Преподобный Патапий Фивский, Константинопольский

Святой Патапий родился в египетском городе Фивы, вероятно, в V–VI веках и был воспитан в благочестивой семье. Возжелав всем сердцем достигнуть совершенства, он решил оставить родителей, богатства и все, что привязывало его к миру, и поселиться в пустыне, дабы там беседовать наедине с Богом.

Со временем слава о пустынножителе, много лет избегавшем людей, несмотря на все старания Патапия, стала распространяться, подобно неудержимому свету горящего светильника. Желая избавиться от множества посетителей, отвлекавших его от молитв и размышлений, святой покинул те края и поселился в Константинополе, близ Влахернской церкви. Здесь ему легче было затеряться среди незнакомой разноликой толпы, чтобы всецело предаться скрытому от посторонних глаз духовному подвигу.

Постепенно через непрестанную духовную брань, сопряженную с богоугодной молитвой и размышлением, святой Патапий достиг совершенства, подобного ангельскому. Уподобляясь небесному воинству, он ни днем, ни ночью не переставал славить Господа, Который по достоинству наделил Своего раба даром чудотворения[2]. Именем Христовым преподобный вернул зрение слепому от рождения, с верой припавшему к его стопам; исцелил человека, все тело которого раздулось от водянки, осенив его крестным знамением и помазав елеем из церковной лампады; изгнал бесов из одержимого юноши, как некогда делал Сам Господь. По мере того как Патапий все более преуспевал в соблюдении заповедей Христовых и возрастал духовно, он получал от Господа дар творения тех самых чудес, о которых говорит нам святое Евангелие. По этой причине верующие во множестве стекались к жилищу отшельника, даже вопреки его желанию.

Сделавшись по воле Божией живым наставлением для всех верных и чудесами утвердив в вере многие души, святой Патапий почил в Господе, оплакиваемый монахами из окрестных обителей, которые пришли к его одру. Тело преподобного было погребено в монастыре Египтян, расположенном недалеко от его отшельнической кельи.

Этот монастырь носит с тех пор имя святого Патапия. И у его раки по-прежнему совершаются многочисленные чудеса. Много веков спустя после кончины святого его мощи были обретены нетленными во время работ в церкви небольшого монастыря, стоящего на горе Герания, расположенной на возвышенности Лутраки, примерно в четырех километрах от Коринфа[3].

Существует мнение, что он жил в начале V в., ранее основания храма Богородицы во Влахернах, когда этот квартал столицы еще не был заселен. Св. Иоанн Мавропод указывает, однако же, что св. Патапий прибыл из Египта между 475 и 518 гг. вместе с двумя другими известными аскетами: св. Варой, основателем монастыря Петра, и св. Раввулой, основавшим монастырь, названный его именем. Впрочем, поскольку из других источников известно, что св. Раввула был по происхождению сирийцем, достоверность этих сведений может быть поставлена под сомнение.

Св. Андрей Критский посвятил св. Патапию три похвальных слова (PG 97, 1205–1253), которые приурочил к празднованию его памяти в монастыре Египтян. В них рассказывается о нескольких чудесах, произошедших от мощей преподобного.

Существует гипотеза, согласно которой примерно в год падения Константинополя в 1453 г. Ангелис Нотара, племянник Мануила II Палеолога и родоначальник знатной фамилии Нотара, перевез в окрестности Коринфа часть ценностей, хранившихся в монастыре Петра, в том числе мощи св. Патапия. В таком случае становится понятным, почему в крипте, где несколько веков спустя были обнаружены мощи святого, рядом с ними находилась также икона св. Ипомонии (в переводе с греч. – «терпение»). Так в монашестве звали Елену Палеолог (Драгаш) и, предположительно, на иконе изображена сама Елена († 1450), супруга императора Мануила II Палеолога и дочь деспота Сербии Константина Драгаша. Ее прах покоился в монастыре Петра, поэтому обитель получила от этой семьи многочисленные вклады. После перенесения из обители мощи прп. Патапия, по-видимому, были спрятаны в крипте от турецких набегов.

http://vk.com/zarvanycia?z=video167930286_166906151%2F57ac1a820fae5cdcfc

20 грудня - день пам'яті святителя Амвросія, єпископа Медіоланського (397).

Святий Амвросій народився в 340 році у північній Італії в багатій і знатній римській сім'ї. Здобувши прекрасну юридичну освіту, він з 370 року обійняв посаду консульського профекта (правителя) провінцій Лігурії і Емілії. Одного разу в Медіолані (сучасному Мілані), головному місті Лігурії, відбувалося обрання єпископа, і між православними і аріанами йшли гарячі суперечки. Амвросій з'явився в храм для впровадження порядку, і раптом якийсь голос, наче дитячий, пролунав: «Амвросій – єпископ». Народ і сам імператор Валентин побачили в цьому Боже обрання. Амвросій, який був тоді ще в числі оголошених, відмовлявся і навіть втік з Мілана. Але згодом він змушений був погодитися на обрання, прийняв хрещення, і протягом восьми днів пройшов всі церковні ступені і був висвячений в єпископа (374 р.).

Одразу після рукопокладення він роздав бідним своє майно. Потім почав старанно вивчати Священне Писання і творіння отців східної Церкви. Тільки після цього він розпочав активне єпископське служіння.

Святий Амвросій мужньо боровся проти аріанської єресі, яку підтримувала імператриця Юстина. В пам'ять перемоги над аріанством він склав гімн «Тебе Бога хвалимо», який до цих пір співається на подячних богослужіннях. Саме його стараннями було вилучено з імператорського титулу язичницьке звання верховного священика (pontifex maximus), жерці і ідольські капища були позбавлені підтримки, був погашений так званий священний вогонь весталок і винесена з сенату статуя Перемоги.

