Знахарство

«Професійна» знахарка, зільниця, баба-повитуха. Ворожки по зорях тлумачать сни про життя і смерть, застерігають від злих людей, відводять лихо тощо. Це жінки, які знали Божу волю й уміли по-божому говорити. Слово зле, сказане ворожкою у відповідний час, конче має збутися, як і добре слово. Словом, яке знали лише ворожки, можна легко вилікувати людину або, навпаки, наслати на неї хворобу. З віри, що слово неодмінно збувається, від тих далеких часів зберігся звичай: як хто чхає, спішать сказати «Будь здоровий!» Ворожки знали найрізноманітніші ворожіння: «кінь ірже, трава чи лист шумить, дерево до дерева хилиться» — і по всьому цьому ворожили. Ворожка може приворожити хлопця чи дівчину, щоб любили одне одного; може заворожити й якусь річ. Баба-сповитуха (баба-повитуха, пупорізка, баба-бранка, бранна баба, баба пупова) — жінка, яка запрошувалася до породіллі, коли народжувалася дитина і справляли рожаничний бенкет. Свято це було своєрідною жертвою Пречистій Діві. На цій обрядовій трапезі подавали хліб, сир, мед та вино. Бабу-сповитуху до хати запрошував чоловік жінки. Баба не могла відмовити, бо то, вважалося, Божа праця. До хати, де лежала породілля, вона приходила з м ’ятличком — шматочком, відірваним від намітки — і хлібом — символом багатства та щастя. Вінчик-м’ятличок кладуть на голівку немовляти одразу ж після першої купелі, що знаменує завершення утробного життя дитини. По народженні дитини баба-сповитуха перерізувала пупик: у хлопчика сокиркою, а в дівчинки гребенем, щоб прихилити дитину до господарства, та обов’язково обмазувала пупик, аби швидше заживав, відваром чорної тополі. Особливе значення надавалося першій купелі, над якою чаклувала баба-повитуха. Готуючи купіль, вона додавала до неї «свяченого зілля»; у купіль дівчинки клала меду, квітів і трохи молока (щоб була гарною), а в купіль хлопчика — корінь дев’ясилу (щоб сильним був). Кожен, хто приходив до хати під час цього ритуалу, мав кинути у купіль монету на щастя. Скупану дитину баба-сповитуха обсушувала біля палаючої печі, що символізувало прилучення новонародженого до домашнього вогнища. Потім давала свячену воду матері, кропила хату, обкурювала себе, породіллю та дитину і вже після цього передавала дитину матері. Усі були впевнені, що тим самим повитуха захистила дитину від злих духів, і тому відчували себе зобов’язаними перед нею. Коли роди проходили тяжко, тоді в хаті відчинялося все, що можна відчинити: вікна, двері, скрині, розв’язувались усі вузли — щоб так само відчинився і розв’язався вихід очікуваної дитини. Баби-сповитухи знали безліч різних замовлянь від злих людей та проклятих очей. Вони знали зілля, яке клали в постіль породіллі як оберіг від нечистої сили. Протягом шести тижнів після пологів мати повинна була класти це зілля за пазуху, коли виходила на люди. У народі можна почути оповідь, як баба-повитуха приймала дитину в чорта. Коли закінчила вона своє діло, нечистий сказав: «Підемо в комору, я тобі за працю заплачу». А новонароджений чортик штовхнув бабу і шепнув їй на вухо: «Не бери, бабульо, золота — бери розпечений жар!» Прийшла баба до комори, дивиться — над дверима висить шкура, і який чорт не йде туди, всякий хапається лапою спочатку за шкуру, а потім за свої очі. От і баба так само зробила: доторкнулася рукою до шкури, потім до очей; увійшла в комору — і що ж? Чудо, та й годі! Що в лівому оці бачилося золотом, то у правому здавалося розпеченим жаром, і навпаки: де ліве око бачило розпечене вугілля, там правому видавалися золоті гроші. В Україні померлій бабі-повитусі клали у труну палицю і прив’язували до пояса хустинку з маком; на тому світі, казали, нападуть на неї діти (душі померлих) за те, що допомагала їм родитися для гіркого земного життя, і якщо вона не встигне відбитися палицею, то щоб розкидала мак; поки діти підбирали макове зерно, повивальна бабка тим часом старалася від них утекти.

