Сьогодні вночі не стало Антона Денисенка, ми його знали, як Змєєлова http://blog.i.ua/user/8088198/

     Я вже писала в минулій замітці, що маю подругу і друга, з якими йду по життю ще зі школи. Хочу написати про одну передноворічну історію, яка сталася зі мною і моїм дружбаном.

     У когось залишились кореша ще зі школи? У мене так. В моєму житті є такі друзяки, які не загубилися на життєвому шляху, всі роки вони поруч, пам'ятають мене ще з підлітковими прищами на лобі і, сподіваюся, побачать, як я старію, а я побачу, як старіють вони.
     Почну... В десятому класі до нас прийшли двоє з іншої школи. Вона - стильна штучка з білосніжним довгим волоссям. Він - стильна штучка... і теж з довгим волоссям, правда з русявим. Йшов 1992 - 1993 рік. Якраз в цьому році, на нас молодих і гарячих, тяжкою ношею впала свобода. В школі відмінили форму, дозволили дівчатам носити юбки-йолочки під турецькі светри, а хлопцям штани піраміди під ті самі матьйогозаногу турецькі светри. Взуті майже всі були у високі румунські кросівки з дермантіну. З прикрас на дівчатах колечка змійки і пластмасові яскраві сережки. На голові сумашедший начос і вибілена таблетками гідропериту чолка.
     Я, до речі, тоді, як мені пам'ятається,  не дуже мріяла і про турецький светр, і про юбку-йолочку, мої батьки не возили товари на Польщу і не привозили звідти цих скарбів. З речей "от кутюр" у мене були лише джинси і джинсова куртка. А!!!! трохи не забула про чорні замшеві ботфорти! Якщо подивитись на ту мене в 15-16 теперішніми очима, то вдягалась я досить непогано. Я завжди вміла прикрашати речі, дякувати богу і батькам, руки вже тоді у мене були не з сраки. Я щось шила, щось перешивала, десь щось дошивала або вишивала, десь відрізала зайве. Але я трохи відійшла від теми...
     З того часу, як двоє новачків прийшли до нашого класу, життя моє змінилося на 180*. Ми майже одразу відчули, що ми банда і у всіх нас попереду багато цікавого. Пишу зараз і на душі розливається тепло від гарних спогадів, від наших з ними пригод і від того, що ми троє не могли не зустрітися, без них в моєму житті було би не так весело і гарно, знаю це на 100%. 

На облаке, свесив ноги вниз, сидел уставший, немолодой мужчина со странной бородкой. Рядом с ним аккуратно стояли кеды, любовно обмотанные синей изолентой.
За мучения при жизни и честно и по совести проведённое время на земле, небесная администрация выделила новому постояльцу просторное кучевое облако, практически без осадков и с прямой видимостью на Украину.
- Просрали... все просрали. Но мне по фигу. Я уже не с вами дураками, - бурчал себе под нос мужчина.
- Ой ,Саша, ты все ноешь?
- Опять ты подкрался незаметно, без стука. Нигде нет уважения к личному пространству, даже тут.
- Саша, а во что стучать-то? Кругом всё мягкое.
- Я вам не Саша.
- Да знаю я, что ты этого не любишь. Хотел тебя позлить немного. Можно я рядом присяду?
- Садись, раз приперся. Мне по фигу.
- Да знаю я, знаю. Чем больше ты это повторяешь, тем меньше тебе хочется верить.
На какое-то время на туче воцарилось молчание. Два, свободных от проблем и болезней, человека с грустью смотрели вниз на когда-то свою родину.
- Думаешь, нас там кто-то помнит?
- Помнят, Допа, помнят. Кто любил, тот помнит.
- А-а-а-а по фигу...
- Ага. В курсе. Было бы тебе по фигу, ты бы не сидел тут и не смотрел за ними.
- А я разве виноват, что на входе сюда тело забирают, а душу нет. А она сука болит.
- Да ладно... тебе даже кеды оставили и разрешили помидоры сажать. Вон все соседние облака засадил томатами, а сам их не собираешь.
- Не интересно.
- Что именно?
- Не интересно так выращивать, помидоры тут растут крупные и не болеют. Я их даже не поливаю, а они растут окаянные.
- Ех... привык ты трудности преодолевать.
Оба вдруг разошлись диким неуёмным хохотом, переходящим в настоящую истерику. Что у одного, что у другого возникло давно забытое чувство боли в мышцах живота. Ни живота, ни мышц, в принятом на земле смысле, у обоих не было, но фантомные боли никто не отменял.
Вдруг снизу послышалось женское шипение.
- Ш-ш-шшшш. Тихо там. В ад оба захотели? Вон давеча двоих сослали за анекдоты о Боге.
- Дааавеееча,- ехидно пропел Допа.
На нижнем слое облаков обитала интелигенция, расстреляная большевиками и Doppler часто срывался в споры о том, что именно они профукали тот момент, когда власть захватили красные.
Мужчины замолчали. Но не потому, что попросила дама снизу, а просто от того, что на обоих снова нахлынули воспоминания.
- Саш, а помнишь юашку?
- Помню.
- А они нас помнят?
- Не знаю, Al Kazloff, не знаю. Мне по фигу.
- Ну да... ну да... по фигу. Я тебе верю. 

