Порожня кімната 2

Здавалося, що я знову потрапив у подібну історію.  Третій день у лікарні та шостий – хвороби, а стан не погіршувався, навіть підвищена температура тридцять сім і п’ять бувала лише у другій половині дня. Я вважав, що мій бронхіт міг бути  викликанийнеобов’язково моднячим вірусом, а старими-добрими пневмококами. Ці бактерії можуть жити у носоглотці здорової людини, і поки імунітет сильний, організм з ними справляється, а тільки  послабне – оборона пробита. Тим паче підхопити у моєму випадку COVID-19 виглядало фантастично, неначе  виграти джекпот. В районі  майже з сорокатисячним населенням протягом чотирьох місяців було виявлено лише двадцять два випадки вірусної інфекції. До того ж мій спосіб життя та робота дуже далекі від скупчень людей, а це  ще багаторазово зменшує ймовірність зараження.

Минули прогнозовані два-три дні очікування результату тесту, а його все не було. І лише на восьмий мене проінформували, що лабораторні дослідження  показали наявність  вірусу в моєму організмі.

Все-таки джекпот!

Неймовірно, але  підводний човен в степах України виходить теж  існує, бо  таки сплив!

Новина мене здивувала, проте не засмутила, адже другу добу температура і дихання були у межах норми (навіть на наступний день зняли катетер –  ін’єкції антибіотиків вже були непотрібні). Тож я практично був здоровий, однак  мене не виписали з лікарні. За протоколом треба було ще відбути тиждень в ізоляції до наступного тесту, а  потім  тільки у разі  його негативного результату я міг покинути лікарню.

Тим часом земля слухом повниться і я стаю героєм фільму жахів «Чужий 2020» студії «Радомишль Йолкі-палкі Пікчерз». До вечора про мою хворобу вже знає пів міста. Працівники санепідемстанції у захисних костюмах завзято проводять дезінфекцію під’їзду мого будинку, рясно заливають  його їдким сірим, немов цемент, розчином до стелі п’ятого поверху (до речі, моя квартира на першому). Можливо тиждень тому, як я залишив квартиру, Чужий випав та закотився десь під сходи у парадному і там підстерігає нову жертву. Від такого шоу сусіди з великими нажаханими очима тиснуться по кутках своїх осель. Десь там у кафе «Холодні ноги» кухарі перевіряють свою комору на наявність рису, родзинок та меду.

Хай там як не було, а життя триває.

Каркання ворон за прочиненим вікном сповіщає про прихід нового вчорашнього дня. Ще немає і шостої години, а спати вже зовсім  не хочеться. Здавалося б, поспи ще до дев’ятої, до сніданку – хто тебе обмежує… хіба що  біля сьомої години сон перерве дзвінок від чергової медсестри, яка поцікавиться ранковим температурним показником. Спати не хочеться, бо лягаєш о десятій вечора, а що ще робити у такий час «в’язню вежі». Фільм не подивишся – ліміт інтернету, а на читання – то білого дня достатньо.

Переглянувши ранкові пости у фейсбуці, підіймаєшся з ліжка. Днями у  ньому неможливо вилежуватися – набридає, та й просто  хочеться якоїсь фізичної активності. Почав ходити навколо ліжка: п’ять метрів в одну сторону, п’ять – у протилежну. Так з годину топчешся  і набігає декілька кілометрів, а ще  періодично віджимаєшся від бильця ліжка.

Після дев’ятої години приносять сніданок, залишивши його за дверима на тумбочці у шлюз-кімнаті. Триразове харчування, і кожного разу простий суп з дешевих круп та шматок  хліба. Тарілки, напевно, старші за мене: зачовгані, а коли  й щербаті – іноді трапляються з тріщиною. Зате вчишся гарним манерам: під час їжі не стукаєш ложкою об тарілку, щоб надлишковою завзятістю не розколоти її навпіл. Я розумію рівень державного забезпечення, тому не жаліюсь і не пред’являю претензій, а просто змальовую реальність.

Іногороднім трохи урізноманітнити свій раціон складнувато, однак я не вибагливий і до життя відношусь по-філософськи – міг би й два тижні на юшці одній посидіти, але Всевишній, до мене прихильний та милостивий, не допустив цього.

