Благовіщення Пресвятої Діви Марії      

На шостий місяць після явлення ангела Захарії той самий архангел Гавриїл був посланий Богом у місто Назарет до Пресвятої Діви Марії з радісною звісткою, що Господь обрав Її бути Матір`ю Спасителя світу.

Ангел явився в дім праведного Йосифа, коли Марія читала Святе Письмо, і, ввійшовши до Неї, сказав: "Радуйся, Благодатна! (тобто сповнена благодаті Божої – дарів Святого Духа). Господь з Тобою! Благословенна Ти між жонами".

Благовіщення Пресвятої Діви Марії

Марія збентежилася від слів ангела і подумала: що означає це вітання? Ангел же сказав далі: "Не бійся, Маріє, бо Ти знайшла благодать у Бога. І ось, Ти народиш Сина і назвеш Його ім`ям – Ісус. Він буде великим, і назветься Сином Всевишнього, і Царству Його не буде кінця".

Здивована Марія запитала ангела: "Як це станеться, коли Я мужа не знаю?"

Ангел відповів Їй, що все це станеться від дії всемогутнього Бога: "Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим. Ось і родичка Твоя, Єлизавета, не маючи дітей до глибокої старості, незабаром народить сина; бо не буває безсилим у Бога ніяке слово".

Тоді Марія промовила смиренно: "Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм".

І архангел Гавриїл відійшов від Неї.

Благовіщення Пресвятої Діви Марії святкується православною Церквою 25 березня (7 квітня н. ст.). Свято Благовіщення – одне з найбільших свят. Слово "Благовіщення" означає: добра, радісна звістка про те, що почалося визволення людського роду від гріха та вічної смерті.

(Див.: Лк 1, 26–38).

ТРОПАР СВЯТА

Сьогодні спасіння нашого початок і від віку таїнства явлення:
Син Божий стає Сином Діви, і Гавриїл благодать благовістить.
Тому й ми з ним до Богородиці взиваємо: Радуйся, Благодатна,
Господь з Тобою.

Борьба с чревоугодием. Пост

св. авва Дорофей
Есть два вида чревоугодия. Первый, когда человек ищет приятности пищи и не всегда хочет есть много, но желает вкусного. Это называется по-гречески лемаргия – гортанобесие. Иного борет многоядение, и он не желает хороших снедей и не заботится о вкусе их, но, хороши ли они или нет, он хочет только есть их и не разбирает, каковы они; он заботится только о том, чтобы наполнить чрево свое; это называется гастримаргия, то есть чревобесие.

св. Варсонуфий и Иоанн
Вот из чего познавай, что ты одержим страстию чревообъядения, когда она обладает и помыслом твоим.

св. Ефрем Сирин
Если хочешь препобедить чревоугодие, возлюби воздержание, и имей страх Божий,– и победишь.

св. Феодор Студит
Так употребляйте пищу и питие – при всех других осторожностях,– чтобы начальствовать над сластями, а не быть у них под началом, чтобы властвовать над плотию, а не быть во власти ее. Наилучший порядок в отношениях души и тела и есть тот, чтоб низшее не насиловало высшего.

св. Серафим Саровский
Только досыта ничего не вкушай; оставляй место Святому Духу.

св. Варсонуфий и Иоанн
Не услаждай себя принятием пищи и пития, кроме удовлетворения телесной потребности.
О мере воздержания в пище и питии Отцы говорят, что надобно употреблять того и другого несколько менее надлежащего, то есть не наполнять совершенно желудка.

В пище воздерживай себя тогда, когда желаешь съесть еще немного.

Делать “по силе своей”, значит употреблять несколько менее надлежащего и пищи, и пития, и сна.

Давай телу столько, сколько ему нужно, и не потерпишь вреда, хотя бы ты ел и три раза в день.

Человек может из опыта узнать, сколько нужно его телу пищи и пития.

св. Иоанн Кассиан Римлянин
Нам надо заботиться как о том, чтобы по желанию плотского удовольствия не принимать пищи прежде назначенного времени или сверх меры, так и о том, чтоб употреблять ее в назначенный час, хотя бы и не хотелось; потому что и чрезмерное желание плотского удовольствия, и отвращение от пищи возбуждаются врагом нашим.

св. Варсонуфий и Иоанн
Если человек благоразумно будет удерживаться от вредных для него снедей, это не грех. А кто будет вкушать безразлично все, что у него не случится, Бога ради, нерадя о вреде тела, такой человек больше первого, если он только не будет окраден через дверь высокомудрия. Вообще должно беречься, чтобы не вкушать чего-либо по страсти, ибо это есть уже побеждение, и приносит более вреда, нежели пользы. Уединенно живущий должен употреблять один какой-нибудь род вареной пищи, и тем он избавится от попечений о сем.

св. Серафим Саровский
В рассуждении пищи должно наблюдать и то, чтобы не разбирать между снедями вкусными и невкусными. Это дело, свойственное животным, в разумном человеке недостойно похвал.

св. Антоний Великий
Употребляй самую простую и дешевую пищу. Мяса совсем не ешь.

св. Иоанн Лествичник
Давай чреву своему пищу мерную и удобоваримую, чтоб умеренным насыщением отделаться от его алчности, а чрез скорое переварение пищи избавиться от разнежения, как от бича.

св. авва Дорофей
И то немногое, употребляемое кем-либо в пищу, должно принимать с молитвою и осуждать себя в помысле своем как недостойного никакой пищи и утешения.

св. Варсонуфий и Иоанн
Что такое пост, как не наказание тела для того, чтобы усмирить тело здоровое и сделать его немощным для страстей, по слову Апостола:–“когда я немощен, тогда силен” (2 Кор. 12, 10).

О посте чувственном не скорби, он ничего не значит без духовного.

