Ділися своїми знаннями:

                                                           Це шлях до безсмертя.

                                                                      Далай-Лама

Уманчанин Степан Поприхата поспішав додому зануреною в ніч Софіївкою. Повертався від свого друга Сашка, до якого забіг після роботи, аби відзначити народження Сашкового онука. Боягузом Степан ніколи не був, а зайва чарчина приспала здоровий глузд і погнала навпростець, в обхід автобусних маршрутів, кривими парковими стежками, що за кілька кроків губилися у чорному чагарнику. І якби не перші осінні сніжинки, що густо лягали на холодну землю, витягали з мороку й клали під ноги ті стежки – можна було б і зовсім заблукати у величезному парку, в якому зроду не було ліхтарів.

Парк цей, з його фонтанами, статуями і колонами височенних дерев, двісті років тому збудував польський магнат Станіслав Потоцький на честь коханої дружини Софії. Чим і прославив на віки себе, її, а заодно – і невеличке українське містечко Умань, у якому й провів усе своє сорокап’ятирічне життя-буття Степан Поприхата. І хоча ковані паркові ворота вночі зачинялися, Степан, як справжній уманчанин, знав кілька потаємних входів-виходів.

Ледь чутне рипіння снігу під ногами порушувало незвичну для міського жителя тишу. До найближчої дороги, як і до найближчої оселі, було не менше кілометра.

З мороку виринув колодязь із решіткою, під яким спочивала підземна ріка Стікс. Щодня нею катали туристів, яким кортіло перебратися з цього світу на той і назад під кормилом міфічного Харона. Та Степан за все своє життя так і не наважився сісти у той човен. Підземелля, навіть парково-міфологічні, навіювали на нього якесь тоскне відчуття самотності. Ніби відкривалась така ниюча пустка в грудях, яку ніщо не могло заповнити – а вона сама тягла в себе душу, чи що там іще, що в людини є…

Степан потупотів ногами, аби струсити налиплий на черевики мокрий сніг. Обійшов ще один колодязь білою стежкою, що пірнула в чагарники. Спустився сходинками до Нижнього ставу, на якому перший млявий морозець ще не встиг викувати кригу, та й пішов уздовж берега.

І тут йому відкрилося дивне, не бачене ніколи видовище.

ДАЛІ ЗА ПОСИЛАННЯМ 

http://andronum.com/product/lavlntseva-nataliya-koli-rozum-spit/

О Земле!

Ти,

Колиско націй, мов,

Вселюдська мати,

Всесвіту дружина, –

Яким шляхом

Я з небуття прийшов

В цей дивний край,

Що зветься – Україна?

Мов зіркою з Чумацького шляху,

Моя злетіла незбагненна доля,

І проросла тут –

Проліском в снігу,

Над ставом вербами,

Колоссям в полі.

І вже немає іншої землі,

Що силу дасть, і гордість, і наснагу,

І щастя йти босоніж по ріллі,

І боронити в скрушний час відвагу.

І вже немає в лініях долонь

Доріг непевних – лиш своя, єдина,

Допоки б’ється в жилах коло скронь

Живої крові хоч одна краплина.

О Земле,

Дякую тобі за те,

Що ти зв’язала нас у цьому плині,

Дала це щастя, вічне і просте –

Свій голос

Присвятити Україні.

Проміж зірок, крізь метеорів дощ,

У сонячних жарких протуберанцях –

Почуй мою,

Серед мільйонів прощ,

Молитву в стиснутих до болю пальцях.

Я хочу чути голос!  

Не рипіння

Старечих напівзношених чобіт.

Я хочу чути –

Ні, не голосіння

Родини, що читає заповіт.

В занедбанім,

Та врешті вільнім краї,

Від Слобожанських лук і до Карпат –

Я хочу чути голос,

Що лунає,

Коли до брата одізветься брат!

Молюсь за тебе, Україно,                    

Нарешті вільна та єдина,

За праці праведних синів,

За ледарів і трударів.

За влади жадібних мужів –

Їм, Боже, совісті б краплину!

Бо дурять, бідну, мов дитину,

Мою нещасную країну,

Та в’яжуть до старого тину,

Немов би дійную козу,

Та з півночі гнилу лозу

В імперських ночвах тягнуть нишком –

Хоч сорому їм, Боже, трішки,

Бо нашого їм, бач, замало...

Якби ж вони той сором мали,

То не тягли б, не розкрадали

Усе, що бачать на землі.