Вагітність - стан, який має у народній традиції двояку оцінку. З одного боку, народження нащадка визнається головною метою шлюбу, вагітна жінка стає уособленням родючості, їй приписуються оберегові, цілющі та інші благодійні властивості. З іншого боку, вагітність вважається станом небезпечним (іноді нечистим) як для самої жінки, так і для навколишніх і всього життєвого порядку. Це пов’язано з присутністю в ній двох душ та її близькістю до межі життя і смерті. Чимало профілактичних заходів були виявом піклування про майбутню матір. Її намагалися відсторонити від важких робіт, оберігати від нервових потрясінь. Вагітній, наприклад, заборонялося лазити в піч та витрушувати сажу, бо в дитини буде задуха, носити поперед себе в запасці нарубані дрова, бо тоді в маляти буде грижа, бувати на похоронах, дивитися на потворних людей. Вагітна має бути дуже обережною під час ходьби, остерігатися, щоб не наступити на коромисло, бо інакше і в неї, і в дитини будуть на ногах нариви (Харківщина) чи дитина не триматиме добре голівку (Черкащина). Якщо вагітній жінці змія переповзе дорогу, дитина, яку вона носить, не буде жити. Небажані наслідки для майбутньої дитини можуть бути й тоді, коли вагітна злякається чогось. Побачить вона вогонь і, злякавшись, торкнеться рукою обличчя чи іншої частини тіла — у немовляти на цьому місці буде «вогник» (родима пляма). Злякається собаки, кота чи іншої домашньої тварини і відштовхне її ногою — новонароджений буде вкритий шерстю тощо. За повір’ям, неродюче дерево починало плодоносити, коли до нього доторкалася вагітна жінка, а щоб корова давала більше молока і приносила добрих телят, то коли її вперше приводили на двір, її мала зустрічати вагітна жінка. Найдієвішим магічним засобом вважалося куряче яйце: якщо носити його за пазухою, то воно попереджує передчасні пологи.

Безплідність - стан, який розцінюється як кара, результат чийогось наслання, прокляття батьків або як веління долі. Жінкам, що не мали дітей, заборонялося брати участь в обрядах, бути кумою, збирати врожай перших плодів. Вважалося, що після смерті вони не зможуть потрапити у рай і вужі будуть ссати їхні груди. Щоб позбавитися від безплідності, бездітна через огорожу брала у вагітної із рота в рот шматочок хліба; носила одяг багатодітної жінки або рожаниці; з’їдала три бруньки фруктового дерева, яке вперше зацвіло, або перші плоди яблуні, сливи, винограду;  «ходила до дуба і просила у лісового духа дітей» (Сумська обл.); пила зварену кору зрослої з дубом берези (Волинь); поспішала сісти на місце, де лежав свіжоспечений хліб (Полісся) або прямо на буханку хліба (Житомирщина). Білоруси вірили, що коли вкрасти шматок весільного короваю, то молоді будуть безплідними. Для попередження безплідності на весіллі молоду саджали на діжу, торкалися молодого хлібною лопатою, вдаряли молодих мішком з-під борошна тощо. Використовували у їжу тварин, які символізують плодючість: підмішували кров зайця, чорного півня, з’їдали серце їжака, статеві органи кабана, зайця, півня. Якщо молода хотіла залишитися бездітною, вона брала з собою на вінчання зміїну шкіру, крило летючої миші. Символом дітородної сили вважався пояс: проти безплідності підперізувалися гілкою верби, клали на ніч у ліжко пояс священика або носили його при собі. Ефективним засобом від безплідності вважалися предмети з отвором (кільця, монети з діркою, хлібні вироби у вигляді кільця і т. ін.). Для наслання безплідності використовували нитки від покривала покійника, землю з могили, кістку мерця,  а також предмети, які складаються з двох частин (замок з ключем, складаний ніж, пряжка ременя тощо). Поширеною практикою  було паломництво безплідних жінок до святих місць, джерел, чудотворних ікон.