Пам'ять преподобного отця нашого Якова Ісповідника
          
Місяця березня в 24-й день

Лев Вірменин, злочестивий цар грецький, іконоборну, прокляту Сьомим вселенським собором святих отців, відновив єресь і багатьох за благочесне ікон святих шанування замучив. Тоді і цей преподобний Яків Ісповідник страждав, про нього ж відомості і свідчення маємо від преподобного Теодора Студита, був-бо Яків блаженний з лику братів його. Коли Теодора преподобного за святі ікони вигнано й учнів його багатьох на муки взято, забрали й цього блаженного Якова і мучили в різний спосіб. Коли ж убитий був злочестивий Вірменин, відпустили з ув'язнення Якова святого, як же й инших ісповідників Христових. І в монастир свій Студійський, що в Царгороді, ледь живий увійшовши, за мало днів переставився, і чесно похований був. Про його ж переставлення Іпатій блаженний, який начальство ігуменське замість святого Теодора, отця свого, тримав, сповістив листом Теодорові преподобному, який із вигнання вже повертався і в Крискентовій обителі затримався. Преподобний Теодор написав до нього так: "Не без сердечного болю, о дитино, прийняв вістку від тебе про успення Якова, ісповідника Христового, любого брата нашого, і не без духовної радости. Переживаємо, як за сином, за таким же сином, що його ж я, через багато гріхів своїх, і сином називатися недостойний, Радіємо в надії на життя вічне, від Господа йому приготоване. Радіємо не лише ми, він же нам, як частина свята, окрасою є надзвичайною, але й ціла радіє в ньому Церква. Що бо? Який він муж був, думаєш? Чи не ісповідник? Не мученик? Не святий? Від перших років у трудах постницького життя служив законно, відповідальний і смиренний, проти порухів духа мужньо подвизався, нерозтлінно пильнуючи тіло від похотей, від них же його стримуючи, поневолював плоть духові, без приправ їв, стільки ж мало сну приймав, допоки ще здоровим був, що дивувалися ті, які те бачили. У богомисленні ж любив вправлятися довго, скільки міг, часу на те віддавав, і заглиблювався в богомисленні аж до піднесення помислу. Коли приходив до себе, до божественної звідти любови збуджувався. Хай не думає ніхто, що неправду говорю, аби догодити слухачам, — свідок мені Бог і начальник святого Иоан, який мені про нього розповідав те, чого я сам часом не знав. Усе ж те було просто наче образ якийсь постницького навчання: в ісповідництві стільки і так багато? На взірець для ангелів і людей. О міцне і дороге серце! Увійшов у подвиг як воїн Божий небоязливий: звідусюди слуги катівські ранами покраяли шкіру його, плечі, груди зранили, кров пролили, плоть роздробили і, на землю кинувши, залишили. Голосу нетерплячого зовсім ні одного не випустив, але сповнював мучеництво Богові досконале за Христа, Сина Божого і Бога нашого, бо за святу Його ікону страждати — за Нього самого муки терпіти. Хай почують лагідні і возвеселяться, хай утішаться мучениколюбці і возликують, хай посоромиться диявол і хай розсиплеться іконоборців полчище. Вони-бо не лише його одного (Якова святого), а й багатьох із наших і з ненаших (більше ж із наших, бо всі єдиним тілом ми в Христі Ісусі, який є головою всіх) так само мучили, убивали, голодом морили й инше, тому подібне, ісповідникам Христовим чинили зло. Цей же [Яків святий], від нестерпних ран у всіх частинах тіла розслаблений, тіло, найлютішим болем охоплене, лікарській віддав опіці і, наче щодня помираючи, життя своє до кончини вів із вдячністю і смиренням. Пишеш, що переставлення своє провістив — то було через страдницький його подвиг. Додав же ти, що на похованні його велике було зібрання людей, і зі знаменитих, світлішого роду людей — то Божим було знаком, бо до людини, не знатної за плоттю (але не за духом), не зійшлося б таке зібрання, якщо б не знак Божий. Він-бо на небеса відійшов і приєднався до своїх співстраждальців — і примножився лик ісповідників і мучеників святих, через що радість на небі і веселість духу Якова, його ж молитвами спасемся, браття. Відповідну до трудів своїх прийняв винагороду — блаженні ж і воістину благочестиві, що зійшлися на чесне його поховання, справді мучениколюбці, їх же частка нехай буде з тим, кого ж вшанували.

Щодо чесних його мощів, якщо на те воля Божа, влаштую, як же писав я з канону. Вітайте один одного цілуванням святим, усім-бо братам це прочитати годиться. Вітає вас пан архиєпископ [Никифор-патріярх], і протопресвітер, й економ, й инші брати. Господь же нехай буде з вами. Амінь". Доти послання святого Теодора Студита, з нього ж очевидним є життя і страждання цього преподобного ісповідника Христового Якова, його ж молитвами нехай сподобить нас Господь частки святих навіки. Амінь.

У той-таки день пам'ять преподобного Захари Монаха, про нього ж ми знайшли пише такий диптих: Христу Богу за силою був подібний, З Ним-бо унаслідуй життя, отче преподобний. Знайшли і прізвисько його — Відкритий, це, здається, від любови його до подорожніх, бо для всіх у нього двері відчинені були.

Преподобний Захарія, посник Києво-Печерський

Пам’ять 24 березня / 7 квітня

Преподобний Захарія здійснював свій чернечий подвиг у XIII – XIV столітті в Дальніх печерах Києво-Печерського монастиря.

Суворість посту його доходила до того, що він не їв нічого печеного чи вареного, а харчувався лише травами і то один раз в день, після заходу сонця. За своє богоугодну життя святий отримав від Бога дар вигнання бісів. Від одного імені преподобного Захарії тріпотіли біси. Часто преподобний бачив Ангелів, з якими і удостоївся життя на Небі.

Тропар преподобного Захарії, посника Києво-Печерського, глас 3

Заради твого життя посника, блаженний Захарій, / як таки, що прийняв велику силу для боротьби з бісами, / моли і нам їх підступів уникнути, / отримати гріхів прощення / і велику милість.

Кондак преподобного Захарії, посника Києво-Печерського, глас 1

У житті посника ти яскраво засяяв / і для бісів страшним був, / преподобний Захарій, / зміцни і нас твоїми молитвами / життя пісників  мати / і позбавиться зла від бісів, / як ті, що прославляють тебе.

Захарии и Якова, Захарий Постник

Народный календарь отмечает 6 апреля такой праздник как Захарий Постник (Захарии и Якова). По старому стилю праздник приходится на 24 марта. Отмечается в честь памяти преподобного Захария монаха, а также преподобного Иакова Катанского, исповедника.

Захарий (Захария) Постник, Печерский, жил в XIII-XIV веках, он был монахом и жил в Дальних пещерах. Он особенно строго соблюдал пост, за что и получил свое прозвище Постник. Считается изгонятелем бесов, которые, как гласит предание, бежали уже от одного имени его.

Иаков Катанский был епископом и исповедником, жил в VIII—IX веках. Он с юных лет стремился к подвижничеству и принял монашество в Студийском монастыре. Отличался большим благочестием, строгостью в соблюдении церковного устава. Скончался в изгнании, претерпев мучения за то, что не отказался от христианской веры и почитания икон.

На Захарию и Якова чтят в народе также память святителя Артемия (Артемона), епископа Солунского. Святитель Артемий Солунский жил в I-II веках. Был рукоположен на пост епископа Селевкии Писидийской святым апостолом Павлом. Известен как заступник бедных и гонимых. Скончался в глубокой старости.

На Захарию Постника на Руси было принято очищать дома и дворы от нечистой силы. Для этого за дворами жгли костры, а дома обходили кругами. При этом молились Захарию Постнику, поскольку считалось, что бесы покинут те места, где чтят этого святого.

Проповідь на 5 неділю Великого посту
Кожна неділя Великого посту поступово приготовляє і зближає нас до цієї найбільшої події в церковному році і в історії людства – Пасхи Христової, тобто до Божественних страждань Ісуса Христа і Його славного воскресіння.

Історія, про яку розповідає нинішнє Євангеліє, відбулася під час останньої подорожі Ісуса Христа до Єрусалиму. Спаситель останній раз нагадав учням про свою долю, яка чекає його у святому місті – про несправедливе засудження і смерть та воскресіння третього дня по смерті. Чуючи ці слова Спасителя, апостоли почали думати про свою участь у долі Ісуса, Його славі лише тут, на землі, а забули про участь у вічній славі свого Вчителя в небі, яку Він обіцяв їм словами: „Істинно кажу вам, ви, що пішли за мною, як настане новий світ, коли Син Чловічий сяде на престолі своєї слави, сидітимете й ви на дванадцятьох престолах, щоб судити дванадцять поколінь Ізраїля” (Мт. 19, 28).

Церква, читаючи нині Євангеліє про те, як Ісус останній раз заповідав апостолам свої страждання в Єрусалимі, про пиття чаші терпінь Ним самим і його учнями, цим нагадує нам про головний плід посту – єдність, спільноту, зв’язок любові з Богом через очищення покаянням і навернення.

Піст, дорогі брати і сестри, готує нас до найбільшого християнського свята – Пасхи. А Пасха, це передусім примирення, з’єднання наново людини з Богом через Христові страждання. І святкування Пасхи, це ніщо інше, як участь у долі Христа, у Його стражданнях і воскресінні, у вічній славі. Отже, основний плід Посту, який християни повинні здобути, це відновити свою єдність любові з Богом і ближніми.

