хочу сюди!
 

Ксения

41 рік, овен, познайомиться з хлопцем у віці 37-54 років

Порожня кімната 1

Екстрим тур літа 2020.

У закордонному паспорті немає потреби!

 

Лікар вислухав від мене «Майн Кампф», потім  скрупульозно прослуховував тембри моїх легень, напевно, сподіваючись  почути браві марші  Люфтваффе. Згодом він повідомив, що має підозру на новомодний вірус, і його рекомендація – госпіталізація та ПЛР-тест. Я погодився: медична освіта та двадцятип’ятирічний  досвід роботи фахівця не викликали сумнівів у його компетентності – це ж вам не  якийсь там президент, яким може бути будь-хто з вулиці. Суворий погляд з-під «космічного скафандра» та стетоскоп у рухах лікаря підкреслювали серйозність справи.

 

Я ще не встиг роздивитись своє нове помешкання – інфекційний бокс – як до нього зайшла медсестра шурхочучи костюмом біологічного захисту. Вона поклала переді мною  декілька аркушів з текстом і сказала, що це згода на лікування. Лише жіночі карі очі та чорні брови виглядали з під  «скафандра», і я підкорився їм –  підпис  був поставлений на непрочитаних документах.  Тому не відаю, що означає «я  погоджуюсь на лікування». Можливо те, що якщо воно буде невдалим, то моє тіло спалять і прах розвіють десь на малинських городах.

 

Цівка крові, пульсуючи в такт биття серця, вирвалася з моєї правиці у зовнішній світ та заляпала мої штани. Медсестра швидким рухом зняла джгут – катетер  до вени був прилаштований. Тепер я мав просунутий інтерфейс – швидкісний порт по забору крові та вводу ліків.

 

Завершивши список протокольних маніпуляцій, богиня в білому скинула мого гарного рушника з підставки для крапельниці, яку я необачно по необізнаності  своїй прийняв за вішалку з дивними горизонтальними гачками. Потім перенесла  її з кутка до мого ліжка, поставила мене на заправку вітамінами та покинула палату.

 

Я лежав під крапельницею  споглядаючи стелю в ізольованому боксі інфекційного відділення лікарні сусіднього райцентру за тридцять п’ять кілометрів від дому. Цей медичний заклад на період пандемії був призначений опорним на три райони. Сюди вели всі асфальтовані дороги та натоптані стежки; летіли літаки та пливли кораблі. Тут  перебували на лікуванні хворі  з ускладненнями від COVID-19.

 

 

Три дні тому сонце зійшло у звичному для літньої пори місці, нічого не віщувало біди. Однак вже до обіду разом із сонцем у мене піднялася температура, залоскотало у горлі, іноді я від цього трохи покашлював. На ніч температура сягнула майже тридцяти дев’яти, тож випив парацетамолу, велику чашку негарячого чаю і гарно закутався. На ранок упрів, як печеня  у глиняному горщику, а до вечора новий температурний рекорд спонукав мене зателефонувати сімейному лікарю, щоб проконсультуватись.

 

Напевно, я був непоганим розповідачем, тому що мої соковиті замальовки з натури навели лікарку на підозру, що найбільший осередок вірусу в Радомишльському районі знаходиться у моїх легенях. Вона категорично заборонила виходити з дому і наполегливо радила зателефонувати на 103. На її думку, мені терміново потрібна була госпіталізація. Лікарка сказала, що за мною приїде швидка і відвезе в малинську лікарню. Там мене підлікують, а за два-три  дні прийде результат тесту,  і якщо він буде негативним, то повернуся додому.

 

Ідея була непогана, але… я виглянув у вікно, біля під’їзду на лаві сиділо чотири мої сусідки. Пригадалася фраза з Апокаліпсиса, який описаний у книзі Іоанна Богослова: «І по цьому бачив я чотирьох Ангелів, що стояли на чотирьох кутах землі, і тримали чотири вітри землі…» Ні, щось не вірилось, що місцеві ангели втримають чотири вітри. Я уявив собі, як до будинку під’їздить швидка  і з неї виходять люди у «скафандрах». Вони проходять повз чотири пари жіночих очей, в яких застигли зацікавлення та острах, а на зворотному шляху повільно виносять на ношах мене, «запакованого в поліетилен». Хіба такі новини можна втримати. Я сказав лікарці, що краще сам прийду на станцію швидкої допомоги –  людей на вулиці немає, а як  хто трапиться по дорозі, то обійматись і цілуватись не буду. Лікарка категорично зарубала мою ідею на корінні – ніззя! Тож я подякував їй та пообіцяв, що зроблю так, як вона сказала, а для себе відмітив, накотивши таблетку парацетамолу,  що ранок вечора мудріший.

 

Новий день не приніс  погіршення здоров’я. Температура весь час була підвищеною, але не високою; кашлю вже не було, щоправда, трохи почувався змореним і виглядав як прив’ялена  риба. Попри це, вирішив, що мій стан дозволяє  спокійно «крутити педалі» до завтра. Однак о п’ятій вечора телефонний дзвінок скорегував мої плани.

 

Сімейна лікарка відчитувала мене за те, що я за добу так і не зателефонував на швидку, погрожувала поліцією, наводила аргументи, переконувала  у необхідності госпіталізації  й проведення тесту. Було зрозуміло, що якщо до мене приїде швидка, навіть щоб взяти матеріали для аналізу, то я вже все одно буду «засвіченим». Крім того, моє усамітнене проживання у квартирі ускладнює необхідну  комунікацію із зовнішнім світом у режимі ізоляції. Обставини змушували вчинити за схемою лікаря, але попередньо все ж таки вдалося домовитись про те, щоб не влаштовувати шоу біля під’їзду зі швидкою та «космонавтами». Я вийшов здаватися за межі двора на вулицю – навіщо передчасний розголос та  лякання сусідів.

