Вона увірвалася на екран, мов вихор, зігравши Лєночку Крилову в фільмі Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч». На другий день після виходу стрічки впрокат пісня про хороший настрій, що вона виконувала там, була мало нев кожного на устах, а вона, звичайна студентка, прокинулась знаменитоюй без меншого огляду на економію на отриманий від зйомок гонорарпридбала антикварну етажерку і чарівливо прикрасила нею свійгуртожівський куток... Надто це вже нагадує казку про Попелюшку… Протеце не казка, а правда життя, що є однією з перших сторінок оповідання про Велику Актрису сучасності – Людмилу Гурченко! Гурченконалежить до когорти таких артистів, що вміють усе - і танцювати, йспівати, й грати, й перевтілюватися. До вище зазначеного треба додати,що Людмила Гурченко одна із тих акторок, які уміють відчувати партнераі володіють мистецтвом гри у парі. Адже драматичне мистецтво – цемистецтво взаємодії, і саме відчуття того, з ким розігруєш сцену і єнайвищим пілотажем для мега-зірок. Серед її партнерів були такі видатніактори, як Ігор Іллінський, Юрій Соломін,  Олег Басилашвилі, Микита Михалков, Лія Ахеджакова, Армен Джигарханян,  ІринаКупченко, Олександр Абдулов та безліч інших. Вона вміє підтримуватипартнера і в кадрі, і на естрадній сцені. Хоча б співаючи з М. Басковимчи Б. Моєсеєвим. Першого не заглушує сильнішим голосом, з останнім ведерівнозначний діалог. Заслуговує захоплення й небувала енергійність Людмили Гурченко. Вонавстигає усе – і зніматись в кіно, і робити фотосесії, і виступати наестраді, і писати літературні твори. З-під її пера вийшли такі книги,як «Моє доросле дитинство» (1980), «Аплодисменти» ( 1980), «Люся,стоп!» (2002). І тішить те, що вказані друковані видання - це незвичайні спогади літньої акторки, що розповідає на дозвіллі про власнежиття та його зустрічі, а живі, цікаві, щирі, наповнені іронією івитонченою іскрометністю твори, які здатні зачаровувати й прихиляти досебе читача. Так само, як зачарорвують і прихиляють до себе героїні їїфільмів, яких вона подарувала світові впродовж півстолітнього часу. В Інтернеті у Людмили Гурченко є сайт, на якому у гостьовій книзі  набагатьох сторінках зазначені захопливі відгуки шанувальників. Тому маювелику підозру, що вона – артистка, котру люблять мільйони!

Повністю стаття  знаходиться на сайті ХайВей

http://h.ua/story/304996/

Степан Руданський

«ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!»

Сидить москаль на прилавку, Прищурює очі… Так і знати: москалина Вареників хоче. Хоче бідний вареників, То й ніщо питати! Та тільки їх по-нашому Не вміє назвати. «Хазяюшка, галубушка! — Став він говорити. — Свари-ка мне вот энтаво!..» «Та чого зварити?..» «Да энтаво… как, бишь, ево У вас называют?.. Вот, что, знаешь… берут тесто, Сыром накладают…» «Та бог його святий знає, Що вам, служба, гоже!.. Тісто сиром накладають… То галушки, може?..» «Не галушки, не галушки, Я галушки знаю… Свари-ка мне, галубушка… Все, бишь, забываю… Уж с глаз долой, так с памяти!.. Вот энтакой бес-то!.. Да знаешь ли, энтак сыр-то, А на сыре тесто!..» «Та бог його святий знає І добрії люди!.. Сир у тісті?.. Хіба, може, Чи не пиріг буде?» «Да не пирог, голубушка… Экая досада!.. Да знаешь ли, туда масла Да сметаны надо!..» А вона-то добре знає, Чого москаль хоче… Та чекає барабана, Заким затуркоче. Як почула барабана… Слава тобі, боже! Та й говорить москалеві: «Вареників, може?..» Аж підскочив москалина… Та ніколи ждати. «Вареники-вареники!» Та й пішов із хати. http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B0%D1%80%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8

1. 
     

2. …А життя назагал прекрасне…
   Осінь листям вродила рясно,
   дикі гуси в ставку – як ряска,
   але ряски уже нема.
   Є вода – сірувато-біла –
   то тумани її покрили,
   і зітхнути воді несила,
   бо стискає її зима.
   Мерзнуть руки синюшні в мене,
   тисне шию кашне зелене,
   от би вирватись з цього тіла –
   і зависнути, наче йог!
   Літаком він увись злітає:
   “Все на світі, Ганнусю, майя!”
   – Знаю, йоже! Ні, йогу, знаю…
   Як і знаю, що добрий Бог
   не залишить – бо що ж лишати?
   Скоро стисне мене в лещатах
   цього світу, цієї хати –
   як комашку у бурштині…
   Ти, що в серці, та поза тілом,
   станеш білим під снігом білим,
   і півподихом – так несміло –
   про Любов промовчиш мені…
   Бо слова – то вода і вітер…
   Так чекати і так любити –
   як вночі під дощем летіти!
   От химера! – і слів катма…
   …Є вода. Є будинків зграя.
   Гуси є – ой, нема! – відлітають…
   Знаєш, друже? Звичайно, знаю…
   І у горлі дере…Зима…