Святий Амвросій явив приклад пастирської твердості та мужності, коли наважився не пустити до храму імператора Феодосія, після кривавого побиття фесалонікійців, які повстали проти нього. Амвросій сказав імператору: «Людина, яка пролила стільки крові, не може бути в храмі Бога миру». Імператор заперечив: «І Давид згрішив, але не позбувся милості Божої». На що Амвросій відповів: «Ти наслідував Давида в злочині, наслідуй же його і в розкаянні», і наклав на нього епітимію для примирення з Богом і Церквою.

У 387 р. під впливом його проповідей увірував і прийняв хрещення блаженний Августин, який став потім єпископом і одним з найбільших богословів Західної Церкви.

Останні роки життя Амвросій провів в постійній молитві, спокійно очікуючи своєї кончини, яка наступила у 397 році. Святий Амвросій шанується в числі найбільших богословів і отців Церкви. Він відомий також, як упорядник церковного співу: він ввів розмірний такт, правильні ритми і різноманітні мелодії в співі. Багато текстів пісень він запозичив у святого Єфрема Сиріна і у Іларія, але і сам написав близько 30 гімнів.

Преподобный Савва Освященный

Преподобный Савва Освященный родился в V веке, в Каппадокии в благочестивой христианской семье Иоанна и Софии. Его отец был военачальником. Уехав по делам службы в Александрию, он взял с собой жену, а пятилетнего сына оставил на попечение дяди. Когда мальчику шел восьмой год, он поступил в находившийся поблизости монастырь святой Флавианы. Одаренный ребенок скоро научился читать и хорошо изучил Священное Писание. Напрасно родители уговаривали святого Савву вернуться в мир и вступить в брак.

В 17 лет он принял монашеский постриг и так преуспел в посте и молитвах, что был удостоен дара чудотворений. Проведя десять лет в обители Флавианы, преподобный отправился в Иерусалим, а оттуда в обитель преподобного Евфимия ВеликогоЖитие.. Преподобный Евфимий ВеликийИкона. Евфимий ВеликийМолитвы. Но преподобный Евфимий (память 20 января) направил святого Савву к авве Феоктисту, настоятелю близлежащего монастыря со строгим общежительным уставом. В той обители пробыл преподобный Савва послушником до 30-летнего возраста.

После смерти старца Феоктиста, его преемник благословил преподобного Савву затвориться в пещере: лишь в субботу святой покидал затвор и приходил в обитель, участвовал в Богослужении и принимал пищу. Через некоторое время преподобному разрешили совсем не оставлять затвора, и святой Савва подвизался в пещере в течение 5 лет.

Преподобный Евфимий внимательно следил за жизнью юного инока и, видя, как он духовно возрос, стал брать его с собой в пустыню Рув (у Мертвого моря). Они выходили 14 января и пребывали в ней до Недели ВаийО празднике.. Вход Господень в ИерусалимИкона. Вход Господень в ИерусалимМолитвыХрамы. Преподобный Евфимий называл святого Савву отроком-старцем и заботливо воспитывал его в высших иноческих добродетелях.

Когда преподобный Евфимий отошел ко Господу (+ 473), святой Савва ушел из Лавры и поселился в пещере близ обители преподобного Герасима ИорданскогоЖитие.. Преподобный Герасим ИорданскийИкона. Преподобный Герасим Иорданский (+ 475; память 4 марта) Через несколько лет к преподобному Савве стали собираться ученики - все, кто хотел иноческой жизни. Так возникла Великая Лавра. По указанию свыше (через огненный столп) иноки устроили в пещере церковь.

Преподобный Савва основал еще несколько обителей. Многие чудеса были явлены по молитвам преподобного Саввы: среди Лавры забил источник, во время засухи пролился обильный дождь, происходили исцеления больных и бесноватых. Преподобный Савва написал первый устав церковных служб, так называемый "Иерусалимский", принятый всеми Палестинскими монастырями. Святой мирно преставился к Богу в 532 году.

Святий Іван Дамаскин

          Мудрий знає, як чинити навіть там,
де він не має жодного досвіду,
а нерозумний помиляється навіть
у тому, чому його навчено…

Св. Іоан Дамаскин

Якщо оцінювати в цілому, то про життя преподобного Івана Дамаскина ми володіємо скупими та доволі часто непідтвердженими відомостями. Головне джерело цих відомостей — життєпис цього святого, написаний аж через триста років після його смерті. Спершу панівною була думка, що цей життєпис хронологічно більш давній і, зрештою, що саме він оригінальний. Автором цієї праці прийнято вважати Єрусалимського Патріарха Іоана ( 970). Проте у 1912 році чернець (чину Василіан) Константин Ал-Баха у храмі Спасителя (неподалік Сидону) знайшов арабський рукопис житія святого Івана, датований 1085 роком. У вступних заувагах цього рукопису сказано, що автором є якийсь Михаїл, чернець монастиря святого Симеона, що знаходиться біля Антіохії. Сам Костянтин Ал-Баха, а слідом за ним й інші дослідники прийшли до висновку, що саме цей арабський рукопис (з розміщеним у ньому життєписом святого Ііана Дамаскина) і є оригіналом, а грецький — це лише хронологічно пізніший переклад, який, загалом, доволі вдало узгоджується з оригіналом і здійснений якимось невідомим автором наприкінці IX століття. Сучасні дослідники намагаються всіляко перевіряти достовірність розповіді монаха Михаїла про житіє святого Ііана за допомогою інших історичних свідчень та на підставі біографічних даних, які знаходяться у творах святого. Саме така «перевірка» вказує, що пізніший життєпис преподобного Іоана Дамаскина насправді містить чимало суперечливих фактів, які (принаймні, поки що) не знайшли свого історичного підтвердження, однак, на загал, вірно зображають тогочасні історичні реалії.

