ВІДНОСИНИ
Перші дні в замкненому просторі іде притирання. Всі одразу починають встановлювати лідерство. Мама, що вважає хату своєю територією і чоловік, що є головою прайду ніяк не можуть поділити корону. Мене починає все відверто бісити, але я всіма силами намагаюсь стати між ними миротворцем, що, признаюся, виходить досить хреново. На все це накладається ще те, що моя мама росіянка і провину за все вона намагається перекласти на себе, але робить це, як завжди, на свій манер. Її захист переростає в шалену агресію. Вона вкладає собі в голову, що ми її тепер різко всі ненавидимо, їй починає здаватися, що хтось щось не те сказав, що онуки тепер якось не так на неї дивляться, саме через те, що зять їх так налаштовує (при цьому даю 100%, що це її особисті фантазії), потім вона згадує радянський союз, в якому всі жили дружньо, кляне Путіна і одночасно обзиває мене "махровою бандерівкою". Мамі 84 роки. Всіх скопом хочеться послати на #уй, але стримуюся, бо не на часі і я маю бути сильна. Хмизу у вогонь додає сусід дядя Володя, коли видає мамі просту фразу, що все через дурних кацапів, яким мало свого, то вони лізуть до чужого. А хто у нас кацап?! Мама звісно вирішує, що вона.
В один момент мама театрально починає помирати, вона лягає, складає руки на грудях і відмовляється їсти. Так вона лежить майже добу. На ранок вона встає, як ні в чому не бувало і навіть здається, що здоровий ґлузд повернувся в її голову.
* * *
їЖА
Голова забита постійним пошуком їжі, проблеми з нею вимальовуються все яскравіше. Прогодувати шість людей, хоча би два рази на день, це стає задачею номер один.  В селі магазину немає. Треба їхати в сусіднє місто, в якому є "Сільпо". Товар весь вигребли. Про крупи, цукор і макарони вже не може бути й мови. Ми скуповуємо шоколадних батончиків, вафель і халви майже на тисячу гривень, люди їх поки не беруть, нам відверто щастить, бо шоколад і халва це нормальні такі собі калорії, ще й смачні. Потім я цими солодощами не раз затикатиму писки своїм хлопцям.
Приблизно через тиждень, нарешті, місцева влада прокинулася і почала підвозити хліб, який продавали по дві булки на двір, незалежно від кількості проживаючих там. Хліб завозився не частіше двох разів на тиждень і на наш циганський табір його не вистачало, тому виручав сусід, який віддавав нам право на покупку додадкової хлібини, він жив один і йому вистачало однієї. Ми, в свою чергу, забезпечили сусіда банками з закрутками, яких в нашому погребі було вдосталь. 

Привіт всім. Я є. Я жива. Я весь час була в Україні, просто з херовим інтернетом. Пишу щоденник. І для себе, і для своїх дітей. Бачення того, що відбувається, особисто моє і тісно переплітається з моїм приватним життям. Всі, хто мене читає і знає, вже звик, що я вивертаю вам всю свою душу і тіло тельбухами наружу.
Щоденник буду викладати частинами, по одній-дві.
Читайте...