Рожаниці (роджаниці, родиці, планіди) — богині дітонародження, жіночої долі, а заразом і долі новонародженої дитини. За віруваннями, вони оберігають кожну матір та її немовля від нечистої сили як удень, так і вночі, аж поки дитину не похрестять. Коли народжувалася дитина, як жертву цим богиням у давнину справляли рожаничний бенкет. Покровителькою рожаниць вважали богиню родючості й плодючості Діванну. Вона й богиня жіночої снаги. Спочатку рожаниць було дві, згодом три, пізніше стало сім, що відповідало дням тижня. Свято Рода і рожаниць відзначалося у тріаді свят бога урожаю Спаса. Образи Рода і рожаниць пов’язані з символікою зоряного неба. Доля асоціювалася з зіркою кожної людини; цей зв’язок відобразився у ворожінні по зірках, яке називалося «родопочитанням» («и по звездам смотрити и строити рожение и бытие человеческое» у Иосифа Волоцького, XV ст.). «Род» означало «доля», «призначення». Однак семантика зірок не зводиться до долі й смерті, до культу предків: у колядках образи зірок зіставлені з дітьми, зерном, урожаєм, достатком. Оберіг - невеличкий предмет, який носили при собі з охоронною метою. До оберегів належали наузи, нав’язи, амулети. У кінці XIX — на початку XX ст. вони ще широко застосовувалися в народній медичній практиці. Обереги завжди відігравали велику роль у житті людей, оскільки на них покладали великі надії: вони заспокоювали серце, стримували налаштовану на містичний лад уяву, охороняли найближче і найдорожче.

Вода - за народними віруваннями, найвеличніший дар неба Матері-Землі, бо вона оживлює її та робить  плодючою. Вода також виступає як спосіб магічного очищення. Води, за первісними уявленнями, поділяються на чоловічі та жіночі. Чоловічі — це дощові й снігові, «небесні» води, а жіночі — «земні», води криниць, колодязів, джерел. Саме небесні води здатні запліднити землю, поєднавшись із земними водами. Як і вогонь, вода нетерпима до всякої нечистої сили: вогонь спалює, а вода змиває і топить напасті злих духів. Вода у предків була святою, вона обожнювалася. У народі кажуть: «Будь багатий, як земля, а здоровий, як вода!» Вода очищає людину від гріхів. Земна вода поєднана з небесною, а тому є символом морального і духовного очищення. Щоб викликати вологу з небес, їй приносили в дар найсвятіше творіння Матері-Землі — хліб. Аби задобрити водну стихію (особливо при повенях), селяни приносили їй спеціальні жертви. Ще донедавна існувала віра в те, що річка, розлившись навесні, не спаде доти, доки не прийме офіру (жертву). Отож люди кидали в річку курку чи півня або хоча б мишу. Жертвоприношення часом бували й більші — топили коней,  іншу домашню худобу. Водним демонам, крім хліба, кидали грудкову сіль, варену рибу, мертвонароджених дітей, здохлих тварин. Бджолярі топили перший рій у жертву водяному. У велику посуху із землі викопували трупи потопельників (а їх часто ховали на березі річок чи озер, де вони загинули) і кидали у воду. На особливе ставлення предків до води, крім старовинних колядок, указує й українська пісня «Божок». У ній розповідається про божка, який простував собі дорогою. Зустрівши дівку з водою, він попросив напитися, але та відмовила, «бо вода єсть нечиста». Божок на це відказав: «Ой ти, дівко, сама нечиста, а вода єсть завжди чиста». Звичайно, дівчина за таке нешанобливе ставлення до води була покарана: Стала дівка,налякалась, Перед Богом заховалась. Скоро дівка в церкву войшла — На сім сажень в землю пойшла. Особливу зцілювальну силу мають орданська, стрітенська, благовіщенська, купальська та непочата вода.

Благовіщенська вода відвертає лихі сили та привертає добро; від людей відганяє лихоманку, від нив — град і непомірні зливи. Вода «Єлена» називається так за ім’ям своєї винахідниці, її також треба зачерпнути якомога раніше зранку першим; той, хто зачерпує, мас робити це натщесерце; до зустрічних, якщо вони трапляються, не можна мовити жодного слова. Той, хто вживає цю воду, неодмінно має вимовити такий приговір: «Водо Єлено! Очищаєш луги і береги — очисть мене від усього злого: болісти і слабости». «Єлена» допомагає головним чином, як і непочата вода, «від пристріту» (хвороба ця проявляється такими ознаками: позіханням, нудотою, тремтінням і, нарешті, лихоманкою), «од підвію вихра» (хвороба ця походить, за повір’ям, від того, що людину підвіє вітер, а особливо вихор), «від курочки» (курячої сліпоти) та ін.

Дощова вода вважається помічною від головного болю, при хворобах очей і при бородавках; особливо корисними вважаються крапельки першого дощу, які залишаються на городині. За повір’ям, якщо вмитися навесні під час першої грози, то та людина ніколи не хворітиме.

