Ділися своїми знаннями:

                                                           Це шлях до безсмертя.

                                                                      Далай-Лама

 

Уманчанин Степан Поприхата поспішав додому зануреною в ніч Софіївкою. Повертався від свого друга Сашка, до якого забіг після роботи, аби відзначити народження Сашкового онука. Боягузом Степан ніколи не був, а зайва чарчина приспала здоровий глузд і погнала навпростець, в обхід автобусних маршрутів, кривими парковими стежками, що за кілька кроків губилися у чорному чагарнику. І якби не перші осінні сніжинки, що густо лягали на холодну землю, витягали з мороку й клали під ноги ті стежки – можна було б і зовсім заблукати у величезному парку, в якому зроду не було ліхтарів.

Парк цей, з його фонтанами, статуями і колонами височенних дерев, двісті років тому збудував польський магнат Станіслав Потоцький на честь коханої дружини Софії. Чим і прославив на віки себе, її, а заодно – і невеличке українське містечко Умань, у якому й провів усе своє сорокап’ятирічне життя-буття Степан Поприхата. І хоча ковані паркові ворота вночі зачинялися, Степан, як справжній уманчанин, знав кілька потаємних входів-виходів.

Ледь чутне рипіння снігу під ногами порушувало незвичну для міського жителя тишу. До найближчої дороги, як і до найближчої оселі, було не менше кілометра.

[cut text="Читать дальше"]

З мороку виринув колодязь із решіткою, під яким спочивала підземна ріка Стікс. Щодня нею катали туристів, яким кортіло перебратися з цього світу на той і назад під кормилом міфічного Харона. Та Степан за все своє життя так і не наважився сісти у той човен. Підземелля, навіть парково-міфологічні, навіювали на нього якесь тоскне відчуття самотності. Ніби відкривалась така ниюча пустка в грудях, яку ніщо не могло заповнити – а вона сама тягла в себе душу, чи що там іще, що в людини є…

Степан потупотів ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий сніг. Обійшов ще один колодязь білою стежкою, що пірнула в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пішов уздовж берега.

І тут йому відкрилося дивне, не бачене ніколи видовище.

ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/

Останній літній день.

Полинули до півдня

Сполохані Дніпрові баранці.

Змінило небо на хоругви сині

Блакить прозору, ткану навесні.

Хіба не вчора лиш берези віти

Брунькам раділи після хуртовин?

А скоро жовтому вогню рясніти,

Й, свічу спаливши золотавих днин,

У вранішніх туманах розчинитись…

 

Привівши череду сльотавих снів,

Не владне літо довше залишитись

У поклику пташиних голосів.

 

Лише в ажурнім плетиві рядків

Йому не гріх на хвильку забаритись…

Я гортаю каміння слів,

Щоб дістатись ключів живильних.

Я звертаюсь до тих, хто

Жив,

В поклик ліри багатожильний

Покладаючи сенс буття,

Не лишивши собі ні йоти…

 

Стлався струн тих болючий дотик

Легким кроком у майбуття.

О Земле!

Ти,

Колиско націй, мов,

Вселюдська мати,

Всесвіту дружина, –

Яким шляхом

Я з небуття прийшов

В цей дивний край,

Що зветься – Україна?

 

Мов зіркою з Чумацького шляху,

Моя злетіла незбагненна доля,

І проросла тут –

Проліском в снігу,

Над ставом вербами,

Колоссям в полі.

 

І вже немає іншої землі,

Що силу дасть, і гордість, і наснагу,

І щастя йти босоніж по ріллі,

І боронити в скрушний час відвагу.

 

І вже немає в лініях долонь

Доріг непевних – лиш своя, єдина,

Допоки б’ється в жилах коло скронь

Живої крові хоч одна краплина.

 

О Земле,

Дякую тобі за те,

Що ти зв’язала нас у цьому плині,

Дала це щастя, вічне і просте –

Свій голос

Присвятити Україні.

 

Проміж зірок, крізь метеорів дощ,

У сонячних жарких протуберанцях –

Почуй мою,

Серед мільйонів прощ,

Молитву в стиснутих до болю пальцях.

Я хочу чути голос!  

Не рипіння

Старечих напівзношених чобіт.

Я хочу чути –

Ні, не голосіння

Родини, що читає заповіт.

В занедбанім,

Та врешті вільнім краї,

Від Слобожанських лук і до Карпат –

Я хочу чути голос,

Що лунає,

Коли до брата одізветься брат!

Молюсь за тебе, Україно,                    

Нарешті вільна та єдина,

За праці праведних синів,

За ледарів і трударів.

За влади жадібних мужів –

 

Їм, Боже, совісті б краплину!

Бо дурять, бідну, мов дитину,

Мою нещасную країну,

Та в’яжуть до старого тину,

Немов би дійную козу,

Та з півночі гнилу лозу

В імперських ночвах тягнуть нишком –

Хоч сорому їм, Боже, трішки,

Бо нашого їм, бач, замало...

Якби ж вони той сором мали,

То не тягли б, не розкрадали

Усе, що бачать на землі.

