Перейти в наступ!

16 років незалежностіі...

Небагато і не мало. Чим може пишатися сучасна Україна?  Небагато чим. Окрім свободи слова, щось нічого в голову й не лізе. Та й вона якась недолуга, зважаючи на те, що говорити можна що завгодно (зокрема лити бруд на голову владоможців), але ефекту від цього жодного. Тобто, всі чхати хотіли на твоє слово разом із його свободою. Все одно, що злодій на вулиці з ножем відбирає в тебе гаманець, а ти маєш право вільно всім про те розказати, але від того гаманець твій тобі ніхто не поверне і покараний теж не буде. Така от свобода....

Який ще маємо привід для гордості?? На мою думку більше не маємо, окрім Євро - 2012 (низький уклін злодію-Суркісу  )...

Щодо приводів для суму, то тут, щоб їх перерахувати, не вистачить пальців на всіх руках і ногах, ще й в сусідів позичати доведеться.

Не буду зупинятися на всіх, зупинюсь на одному - стан сучасного українства.

Під «українством» я маю на увазі не всіх етнічних українців і не всіх громадян нашої держави (і далеко не всіх). Я говорю про осіб, що є свідомими українцями за своїм походженням, вчинками, мисленням та духом. Чи багато таких? Не буду казати про всю країну, скажу про свій регіон (Дніпропетровськ) – небагато! Звичайно ключовою проблемою в цій ситуації є проблема мови. Ні для кого не є секретом, що завдяки багаторічній політиці русифікації, що проводилася Російською імперією, а потім СРСР, українська мова в східних областях є непопулярною (особливо в обласних центрах, в містечках і селах ситуація є трохи кращою). Я зараз говорю про те, що українська мова, українські книги тощо є штучно загнаними в підпілля! Так - саме у підпілля.

В Дніпропетровську є лише одна  крамниця з нормальним асортиментом українських книжок та музики. Я вже не кажу про те, щоб знайти десь дубльований української фільм. І це все супроводжується хоровим співом «русскоязычных» про порушення їх конституційних прав! Про захід України не кажу, бо ситуацією достеменно не володію, але відомо, що там вона набагато краще.

Але те що діється на півдні і сході – є нічим іншим, як війною з українством і українцями!    

Виникає питання, що ж робити?

Відповідь проста: треба діяти, діяти організовано, швидко і головне – наступально!

Досить вже українцям захищатися, треба перейти в наступ, тільки так можна виграти війну (а в тому, що йде війна, зокрема ідеологічна й культурна, сумнівів немає). Тільки так можна підняти український народ на рівень, коли він сам собі буде хазяїном. Треба усвідомити, що народ у своїй масі є пасивним і інертним, і чекати, поки більшість заговорить українською і почне мислити як патріоти, немає перспективи. Потрібно дати йому правила гри, потрібно зробити так, щоб українська стала мовою успішних людей, щоб спілкуватися українською було модним. Народ піде за будь-якою ідеєю, головне її подати під належним соусом. Саме тому не треба чекати поки цим скористаються антиукраїнські космополітичні діячі, які соусом лібералізму і толерантності вкрадуть в України і політичну незалежність (тому що економічної і культурної в нас і так немає).

Переходжу до завершальної частини – План дій:

1.                    Стимуляція громадської активності патріотично налаштованого населення. Тобто, формування громадських об’єднань, проведення конференцій, мітингів, лекцій і т. ін. Цей етап можна назвати підготовкою «плацдарму». Одразу – уточнення: не партій, а саме громадських об’єднань, бо не боротьба за владу, а  свідома трансформація суспільства, його настроїв і переконань, що йде з самого суспільства, тобто – зсередини, а не згори, приведе до перемоги українства. В перспетиві– формування міжрегіональної мережі громадських організацій.

2.                    Паралельно з цим – популяризація української мови і культури, шляхом видання друкованих видань, розвитку міжрегіонального туризму, проведення неформальних зустрічей, фестивалів, інших культурних дійств.

3.                    Спрямування діяльності громадських організацій на захист інтересів українства як в судовому порядку, так і шляхом проведення акцій громадської непокори. Створення судових прецедентів, коли ЗМІ в зобов’язальному порядку хоча б частково переходять на українську мову (це не так складно як може здатися ).

4.                    Як наслідок перерахованого вище – поступове зміщення  того кордону, що розділяє наразі україномовні регіони від російськомовних на схід аж до природного його розташування – державного кордону України і РФ (а в перспективі і далі).

На останок хочу сказати: Українці! Наша сила в нашій боротьбі! Ми живемо на своїй землі, і крім цієї землі іншої в нас немає. Тому наша земля і наша мова – то є наш останній бастіон, здамо його, програємо цю війну! Відступати нам нема куди!

Вибачайте, що забагато літер, і ,звичайно,

Слава Україні !!!