 Зоряна вода найбільше допомагає корові, щоб прибувало молоко, Для цього беруть двоє порожніх відер і йдуть до схід сонця до першої криниці. Набирають у кожне відро потроху води, ставлять відро на цямрини й приказують так: «Добрий день тобі, водо Уляно й земле Тетяно! Прибуваєш ти, водо, з гір І з долин, і з усіх країн, прибудь же моїй корові рябій в жили і в нажили, в біле молоко, в тлусту сметану і в товстий сир». Від першої криниці йдуть до другої; добирають у відра води більше І приказують ті ж слова. Від цієї криниці йдуть ще й до третьої; там же набирають повні відра, приказуючи ті ж слова, й несуть їх додому. Зоряна вода має перестояти де-небудь у захищеному місці до вечора, щоб бува хто не напився (пити її не годиться). Коли вже настане ніч зоряна,  тоді виставляють ту воду на зорі. Ранком вже, як прийде час доїти, беруть ті відра з водою і Йдуть до корови. Першим відром тричі поливають корову й щоразу приказують ті слова, що й до води. З другого відра дають корові пити. Коли всього не вип’є, то що зостанеться, лають у помиях. Від цього часу де й береться молоко! Купальська вода. Вода на Купала має особливі цілющі властивості. Особливо хворим на шкірні хвороби радили є цей день до схід сонця скупатися в річці. Разом із купанням в Україні був звичай вмиватися водою з чотирьох криниць. Цілющі властивості приписувалися й зібраній до схід сонця на Купала росі, котру використовували при очних захворюваннях. Був також звичай занурювати хвору дитину у воду, настояну на «іванівських травах». Таку «іванівську воду» «черпали», розстеливши в полі (найчастіше в житі) полотно, а коли воно намокало, видушували з нього вологу. Наговірна вода — та, над якою проказував замовляння знахар. її використовували при найрізноманітніших захворюваннях — пристріті, «вроках» тощо, при «виливанні»  ляку, «заварюванні бабиць», вона була необхідним атрибутом при лікуванні від укусу гадюки. Непочата вода (джерельна) — та, що взята з криниці, річки, інших водойм до сходу Сонця. При цьому воду черпали із заходу на схід, проти сонця, а повертаючись з нею додому, не оглядалися назад. Подекуди вважали, що непочату воду для замовляння треба брати і проти течії. Прийшовши, слід привітатися: «Добрий ранок, колодязе Павле, і ти, земле Тетяно, і ти, водо Олено, обмиваєш луги-береги, обмий тіло і кості». Така вода була необхідним компонентом при замовляннях «уроків». Наливши в миску непочатої води, знахар чи знахарка кидали по одному тричі по дев’ять вугликів, рахуючи: «Не дев’ять, не вісім...» — аж до одного. Шепотіли заговір, давали хворому попити трохи цієї води, натирали нею або кропили йому чоло, груди, руки, ноги і виливали її на дерево чи на дев’яту межу, чи на роздоріжжя, чи між двері залежно від місцевості. За повір’ям, хворий сам до схід сонця повинен був принести води з дев’яти криниць або джерел. Знахар виливав її у дерев’яну миску, кидав три зубці часнику, йшов до печі, кланявся їй тричі, брав ніж і виголошував замовляння. За віруваннями, числа три і дев’ять та часник здатні протидіяти нечистій силі.

Орданська вода (богоявленська, йорданська). Вода на Водохрещу убезпечує від недуг на цілий рік, а хворим повертає здоров’я. Водохрещенські купелі були в давнину досить частим явищем.

Правдива вода — повертає людині зір, молодість, виліковує різноманітні хвороби. Вода також буває жива й мертва, цілюща й безсила — додає сил або, навпаки, відбирає їх. Жива вода гоїть рани, наділяє міццю,  примушує порубане тіло зростатися і повертає саме життя; у народних казках її називають ще богатирською, бо вона вважається напоєм богатирів. Вогонь, добутий з дерева тертям, і сьогодні відомий під назвою живого; відповідно до цього дощ, посланий на землю громовиком Перуном, називався живою водою. Цілюща сила води особливо виявляється навесні, коли ріки і джерела скидають із себе льодові пута, сніг перетворюється на дзвінкі струмки, а небо відмикає свої дощові сховища.

Мертва вода зцілює тіло, залишаючи його мертвим, допоки жива вода не поверне йому життя. Молодильна вода повертає молодість та надає сили.