Бо, як в пісочку тім малі

Кирпаті дітки у дворі

Тендітні пасочки складають,

Міцненько грабельки  тримають,

Гребуть до себе і волають,

Мілких цеберок владарі –

Так, ледь не взявшись за ножі,

Держави владнії мужі

Мою Батьківщину деруть,

І ділять,

І на шмаття рвуть,

І продаються тут і там!..

Нехай вкоротить віку вам

Господь…

Хоч те просити гріх –

Забракло б вам земних утіх…

Так от в чім мудрість Мойсея,

Того Господнього спудея,

Що сорок років у пустелі

Не будував ні стін, ні стелі,

Народ виводивши з холопів,

Держави не заклавши доти,

Аж як змінилось покоління…

Зростай,

Зростай,

Живе насіння!

Зростай, країно молода!

Та щоб за вітром не пливла,

Свого триматися учись,

Й сліпій жадобі не корись!

Бо ті лиш України діти,

Що вільними зростуть, зуміти

Могли б ошукану й убогу

Звести на ноги.

Хай плине час –

Я вірю, вірю,

Що, як птахи летять у вирій

І повертаються потому,

Знайшовши вірний шлях додому –

Так на землі моїй святій

Минуть негода й буревій,

Минуть невігластво й жебрацтво,

І храм просвіти та багатства

Зведуть долоні молодії!

Лише тоді,

Лише тоді я

Скажу: не зникли задарма

Оті рядки,

Оті слова,

Що гнівом краяли папір,

А часом віщували мир:

Все недарма.

Той мир прийшов

Слідами наших підошов.

Ось тут лежить…

На ні,

Не ти –

Лиш тіло, що ту душу грішну

На плечах праведних носило,

Невтішну,

По всьому світу…

Й чужину

Ногами збитими сходило,

Не знавши спокою.

Й спочило,

Землі віддавши міць свою.

Земля ж плекала душу вільну,

Знесилену,

Але –

Всесильну…

Та чи душа ця тут витає,

Буремна,

Над Дніпровим плесом?

Ледь чутно рипнули колеса,

Долаючи Чумацький шлях,

І по розсипаних зірках

Вже вкотре

Віз важких сторіч

До сходу стомлено вертає.

А може –

Хто те диво знає –

То кволим голосом старечим,

Туманом обгорнувши плечі,

У соснах розмовляє ніч...

Чи спить душа твоя до ранку,

Щоб в перші промені світанку

Пірнути легко й безтурботно?

Здається, ні.

Вже день спекотний

Відгомонівши, притихає:

Чи вітер сумно так зітхає –

Хто знає?

Коли ж вона свій сум загубить?

Хто безтілесну приголубить?

Хто знає –

Спокій, буревій

Чи забуття

Потрібно їй?                               

Як біль втамує,

Жар остудить?

Того не просить.

Будить,

Будить

Серця неспокоєм своїм,

Серця живі!

І битись їм,

Гнітючий розірвавши сон,

Мотивом вічним

В унісон

Пісням прадавньої країни,

Країни незбагнених рим,

Яка колись, в лиху годину,

Взяла тебе за свого сина,

І словом чистим і простим

Її ти кликав –

Україна.

Я щастя бачила:

Повір,

Воно,

Немов би дикий звір,

Поволі стиха підійде,

Підластиться – і відірве

Від серця ласого шматок.

Лиш ти його рукою – торк,

Вмить відсахнеться, і – лови,

Як не шкода і голови!

Не здоженеш,

Хоч тут було,

І ще тремтить в руках тепло.

Вже розглядаючи сліди,

Згадаєш ніжний плин ходи,

Очей здичавілий бурштин,

Та, може, декілька шерстин

На спомин ласки хижака,

Легких, як пух,

Змахне рука –

Й виттям ледь чутним звідусіль

Покличе втрати гострий біль…

І запевняти, що нема

На світі щастя – 

Вже дарма.

Я щастя бачила.

Повір,

Воно і справді

Дикий звір.

Залізний «брат» з розпеченим мечем,                                 

Із ласкою усміхненого ката

Вже відмика позиченим ключем

За вік наш – вкотре! – безтурботну хату.

Відлунням Переяславських угод –

Мов мед липкий, солодкі привітання…

На пагорбі забутому осот

Понад кістками зацвіте востаннє,

І вже  –

Рівнина, поле, коровай,

Пісні журливі, щедрий урожай,

Іудами розпроданий зарання.

Та цур тобі, Батуринська маро!

Що ж Умань тужить?

Не за коліями?

Заплющиш очі – наче й не було

Торованого шляху аж до ями.

І хтось так звично клацає ключами...