Святий Іоан народився в Дамаску (звідси і походить його ім’я, з яким він увійшов до історії Церкви — «Дамаскин», ) наприкінці VII століття, в час коли місто уже кілька десятиліть знаходилось під владою арабів, які саме тут і влаштували (на той час) столицю своєї держави.

Батько святого — Сергій (Саргун, Серджун, Ібн-Серджун) Мансур  — займав високу (ймовірно, керівну) посаду при дворі халіфа. Існує версія, що основним з його посадових обов’язків було збирання податків з християн міста на користь арабської влади.

Вихованням святого Івана (та його зведеного брата Косьми Молодшого — «Солодкоспівця», згодом єпископа Маюмського, автора канонів) займався освічений сицилійський монах Косьма Старший, якого святий купив на ринку рабів у м. Дамаск (за іншою версією — цього Косьму Старшого Сергій випросив для себе у халіфа в якості «подарунка»). За свідченням біографа, Іоан вже у цьому становищі виступив як богослов-письменник і ревнитель іконошанування. Розповідається про те, що коли імператор Лев III Ісавр3 видав у 725 році указ, згідно з яким наказувалось нищити ікони, та розпочались гоніння тих християн, які шанували святі ікони, святий Іоан вже тоді написав (хоча це не підтверджено історично) свій перший апологетичний твір «Проти тих, що зневажають святі ікони» (цілісна апологетична концепція християнського іконошанування). У короткому часі за цим першим твором, ймовірно, (хронологічно це можливо) з’явилися й інші два твори, в яких святий мужньо і рішуче обороняв святі ікони перед імператором (який, на той час, не зжалився навіть над 90-річним патріархом Германом і усунув його з кафедри 730 року).

Не маючи змоги вплинути на Івана (оскільки той перебував під владою халіфа), Лев III Ісавр вдався до наклепів та інтриг. З цією метою було підготовлено підробку — лист, який, начебто, написав Іоан, адресувавши його імператору. Суть цього листа зводилась до того, що арабська оборона сирійських міст в цілому є дуже слабкою і візантійський імператор без жодних труднощів може ці міста захопити, потіснивши цим арабський халіфат з території Близького Сходу. Цього фальшивого листа Лев III (в знак, начебто, доброї волі та з метою покращення добросусідських стосунків) надсилає до халіфа, долучивши до нього власного листа, в якому цілковито «викривав» заледве чи не «найбільшого ворога халіфа» — Івана. Мета такої нескладної «операції» очевидна — усунути Івана за допомогою самого халіфа і зробити це найпростішим та найвірнішим способом — звинуватити у державній зраді.

Інтриги при дворі візантійських імператорів завжди були звичною справою, і тому не дивно, що й така справа «викриття заколоту» увінчалася успіхом. Халіф, повіривши наклепу, наказує привселюдно відтяти Іоану праву руку, оминаючи всіляке слідство у справі. Іоан зумів випросити у халіфа, щоб йому повернули відтяту руку. Після цього у своїй кімнаті він гаряче молився до Пречистої Діви Богородиці про своє зцілення. Коли ж він після довгої молитви заснув, то уві сні йому з’явилася Божа Мати і потішила святого, що його молитва буде вислухана. Святий Іоан прокинувся вже зі здоровою рукою. Сам халіф, переконаний у власній неправоті таким очевидним чудом, щиро розкаявся та просив прошення у святого. Саме цього моменту з життя святого належить поява ікони Божої Матері «Троєручиця».

Проте зі змісту творів святого Іоана, які присвячені проблемі іконошанування, ми бачимо, що вони написані тоді, коли він вже не був придворним халіфа. Ймовірно, біограф «переніс» час першого виступу святого Іоана на тему іконошанування на час його світської служби саме з огляду на цю розповідь про чудесне зцілення. Найбільш вірогідно, що Іоан залишив світську кар“єру значно раніше. Причина цій зміні в особистому житі святого Іоана теж очевидна. З часом арабські правителі все більше і більше погіршували своє особисте ставлення до християн, що, природно, поставило Іоана перед значним особистим моральним вибором: служити Богу чи земним правителям. Святий не лише не став віровідступником, але й вирішив цілковито присвятити себе для служіння Христу.

Спільно зі своїм зведеним братом Косьмою Іван іде в монастир святого Савви (що знаходиться на околиці Єрусалиму), де й провів решту свого життя, віддаючись лише двом справам — молитві та науці. Єрусалимський Патріарх Іоан V ( 735) неодноразово звертав увагу насельників і відвідувачів обителі на вченість і побожність святого. А тому цей ієрарх у 726 році висвячує його у сан пресвітера.

Саме в цей час Іоан як ієромонах, який певною мірою виконував функції «офіційного речника» свого Патріарха, офіційно виступає зі своїми трьома посланнями на захист ікон. Саме тут, у Лаврі святого Савви, де святий подвизався і молився, займався наукою і вчителював, він мирно відійшов до Господа у 749 році. Тіло святого похоронили у монастирській церкві, звідки у XIV столітті (вже як святі мощі) його було перенесено до Константинополя. Варто зазначити, що (як у історичній, так і в агіографічній літературі) наявна доволі поширена думка про те, що святий упокоївся значно пізніше (датою його смерті іноді називають період 750-759 роки) не має під собою жодного історичного підґрунтя, адже Константинопольський собор 754 р. засудив його, святого Германа та Георгія Кіпрського вже як спочилих («…“Н Т …»). Анафему, яку наклав цей іконоборчий собор (висловивши її чотири рази) на трьох основних захисників ікон, згодом з них зняв VII Вселенський Собор (787 р.), вказавши також на особливі заслуги, які належать у справі захисту іконошанування святому Іоану Дамаскину.