ПОЧАТОК ВІЙНИ
24 лютого 2022 року я прокинулася за пару хвилин до п'ятої ранку від страшного сну. Все моє тіло наче наповнилося передчуттям майбутнього неминучого нещастя. Я давно навчилася читати свої нічні видіння і саме ця картинка не віщувала нічого доброго. Мені і раніше снилося щось подібне і завжди воно попереджало про якесь горе. Цього разу я бачила купу гнилого смердючого м'яса і в голові великою строкою пробігло ВІЙНА.
Розмови про майбутню велику війну велися вже не перший місяць. З кожної щілини нас попереджали про неї і робилось це так ніжно і турботливо, що люди сприймали ці новини, як буденність. Блогери наводили купу доводів, чому її не буде і наперебій називали причини. Спокою додавало ще те, що, насправді, військові дії велися в країні вже вісім років, переростаючи то в більш гостру, то в більш тиху фази на певній лінії розмежування, не розповсюджуючись на дальші території. Ніхто не хотів вірити, що якогось ранку ворог так знахабніє, що бомби впадуть на Київ.
Прокинулась я за пару хвилин до війни з чіткою думкою, що ось-ось вона почнеться. І вона почалась. Перший вибух просочив тваринним жахом все тіло. Цей страх не можна ні з чим порівняти. Це одразу страх за все, що є цінним в твоєму житті. Страх за дітей, яких я весь час оберігала від страху. Страх за маму, яка в селі за 60 км від тебе. Страх за чоловіка, який у відрядженні далеко. Страх за дім. Страх за все місто, яке прокинулось разом з тобою. Страх за цілу країну, яка ще не скоро зможе спокійно спати. Тебе пронизує страх помножений на багато страхів одразу.
Звук вибуху не схожий ні на що, що ти чула раніше. Він особливий, як і страх. Це звук війни. Це страх війни.
Перший крик: "Діти, війна! Всі до мене!" Рівно через хвилину мої напівсонні пацани натягують штани і носки, тягнуть з шафи перші попавші під руку реглани і ще через хвилину всі вже в куртках і шапках чекають команду.
Я на автоматі рахую вибухи:"...два, три... п'ять..." П'ять сильних, ще кілька слабших. Я ще не вмію визначати небезпеку за звуком. Ми всі четверо забиваємось на першому ярусі двоповерхового ліжка. Навіть якщо хата впаде, то стійки і другий ярус мають нас захистити, принаймні, мені так тоді здається.
Друга моя думка - треба телефонувати чоловіку, який у відрядженні в Кременчуці. Кричу в слухавку сонному чоловіку:
- Нас бомблять!
- Заспокойся, можливо це диверсія, або вибух газу. Я зараз щось дізнаюся...
Ми паралельно починаємо шукати інформацію в інтернеті. Фейсбук вибухає постами про бомбардування в усіх кутках України.
Мені телефонує чоловік:
- Тримайся, дій по ситуації. Я збираю мужиків і будем їхати додому.
Майже весь день проходить, як в тумані. Постійні пошуки новин, телефонні дзвінки рідним і знайомим. Я намагаюся писати рідні в Росію. Там переживають, але до кінця не вірять.
Не пам'ятаю о котрій годині, але точно в другій половині дня, нарешті приїжджає чоловік. Наша хата на їхньому шляху додому перша. За кермо сідає другий. Отак по черзі всі мужики добираються додому. Службова машина залишається у того, хто живе найдальше.
До приїзду чоловіка я намагалась зібрати документи і речі. Все перетрушується ще раз під його контролем, щось викидається, щось додається. В хаті повний хаос. Періодично до нас хтось приходить, хтось уходить. Чайник кип'ятиться безперервно. Чай. Кава. Розмови, розмови, розмови. Ніхто не знає, як діяти в такій ситуації.
Першу ніч війни не пам'ятаю. Я точно не спала. Чоловік після дороги спав міцно. Причиною його гарного сну було ще те, що він поки не чув вибухів. Його мозок ще був незалежним від звуків війни і все сприймав нормально, не так, як я. Мене ж лякало все, що порушувало нічну тишу: гупання десь на вулиці, тупотіння кота по підлозі, клацання конвектора... все тепер для мене звучало, як зброя.
* * *
КУДИ ЇХАТИ?
Вранці наступного дня зателефонували в місцеву тероборону. Людей записалося повно. Було сказано, якщо не вмієте поводитись зі зброєю і не маєте цінних навиків, то поки відбій. Було прийняте рішення їхати в село, там мама одна і, якщо чесно, була якась впевненість, що наше село таке забите і мале, що там буде спокійніше.
Згребли всі продуктові запаси (декілька пачок крупи, м'ясо з морозілки, домашні консерви і пару пляшок олії), загрузили особисті речі, пледи, на тіло прикріпили сумки з документами, запхали в машину кота разом з його лотком і поперли в Чернігівську область. Собаку вирішуємо залишити в місті, він у нас вуличний хлопець досить великих розмірів, до того всього нам здається, що все має минути за декілька днів. Сусід береться доглядати нашого Оззі, корму у нього вистачає, ставимо відро води та залишаємо його, як охоронника.
Їхали двома машинами: чоловік і менші діти попереду, а позаду я зі старшим сином і котом. Кіт явно нервував і періодично клав в лоток свій внесок в той піхвець, що творився навкруги. В салоні смерділо невизначенністю і котячим лайном. Невизначенність при цьому смерділа сильніше.
На якомусь зі світлофорів зателефонував чоловік і повідомив, що він вирішив повернутись і взяти масло, щоб потім його поміняти у себе в машині. Оце мене в моєму чоловікові одночасно і бісить, і дивує. Він вміє в певний придурошний момент подумати, що він буде робити далі. Я цього не вмію. Було вирішено, що я тихо їду попереду, він доганяє по ходу.
Виїзд з нашого міста був вільним. Мало-хто їхав в той бік. Навпаки, всі тікали звідти.
На нашому шляху весь час зустрічалися самостворені блокпости, наші документи і багажник перевіряли на кожному з них. Про всі свої зупинки я попереджаю чоловіка, який їде десь позаду. Тоді в мою голову якось не прийшло, що робити цього не можна. Якраз в пункті призначення чоловік мене наздоганяє.
Ми в селі. Вигружаємо речі. Видихаємо.
* * *