Ганна Осадко

27 листопада в Україні вшановується пам"ять жертв Голодомору 1933 - 1934 років.
Я підтримую акцію Запали свічку у своєму профілі!

http://blog.i.ua/community/662/578000/

Щойно на одному професіональному сайті прочитала таке оголошення з пошуку робочої сили:

"Мы занимаемся поставкой дерева новогоднего по всей Украине.
Одно из
направлений нашей деятельности - обеспечение деревом новогодним (сосна
новогодняя) школ, садиков, институтов и пр. учреждений.
Ваша задача: договориться с руководством заведения о приобретении именно у нас новогоднего дерева.
Наша задача - доставить и установить дерево новогоднее + оплата ваших услуг (высокий % от стоимости).
Чем больше продадим ВМЕСТЕ елок - тем веселее будет НОВЫЙ ГОД !!!"

Люди! Мені так жаль стало ДЕРЄВА НОВОГОДНЬОГО, що то капєц!

                    

А на гадку прийшов куплетик з дитячого віршика К. Чуковського:

И стояли у ворот
Скрюченные ёлки,
Там гуляли без забот
Скрюченные волки.

И была у них одна
Скрюченная кошка,
И мяукала она.
Сидя у окошка.


                                     http://chukovskiy.ouc.ru/skryuchennaya-pesnia.html

                           Відомо, що штучний голод 1932 –1933 років в Україні забрав понад 7 мільйонів життів. Кожна смерть – це жертва. Василь Барка у романі «Жовтий князь» дуже яскраво описує ці події. Дійсність постає у нього у межовому стані. Реальність  відтворюється через призму споглядання індивіда, у котрого забрали все до останнього,  зреченого індивіда, котрий споглядає світ голодними очима. Сам же образ Жовтого князя, царя тьми, трактується як образ вихідця із іншого світу, що пробуджує всі потворні риси людини. Жовтий князь у Барки – це якийсь гоголівський Вій, виходець із світу явищ, темних могутностей, ворожих людській природі. Тому ідея всепрощення постає перед нами з усією силою і є пріорітетною і надзвичайно цінною. Не ганити, а прощати. Саме на це і вказує останній епізод роману "Жовтий князь":

***

Хлопець прокинувся. Глянув навкруги в темряві і спершу не міг зрозуміти, де він. Пригадавши все, стурбувався: проспав багато часу, і невідомо чи встигне до станції пройти непомітно і поїхати «зайцем», — якщо скоро досвіт. Бо зорі перемістилися в небі далеко. Ще треба гроші взяти на квиток. Відімкнув хату і знайшов сховані серед ганчір'я в підпіччі карбованці: від лісного заробітку. Із села виходив, обминаючи сусідів, іншими вулицями, бо могли з вікон побачити, — виходив, крадучися, як звірець нічний. Замирав від шелесту в пустках. Задихався і пітнів; чув, як серце стукало в ребра і віддавало в скронях. Нерви напружені, аж тремтять. Ніч, в останні години свої, як стояла чорними стінами, то ними мало і зрушилась; і скоро він, задиханий, стишив крок. Порівнявся з садибою пічника і став: заглянути чи ні? — взнати треба, чи круг над закопаною коштовністю цілий, чи хтось, дізнавши, розрив грунт і забрав її. Сторожко ступає хлопець навколо хати і наближається до самого заповідного місця; бачить при мерехтливому зоряному світлі і торкає пальцями: не зрушене воно! Вкрилося рівними і густими стеблинками трави, недалеко від якої скрізь стали хижі зарості, що затопили низький обвід колишніх грядок. Втікач перебирав рослини, шукаючи улюбленого зілля; отмов бавлячися, зірвав кілька схожих листочків — ростер пальцями краєць одного з них: тоді враз озвався пахощ м'яти, тонкий і добрий, милий, як хустка матері. А вже починало трішки світліти, такою гарною синістю, як цей запах м'ятний. Пронісся легенький вітрець на відході ночі, ніби подаючи знак, що — пора в дорогу. Уява ж сироти затримується, при сутінках передсвітанкових розкриває собі сховок, як видиво: тут, під зеленню і грунтом — святиня, про огненну силу якої страшно помислити. І стояти тут треба з пошаною! — як в церкві. Тихенько відступив від таємничого місця і пішов з оселі. Коли віддалявся від околиці, зовсім посвітлішало в крайнебі; стало видніти навкруг: з тією ще не повною яснотою, яка віщує про вихід сонця. Поспішив хлопець нерівною дорогою, вкритою довгими смугами рослин, на яких, з листкових країв, звисали роси — білі і прозорі. Засвічувалися з них іскри. Коли оглянувся на садибу пічника, — там, над скарбним місцем, підводилося полум'я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності ненашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок http://www.ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/%D0%92%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BB%D1%8C-%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BA%D0%B0/20220-1/%D0%96%D0%BE%D0%B2%D1%82%D0%B8%D0%B9-%D0%9A%D0%BD%D1%8F%D0%B7%D1%8C