Дуже знаменним є те, що у Святому Письмі споживання їжі не мало лише виключно дієтичного та харчового значення, але несло в собі глибокий духовний зміст, який ми сьогодні вкладаємо в слово причастя, тобто спільність та єдність у чомусь. Споживати з кимось запропоновану ним їжу, пити напій, означало вступати з ним в співпричастя, поділяти його життя, брати участь у його вчинках та гріхах, стати учасником долі іншої людини. Так, у східних народів способом поєднання у нерозривне подружжя є споживання спільної чаші під час обряду вінчання подругів. Саме по наших стосунках з ближніми ми можемо перевірити якість нашого посту.

Основною причиною наших проблем у стосунках з ближніми є те, що ми часто керуємося засадою справедливості. Ми хочемо, щоб все в житті було чесно, справедливо, ідеально. Але ми самі не є ідеальні і інші люди, з якими зустрічаємося в житті, не є ідеальні у своїй істоті і поведінці. Тому, коли говоримо про любов до ближнього, слід пам’ятати, що любов є не тільки справедлива, а має й інші прикмети: милосердя, терпеливість, покора, лагідність. Ісус, навчаючи людей, казав: „Будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт. 5, 48), але Він також закликав прощати образи, бути милосердними, терпеливими, лагідними до ближніх, навіть до своїх ворогів. „Хто вдарить тебе в праву щоку, оберни до нього й другу” (Мт. 5, 39), „Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк. 6, 36).

Коли хтось звертається до нас з проханням про певну допомогу, в нас іноді спрацьовує механізм самозахисту і починаємо боронитися перед цим думками, словами: а чому я маю це робити? чому хтось часто запитує мене про те саме, він вже повинен це знати? чому я маю це робити і тратити свій час для когось? чому я маю легко віддавати свої гроші комусь, які заробляю важкою працею і т.д. Або коли хтось випадково різко, з неналежною повагою звертається до нас, ми починаємо зразу дратуватися, обурюємося. Люди оправдовують себе тим, що мені достатньо своїх проблем, клопотів, що чужі проблеми лише ускладнюють моє життя, ослаблюють людські сили і поглиблюють мій душевний неспокій. А це свідчить про те, що ми є ще далеко від ідеалу, від християнської досконалості. Ми маємо право на повагу, пошану до себе, але слід пам’ятати, що спільне добро завжди має переважати над добром особистим.

Причиною такої, часто негативної реакції на потреби ближніх є те, що ми дивимося на життя чисто по-людськи, з прагненням особистої, тілесної користі і не зажди бачимо в них Христа, допуск Божої волі, нагоду здобути Божу ласку для своєї душі ділом милосердя.

У 1880 році в Парижі з’явився убого зодягнутий молодий священик, який просився на нічліг до місцевого священика. Прибув він із далекого Турину, збираючи кошти на побудову церкви та утримання бідняків. Тим убогим священиком був отець Іван дон Боско, який через багато років пізніше був проголошений Церквою святим. Йому приготували місце на горищі дому. Священик, який прийняв його на нічліг, пізніше говорив: „Якби я знав, що це Іван дон Боско, то я б не помістив його на горищі, а надав би йому найкращу кімнату”. Цей священик добре знав, що Христос може прийти до нас як найбільш потребуючий, але так легко про це забув.

Отож, коли не все складається в житті ідеально, не дратуймося і не спішімо критикувати, осуджувати за це ближніх, кажучи, що це несправедливо, не правильно, ти повинен це знати, а проявімо тоді любов покірну і терпеливу. Користаймо тим самим з кожної нагоди послужити Христові в особі ближніх і цим здобути для себе добро, ласку освячення і спасіння.

о. Михайло Чижович, редемпторист
Проповідь взята з http://cssr.lviv.ua/word/?article=979

5 квітня пам'ять прп. Никона, ігумена Києво-Печерського. Прмч. Никона, єп. і 199 учнів його

Никон, ігумен Києво-Печерський
Преподобний Никон ігумен Печерський, один із найближчих учеників преподобного Антонія Печерського, до якого прийшов у печеру як духовна особа — священик. Жив у печері суворим чернечим життям. Преподобний Антоній доручав йому, як досвідченій духовній особі, постригати в ченці тих, хто хотів стати печерськими ченцями. Він постриг у ченці преподобного Феодосія. За пострижения улюбленців великого князя Ізяслава київського преподобного Варлама й преподобного Єфрема накликав на себе гнів князя. Через це був змушений залишити Києво-Печерський монастир і податися на півострів Тмутаракань (тепер Тамань), Тмутараканське князівство. Тут, недалеко від столиці міста Тмутаракані, преподобний Никон заснував монастир, подібний до Печерського. Його переїзд до Тмутаракані дав підставу декому з дослідників висунути припущення, що він походив звідти.
Коли в 1067 р. греки отруїли тмутараканського князя Ростислава Володимировича, народ послав преподобного Никона до чернігівського князя Святослава Ярославича, щоб відпустив їм на княжіння свого сина Гліба. Никон виконав прохання тмутараканців, а на зворотній дорозі заїхав до Києва. Преподобний Феодосій переконав преподобного Никона повернутися до Печерського монастиря. Тут Никон був у великій згоді з преподобним Феодосіем, за дорученням якого читав книги й виголошував повчання братії. Крім цього, він любив оправляти книжки, у чому був великий майстер, а преподобний Феодосій робив йому шнурки.
Коли в 1073 р. в Київській Русі розпочалася міжусобна війна й князя Ізяслава було вигнано з Києва, преподобний Никон, бажаючи спокою, знову залишив Київ і подався до Тмутаракані. За короткий час він повернувся до Києва, щоб відвідати Феодосія, але вже не застав його в живих. Ігуменом Печерського монастиря був тоді преподобний Стефан. Никон залишився жити в Києво-Печерському монастирі. Після того, як унаслідок незгоди між ченцями преподобний Стефан відійшов із Печерського монастиря, братія в 1078 р. обрала новим ігуменом Никона, як найближчого сподвижника преподобних Антонія і Феодосія. За ігуменства преподобного Никона головна Успенська церква Печерського монастиря була чудово розмальована й оздоблена мозаїками, які зробили переважно грецькі майстри. Упокоївся преподобний Никон у 1088 р. Він належить до найвизначніших особистостей Києво-Печерського монастиря в XI ст. Це був аскет-подвижник, автор одного з літописних зводів та інших праць, церковний діяч-місіонер (у Тмутаракані), культурний діяч і будівничий головної церкви Києво-Печерського монастиря, досвідчений духівник, добрий проповідник і дипломат (його місія до чернігівського князя).
Мощі преподобного Никона знаходяться в Ближніх печерах. В акафісті всім преподобним Печерським про нього сказано: «Радуйся, Никоне, Антонія перший благовірний учень; радуйся, Феодосію, у ділах благовірний помічник і в душеспасаючих подвигах співпрацівник». Пам’ять преподобного Никона вшановується 5 квітня (23 березня за ст. ст.).