      Пишу, бо хочеться якось підтримати людей в ці срані панічні часи.
      Мої останні пригоди.
      В суботу їздила в село, сіла машиною в болото. Дякую коханому, що кинув мені лопату в багажник і пластмасові херні, щоб кидати під колеса. Звідки знав, що я сяду?! Лопатою відкидала пару кубів болота, але херушкі... сіла добре. В селі маю кореша дядю Володю. Зателефонувала. Прийшов. Він керував. Я слухала. Виїхали. Люблю чоловіка і дядю Володю, але по різному.
       Поїхала за насінням. В моєму любимому магазині "Садівник" людей пусто. Питаю продавчиню, що за фігня, в цей час вже люди гребуть як скажені. Каже, що люди всі в депресіях і сіяти на розсаду нічого не хочуть. Нічого, ще є час. Головна посівна в травні-квітні.
       Зиму сиділи з Степаном вдома, дома тепло і можна не спати на обід. Сьогодні нарешті пішли в садочок, як бонус новорічний подарунок, який ми не забрали раніше. В садочку діток майже нема.
       Пишу замітку і жую коту бублики. Кіт мій дуже любить бублички, але жувати сам їх не може. Отака у нас з котом взаємовиручка, він дозволяє себе любити, а я йому за це жую бублики. Ще я йому зв'язала светрика і шапку. Коту воно до дупи, а мені приємно.
       На підвіконні розквітла квітка, вона не знає про всі плани або не плани путіна, у неї час квітнути.
Життя триває...

P.S. Будьмо, як квітка.

Пам'ять стерла багато подій, але відчуття, коли тобі на живіт кладуть теплий оксамитовий комочок і ти відчуваєш його кожною клітинкою свого організму, це я не забуду ніколи. Ще пару хвилин тому здавалося, що твій нестерпний біль ніколи не скінчиться, а вже тепер нова людина намагається схопити тебе за пальця і зрозуміло, що цей зв'язок назавжди і ніякі сили в усьому світі не розірвуть його. З очей починають текти сльози і стан абсолютного максимального щастя пронизує твій мозок і тіло. Ти храм! Ти галактика. Ти цілий безмежний всесвіт!