Святий Іван Дамаскин був надзвичайно талановитим філософом, богословом і поетом. Свою високу світську освіту, яка відповідала його статусу при дворі халіфа, святий гідно доповнив богословськими знаннями та духовним зростанням вже у монастирі. Він особливо захоплювався творами отців-каппадокійців, а також творами Діонісія Ареопагіта, Леонтія Візантійського, Максима Сповідника та Анастасія Синаїта. Збираючи богословські погляди отців Церкви у певну систему богословських знань з того чи іншого питання, він, у жодному разі, не обмежувався винятково компілятивним підходом, але отримані свідчення по-новому переосмислював, упорядковував та викладав у вигляді чітких понять та категорій. Остаточна форма, яку він надав богословській спадщині отців «золотої доби», залишилася загальноприйнятою богословською системою у патрологічних питаннях для всієї Православної Церкви. Визнаючи видатну роль святого Іоана в історії всього Християнства, папа Лев XIII у 1890 році надав йому почесне звання Вчитель Церкви (Doctor ессlеsіае).

Івана Дамаскина, порівняно, дуже рано почали шанувати як святого і, як наслідок, його життя почало «огортатись» великою кількістю легенд та домислів. Таку «популярність» у широких верствах населення, швидше за все, спричинив той факт, що святий змінив особисте високе владне становище на чернече життя, а також завдяки своїй чіткій позиції у питанні іконошанування та великій кількості авторських піснеспівів, які увійшли до богослужбового вжитку. Як свідчить хронограф Феофан (IX ст.), ім’я Іоана Дамаскина стало настільки відомим і славним, що його було названо «Золотоструйним» (), по аналогії до славного Іоана Золотоустого. Золотостуйним його було названо тому, що «…неначе золото світили блискучі дари Духа з його вчення та з його життя…»

17 грудня Святої Великомучениці Варвари

Свята Варвара жила в ІІІ ст. у фінікійському місті Іліополі. Після смерті матері її виховував батько Діоскор, який був багатим і шляхетним міщанином, переконаним язичником. Познайомившись з християнами, Варвара згодом прийняла святе хрещення від олександрійського священика. Не зламали Св. Варвару ні погрози батька, ні увіщування та тортури управителя Мартіана. Зважаючи на непохитність та те, що й інші почали наслідувати її християнську дорогу Варвару вирішили стратити. У 306 році Св. Варварі та її послідовниці - дівчині Юліанії було відсічено голови, а Діоскор та Мартіан, як оповідали, загинули того ж дня від блискавки й громовиць.

Здавна в Україні Варвару вшановували як святу, яка у важких обставинах рятує від небезпеки смерті без причастя. Бо існував переказ про те, як до неї у в'язницю з'явився Ісус Христос, зцілив її рани та причастив. В народі говорили, що за великий подвиг віри Св. Варвара отримала особливий дар визволяти людей від випадкової, несподіваної смерті.

Після смерті Великомучениці її тіло з побожністю було перенесено до Константинополя, де перебувало до ХІ ст., а згодом мощі Св. Варвари були перевезені до м. Києва й покладені в Михайлівському Золотоверхому монастирі. За переказами це сталося тоді, коли дочка візантійського імператора Олексія І Комнина (1081-1118), звана Варварою-Іриною виходила заміж за великого князя київського Святополка Ізяславича (1093-1113). Саме вона ублагала батька - імператора та патріарха Царгородського про перевезення мощей своєї святої патронеси із собою до Києва, де вони зберігаються і донині. Саме в той час за Митрополита Никифора І (1104-1121) князь Святополк Ізяславич в хрещенні Михайло (внук Ярослава Мудрого та правнук Рівноапостольного князя Володимира) збудував (1108 р.) на місці старого дерев'яного храму новий Свято-Михайлівський собор, "весь верх церкви позолотил и вшелякою оздобою церковною украсил", де й упокоїлися мощі Св. Варвари.

З тих пір слава про Великомученицю Варвару та чудесне зцілення біля її мощей значно поширилися по українських землях та за її межами. В її честь віруючи люди будували ошатні храми, називали своїх дітей та ходили на паломництво до Києва. Настоятелі Михайлівського-Золотоверхого монастиря протягом століть ретельно занотовували всі чудеса, які ставалися із прихожанами у їхньому храмі. Видатний церковний і культурний діяч, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві (1655-1677) Феодосій Сафонович свого часу підсумував вказані відомості у спеціальній "Повісті о преславних чудесах Святої Великомучениці Варвари", де зазначав окрім конкретних чудесних зцілень паломників і той факт, що у ХVII ст. її мощі "й досі нетлінні лежать".

У ХVII ст. особливо поважним паломникам високого світського і духовного звання навіть давалися частки святих мощей Великомучениці Варвари. Зокрема, під час подорожі до України (1654-1656) їх отримав Антіохійський патріарх Макарій (1647-1675). На що було отримано дозвіл Київського Митрополита Сильвестра Косова (?-1657). А також - Великий коронний канцлер Речі Посполитої Єжи Осолінський (1643-1650) та великий гетьман литовський Януш Радзивілл (1612-1655).

В наш час мощі святої Варвари покояться у Володимирському соборі м. Києва і доступні прочанам для поклоніння. В день її пам'яті - 17.ХІІ. в храмі відбуваються особливо урочисті молебни на честь великомучениці. Кияни та гості столиці України в цей день з благоговінням прикладаються до мощей Святої й просять її заступництва. Тропарем свята є слова: "Варвару Святу вшануймо, бо сітки ворожі вона розірвала і, як пташка, визволилася вона з них за допомогою Христа, Великомучениця преславна".

Окрім церковної служби цього дня українці намагалися не працювати, бо гріхом було "прати, білити і глину місити". Натомість дозволялося "вишивати та нитки сукати", оскільки Свята вважається навчателькою вишивання. Українські жінки і дівчата, сідаючи за вишивку, хрестячись промовляли: "Свята Варвара золотими нитками Ісусові ризи шила і нас навчила".