 

 

На новому місці я довго не міг заснути, до того ж ще різко заболіло горло, набрякли гланди та підвищилася температура. Я вже  і не знав, що думати:  чи це алергічна реакція на ін’єкцію антибіотика, чи прогресування моєї хвороби. Ця неприємність  та неусвідомлений стрес пів ночі свердлили дірку в моїх мізках: «А якщо у мене ковід і я тут зігнуся, тоді ця напівпорожня кімната та лише очі медперсоналу в захисних комбінезонах – це все, що залишилось побачити мені у цьому житті». Такі думки були, звичайно, не радісними, однак і страху вони не наганяли. З одного боку, в глибині душі я не вірив такому поступу, з іншого – не бачив, що мене може тримати на цій землі, крім інстинкту самозбереження. Екклезіяст колись попереджав: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!..» А ще: «…Все суєта!» Його підтримав герой фільму «День бабака» вустами Білла Мюррея: «А якщо завтра не буде? Сьогодні, наприклад, його не було!»

 

З третіми півнями біль у горлі сплила, як ніч, неначе і не було її. Світ поступово насичувався кольорами літнього ранку. Через прочинене вікно я вдихнув свіжого повітря, відчув його прохолоду. Разом з ним у кімнату увірвалося каркання ворон, які уподобали собі тополю неподалік від «вежі мого ув’язнення», а зараз кружляли перед вікном розминаючи собі крила. Біля дерева брав початок  бетонний паркан, який розмежовував територію лікарні й приватного сектора. Я стояв споглядаючи цей пейзаж перед вікном і ще не здогадувався, що він  перетвориться для мене  на  живу понуру фотошпалеру, яка буде перед очима шістнадцять днів.

 

Мої апартаменти складалися з  кімнати, в якій у моєму розпорядженні було звичайне лікарняне ліжко, приліжкова тумбочка, у кутку  тулився столик для обіду та стілець. За дверима знаходився невеличкий шлюз-приміщення, до якого прилягали  туалет та душова кімната, там же був  і вихід у коридор, куди хворим заборонено і носа висовувати. Таким чином стіни цього ізоляційного боксу окреслювали мій новий світ.  Мені нічого не залишалося, як тільки звикати до нього та пристосовуватись до тутешнього розпорядку дня.

 

Яким би день не був довгим,  прийшов вечір, а з ним – і лікар. Він поцікавився моїм самопочуттям, перевірив сатурацію (до речі, вона за весь період хвороби  була у нормі)  та ретельно прослухав мої легені. У нього дізнався, що аналіз крові, моє жорстке дихання та рентгенографія вказують, що маю невеличке запалення у правій легені. Щоправда, він не зовсім був упевнений у рентгенівському знімку, який ледь щось показував і не там, де слід було б очікувати – це було зрозуміло з його додаткових запитань.

 

Було видно, що прояв моєї хвороби не явно виражений ще й тим, що декілька разів мої легені прослуховували  у два стетоскопи та чотири вуха одночасно двоє лікарів.

 

В першу половину дня працювала інша лікарка, і я на ранковому обході поцікавився у неї про свої легені. Вона вважала, що у мене  не одностороння пневмонія, а бронхіт.

 

Єдине, що можна було сказати однозначно,  то це про розшифрування кардіограми.  Вона показала, що з «мотором» проблем у мене немає.

 

Легкий перебіг хвороби наводив на думку, чи не даремно мене сюди запакували. Востаннє я лежав у лікарні тридцять шість років тому, і то помилково. Згадалась кумедна історія.

 

 

Одного чудового літнього дня мені стало зле й унітаз став моїм найкращим друзякою. Він підставив своє міцне плече, а я  протягом декількох годин виливав йому  свою душу всіма можливими способами на які тільки здатний людський організм.

 

Дружба дружбою, але потрібно було з цим щось робити. Поліклініка у неділю була закрита, тож я почовгав до чергового на станцію швидкої. Там знайшли  якусь  жінку в білому халаті, можливо, то була і лікарка – ­­­хтозна. Моя розповідь її дуже вразила і вона поцікавилась, де локалізується  біль. Боліли всі м’язи живота, і я сказав по своїй юнацькій простоті, що біль відчуваю у ньому скрізь, а ще болять гланди й сльози очі застеляють. Жінка у білому жахнулася і, проявивши максимум свого співчуття, сказала, що я ще такий молодий, а маю  симптоми такої тяжкої хвороби і мені потрібна негайна госпіталізація.

 

На другий день перебування в лікарні я відчував себе повністю здоровим. На третій – повідомили, що десь загубились мої аналізи й завтра потрібно здати їх повторно. На четвертий – нарешті розібралися з ними. Я був здоровий.  Зрадівши я було зібрався додому, але лікарка попросила мене залишитись до вихідних, мовляв,  навіщо  у п’ятницю йти на роботу – краще на вихідні додому, та й лікарняний під них закриють. (Їй потрібно було заповнення койко-місць, тому ми порозумілися і зійшлися на цьому). Поки не було аналізів, лікували мене якимись таблетками, а після виписки з’ясував, що то були «закріплюючі». От я й закріпився,   що на днів п’ять і про горшка забув.

 

 

2

Останні статті

Коментарі