Преподобномученик Никон, єпископ
Преподобномученик Никон народився в Неаполі. Його батько був язичником, а мати - християнкою. Змужнівши, Никон залишався язичником. Він служив вояком і відрізнявся надзвичайною хоробрістю і силою. Одного разу Никон зі своїм загоном був оточений ворогами. У смертельній небезпеці він згадав християнські настанови матері і, поклавши на себе хресним знаменням, помолився Богу, обіцяючи у разі порятунку хреститися. Він уникнув неминучої смерті і, повернувшись додому, з благословення матері, вирушив на пошуки священика, що було нелегкою справою за часів гонінь. На кораблі святий Никон добрався до острова Хіос, зійшов там на високу гору і 8 днів перебував в посту і молитві, просячи Господа допомогти йому. У сонному видінні святому Никону з'явився Ангел Божий, що вказав йому шлях. Святий Никон попрямував на гору Ганос, де ховалося багато ченців, очолюваних Феодосієм, єпископом Кізичеським. Від єпископа святої Никон прийняв таїнство Хрещення і Ангельський образ. Поселившись в печерному храмі, святий Никон був прикладом для всієї братії. Коли преподобний Никон пробув на горі три роки, єпископу було одкровення від Ангела, щоб він присвятив преподобного Никона в сан єпископа і велів переселитися з усіма ченцями в сицилійську область. Єпископ Феодосії виконав це і, доручивши святому Никону 190 ченців, помер. Поховавши єпископа Феодосія, святитель Никон відплив з братією на кораблі в Сицилію, рятуючись від наближалися варварів. За Божу зволення святитель Никон побував в рідному Неаполі. Він застав там в живих свою матір і провів разом з нею останні дні її життя. Мати, побачивши його, зі сльозами радості впала йому на груди і цілувала його. Створивши земний уклін, вона сказала: "Дякую Пресвяте Ім'я Твоє, Господи, що Ти привів мене побачити сина мого в ангельський образ і єпископському гідність, і нині, Владико мій, почуй мене, рабу Твою, і прийми душу мою в Твої руки". Створивши цю молитву, праведна жінка померла. Присутні прославили Бога і поховали її зі співами псалмів.
По місту пронісся слух про приїзд святого Никона, і дев'ять воїнів, його колишніх соратників, прийшли побачитися з ним. Після бесіди зі святителем вони увірували і хрестилися і пішли за ним в Сицилію. Прибувши на острів, святитель Никон оселився разом з ченцями в пустельному місці, називався Гігія, неподалік від річки Асінос. Минуло багато років, і знову почалися гоніння на християн. Правителю Сицилії Квінтіану повідомили, що неподалік з численною братією живе єпископ Никон. Всі 199 монахів були схоплені і обезголовлені, а святителя Никона залишили в живих, щоб віддати мукам. Його палили вогнем, але він залишався неушкодженим; прив'язували за ноги до диких коней, щоб волочити по землі, але коні не рушали з місця. Святителю відрізали язик, били його камінням і, нарешті, обезголовили. Тіло священномученика Никона було кинуто на поталу звірам і птахам. Один пастух, одержимий злим духом, ходив на тому місці і, знайшовши тіло святого, негайно впав обличчям на землю, бо нечистий дух, вигнаний силою святого, кинув його на землю і вийшов з нього з гучним криком: "Горе мені, горе мені, куди мені бігти від імені Никонового? "
Зцілений пастух розповів про це навколишніх жителям. Єпископ міста Мессіни теж дізнався про це і разом з кліром поховав тіло священномученика Никона і його учнів.

4 квітня Церква пригадує свщмч. Василія, пресвітера Анкирського

Василій святий, пресвітер церкви Анкирського града в Галатії, усі зусилля поклав, щоб навчити людей істини християнської і відвернути їх зі шляху диявола і від усіх його діл злих. Ненастанно проповідував, що час лютий настав і різних полчищ пекельних є князі, має-бо сатана слуг своїх деяких, одягнених в овечий одяг, які всередині ж — вовки хижі, на шляху короткочасного життя роблять засідки, щоб ловити душі в погибель, їхній же підступ і небезпечність показує теперішній час. “Тому без страху, — казав святий, — виявляю всім шлях, який веде до спасення в Христі Бозі, блуд же нечестивих викриваю. Якщо хтось, покинувши живого і предвічного Бога, прийшов до ідолів сліпих, глухих і німих, той унаслідує вогонь незгасимий, який виходить від богів їхніх. Через те ми всі, що Христа любимо, і Його як вождя віри нашої шануємо всім серцем, і невід’ємний скарб у нескверних душевних хранилищах зберегти хочемо, розтопчімо диявольські зваби й ідольських свят ликування ногами і втікаймо від мерзотних спокусників, утверджувані помічником нашим — Христом, вічної винагороди Подателем” .

Так робив святий щодня, обходячи цілий град і кожного утверджуючи триматися досконалости віри, уникнути ж майбутніх мук вічних. Був же цей святий Василій пресвітером під патріярхом константинопольським Євдоксієм Аріянином, від нього ж під час аріянського в Константинограді собору отримав заборону священнодіяти через благочестя своє. Але після того двісті тридцять єпископів, які в Палестині зібралися, наказали йому сміливо відправляти Святе. Праведну-бо маючи віру і життя богоугодне, сповіщав непорочне слово віри і багатьох відвертав від блуду. Через те в часи, коли кожна душа християнська благочестива була гнана, цареві Констанцію, синові Константина Великого, наклеп зробили, наче бентежить людей, і, випробовуваний за істину, багатьох праведно вірити навчив. Був-бо постійний і міцний у вірі і переданні отців, ніяк не відхилявся від благочестивого ісповідання. Коли ж прийняв царство Юліян Апостат і став душ людських згубником, пропонуючи їм безумні закони про нечисті ідольські жертви, тоді і в Галилейському краю наказ його переконував людей до ідолопоклоніння цілий рік і три місяці.

Святий же Василій, бачивши згубу душ людських, молився до Бога за град свій Анкир, кажучи: “О Спасителю світу, Христе, Світло незгасне, вічних хранилищ Скарбе, волею Отчею проганяючи пітьму і Його Духом все складаючи, поглянь святим і страшним своїм оком і розсип нечисті чари тих, що противляться Твоїй святій волі, щоб стерта була немічна рада їхня, не була перепоною душі, яка в Тобі, Бозі своєму, навіки перебуває”. Ідолопоклонники ж, чуючи Василія святого, що так відкрито молився, зрушилися на нього великим гнівом, і один з них, на ім’я Макарій, кинувшись, схопив його, кажучи: “Чого ти обходиш цілий град, бентежачи люд і руйнуючи закон богошанування, від царя славно встановлений?” Відповів йому святий: “Хай зруйнує уста твої Бог, в’язню диявола, не я-бо руйную закон ваш, але Той, Хто живе на небі, невидимою силою своєю руйнує, зробить його марним нині і знищить цілу раду вашу, аж знеможете нарешті й успадкуєте приготовану для вас смерть вічну”. Сповнилися злости нечестиві, вели його до ігемона Сатурнина, кажучи: “Чоловік цей бентежить град наш і, багатьох зваблюючи, у блуд приводить. Нині ж до такого нахабства прийшов, що, проповідуючи відвернення, і вівтарі скидати, і царя ображати не вагається”. Спитав же святого Сатурнин-ігемон: “Хто ти такий, що таке посмів?” Відповів Василій святий: “Християнин — ось-бо ім’я, для мене з усіх найпочесніше”. Сказав Сатурнин: “Чому, християнином будучи, не чиниш того, що християнові годиться?” Відповів святий: “Добре переконуєш мене, о ігемоне, належить-бо, щоб чоловіка християнського добрі діла очевидні для всіх були, як же святе вчить Євангеліє: “Так ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли Отця вашого небесного”.