В народі також пов'язували назву першого зимового місяця грудня за святом Варвари. Зокрема кияни переповідали, що "На Варвари груда, бо батько її, коли мучив, то тягав за коси по груді."

За народними спостереженнями о цій порі грудня були найкоротші дні та найдовші ночі. Хоча люди вважали, що після 17.ХІІ. вже день буде більшати, а тому казали, що "Варвара ночі урвала, а дня приточила". Примічали також і метеорологічні умови, бо за цим днем визначали якою буде погода на Різдво. А густий іней - провіщував майбутній врожай на садовину.

Українські хлібороби та пасічники на Варвари спеціально вдосвіта готували ритуальні страви: кутю й узвар - "щоб хліб родив та садовина рясніла". Вранці їх ставили на покуті, а їли за вечерею, причому, акуратно збирали вершечок куті й зберігали його для підгодівлі бджіл.

В деяких місцевостях України продовжувалися цього дня властиві для грудневих свят гуляння та ворожіння. Зокрема, дівчата загадували на свою долю: клали у воду зрізані гілочки вишні й слідкували за ними до Різдва. Коли вони розцвітали за цю пору, то це передбачало щастя і швидкий шлюб.

Від давніх давен і до сьогоднішнього дня Св. Варвара користується великою пошаною не лише в Україні, а й в інших країнах Європи. Представники важких і ризикованих професій завжди намагаються вшанувати великомученицю. Пілоти, водії, військові перш ніж відправитися в подорож обов'язково беруть з собою іконку Святої. Шахтарі-гірники теж воліють не опускатися під землю без образка Св. Варвари й часто покладають на неї надію за свою безпеку.

Особливістю народного сприйняття свята Варвари було те, що воно розглядалося не окремо, а в циклі трьох суцільних святкових днів разом з наступними днями Сави (18.ХІІ) та Миколая (19.ХІІ). Тому й приповідка наголошувала на цьому: "Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола придавить".

Память святого пророка Софонии

В изложении святителя Димитрия Ростовского

Святой Софония, один из двенадцати малых пророков1, сын Хусия, внук Годолии, правнук Амории и праправнук Езекии, происходил, по преданию, из колена Симеонова, из горной страны Саравафа, или Варафа2. Он был знатного рода3 и жил при иудейском царе Иосии, сыне Амона, за 600 слишком лет до пришествия на землю Господа нашего Иисуса Христа. В его время благочестивый царь Иосия, усердно заботясь о восстановлении истинного Богопочитания, почти забытого Иудеями, искоренял идолопоклонство в своем народе. Он восстановил в прежнем величии храм Соломона, пришедший в полный упадок, разрушил языческие жертвенники, умертвил идольских жрецов и повелел всем строго соблюдать закон Моисея. Но, несмотря на такую ревность царя к восстановлению истинной веры, трудно было народ, уже укоренившийся в нечестии, обратить к Богу. Иудеи, из страха пред властью царскою, перестали открыто служить идолам, но в сердце своем таили приверженность к языческому нечестью. Поэтому Господь, - говорит Священное Писание, - не отложил великой ярости гнева Своего, какою воспылал на Иуду (Цар.23:29). Народ созревал для суда Божия, который вскоре и должен был разразиться над ним. Среди такого нечестия и языческой тьмы, Софония сиял благочестием, как светлая звезда ночью. Как истинный Израильтянин, он глубоко скорбел о нечестии своего народа, а как страж Господень и созерцатель таин Божиих4, чистый умом и сердцем, горячо молился об обращении соотечественников на путь истины и спасении их от погибели. И вот, как бы в ответ на эту молитву, "было к Софонии слово Господне" (Соф.1:1). Бог, видящий сердца человеческие, избрал его Своим пророком и повелел ему возвестить Иудеем грозные кары, которые ожидают их за нечестие и служение богам ложным. Исполняя повеление Господне, Софония пошел по городам и селам иудейским, всюду побуждая народ к исправлению и покаянию. Не пространна была его проповедь, но по силе и глубине напоминала пламенные речи великих пророков Исаии и Иеремии.

- Вот что говорит Господь, - так начал свое пророчество Софония: все истреблю с лица земли: истреблю людей и скот, истреблю птиц небесных и рыбу морскую, и изглажу беззаконных с лица земли. И простру руку Мою на Иуду, и на всех жителей Иерусалима, и уничтожу тех, кто отступает от Господа и не ищет Его. Поэтому, убойтесь все пред лицом Господа: Он готовит жертву, и день ее уже близок. Это будет день гнева, день скорби и стеснения, день смятения и волнения, день тьмы и мрака. Тогда люди будут ходить как слепые, за то, что они погрешили против Господа; и польётся кровь их, как песок, и трупы их будут, как навоз (Соф.1:2-4, 14-18).

Возвещая такое наказание Иудеям, Софония, вместе с тем, предсказывал и близкую гибель языческих народов. "Филистимляне, Моавитяне, Аммонитяне, Ефиопляне, Ассирияне5, - говорил он, - будут истреблены, их земли подвергнутся опустошению и станут, подобно Содому и Гоморре, поляной, заросшей колючей травой и вечной пустыней. Это им за величавость их, за то, что они ругались и превозносились над народом Божиим"6. Обращаясь, затем, снова к родному Иерусалиму, пророк с прискорбием видит, что он не вразумляется примерами наказания нечестивых языческих народов и остается упорным в своем заблуждении. Иерусалим, по словам пророка, не "приемлет увещания, не слушает гласа, на Господа не надеется и к Богу своему не приближается. Князья его - львы рыкающие, судьи его - волки вечерние, люди - горды, священники оскорбляют святыню и разрушают закон. За это, - говорил пророк, - нечестивый город будет разорен, а с ним погибнет и земля Иудейская"7.