 

Бо, як в пісочку тім малі

Кирпаті дітки у дворі

Тендітні пасочки складають,

Міцненько грабельки  тримають,

Гребуть до себе і волають,

Мілких цеберок владарі –

 

Так, ледь не взявшись за ножі,

Держави владнії мужі

Мою Батьківщину деруть,

І ділять,

І на шмаття рвуть,

І продаються тут і там!..

Нехай вкоротить віку вам

Господь…

Хоч те просити гріх –

Забракло б вам земних утіх…

 

Так от в чім мудрість Мойсея,

Того Господнього спудея,

Що сорок років у пустелі

Не будував ні стін, ні стелі,

Народ виводивши з холопів,

Держави не заклавши доти,

Аж як змінилось покоління…

 

Зростай,

Зростай,

Живе насіння!

Зростай, країно молода!

Та щоб за вітром не пливла,

Свого триматися учись,

Й сліпій жадобі не корись!

Бо ті лиш України діти,

Що вільними зростуть, зуміти

Могли б ошукану й убогу

Звести на ноги.

 

Хай плине час –

Я вірю, вірю,

Що, як птахи летять у вирій

І повертаються потому,

Знайшовши вірний шлях додому –

Так на землі моїй святій

Минуть негода й буревій,

Минуть невігластво й жебрацтво,

І храм просвіти та багатства

Зведуть долоні молодії!

 

Лише тоді,

Лише тоді я

Скажу: не зникли задарма

Оті рядки,

Оті слова,

Що гнівом краяли папір,

А часом віщували мир:

Все недарма.

Той мир прийшов

Слідами наших підошов.

Ось тут лежить…

На ні,

Не ти –

Лиш тіло, що ту душу грішну

На плечах праведних носило,

Невтішну,

По всьому світу…

Й чужину

Ногами збитими сходило,

Не знавши спокою.

Й спочило,

Землі віддавши міць свою.

 

Земля ж плекала душу вільну,

Знесилену,

Але –

Всесильну…

 

Та чи душа ця тут витає,

Буремна,

Над Дніпровим плесом?

 

Ледь чутно рипнули колеса,

Долаючи Чумацький шлях,

І по розсипаних зірках

Вже вкотре

Віз важких сторіч

До сходу стомлено вертає.

А може –

Хто те диво знає –

То кволим голосом старечим,

Туманом обгорнувши плечі,

У соснах розмовляє ніч...

 

Чи спить душа твоя до ранку,

Щоб в перші промені світанку

Пірнути легко й безтурботно?

Здається, ні.

 

Вже день спекотний

Відгомонівши, притихає:

Чи вітер сумно так зітхає –

Хто знає?

 

Коли ж вона свій сум загубить?

Хто безтілесну приголубить?

Хто знає –

Спокій, буревій

Чи забуття

Потрібно їй?                               

Як біль втамує,

Жар остудить?

 

Того не просить.

Будить,

Будить

Серця неспокоєм своїм,

Серця живі!

 

І битись їм,

Гнітючий розірвавши сон,

Мотивом вічним

В унісон

Пісням прадавньої країни,

Країни незбагнених рим,

Яка колись, в лиху годину,

Взяла тебе за свого сина,

І словом чистим і простим

Її ти кликав –

Україна.

Дорогі друзі! Запрошую почитати моє оповідання "Коли розум спить", яке бере участь у літературному конкурсі "Життя і мрія". Якщо сподобається, голосуйте (натисніть на зірочки), та залишайте коментарі. Буду вдячна! Переходьте по ссилці

http://kobzary.com.ua/index.php?option=com_k2&view=item&id=1091:%D0%B0%D0%B2%D1%82%D0%BE%D1%80-%E2%84%96-31-%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B8-%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BC-%D1%81%D0%BF%D0%B8%D1%82%D1%8C&Itemid=202

 

Далека північ хмари підганя…

А іншого тій півночі й не треба –

Лиш вкотре владно та примхливо

Неба

Склепіння променисте зачинять.

І стане тьма…

 

Чи викреше вогню

Душа сумна бодай єдиний спалах,

Чи сили та жаги до того стане –

До сонця руку випростать свою?

 

До сонця,

Що пече отак нещадно

В далекій недосяжній глибині…

Не згас би сірий погляд безпорадно

На обрію розірваній струні.

 

Із бранців піднебесної сльоти

Не кожному те світло віднайти.

 

 

Лети, лебедонько, лети

Над тим зачумленим болотом,

Де рід лілеї ясноокий

Вже не згадає як цвісти.

 

Де кволі жаби і вужі,

Не роблячи нікому шкоди,

Свої плекаючи колоди,

Ряску садовлять на межі.

 

Хай біле золото пір’їн

З крила спаде листом осіннім –

Та перше ніж в багнюці згинуть

Від недосяжності хмарин, –

 

Мов привида зачахла тінь,

Чиєсь розбудить мляве око,

Й згадати змусить:

Десь високо

Блакитна сяє далечінь…

 

То не біда – в низині жить.

Біда – не бачити й не знати,

Що є ота пора – літати,

Біда –

За небом не тужить.

 

Злітати не втомись!

Лети

Над тим зачумленим болотом.

Крила оспіваним розльотом

Від снів важких його буди.