Сказав Сатурнин: “Чому бентежиш град наш і ображаєш царя всюди, наче того, хто переступив добрі закони?” Відповів святий: “Царя вашого не ображаю, але знаю Вишнього Царя, який є Богом на небі живим, Йому ж достойні поклонники, отці наші, всюди поклоняються у чистоті серця, Він сильний ваше нерозсудно узаконене нечестя за короткий час зруйнувати” . Сказав Сатурнин: “Хіба не здається тобі справедливим закон, від царя нашого установлений?” Сказав святий: “Як може бути справедливим той закон, який, подібно до пса злого, що м’ясо в зубах носить, їсть, обходячи жертвище і перед вівтарем бісівським гавкаючи, людську плоть на ньому кладе і кров проливає навколо нього, заколюючи немовлят на жертву бісам? Як-бо такий закон справедливим може називатися?” Сказав Сатурнин: “Перестань брехати, балакуне, і скорися цареві”. Відповів Василій святий: “Небесному цареві дотепер підпорядковувався і підкорявся і від святої в Нього віри ніколи ж не відступлю”. Сказав Сатурнин: “Про якого ти мені небесного, якому підкоряєшся, царя розповідаєш?” Відповів святий: “Про Того розповідаю, який, сидячи на небі, на все дивиться. А той цар, якого ти хвалиш, земний є, і зразу, як людина, падає і впаде в руки Царя Великого”. Таке чуючи, Сатурнин розгнівався і звелів святого, оголивши, на катівні повісити і залізним знаряддям обдирати плоть його. Він же, висячи в муках, молився до Бога, кажучи: “Дякую тобі, Господи, Боже віків, що достойним мене зробив за Тебе страждати і знайти шлях життя, яким же ходячи, зможу бачити спадкоємців Твоїх обітів”. Коли обдирали святого, сказав ігемон: “Нині, Василію, болючими покараний ранами, скорися цареві” . Відповів святий: “О скажений і надії християнської чужинче, сказав уже, що істинному цареві — Богові моєму — підкоряюся, вірячи в Нього, і неможливо мені від Нього відступити”. Звелів же Сатурнин слугам, які, обдираючи, стомилися, зупинитися, сказав знову до святого: “Повір нам і богам нашим жертви принеси”. Відповів святий: “Суєтним богам не поклонюся, не буду учасником жертв, які вбивають душі”. Тоді звелів ігемон відвести мученика до в’язниці. Коли йшов туди святий, зустрів його один еллін на ім’я Філікс і сказав йому: “Що то таке, Василію, що сам себе стратити йдеш? Чи не краще б тобі було, якби став ти другом богів й отримав обіцяні від царя дари. Будеш-бо страждати люто, ще ж і довго, але і за заслугами, бо сам того захотів”. Відповів до нього святий: “Іди геть, розбещений нечестивче, що не відаєш справжніх обітниць вічного Царя небесного Христа, недостойний їх відати. Як-бо тому, хто в пітьмі, на світло правдиве поглянути і морок, що його оточує, зауважити?” Те мовивши, Василій святий увійшов до в’язниці.

Ігемон же Сатурнин, пославши писання до царя Юліяна, сповістив йому про Василія-пресвітера. Цар же зразу послав до Анкири Єлпідія — згуби учителя, який колись був християнином, потім став відступником. А з ним послав разом иншого погибельника, також колишнього християнина, який від скарбів небесних відпав, на ім’я Пигасій. Вони, до Анкири ідучи, коли були в Никомидії, зустріли Асклипія, жерця ідольського, і, його зі собою взявши, три рівнодиявольської спири князі до Анкирського дійшли града. А Василій святий, сидячи у в’язниці, не переставав вдень і вночі хвалити і славити Бога. Наступного дня пішов Пигасій до святого Василія до в’язниці і, вітаючи його, сказав: “Радій, Василію”. Відповів йому святий: “Нема тобі втіхи, переступнику і топтачу істини, нема спасення тобі, що колись із джерела Христового пив — нині ж гнійним наповнюєшся болотом, ідоложертовне поглинаючи. Колись Божественних Таїнств причасником був — нині ж бісівської трапези первосідатель. Колись учитель істини — нині ж вождь згуби, колись зі святими свята справляв — нині зі слугами сатани ликуєш, колись заблукалим у пітьмі поводарем до світла був — нині ж сам цілий охоплений мороком. Як стратив надію свою? І позбувся душевного скарбу? І що зробиш, коли прийде на тебе Господь?” Це мовивши, Василій святий помолився до Господа, кажучи: “Хай буде слава Тобі, о Боже, якого пізнають раби Твої, Ти, що приводиш до світла тих, які хочуть Тебе, Бога свого, бачити. Ти прославляєш тих, що покладаються на Тебе, — наповнюєш же соромом тих, що ненавидять закон Твій. Хвалять Тебе вгорі небесні громадяни, і на землі люди поклоняються. Благоволи, о Боже Вишній, усі диявольські пута скинь з душі раба Твого, щоб зміг я уникнути ловитви тих, що ненавидять правду і нахваляються здолати мене”. Пигасій же, таке чуючи, пішов від нього збентежений і, до друзів своїх повернувшись, розповів їм усе, що казав Василій. Вони ж сповнилися гніву через те, що бачили Пигасія збентеженим, і пішли до ігемона те сповістили. Ігемон же зразу звелів святого привести на допит. Ставши на судищі, мученик святий сказав до ігемона: “Роби, що хочеш робити”. Єлпідій, чуючи, як Василій без страху говорить, сказав до судді: “Втратив розум беззаконник цей. Нині-бо, якщо, муками покараний, дасть себе вмовити до поклоніння богам, то знайде свою душу, якщо ж бути переконаним не захоче, то самому цареві на допит хай тримають його”. Тоді розгнівався ігемон, знову звелів святого повісити нагого на катівні й обдирати ребра жорстоко довго, після того, тяжким залізом закованого, знову вкинув до в’язниці. Після небагатьох днів цар Юліян, ідучи в східні краї, прийшов до Анкири, і зустріли його слуги диявольські, маючи зі собою ідола, який Гекатис називався. Цар, увійшовши в палати, скликав жерців ідольських й ущедрив їх золотом. Наступного дня, коли влаштоване було видовище, нагадав Єлпидій цареві про Василія. Вставши з видовища, цар звелів привести Василія до себе в палати. Прийшов-бо Василій святий і став перед царем, із лицем світлим, що чудесну вроду мало. І сказав до нього Юліян: “Яке ім’я твоє?” Відповів святий: “Хто я, розповім тобі за порядком: насамперед християнином називаюся, Христове ж Ім’я вічним є і людський розум перевершує, тоді люди Василієм мене іменують. Якщо ж Христове ймення на мені наречене непорочним збережу, прийму від Нього в день суду безсмертну винагороду”. Юліян-цар сказав: “Не блуди, Василію, я-бо не є таким, щоб не знав ваших таїнств, — у того віриш, хто прийняв встидну смерть при Понтійськім Пилаті”. Відповів святий: “Зовсім не помиляюся, о царю! Ти заблудив, апостатом став і втратив Небесне Царство. Я вірю Христові моєму, який дарував тобі земне царювання, а ти Його відкинув. Але скоро те відніметься у тебе, щоб пізнав ти, якого прогнівав Бога”. Сказав Юліян: “Біснуєшся, найбезумніший, не буде так, як ти хочеш”. Відповів святий: “Не згадав ти винагород Христових, для рабів Його приготованих, ані не посоромився вівтаря, через який ти врятований був від убивчої смерти, коли тебе, восьмилітнього хлопця, щоб убити, шукали, і священне місце тебе сховало. Не зберіг закону, його ж устами своїми, у чині клирика будучи, часто проповідував. Через те і Христос, Цар великий, не згадає тебе у своєму Вічному царстві, але й те тимчасове царство незадовго відбере в тебе, і тіло твоє поховання не сподобиться, коли душу свою в лютих болях викинеш”. (Це ж передрік святий про швидку Юліянову смерть — його ж труп похований викине земля із надр своїх). Сказав Юліян: “Я, о нечестивче, відпустити тебе хотів, але тому, що повторюєш безсоромно безвстидні свої слова і раду мою відкидаєш, ще ж і докорами багатьма безчестиш мене, наказує величність моя, щоб із тіла твого щодня сім ременів викроювали”. І звелів Фрументинові, комитові щитоносців, аби, взявши Василія, щодня обдирав частинами шкіру його, по сім ременів викроюючи. І робив те Фрументій старанно. А святий доблесно терпів такі люті муки Христа ради. І коли вже ціла шкіра його за декілька днів так на ремені була обдерта і ремені спереду і ззаду на плечах висіли, сказав страждалець до комита: “Нині хотів би я піти до царя і поговорити з ним”. Комит же тими словами його утішився — думав, що хоче поклонитися ідолам, увійшов до царя і сповістив йому, кажучи: “Володарю-царю, Василій не витерпів мук, покоритися хоче перед твоєю величністю”. Пішов цар в Асклипієве капище, і туди мученика до себе привести звелів. Коли був поставлений перед царем святий Василій, сказав йому: “Де є жерці і пророки твої, які звикли бути з тобою? Хіба не сповістили тобі, чому прийшов я до тебе?” Відповів Юліян: “Думаю, що ти мудрий, пізнав себе самого і хочеш приєднатися до нас, віднині богам будеш приносити жертви”. Сказав святий: “Знай, о царю, що нічим є ті, кого називаєш богами, ідолами є глухими і сліпими, які тих, що вірять у них, до пекла тягнуть”. Те мовивши, висмикнув один ремінь, який з тіла його висів, і кинув у лице цареве, говорячи: “Візьми, Юліяне і з’їж, якщо такими стравами насолоджуєшся. Для мене-бо життям є Христос, і померти за Нього є надбанням. Він — Помічник мій, у Нього ж вірю і задля Нього терплю це”. Такі великі Василія святого відвага і мужність стали відомі зразу серед християн, і всі прославили його за таке преславне Христа ісповідання і мужнє діло, яким посоромив ката.