Но Софония не ограничился только печальными предсказаниями; его пророческой взор проникал в те благодатные времена, когда должен был явиться Утеха Израилева и Чаяние языков, а с Ним радость и мир для всей земли. Созерцая наступление этих времен, Софония говорил, что не весь Израиль и не вся земля будут уничтожены в великий день суда Господня. После грозных наказаний, Господь даст оставшимся народам уста чистые, чтобы они призывали имя Его и единодушно служили Ему. А от Израиля останутся только люди кроткие и смиренные, которые будут благоговеть пред Господом. Сей остаток Израиля уже не будет творить неправды и за это успокоится, никем из врагов нетревожимый8. Указывая на эти благодатные времена, пророк забывает о предсказанных грозных и близких бедствиях и в восторге восклицает:

- Радуйся, дщерь Сионова, проповедуй дщерь Иерусалима, украшайся и веселись от всего сердца; ибо отъял Господь все неправды твои и избавил тебя от руки врагов твоих; Господь воцарится посреди тебя и ты не узришь больше зла. В тот день Господь скажет Иерусалиму: дерзай, Сион, и да не ослабеют руки твои, потому что Господь Бог твой в тебе; сильный, - Он спасет тебя и наведет на тебя веселие и обновит тебя в любви Своей (Соф.3:14-17).

Святая Церковь видит в этих словах Софонии ясное указание на благодатные Мессианские времена вообще, и в частности на торжественный вход Господа Иисуса Христа во Иерусалим, когда весь Сион, с ваиями в руках, с восторженными криками: "осанна, сыну Давидову", встречал Его как Царя, имеющего быть посреди Своего народа. Поэтому, в Вербное Воскресение и положено читать паремию из книги святого Софонии, именно то место, где пророк говорить о радостном дне, ожидающем Сион.

Так пророчествовал Софония, предсказывая грозные суды Божии, чтобы возбудит грешников к покаянию, и возвещая беспредельные милости Господни - устроение царства Божия на земле во дни Мессии, дабы надеждою на них утешить и укрепить смиренных.

Он скончался в чаянии всеобщего воскресение и был, по преданию, погребен в своем доме

15 грудня - святого пророка Авакума

пророк АвакумЦього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого пророка Авакума.

Святий пророк Авакум був із племені Симеонового, син Асафата, із краю Юдейського. За добродійне життя своє прийняв від Бога дар пророцтва і пророкував про поневолення Єрусалиму, і зруйнування храму, і неволю людей, і плакав гірко, передбачивши ті біди, що мусять статися. Коли ж Навуходоносор, цар халдейський, із силою своєю прийшов до Єрусалиму, тоді Авакум утік у землю Ізмаїльтянську і був чужинцем на чужій землі. Після захоплення Єрусалиму, коли повернувся Навуходоносор до себе, повернувся й Авакум у край свій, і орав землю та працював женцем у час жнив. Одного разу, зваривши вариво й покришивши хліби у ночви, каже до рідних: "Я йду далеко, і якщо затримаюся, то винесіть хліби женцям". Це сказавши, вийшов з дому, і явився йому по дорозі Ангел Господній, що наказав занести обід, який має, до Вавилону — Даниїлові в яму лев'ячу. І каже Авакум: "Господи, Вавилона не знаю".

І взяв його Ангел Господній за верх його і, тримаючи за волосся на голові, поставив його шумом вітру у Вавилоні над ямою на віддалі двох тисяч двохсот шістдесяти п'яти поприщ. І скрикнув Авакум, говорячи: "Даниїле, Даниїле, візьми обід, що послав тобі Бог". І каже Даниїл: "Згадав Ти мене, Боже, не покидаєш тих, хто любить Тебе". І став Даниїл, і їв. Ангел же Божий поставив Авакума раптом на місці його в рідній землі. Пророкував же і про повернення людей з Вавилону, і про Різдво Христове, і про закінчення Старого Завіту. І за два роки перед поверненням людей з полону помер, і похований був на полі своїм.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

14 грудня пам'ять праведного Філарета Милостивого

Праведний Філарет Милостивий

Праведний Філарет Милостивий, син Георгія і Анни, вихований в благочесті і страху Божому, жив в VIII столітті у селищі амнії Пафлагонської області ( Мала Азія). Жінка його, Феозва, була з багатої і знатної сім’ї, у них були діти; син – Іоанн і дочки – Іпатія і Єванфія.

Філарет був багатим і знатним вельможею, але багатство не приносило йому радості. Знаючи як багато людей страждає від бідності, згадував він слова спасителя про Страшний суд і про « малих цих» ( Мф. 25.40), слова апостола про те, що людина помираючи, нічого не забирає із світу цього ( 1 Тим. 6, 7), рядки царя Давида винагороду праведника ( Пс. 36, 25). І Філарет прославився любов’ю до убогих.

Одного разу ізраїльтяни ( араби) напали на Пафлагонію, спустошили країну і розграбували майно Філарета. У нього залишилось лише 2 вола, корова, декілька вуликів і дім. Але і це останнє, він поступово роздав убогим. Стійко і лагідно він переносив дорікання жінки і глузування дітей. « Я маю в потаємних місцях, не відомих для вас, таке багатство і такі скарби, - відповідав він рідним, - яких вистачить вам, навіть якщо ви і сто років проживете не працюючи і ні про що не турбуючись».

І Господь воздав Філарету за його милосердя: коли була віддана остання міра пшениці, його старий друг прислав йому сорок мір, а після того, як була віддана убогому тепла одежа, до нього повернулось багатство.

