Автобус звертає з траси і плететься по розбитій дорозі, в світлі фар починає з"являтися село, на диво людне і освітлене у таку пізню годину. За фестивальний тиждень його населення зросло разів у десять і звичне розмірене життя перетворилося на згусток подій...

Ранок...Вчора я завалилася спати щойно ми приїхали, тож весь табір ще спить...За давньою звичкою іду розвідувати територію...фестиваль, не рахуючи паркінгу і ярмарки займає гектарів 10...праворуч Буг, ліворуч - мальовничі пагорби...якби не така купа народу то краса неймовірна була б... поле, вільховий лісок, понад річкою - зарості верби та м"яти...

Тихо під час фестивалю мабуть не буває в жодний час доби...принаймі я на такі моменти не потрапляла...з ранку до ночі хтось приїжджає, від"їжджає, співає, грає, танцює...

Палюче, зле, гаряче, навіть в 8 ранку сонце...життя починаєть аж надвечір, а до цього повзаєш з карематом по табору за тіньочком (як добре що ми учасники і маєм право на місце під лісом...)

Основні події починаються аж після 21, вдень для особливо термостійких є майстер-класи і ярмарка, але мені вистачало репетицій і саунд-чеків. Зате ввечері було що подивитись і послухати...

Лікарі не рекомендували мені жити в палатці (все таки лишень в минулу п"ятницю виписали з лікарні) тож я знімала кімнату в селі...На додачу до кімнати мене ще й годували так що я ледь з-за столу виповзала і поїли молоком (мабуть літрів 5 за два дні видудлила) Звісно нас підгодовували і на фестивалі, тож вкупі у мене є враження що я два дні безперевно їла)))

Етника як виявляється - поняття дуже широке, тож контингент був дуууже різноманітний - від циган і кришнаїтів до етнічних бабульок...і що саме цікаве це все так органічно спліталося в єдину картинку що справді з"являлось відчуття що воно так і має бути...

Так склалося що мені прийшлося трохи повалятися у лікарні, моя "загадкова" хвороба вилилась у необхідність операції...Саме цікаве що я мабуть хвилювалася через операцію менше за своїх близьких, просто не встигла - в вівторок мені сказали що тре оперувати, а в четвер вже прооперували...З наркозу я виходила сміючись, аж лікарі налякались - зазвичай народ матюкається чи стогне, а я реготала - смішно було що рухатись я можу, але відчуття таке ніби то не я...

Валялася у досить звичайній міській лікарні і була приємно вражена. Чи то я така везуча чи то насправді наша медицина потроху стає цивілізованою. Кошти за перебування в лікарні (я лягала по знайомству, не було часу возитися з направленням) сплачуються абсолютно офіційно через касу. Лікарня чиста, відремонтована, персонал турботливий і не вимагає додаткових грошей. Операція оплачується тільки по факту її вдалого завершення (фактично при виписці). Ще й по грошах то не надто дорого обійшлось...

А взагалі, в лікарні не так і погано виявилось - лежиш собі, читаєш, вишиваєш-в"яжеш, приймаєш гостей. Годують звісно не надто - вранці густа каша, в обід суп з кашею, на вечерю рідка каша))) Але є холодильник і рідні які старанно носять гостинці. В 7 пійдйом, в 22 - відбій, я з сови майже жайворонком стала) Хоча звісно за тиждень все це набридає (особливо уколи, досі сидіти толком не можу))) ) і хочеться вже додому...

Звісно, добре те що добре закінчилось, сподіваюся в лікарню все-таки більше потрапляти не прийдеться (хіба з приємного приводу ;) )

...прогулянка під парасолькою під теплим літнім дощем...

...нашвидкоруч зроблена в чотири руки вечеря...

...кінозал з дивана, табуретки і ноута...

...я вже й забула що щастя виявляється таке просте і доступне...

Є у мене така властивість - хворію я рідко, але якщо таки хворію то вже так хитро що приходиться піднімати на вуха всі чималенькі медичні знайомства родини...

От знов...ніби нічого страшного, але районний лікар розводить руками і каже що за її 30-річну практику такого випадку ще не було...і відправляє на кафедру в медичний університет на консультацію...а там мені кажуть "ой як цікаво, я такого вже давно не бачив..." і нічого толком - звідки могло взятись і як лікувати...прийшлось дзвонити батькові - завтра буде ще одна консультація, в приватній клініці...

Знаю що розберуться в решті-решт, все-таки ХХІ століття на дворі, але перед тим помучають і поп"ють кровушки...і чого я не можу хворіти як усі нормальні люди...

P.S. Ще й купатися заборонили((((

Це мабуть єдиний поверх у поліклініці де пацієнтам (а точніше виключно пацієнткам) в середньому близько 30, галасливі бабульки-іпохондрики сюди заглядають рідко...чоловіки тут деколи з"являються, але виглядають приголомшено і забиваються в куток в очікуванні своїх половинок...

Такий собі концентрат сучасних жінок - від закутаних з ніг до голови, не зважаючи на спеку, "воцерковлених" пуританок до фіфочок на 20-сантиметрових шпильках. Суворі бізнес-леді безперервно розмовляють по телефону або строчать на ноутбуках, студентки уважно вивчають конспекти.