Фрументин, комит полка, який щити носив і привів святого Василія-мученика перед лице царя, бачивши, що зробив Василій (як висмикнув ремінь із тіла свого і кинув у лице Юліянові зі словами докорів), осоромився дуже, разом і злякався вельми гніву царського: бачив-бо, як цар змінився на лиці від гніву, ним же зрушився не так на мученика, як на нього, бо на таке його царському лицю безчестя представив в’язня. І зразу комит той, схопивши Василія, пішов поспіхом з-перед лиця царського, притягнув мученика в претор, у великій своїй люті дихаючи, звелів жорстокіше мучити його від попередніх мук. І не лише шкіру мученикову по цілому тілу, але й усю плоть його пошматував ранами, що й нутрощі його було видно. Святий же Василій у такій муці молився до Бога, кажучи: “Благословен Ти, Господи Боже, надіє християн, що підіймаєш тих, які впали, і підносиш скинених, виймаєш із тління тих, що надіються на Тебе, знаєш падіння наші, благий, і щедрий, і милостивий, і довготерпеливий. Поглянь з високого престолу слави Твоєї і дай мені у вірі закінчити шлях мій, вчини мене достойним вічного і безсмертного Царства Твого”. Коли настав вечір, комит звелів святого вкинути до в’язниці, а Юліян наступного дня дуже рано вийшов із града, не давши бачити лиця свого комитові, і в Антіохію пішов. Комит, бачивши на собі гнів царський, який через Василія на нього впав, ще більше на святого Василія розгнівався. Вивівши його із в’язниці, сказав: “Що, о найбезумніший з усіх людей чоловіче, чи принесеш жертву богам, як же цар велів, чи ні? Що вибрав: покоритися наказові чи в муках загинути?” Відповів святий мученик Василій: “О безумче і нечестивче, чи ти забув, скільки ременів вчора і минулих днів із тіла мого здер? Що всі, дивлячись на мене, розчулювалися і плакали, бачачи завдані мені від тебе, святотатця, муки? Але нині, благодаттю Христа мого, ось знову здоровий стою перед тобою, затьмареним дияволом. Дикуне і нелюде, сповісти катові, цареві своєму Юліяну, яка сила Христа Бога, якого він покинув і душу свою втратив, зваблений дияволом. Не згадав, як Христос Бог врятував його від убивчої смерти, сховавши між святими своїми єреями під божественним вівтарем святої церкви. їхні благодіяння забувши, відкинув сам себе і втік від них. Я ж уповаю на Христа мого, який скоро віддасть йому за заслугами, і загине окаянний відступник у катуванні своєму”. Комит сказав: “Біснуєшся, безумче, людинолюбний непереможний володар Юліян, змилосердившись над тобою, звелів тобі святкувати з нами вареним м’ясом і пахучими кадилами. Ти ж переконати себе не дав, але, навпаки, докорами немалими спершу царя збезчестив, тоді й мене в біду ввів — віддам-бо я тобі за заслугами твоїми такими муками, через які життя швидко позбудешся” . Те мовивши, комит звелів рожна залізні розпекти і ними колоти тіло його в плечі і живіт. Коли мучений так був Василій святий, впав на землю, велегласно молячись до Бога і кажучи: “Світе мій, Христе, надіє моя, Ісусе, пристань тиха для схвильованих, дякую Тобі, Господи, Боже батьків моїх, що витягнув душу мою з пекла преісподнього і зберіг в мені Ім’я своє незганьблене, щоб, торжествуючи, я шлях свій закінчив, вічного спокою спадкоємцем став, задля обіцянок отцеві моєму від Тебе, архиєрея великого Ісуса Христа, Господа нашого. Далі прийми ж в мирі дух мій, який у цьому ісповіданні незмінно перебуває, бо Ти добрий серцем і велике Твоє милосердя, живеш і перебуваєш навіки-віків. Амінь”. Коли таку молитву закінчив і вже живіт його розжареними тими рожнами дуже був проколений, наче сном солодким заснув, передавши дух свій у руки Божі. Сповнився-бо святий Василій в ісповіданні мученицькому місяця січня 28-го дня. Після швидкого убивства і згуби Юліяна Відступника багатостраждальне мученикове тіло 22-го березня відкрито християни вшанували, і пам’ять його у той день встановлено було. Доблесне його страждання всіх християн укріпило у вірі в Ісуса Христа, Господа нашого, Його ж слава і царство навік нескінченні. Амінь.

Дмитро Туптало, Житія Святих

3 квітня - преподобного Якова, єпископа і сповідника

Преподобний Яків, єпископ і сповідник, з раннього віку був захоплений високим ідеалом подвижницького життя.

Юнаком залишив він світ і став ченцем Студійського монастиря. Ця прославлена обитель, з якої возсіяли багато святих подвижників, була в VIII-IX століттях місцем іконошанування.

Зберігши душу «нескверною і неблазненною», «пристрасті стриманістю висушивши», лагідний, милостивий і братолюбний монах, який чудово знав Священне Писання, згодом був зведений на єпископську кафедру в місті Катани в Сицилії.