В той час візантійська імператриця Ірина ( 797-802) шукала наречену для майбутнього співправителя Константина Багрянородного ( 780-797 рр.) і для цього по всій імперії розіслала посланців. Посли не минули і Амнії. Коли Філарет і Феозва дізналися, що найвищі гості мають бути і в їхньому домі, Філарет дуже зрадів, а Феозва навпаки, почала сумувати.: в домі не було взагалі ніякої їжі, а про належне пригощання годі було й думати. Але Філарет наказав жінці добре прибрати в домі. Сусіди, дізнавшись, очікується прибуття царських послів, принесли вдосталь все що було потрібно для багатого бенкету.. Посланці відібрали для царських оглядин разом з десятьма дівчатами і онуку Філарета, Марію. Вона перевершила своїх ровесниць красою, лагідністю і скромністю та стала царицею, а Константин Багрянородний щедро обдарував Філарета. Так повернулись до Філарета і багатство і слава. Але, як і раніше, святий любитель убогих щедро роздавав милостиню і влаштовував трапези для бідних і сам прислуговував їм при цих трапезах. Всі дивувались смиренню Філарета і казали: « Воістину чоловік цей весь Божий, істинний ученик Христів».

Слузі він наказав зробити три ящики і наповнити їх окремо золотими, срібними та мідними монетами: з першого отримували милостиню зовсім убогі,, з другого – ті що втратили кошти, а з третього ті що лицемірно виманював гроші.

Так, не приймаючи почестей, в смиренні і любові до бідних досяг блаженний старець віку 90 років. Передбачаючи свою кончину, він вирушив в Константинопольський монастир Родольфію, роздав там все, що мав при собі, на монастирські нужди та убогим. Прикликавши рідних наставляв їх перебувати в любові до бідних і нестяжанні і мирно відійшов до Господа. Упокоївся він в 792 році і похований в обителі Суда Родолфія у Константинополі.

Святість праведного Філарета підтвердило явлене після його смерті чудо. Коли тіло святого несли до місця поховання, один чоловік, одержимий бісом, схопився за гріб і слідував за похоронною процесією. На кладовищі сталося зцілення біснуватого: біс повалив чоловіка на землю, а сам вийшов з нього. Багато інших чудес і зцілень здійснилось при гробі святого.

Після смерті праведного Філарета його дружина Феозва трудилась, відбудовуючи в Пафлагонії монастирі і храми, зруйновані під час іноземних нашесть.

14 грудня - святого пророка Наума

пророк Наум. Цього дня Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам'яті святого пророка Наума.

Святий пророк Наум був з Елкошу по той бік Йордану, напроти Веґавару, із племен Симеонових. Сей, після святого пророка Йони, пророкував ніневитянам, що загине град їхній від води та вогню, що й сталося. Бо ніневитяни, які завдяки проповіді Йони покаялися були на короткий час, бачивши, що не збувається на них Йонине пророцтво, знову до колишніх своїх злих діл повернулися. І знову Боже довготерпіння у гнів зрушили. Напала ж на них біда така. Було при Ніневії озеро повноводне, яке оточувало град, — через великий землетрус, що стався, погруз град в озері тім. Частину ж його, що нагорі зосталася, вогонь з пустелі спалив. І так збулося пророцтво Наумове, що Бог покарав грішних людей праведним Своїм судом. їх же бо в дні Йони-пророка, покаяння їхнього ради помилував, — тих же, що знову грішили, згодом погубив. Пророкував же святий пророк Наум й инше, що станеться, і помер з миром в сорок п'яте літо від народження свого, і похований був у землі своїй чесно.

Згідно "Житія святих" Димитрія Туптала (Ростовського).

Святий АНДРІЙ

Св. Андрій належав до тих двох Божих вибранців, що перші, з-поміж дванадцяти апостолів, мали щастя пізнати Спасителя і розмовляти з Ним. Цю зустріч підготовив своїми словами св. Іван Хреститель, що їх він висказав до своїх учнів, як побачив над Йорданом Ісуса Христа. Про це таку вістку подає нам св. євангелист Іван, що був тоді над Йорданом з Андрієм і чув Предтечеві слова. Він пише: "І свідчив Іван (Хреститель), кажучи: Я бачив Духа, що сходив як голуб з неба і перебував на Нім. І я не знав його, але Хто післав мене охристити водою, Той мені сказав: Над ким побачиш Духа, що сходить і перебуває на Нім, це Той, що христить Святим Духом. І я бачив і свідчив, що це Божий Син. Наступного дня знов стояв Іван (Хреститель) і два з його учнів. І побачивши ідучого Ісуса, сказав: Це Божий Агнець. І чули обидва його учні, як говорив, і пішли за Ісусом. А Ісус обернувшись та побачивши їх, що йдуть за Ним, сказав їм: Чого шукаєте? А вони сказали Йому: Равві, що значить у перекладі Учителю, де живеш? Сказав їм:
Прийдіть і подивіться. Прийшли й побачили, де жив; і перебули в Нього той день; а було близько десятої години. А був Андрій, брат Симона Петра, один з двох, що почули від Івана і пішли за Ним. Він знайшов перш свого брата Симона і сказав йому: Ми знайшли Месію, що значить у перекладі Христос. І привів його до Ісуса." (Ів. 1:32-41).