Прочитала про розмову Parichka з родичами з Білорусі. Я недавно вітала своїх зі святами. Вони живуть в Нєрюнгрі, це Якутія.
.... бла-бла-бла здоров'я і всєго харошего
.... бла-бла-бла... ой у нас тут по тєлєвізору гаварят, что будєт вайна Расії с Амєрікой с вашей стараны...
Тут моя толерантність кладеться на поличку і тухне світло добра.
- Люда (її звати Люда), а скажи мне пожалуйста, какого хера ваш наполеон снова нагнал войска на нашу границу?
- Знаешь Оля (мене звати Оля), а правильно делает (в голосі відчуваю гордість), свои границы нужно защищать.
- Люда бл..(стрималась), от кого?!?
- Ну от НАТО.
- Нахер вы сдались НАТО?
- А чего они тогда вас туда тянут? Они ж к нам подбираются через вас. Вы не должны их пускать.
- Люда бл..(знову стрималась), а может это нам решать? И вообще, если бы ваш придурок нас не трогал, то нам это НАТО и не нужно было.
- Ой, Оля, давай не будем. Я в политике не разбираюсь.
- А давай, Люда, будем! 8 лет ваше плешивое чмо (розумію, що Люду коробить, тому і підбираю епітети) убивает нас на нашей же земле. Вы там вообще задумывались, что мы каждый день хороним молодых пацанов? Вы вообще задумывались, во сколько обходится эта война вам? У вас что в стране всё хорошо? Ты, Люда, задумайся, сколько стоит сейчас содержать всех тех, кто стоит на украинской границе? У вас там в Якутии, я смотрю, некуда больше деньги девать, как только на войны.
- Ой, не хочу о политике. Я вообще хочу уехать отсюда. У нас все квартиры хохлы поскупали. Только у них сейчас есть деньги, у наших нет.
- Украинцы...(хочу виправити, але потім розумію, що не треба було).
- Ну да, я ж говорю хохлы. Их последние года опять много стало. Оттуда с ДеНеЭра.
- Ну и хорошо. Значит Якутия скоро будет наша.
- Ой, да берите! Мы-то что с неё видим? Сидим на золоте, а сами голожопые.

     Розділ 2. Ткварчелі або Ткварчел

     В моєму житті якось так складалося, що я опинялася в певних місцях, коли там проходили якісь знакові події. Якщо чесно, то це мені здається неймовірним і фантастичним збігом, зате тепер я можу робити конкретні висновки на власних спостереженнях.  Так в січні 1991 я з класом була в Ризі, а в серпні 1992 з мамою в м. Ткварчел це Абхазія. Що там, що там, саме в ці дні, відбувалися історичні події, які потім повністю змінили напрямок руку країн. Подробиці шукайте в Гуглі, але вони відомі багатьом. Мова йде про переломний момент виходу з СРСР і вибір вектору руху. Тоді я не могла оцінити ситуацію в силу свого віку, але запам'ятати, що і як було, я вже могла добре. Пройшов час. Наслідки вибору, як казав Кравчук, маємо, що маємо. 
     Розділ 1. Рига.
     Нашому класу пощастило з класною керівничкою, ми багато подорожували. Остання наша велика подорож була в Ригу. Гроші на білети збирались ще в вересні, тому наша вчителька не могла передбачити, що станеться в січні. Разом з нами ще поїхав 10-й клас. Наша і їхня класні були подругами, тому так.
     Наше стадо напівдиких дітей, яким батьки позашивали в труси гроші на покупку помад і духів Дзінтарс, зустріла звичайна російськомовна тьотя в окулярах. Вона одразу попередила, що швеньдятись по місту не можна, бо ми приїхали не вчасно, в Латвії нині неспокійно і російською краще мовчати, ніж говорити. Ми не тупі. Таке саме ми чули, коли нас возили в Карпати. Тоді нам було сказано:
     - Щоб ви мені згадали українську, гімна малі, бо получете по сраках і двійку з укр.мови і географії.
     Хоч ми всі жили і вчилися на Буковині, але школа наша була руська, бо містечко складалося переважно з спеціалістів, яких нагнали з усього союзу.
Установу говорити українською ми вивчили ще з Карпат, тому всі захитали головами вверх-вниз. Класуха наша тримала слово, за що була у нас в шаленому авторитеті. Ми її поза очі називали Анка. Наша Анка була родом з Франківщини, мала гостре око і пишні груди. Від того, як вона складає руки на них, ми знали, в якому вона настрої.