Першим єпископом, який займав цю кафедру, був святий Кирило, учень святого апостола Петра. Він перетворив гіркі води джерела в солодкі силою віри і молитви і навернув цим дивом багатьох до Христа. У глибокій старості спочив святий єпископ Катанський Кирило (його пам'ять згадується теж у цей день).

Святому Якову Сповіднику, слово якого було «сіллю любові розчинене», приготував Господь в похилому віці скорботи і випробування. Під час царювання імператора-іконоборця Костянтина V Копроніма (741 - 745) святого Якова примушували до відмови від шанування святих ікон.

За непохитну відданість святій вірі він був підданий багатьом мукам. Його морили голодом і спрагою томили, катували. Святий єпископ Яків помер у вигнанні і ув'язненні.

Пам'ять - 3 квітня (за новим стилем).

2 квітня - преподобних Отців у обителі святого Сави, що їх убили сарацини

В цей день Церква Свята (східного обряду) віддає честь пам’яті преподобних Отців у обителі святого Сави, що їх убили сарацини.

У дні святі отці, що їх вбили сарацинишого патріярха Єрусалимського Іллі, який був другим цього імени, а святий град Єрусалим був тоді у володінні агарянському (в Царгороді ж Константан та Ірина царювали), піднялася в Палестині між плем'ям агарянським боротьба міжосібна, і велика через війну в краю тому робилася розруха. Варвари-бо, воюючи між собою, спустошували не лише села, але й гради, як же Єлевтерополь, Аскалон, Гази і Скарифію та инші. Нападаючи несподівано, якщо й не вбивали всіх людей, то розграбовували всі маєтки, умертвлювали лише тих, що їм противилися. Засідали ж на всіх народних шляхах, беручи всіх, що мимо йшли, б'ючи, зранюючи і те, що несли, забираючи, аж до хітона, єдине лише мали милосердя, що оголених, побитих і зранених відпускали живими. Тоді і святий град Єрусалим був у великому страху, у нього зійшлися з навколишніх градів і сіл люди, стерегли стіни й готувалися протистояти варварам, що нападали розбійницьки. У той час і преславного святого Харитона обитель зруйнували зовсім, і вже ніколи вона не відновилася, а до кінцевого запустіння дійшла, і Лавра преподобного Сави дуже була понищена, у неї ж із різних місць зібралися святі отці, з ігуменом Василієм преподобним постницьким життям угоджали Богові. І в час міжосібної тої агарянської війни і розбійницьких їхніх нападів не виходили з обителі своєї. Хоч-бо і могли, покинувши Лавру, в Єрусалимському граді уникнути варварів, проте святого того місця, в якому ж від початку ярмо Христове прийняли, залишити не хотіли. Але, один раз померши для світу, не зважали на смерть, яка могла найти на них, поклалися-бо на Христа, кажучи: "Сильним є, якщо захоче, Владика наш, легко забрати нас із рук варварських. Якщо і захочеться праведним судьбам Його, щоб ми були віддані варварам на заколення, то, як річ найбільш корисну, хай допустить Господь на нас муки скоро".

І говорили один до одного: "Приймімо з руки Владики нашого для нас найкорисніше, не повернемося з пустельної безмовности у галас світу через страх перед варварами, аби не бути в очах усіх боязливими ані такими, що не тримаються веління Господа нашого, який казав: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж не можуть убити". Якщо добре бачити тих, що відходять від світу в пустелю і за Христовими слідами ідуть, то наскільки недобре є справді бачити тих, які після короткого часу свого в пустелі життя знову з неї втікають через страх перед людьми і у світ повертаються. Хай не посміється з нас спільний ворог усіх — диявол, який страхом варварським нас із безмовности пустельної виганяє, якого ми багато разів перемагали, і втікав він, наче гнаний зі встидом, — допомагав нам на нього Христос, цар наш. Не маємо стін кам'яних для захисту, але замість стіни непоборної для нас — Христос, для нього ж Давид святий навчив нас співати: "Хай буде мені Бог захисником, і домом прибіжища, і місцем міцним, щоб спасти мене". Не маємо броні, і шоломів, і щитів, щоб ними відбивати варварські стріли, але маємо зброю духовної любови, і надії броню, щит віри, шолом спасення, ними озброїмося. Нема в нас полків воїнських, які б захищали нас від варварів, але ополчиться ангел Господній навколо тих, хто боїться Господа, і визволить нас. Нам-бо життя — Христос, і смерть — надбання. Ані-бо любов і бажання дочасного життя не переконали нас увійти в пустелю цю. І через що в пустому цьому місці веселимося? Чи не через Христову любов? То якщо тут убиті будемо, Христа ради будемо убиті, заради Нього тут живемо". Так один одного словами утішали і мужнішими робили. Тіла ж свої з душами вручаючи Богові, перебували у Лаврі. Ще ж й инша значна і благочестива причина стримувала їх, щоб не виходити: сусіди, які навколо них жили, ворогували на те святе місце й нічого більше не хотіли, ніж бачити зруйнованою святого Сави Лавру і місце те бачити порожнім, щоб монахи там не жили. І якщо б на короткий час брати вийшли з Лаври, то зразу ворогуючі, прийшовши, запалили б церкву і келії і цілу обитель із землею зрівняли б. Щоб так не було, перебували отці святі, не виходячи. І не як тростина, яку вітер хитає, але як же стовпи, на камінні поставлені, вітрами і бурею спокус, що находили, непохитні, і не лише через те з Лаври не виходили, що стерегли стін будівлі, але більше задля слави Христа Господа, який на тому місці колись прославився і в їхні дні прославлявся.

 

