду любовь и почтенье.

На белом облаке
От сердца Тебя буду славить,
За белым облаком
Хочу всё плохое оставить.

И пусть молчанием все сказано теперь,

я за собою в прошлое закрою дверь...

вот только холодно за ней и одиноко... снег идет...

ты просто знай, когда в душе весна прийдет,

где б ни был ты, - моя любовь тебя найдет...

Коли ступила я уперше на перон

Ранковим снігом вкритого вокзалу,

Забилось серце з ритмом міста в унісон.

В цю мить воно назАвжди з ним з’єдналось.

 

Від того часу проминуло вже 7 літ,

А я щоразу нових зустрічей чекаю.

Для мене, Києве, ти мов живий магніт,

І я до тебе знову й знову повертаюсь.

 

Люблю Карпати, і, звичайно ж, рідний Львів.

І ця любов невпинно серце зігріває.

Та блиск вечірніх київських вогнів

Його новим натхненням наповняє.

 

Золотоверхого Печерська благодать

Небесним світлом душу осяває.

Немов любові Божої печать,

В її глибини тихо проникає.

 

Думки полинуть вдаль понад Дніпром.

Я так люблЮ його красою милуватись.

Зайвий жетон знову залишу на метро,

Мов талісман, щоб ще і ще сюди вертатись.

 

Частинку серця і тепла лишаю вам,

За все Спасибі, дорогі мої кияни.

Щиру молитву за вас Богу я віддам,

І знайте, що в душі я завжди з вами!

 

Люблю твои великие капели,

люблю снега и белый твой наряд.

Люблю твои наряженные ели

И в белой дымке загрустивший сад.

 

Люблю ветра и скрип твоей накидки

Порошу, иней, синь твоих небес.

Люблю сугробы,что возле калитки

И бахромой окутанный твой лес.

 

Люблю мороз  и снег, что в такт клубится,

Люблю сиянье  где - то в далеке.

Люблю тот сон, который долго снится

И тонкий лед на маленькой реке.

 

Люблю за милость пред твоим приходом,

Люблю за гордость и за краткость дня.

Люблю за то, что с каждым новым годом

Ты так похожа, стала на меня.