Христовий апостол Андрій походив з міста Бетсаїди. Він був братом св. апостола Петра і разом з ним займався риболовством. Виглядає, що він мав принаймні малу освіту, був думаючою людиною і поза щоденною працею на хліб, цікавився справою народу, тобто справою приходу обіцяного Месії. Пізнати це з того, що з хвилиною виступу св. Івана Предтечі з наукою над Йорданом, він став учнем цього великого й суворого проповідника покаяння. Коли ж св. Іван побачив Спасителя і з великою радістю, що міг виконати почесне завдання його Предтечі, проголосив своїм учням, що Ісус Христос, це обіцяний Месія, що прийшов узяти на себе людські гріхи, Андрій, захоплений словами ІІредтечі, відразу вирішив познайомитися особисто з самим Спасителем. Вони обидва зі св. Іваном Богословом пішли за Ісусом і мали те щастя, що Він запросив їх до Себе в відвідини. Ця надзвичайна зустріч з Ісусом Христом тривала кілька годин. Можемо бути певні, що під час розмови Христос потвердив Предтечеві слова, що Він справді обіцяний Месія, бо негайно по зустрічі прибіг Андрій до свого брата Симона і з великим захопленням заявив, що Ісус Христос з Назарету, це довго вижиданий Спаситель світу. З того часу осталася про апостола Андрія та похвальна згадка, що він перший привів до Христа свого брата Петра, майбутнього Христового Намісника й першого видимого голову Його Церкви. Андрій щиро радів, що вже прийшов обіцяний Месія, радів своєю зустріччю з Ним, а також і тим, що й його брат увійшов з Ним у тісні взаємини. Він радів і після того, як Спаситель призначив братові Симонові-Петрові біля Себе важливішу ролю, ніж йому самому.

При першій зустрічі Ісус Христос не покликав був ще Івана, Андрія й Петра, щоб вони відразу осталися при Нім як Його невідлучні учні. З урочистим і рішальним покликом Він звернеться до них трохи пізніше. Тепер вони зможуть ще вернутися до свого риболовства і тільки час-від-часу приходитимуть до Нього, щоб послухати його божественної науки.

Про дійсне покликання Петра й Андрія на Христових учнів так оповідає євангелист Іван: "А коли Ісус Христос ходив над морем Галилейським, побачив двох братів, Симона, називаного Петром, і Андрія, його брата, як закидали сіті в море, бо були рибалками. І каже їм: "Ідіть у слід за Мною, то зроблю вас рибалками людей." Вони зараз оставили сіті і пішли за Ним." (Ів. 4:18-20). З цього часу вони вже будуть завжди з Ісусом як його невідступні приятелі й учні, приглядатисьмуть його св. життю й чудам, а Він поучуватиме їх про правди християнської віри й моралі та виховуватиме на Своїх апостолів. Петро й Андрій належатимуть до апостольської дванадцятки.

Наступну згадку про апостола Андрія подає нам св. євангелист Іван з нагоди чудесного розмноження хліба. Про це ми читаємо: "Коли Ісус підніс очі і побачив, що дуже велике множество йде до Нього, сказав до Пилипа: Звідки купимо хліба, щоб вони їли? Це ж сказав, вивідуючи його, бо Сам знав, що має зробити. Відповів Пому Пилип: За двісті динарів хіба не вистане їм, щоб кожний мало що дістав. Сказав йому один з його учнів, Андрій, брат Симона Петра: Є тут один хлопець, що має п'ять ячмінних хлібів і дві риби, але що це на стільки? Ісус же сказав: Скажіть людям посідати." (Ів. 6:5-9).

Було б для нас великою приємністю мати цю свідомість, що апостол Андрій тому згадав Христові про юнака з хлібом і рибою, бо живо вірив, що Христос може зробити чудо, та мав сильну надію, що Він це дійсно зробить, щоб нагодувати тисячі голодних людей. Ми цього певно не знаємо, але одне є певне, що тоді, коли інші апостоли стояли безрадні коло Христа, Андрій, зверненням Спасителеві уваги на хлопця з харчами, зробив відразу щасливий початок. Привівши юнака до Христа, так як колись свого брата Петра, апостол Андрій зробив перше приготування до великого чуда розмноження хліба та насичення поверх п'ять тисяч людей.

Останній раз згадує св. євангелист Іван апостола Андрія на кілька днів перед Христовими Муками. Він так пише:

"Були деякі греки між ними, що поприходили, щоб поклонитися в празник. Ці отже приступили до Пилипа, що був з Бетсаїди Галилейської, і просили його, кажучи: Пане, хочемо бачити Ісуса. Прийшов Пилип і сказав Андрієві, Андрій знов і Пилип сказали Ісусові. Ісус же відповів їм, кажучи: Прийшла година, щоб прославився Син чоловічий." (Ів. 12:20-23). Тут бачимо, що апостол Андрій знову привів людей до Христа. Апостол Пилип не був певний, що зробити з проханням греків. тому звернувся з цією справою до Андрія, а цей вирішив її відразу в користь прохачів.

По вознесінні Ісуса Христа й зісланні Святого Духа розійшлися Христові апостоли по різних країнах на проповідання Христової віри. Про те, де св. Андрій проповідував Христову віру, не маємо історичної певности. Однак з оповідань різних письменників про апостольські подорожі й смерть св. апостола Андрія виходить, що він проповідував Христову віру тим людям, що жили над Чорним морем. Свою апостольську працю закінчив св. Андрій мученицькою смертю в місті Патраї, па кавказькім боці, близько пізнішого Тмутороканя. Мав він умерти на дереві або хресті, що на ньому він висів прив'язаний два дні, поки віддав Богові духа. Про це так говорить св. Бернард:

"А коли він побачив хрест, то не зблідло його лице і вігі не змінився, але повний радости молився: "О добрий, святий хресте, що за ним я тужу вже так довго! Спокійно і з радістю приходжу до тебе. Ти прийняв мого Спасителя, прийми й мене, його учня, щоб через тебе я дійшов до Нього!" Чи це є слова людини чи скоріше ангела? Це слова мужа, що був спосібний так само терпіти, як і ми, а котрий любив Бога з цілого серця, і та любов була сильніша, як сама смерть. О, якби ми мали таку любов, який солодкий був би наш увесь труд, яким легким усяке вмертвіння, яким милим усяке страждання! Тому шукаймо цієї любови, а як її маємо, то зберігаймо її в собі та пам'ятаймо слова Спасителя, що хто хоче за Ним іти і бути його учнем, той мусить нести свій хрест."