Не знаю, як у кого, а у мене перед Новим Роком завжди чешеться фен-шуй... ну в смислі, що треба пересунути трохи меблі, або той ковйор, що у спальні, перетягти у дитячу, а з дитячої на кухню, або повикидати половину з шафи, щоб потім через пів року зійти з розуму, шукаючи любиму футболку. 

Чи хтось не любить зиму більше за мене?
Зима мене починає бісити ще з вересня місяця, коли приходять перші холодні ночі і мій організм якось одразу скукоджується, починає кутатись в одіялко і все тяжче його з того одіялка виколупати без серйозної мотивації. 
В зимі мене вкурвлює абсолютно все. Головне, це, звичайно, холод. За гороскопом я Змія, мабуть причина в цьому. Друге - це короткий світовий день. Без сонця мені одразу хочеться скружопитись в калачик. Це, скоріш за все, теж зміїне. Третє - взимку все сіре. Я ненавиджу, коли сіро. Четверте - коли біло, то треба відкидати сніг. Так, я маю в хаті чотирьох хлопців, але як падає сніг, то всі десь, крім мене. Я, курво, завжди на місці. П'яте - я терпіти не можу колготки, светри, шарфи, шапки і іншу в'язану хрінь, яка наче м'яка і ніжна, але, насправді, роз'їдає моє тіло до нервових бісиків.
Ну і головне, взимку я не можу колупатись на городі. Не така я вже селянка, як каже про мене Сало, але заземлятись це моя життєва необхідність.
Єдине, що спасає цю грьобану пору року, це мандарини і хурма. Я дуже люблю всі фрукти, а хурму просто обожнюю. Недавно купила ящик, я вам писала... наморозила з неї хурмового морозива, то може протримаюся якось, щоб когось не вбити.
Коротше, всіх люблю, крім зими.
Ну і фоточки...

Щоб ви були мені здорові! Цьом.

Відвела дитину до садочка, їду назад в автобусі...
Поряд зі мною сидить жіночка років 50, в руках тіліфон, як табло на Ж/Д вокзалі. Хочеш не хочеш, але трохи й піддивляєшся, хоча страх як цього не люблю. Так от... тітка з щасливим обличчям читає інстаграм Регіни Тодоренко і щось ще й коментує. Що за бажання слідкувати за життям чужої тобі людини? Вийшла я з автобуса, зайшла в м'ясний купити курячого фаршу, прийшла додому... а сама досі думаю про ту 50-ти річну тітку. Це вона така щаслива, що крім цієї херні її ніщо не турбує? Чи вона така нещасна, що живе чужими життями?
А що ви сьогодні дивились, коли їхали на роботу чи ще кудись? Я паралельно з нею гуглила "який нормальний ток утєчки з аккумулятора на Форд фієсті"))).

- Це що за чупакабра?
- Божечку, яке гидотисько!
- Матірбожа! Воно що хворе?
- Понавиводять мутантів, а вони потім страждають.
- Що нормального не могла взяти?
- Кіт має бути волохатим і з блохами!
Отаке я іноді чую, коли хтось вперше бачить мого лисого кота.
Ну якщо так, то хочу сказати, що Добі потроху йде до нормальності )))
Чим ближче до зими, тим більше він обростає шерстю. Волохатими вже стали вуха, п'яти і хвіст. А сьогодні вранці я помітила аж цілу блоху!