27 листопада в Україні вшановується пам"ять жертв Голодомору 1933 - 1934 років.
Я підтримую акцію Запали свічку у своєму профілі!

http://blog.i.ua/community/662/578000/

У Тернопільському художньому музеї до 30 листопада
2010 року відбувається виставка робіт Марії Примаченко!

Світ краси, світ мрій і доісторичних істот  відкривається у яскравих картинах, написаних
гуашшю та темперою на звичайному папері. Світ, що відтворює самобутній,
неповторний та фантастичний світогляд народної малярки…

                           

Щораз вражає, як у звичайному поліському селі в
голові простої селянки народжувались образи доісторичних істот, небачених ніколи
в Україні  звірів – левів, мавп, крокодилів. Картини так і звуться: Давній
Їжак, Давній лев, Давній бобер, Поліська красавіца, фантастичні птахи – що
постають перед глядачем у образах чотириногих істот з трьома очима, в яскравих
тонах, розквітчані примітивними узорами-листочками чи стьожками… Вони, мов голографічний прадавній шрифт вкарбовуються у свідомість споглядача, укорінюються в його мозок. Бо культура робіт Марії Примаченко веде свій первень ще з прадавньої народної пам’яті, із  кодів та культурологічних систем української ментальності. Вода на витворах художниці завжди постає у вигляді хвиль, сонце - у вигляді кола, а життя – як дерево, всіяне поперемінно то цвітом, то плодами…
а інколи і тим і іншим одночасно…

      

Сфера малярства М. Примаченко то не тільки
фантастичний світ, де мешкають дивовижні птахи, звірі та доісторичні істоти,
а й відображення побутових сцен із життя українського села, в якому й судилося
жити, працювати і творити художниці… Це і замальовки українських свят та урочин,  й ілюстрації до мотивів народних пісень та фольклорних творів.

                

На виставці можна побачити і такі картини.

Народ! Відвідайте виставку!  Не пожалкуєте!

                                  (Я щойно звідти)

(...Сугробы...)

***

А сугробы подаются, Скоро расставаться. Прощай, вьюг-твоих-приютство, Воркотов приятство.

Веретен ворчливых царство, Волков белых - рьянство. Сугроб теремной, боярский, Столбовой, дворянский,

Белокаменный, приютский Для сестры, для братца... А сугробы подаются, Скоро расставаться.

Ах, в раззор, в раздор, в разводство Широки - воротцы! Прощай, снег, зимы сиротской Даровая роскошь!

Прощай, след незнам, непытан, Орлов белых свита, Прощай, грех снежком покрытый, По снегам размытый.

Горбуны-горбы-верблюдцы - Прощай, домочадцы! А сугробы подаются, Скоро расставаться.

Голытьбе с любовью долг День весенний, звонный. Где метель: покров-наш-полог, Голова приклонна!

Цельный день грызет, докучня, Леденцовы зерна. Дребезга, дрызга, разлучня, Бойня, живодерня.

День - с ремень, ноченька куца: Ни начать, ни взяться... А сугробы подаются, Скоро расставаться...

В две руки беру - за обе: Ну - не оторвуся? В две реки из ям-колдобин - Дорогие бусы.

Расколдован, разморожен Путь, ручьям запродан. Друг! Ушли мои ворожбы По крутым сугробам...

Не гляди, что слезы льются: Вода - может статься! Раз сугробы подаются - Пора расставаться!

12 марта 1922

7 листопада 1917 року взяттям Зимового палацу в Петербурзі розпочалась Велика Жонева революція, що завершилась перемогою більшовиків і впровадженням у Російській імперії соціалістичної диктатури.

Впродовж  понад сімдесяти років  7 листопада  весь радянський народ (а саме так називалися люди у цей період) відсвятковував цей день

У Москві та в столицях республік і у всіх містах і містечках неозорого СРСР відбувався у цей день військовий парад та демонстрація трудящих з мітингами, трибунами та транспарантами...

Чи було весело?

Не знаю...

Пам’ятаю, що всі змушені були взяти участь у демонстрації:)

Сьогодні така постановка питання звучить смішно :)

Ми живемо за інших часів.