Поважно прогулюються по коридору майбутні мами...вони тут королеви, навколо них бігають і піклуються медсестри...вкотре з"являється думка про те що я вже теж так хочу)))

Чорнява дівчина просиділа в черзі години півтори, але бачили б ви її кочі коли вона виходила з кабінету і вітала майбутнього тата, який також прям засвітився...

А кучерява білявка з ляльковим обличчям що з огидою поглядала на вагітних і бурчала що їй призначили на 10, а вже 10.15 і її не помічають, з гордо піднятою головою продефілювала в операційну...

В одній черзі сидять жінки які вже стали матерями, стануть їми невдовзі або мріють стати і ті хто хоче вбити життя в собі...можливо право вибору таки за жінкою...але не тре забувати для чого ми створені природою і що нема нічого красивішого за матір з дитям...

В кілька тижнів тому я витрусила його з волосся після прогулянки...павучку добряче повезло - замість того щоб потрапити у воду і поринути у нетрі каналізації він досить вдало впав на краєчок ванни...Не люблю просто так вбивати живих істот тим більше що нічого поганого павуки не роблять, тому не стала його змивати, а з цікавістю спостерігала як це вперте створіння таки викараскалось з ванної...Тер павучок живе у мене у ванній кімнаті, досить вдало дражнить і тікає від котяк і приходить щоранку на дзеркало здороватись зі мною...

Є таки щось у тому щоб вставати рано-рано....Тихі вулиці, умиті дощем і наповнені свіжими ароматами каштанів і бузку...перший, на диво повний народу поїзд у метро...

Вихожу на Берестейській, ловлю машину (підказка сестри, від Нивок на 10 грн дорожче, хоча й ближче)...На проспекті страшна аварія, машина пролетіла метрів 30 через зустрічну смугу і знесла пару дерев...потім я дізналась що там загинув Ігор Пелих...Жаль людей, тіки винні нажаль вони самі, уявляю на якій швидкості вони летіли пустим проспектом...

Під МРЕО повно народу, кучкуюсь зі своїми одногрупниками і пригадуєм каверзні питання на яких можна попастися...наша школа друга в черзі...Намагаюсь заспокоїтись і думаю про друзів які в різних куточках світу тримають за мене кулаки...Моя черга...як завжди, щойно бачу питання мозок переключаеться на робочу хвилю і страхи відходять...краєм ока спостерігаю за кількістю вірних відповідей...13..16...18...19...принципово відповідаю правильно на останнє питання, хоча більшість тицяє вже як попало)))) Не так все страшно, головне докласти трохи зусиль...

Екзамен по водінню в годину пік то досить нервово...крутимся по кварталу, нарешті моя черга...з переляку вперше за весь час навчання заглохла при старті, звісно інспектор каверзно пропонує зупинитись на автобусній зупинці, не проходить, я вчасно помічаю знак)))

Вихожу з машини, дивлюсь на годинник, 9.00...з глузду з"їхати, я в цей час зазвичай тіки очі продираю...щось таки є у ранніх прокиданнях)))

Останнім часом оскільки Надра дозволили знімати по 50 грн з банкоматів інших банків користувалася час від часу банкоматами Привата...останніми днями (десь з четверга) грошей у жодному з них не було...

Я не лякаю, але раджу вкладникам Привату поцікавитись, а то і зняти пошвидше свої кревні, бо у Надрах проблеми з готівкою в банкоматах були перши дзвіночком до розвитку теперішньої ситуації...

 - Ну, не пуха ни пера

 - К черту!

Шурхіт кроків, голоси, якісь грюки - глядачі розсаджуються по залі....Страшенно хочеться виглянути і подивитись хто прийшов...але не можна...Примощуюся зручніше, бо сидіти ще хвилин п"ять і відчуваю крізь костюм тепло партнерів...Посміхаюся думці що я сижу поміж двох Марій, і досі про це не думала....Тримаю руки щоб не так трусились з переляку і відчуваю як нервує все наше коло...Вступне слово, темрява, і нерви побоку і починаєм...

Дивне відчуття партнерства і єднання...тобто коли вас двоє це просто, а коли восьмеро? Звісно все це досягається поступово вправами і заняттями, але включаеться воно раптово і тоді достатньо погляду чи руху щоб порозумітися...і тоді бачиш як грані знайшли собі відповідники і таку кострукцію важко буде розламати...

Ми зібралися майже випадково...майже, бо нічого в світі випадкового насправді не буває...що нас звело таких різних разом - досі не знаю, розподіл по віку від 20 до 30 років, по роду занять від кандидата наук з металургії та аспіранта з електроніки до художника-постановника і міма...Але ми вже майже три роки зіспівуєм голоси і притираєм характери (а гурт з десятку дівчат - це м"яко кажучи гремуча суміш)...У кожної з нас своє життя і я би не сказала що ми ставим наш гурт на перше місце, але в той же час і суттєво підлаштовуєм своє життя під потреби спільної справи...

Кожна з нас настільки багатогранна що диву даєшся і ще дивніше як ці всі грані в результаті складаються в єдине ціле і доповнюють одна-одну...і люди які не вміють притиратися самі відсіюються, а ті хто відчув вже цей зв"язок - повертаються не зважаючи ні на що....І поступово бачимо як у нашої спільної фігури також виявляються одна за другою все більше і більше великих і спільних граней...і з кожною новою "нашою" людиною їх стає все більше...