Мій шеф-роботодавець живе у Малині, тому він не давав  мені впасти у  лікарняний харчовий аскетизм. Шеф привозив важкі об’ємні торби з різноманітними харчами. «А скільки там тієї їжі!» – так відповідав він на  моє прохання передавати  менше. Адже в ізоляційному боксі немає холодильника, а жерти як  не в  себе я дуже втомлююся.

Після сніданку був ранковий обхід і ритуал прослуховування лікарем моїх легень. Потім наставав час чекання обіду… нє, не в смислі знову жерти, а як поняття часового виміру середини дня.

Сьогодні, здавалося, було чим цей час скоротати – на моє прохання шеф передав мені ножиці. Я, наївний, розраховував пробути  у лікарні два-три дні, тож про них і не подумав. А тепер став перетворюватись на вурдалаку і міг своїми величезними кігтями ненароком порізати «скафандр» медперсоналу. Тому я взявся до роботи й швиденько впорався з лівою рукою, а з правою –  трохи не замордував себе. Нігті м’ялися, ламалися і погано обрізалися – ножиці виявилися затупленими. Полірнувши вимучений результат своєї роботи об  матрац, я спробував здійснити свій другий задум – зістригти й поголити бороду. Де там! Ножиці не змогли вкоротити навіть одну окрему волосину – вони її просто згинали. Спроба змінити імідж виявилася невдалою – очікування обіду продовжилось.

Пообідді – тиха година, і я не став порушувати цю гарну лікарняну традицію. Впасти в анабіоз години на три, якщо вдавалося, було чудовим способом скоротити день. Ти неначе астронавт з фантастичного фільму, який  переживає уві сні довгий нудний переліт до зірки через космічну безодню.

Після п’ятої години – вечеря. І знову піша прогулянка навколо свого ліжка під хеві-метал у навушниках. Тільки сьогодні згадав, що на мобілці збереглася невеличка збірка. Драйвова музика підбадьорювала та відволікала від нудного топтання в тісному замкненому просторі.

Після двадцятої – вечірній обхід: лікар, стетоскоп, легені.

Потім споглядання у вікно у вечірньому світлі тополі, бетонного паркану та прослуховування воронячих галасливих розбірок.

Нарешті доба спливає і ти в черговий раз загинаєш пальці підраховуючи кількість пробутих  тут днів, зважуєш, скільки ще залишилось можливих.

Ніч. Сон… І знову каркання ворон за прочиненим вікном сповіщає про прихід нового вчорашнього дня…

Коротати час допомагало і читання. Крім перегляду новин та дописів у інтернеті, я прочитав збірку історичних нарисів, пригодницько-гумористичну та науково-популярну книги. Остання – це Курпатова «Червона таблетка» (як у фільмі «Матриця»: з’їж  її – подивись правді в очі). У ній автор науковими фактами обґрунтовує, що ми – це наш мозок, а наша свідомість і особистість – це ілюзії створені ним. Якось сумно усвідомлювати себе машиною з сенсом генерування ілюзій. Мені здається,  що якщо взяти ширшу систему координат, ніж та, яка досліджується в книзі, то феномен людини буде виглядати по-іншому. Можливо, Всесвіт – це Розум, а люди – індивідуалізовані його частини, через які він пізнає сам себе та розвивається. Такий собі зворотний зв’язок, який можна побачити у всіх складних системах.

На шістнадцятий день мого «ув’язнення» до «вежі» зайшов лікар і повідомив, що отримав  мій результат тесту, який негативний на вірус. Тепер я вільний.

Через десять хвилин медсестра провела мене коридорами лікарні до виходу. Я подякував їй – двері за мною зачинилися й про мене забули.

ПІСЛЯМОВА

Люди по-різному ставляться до можливості вірусного зараження. Одні мають крайні судження, що COVID-19 – фікція і світова змова, цілями якої є тотальний контроль над людьми та заробляння грошей, інші – що це ледь не  апокаліптична загроза. Я вважаю, що цей вірус – об’єктивна реальність,  і від зараження ним ніхто не застрахований, що доводить і мій досвід. Однак  крайніх реакцій, спекуляцій, інформаційного шуму навколо нього неспіврозмірно  більше реалій.

А наостанок хочу подякувати всім лікарям, медичному та обслуговчому персоналу, які брали участь у моєму лікуванні. Здоров’я вам та довгих щасливих років життя!