Життя Григорія Савича Сковороди
- 30.03.08, 22:45
- Ми любимо тебе, Україно!
Філософія, оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливіший стан, можливий для земнородного. Вільний від пут усякого примусу, суєти, турботи, піклування, він знаходив усі свої бажання виконаними через їх незначність. Стараючися про зменшення своїх природних потреб, а не про поширення їх, він користався задоволенням, що його не мав ніхто з найщасливіших.
— Коли сонце, запаливши нечисленні світильники на смарагдотканій плащаниці, щедро постачало трапезу почуттям його, тоді він, приймаючи чашу радощів, незмішаних ні з якими печалуваннями життьєвими, ніякими зітханнями пристрастів, ніякими розсіяннями суєтними, і смакуючи радощі високим розумом, говорив: дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!
— Коли втома в роздумі змушувала його змінити працю, тоді він приходив до престарого пасічника, що жив недалеко у пасіці, брав до товариства любимого свого пса, і троє, громадою ділили один з одним вечерю.
— Ніч була йому для одпочинку від напруження думок, що непомітно знесилюють сили тілесні; а легкий та тихий сон був для уяви його картиною з'явищ, які дає гармонія природи. — Час опівночі звичайно присвячував він молитві, яку у тиші глибокого мовчання почуття і природи наслідувало розумування про Бога. Тут у мить починалася боротьба і серце його ставало полем битви: самолюбство знаряджувалося у купі з паном нашого віку, світським розумом, властивими тілесності людській слабостями й усіма створіннями і нагадало з усієї сили на волю його, щоби полонити її, возсісти на престолі свободи її і бути подібним Всевишньому. Думка про Бога, навпаки, кликала його до вічного, єдиного правдивого блага, усюдисущого, усе сповняющого, і змушувала його скористати з усього знаряддя Божого, щоб змогти протистати хитрощам лжемудрости.
— Небо й ад борються у серці мудрого, і чи може він бути вільний, без діла, без чину, без користи людству? Так час опівночі проводив він в оружній боротьбі з силами темного світу. — А ранок, що сяв після цього, вдягав його в світло перемоги і в урочистості духа виходив він у поле поділити прославлення своє з усією природою.
— Такий був образ життя його! Не орю, ані сію, ані купую, ані воїнствую, — так писав він приятелю своєму із самотности; відкидаю усяке життєве піклування. Що ж роблю? А це — завше благословляючи Господа, співаємо воскресення Його. Вчуся, друже, вдячности: це моє діло! Вчуся бути задоволеним тим усім, що Промислом Божим мені у житті дане.
— Невдячна воля є джерелом адських мук; а вдячне серце є рай солодощів. Ах, друже мій! Вчися вдячности, сидячи дома, ходячи шляхом, засипаючи й прокидаючись; приймай та обертай усе у благо, задоволений тим, що є; з приводу усього, що з тобою трапляється, не ставай безумно проти Бога; завше радуючися, за все дякуючи, молися.
— Можна було життя Сковороди назвати дійсним життям
— Коли сонце, запаливши нечисленні світильники на смарагдотканій плащаниці, щедро постачало трапезу почуттям його, тоді він, приймаючи чашу радощів, незмішаних ні з якими печалуваннями життьєвими, ніякими зітханнями пристрастів, ніякими розсіяннями суєтними, і смакуючи радощі високим розумом, говорив: дяка Всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!
— Коли втома в роздумі змушувала його змінити працю, тоді він приходив до престарого пасічника, що жив недалеко у пасіці, брав до товариства любимого свого пса, і троє, громадою ділили один з одним вечерю.
— Ніч була йому для одпочинку від напруження думок, що непомітно знесилюють сили тілесні; а легкий та тихий сон був для уяви його картиною з'явищ, які дає гармонія природи. — Час опівночі звичайно присвячував він молитві, яку у тиші глибокого мовчання почуття і природи наслідувало розумування про Бога. Тут у мить починалася боротьба і серце його ставало полем битви: самолюбство знаряджувалося у купі з паном нашого віку, світським розумом, властивими тілесності людській слабостями й усіма створіннями і нагадало з усієї сили на волю його, щоби полонити її, возсісти на престолі свободи її і бути подібним Всевишньому. Думка про Бога, навпаки, кликала його до вічного, єдиного правдивого блага, усюдисущого, усе сповняющого, і змушувала його скористати з усього знаряддя Божого, щоб змогти протистати хитрощам лжемудрости.
— Небо й ад борються у серці мудрого, і чи може він бути вільний, без діла, без чину, без користи людству? Так час опівночі проводив він в оружній боротьбі з силами темного світу. — А ранок, що сяв після цього, вдягав його в світло перемоги і в урочистості духа виходив він у поле поділити прославлення своє з усією природою.
— Такий був образ життя його! Не орю, ані сію, ані купую, ані воїнствую, — так писав він приятелю своєму із самотности; відкидаю усяке життєве піклування. Що ж роблю? А це — завше благословляючи Господа, співаємо воскресення Його. Вчуся, друже, вдячности: це моє діло! Вчуся бути задоволеним тим усім, що Промислом Божим мені у житті дане.
— Невдячна воля є джерелом адських мук; а вдячне серце є рай солодощів. Ах, друже мій! Вчися вдячности, сидячи дома, ходячи шляхом, засипаючи й прокидаючись; приймай та обертай усе у благо, задоволений тим, що є; з приводу усього, що з тобою трапляється, не ставай безумно проти Бога; завше радуючися, за все дякуючи, молися.
— Можна було життя Сковороди назвати дійсним життям