Коли так святі отці в Лаврі тій жили, Захисник Вишній, молитвами преподобного отця нашого Сави, з волі своєї святої беріг їх неушкодженими від варварів. Бо хоч і багато разів з Аравії чи звідкілясь-інде полки їхні, до великого свого окопу мимо пустельного того місця ідучи, в обитель повертали, проте ніякого не чинили зла, лише потребували їжі, з гнівом поглядали на ченців, скрегочучи зубами, але Бог їм не допускав, не могли Божих рабів скривдити і, взявши з обителі їжу, скільки знайтися могло, ішли собі, але замість вдячности нахвалялися коли-небудь зруйнувати Лавру і спорожнити те місце. Одного ж разу якесь варварське полчище, хотівши задумане своє погане виконати діло, ішло до Лаври, аби розграбувати і зруйнувати обитель. І випадково зійшлося проти святого Вифлеєма несподівано з воїнством, яке єрусалимці поставили пильнувати від варварського проходу. І сталася бійка, переможені були варвари і прогнані, і заледве котрий живий втік від січі, як же пізніше стало відомо. Але і вдруге инше полчище з таким самим злим наміром з великого свого окопу до Лаври кинулося, і, прийшовши в одне село, що недалеко від Лаври було, знайшли багато вина, під гіллям схованого: напившись, бійку між собою вчинили, і через те, що багато зранених і мервих попадало, зруйнувався їх задум, і полчище розійшлося. Після цього всього захотів Бог, аби прийшло випробування на рабів Його, як же колись на праведного Иова, щоб як золото, в горнилі випробуване, виявилися ті, що достойні Бога. І допустив, аби руки варварські торкнулися святих Його угодників, їм же приготував мученицькі вінці. Почувши-бо про ті два полчища варварські, які напасти на Лавру хотіли, що одне з них вошами єрусалимськими вражене і прогнане, инше ж саме зранилося і розійшлося, преподобні сиділи без страху в келіях своїх, здійснювали святу Чотиридесятницю у звичних постницьких трудах. Тим часом, намовою диявола, зібралося етіопських варварів до шістдесяти мужів, що луки, і стріли, і мечі носили, які погодилися як розбійники напасти на Лавру, сподіваючись знайти в ченців якісь заощадження і багатства. І при закінченні святої Чотиридесятниці, у тиждень перед Квітною неділею, у тринадцятий день місяця березня о другій годині дня напали на пустельне те місце варвари. їхній же прихід відчувши, ченці втекли з поспіхом із пустельних келій у монастир і до церкви, а варвари з оголеними мечами і натягненими луками, як на битві, кричучи, до монастиря прибігли. їхню ж лють вгамувати хотіли деякі з отців, проти них з лагідністю вийшли, благими словами переконуючи їх і говорячи: "Чому, о мужі, так, наче до ворогів, які засмутили вас, до нас, беззбройних і мирних, наче на війну прийшли? Ми до всіх мирно настроєні, ні вас, ані кого иншого не засмутили ніколи, задля того-бо і в пустелі цій, все наше у світі покинувши, живемо, щоб від ворожнечі, сварок, і бійок віддаленими бути, змогти у спокої плакати над гріхами нашими і догодити Богові. І не лише нікого з вас не засмутили, але і благочинствувати, скільки можемо, намагаємося. Багатьох-бо ваших, що сюди приходили, пригостили, спочинок і їжу на дорогу дали. Ви ж не хочете нам віддати злом за добро, але ж більше — маєте дякувати нам за творені вам від нас добродіяння, бо й нині готові поставити перед вами їжу і звичною до подорожніх ласкою дати вам спочинок". Варвари ж з гнівом закричали: "Не задля їжі ми сюди прийшли, але задля срібла і золота. Одне з двох вибирайте: або дасте нам стільки (число назвали) золота і срібла і живими залишитеся, або, якщо не хочете дати, загинете від рук наших". Промовили отці: "Повірте, о мужі, що вбогі ми і настільки зубожіли, що ані хліба вдосталь, ані одягу не маємо, золото ж і срібло, якого потребуєте, ані не снилося нам ніколи. Необхідні лише до життя нашого використовуємо трохи речей". Коли це святі говорили, розгнівалися варвари і випустили стріли, наче дощ, на зібраних ченців, і не перестали стріляти, аж поки не спорожнили свої тули, — і зразу тринадцять отців преподобних смертельно поранили, инших же мало поранили. І, кинувшись до келій, великими каменями розбивали двері і виносили, якщо щось з убогих речей знайти могли. Тоді запалили келії, те саме і з церквою хотіли зробити, але, Божим Провидінням, перш ніж принесли вони гілля і вогонь до церкви, побачили здалеку людей, що йшли, і думавши, що воїнство єрусалимське іде на захист ченців, зразу з поспіхом кинулися бігти, відносячи з собою пограбовані чернечі речі. Авва ж Тома, витягаючи стріли зі зранених братів, омивав їх рани і докладав належне їм лікування: був лікарем майстерним і досвідченим. І було видно рани люті: в одних у грудях, в инших — у плечах, а в инших — на лиці і чолі, а инші камінням мали розбиті глови — усі ж кров'ю, що текла з них, змочувалися, і було для всіх зворушливе видовище і страшне.

Надійшов же празник Квітної неділі, і всеношна відправлялася служба. Сповістив хтось комусь із тих же преподобних отців, що варвари більшу збирають із розбійників дружину, щоб знову напасти на Лавру їхню. І були блаженні ті отці в страху і трепеті великому, проте не втекли, але приготувалися на смерть і, поклавшись на Бога, кінця чекали. Наближався ж день Страстей Великих, настав день і їхнього страждання. У двадцятий-бо день березня у Великий четвер зранку напали вдруге, як розбійники, на Лавру етіопи, у більшій своїй силі, і били преподобних нелюдськи різними видами убивств: одних стрілами стріляючи, инших мечами обезголовлюючи, инших розрубуючи пополовині, иншим же відтинаючи руки і ноги, а инших камінням забивали до смерти. Тих же, що залишилися від убивства живими, зібрали в церкві, хотіли мучити їх, щоб сказали про церковні скарби і монастирські маєтки. Навколо ж оточили обитель і пильнували по горах і горбах, щоб ні один із ченців не утік з рук їхніх. Багато-бо кинулося втікати, але потрапляли в руки ворогів своїх, і ледве хто з них того уникнув. Иоана Блаженного, начальника притулку для подорожніх, юного літами, який кинувся втікати в гори, без милости мучили і жили йому на руках і ногах порізали. Взявши ж за ноги, волочили по камінні з верху гори аж до церкви, і всю шкіру на хребті об гостроту каменів обдерли. Сергій же преподобний, церковний посудохранитель, бачивши муки преподобних отців і боячись, що, не витерпівши мук, розповість, де сховав церковний посуд, утаївшись, утік з монастиря, і вже далеко був, коли взяла його варварська сторожа і до монастиря насильно повернула, хоч він не давався, і відтяли святу голову. Тоді инші деякі отці, уникнувши убивчих рук, сховалися у вертепі, що за монастирем був. Те, що вони туди втекли, варвар один, який на горбі сторожував, побачив, крикнув дружині своїй, показуючи рукою печеру, і про ченців, які туди втекли, сповіщав. І зразу етіоп страшний з оголеним мечем, при вході вертепу ставши, страшним голосом закричав, наказуючи, щоб вийшли. Коли ж тремтіли вони від страху, преподобний Патрикій, який серед них був, сказав пошепки до братів: "Не бійтеся, брати, я за вас один вийду і помру, ви ж сидіть мовчки". І вийшов до етіопа, готовий душу свою покласти за друзів своїх. Етіоп же питав з погрозами: "Чи є там инші монахи?" Відповідав преподобний, що він один лише був, і повів його етіоп до церкви. Зібрали ж варвари отців святих звідусіль до церкви, сказали до них: "Викупіть себе і церкву вашу чотирма тисячами золотих. Якщо ж ні, то зразу всіх вас мечем уб'ємо і церкву вашу вогнем спалимо". Святі ж отці покірно відповідали: "Пробачте, задля Бога, о мужі, не проливайте марне невинної нашої крові, ми-бо стільки золота, скільки від нас вимагаєте, не маємо ані не мали ніколи і жодного золотого не знайдеться сьогодні в цілій Лаврі нашій. Якщо ж хочете, візьміть, що бачите на нас, одяг наш і все, що бачите і знайдете, візьміть, — нам же одне життя, хоч і нагим, залиште". Варвари ж, гніву сповнившись, із сильним криком мечі до ший святих прикладали, наче вже посікти хотіли. Говорили ж: "Дайте нам посуд церковний золотий і срібний, а инші ' монастирські скарби покажіть". Святі ж отці казали, що ніякого скарбу не мають. І сказали варвари: "Скажіть-бо, хто начальники ваші, хто з вас ігумен й инші урядники?" Відповіли преподобні: "Отця нашого ігумена нема нині в Лаврі, через якусь-бо спільну потребу до святого града пішов, ми ж усі рівні". Була ж в обителі печера преподобного отця нашого Сави, і взяли варвари отців святих всіх, повели в печеру ту, при вході ж у печеру запалили вогонь і, зібравши гілки і гній, дим великий смердючий закурили, і морили тим димом преподобних у печері, щоб про скарб церковний і своїх начальників розповіли. Тоді вивели їх на допит і лютими смертями погрожували, скарбів від них вимагали. Але вже не почули від них ніякої відповіді, лише молитви до Бога. Один-бо взивав: "Господи, прийми в мирі дух мій". А инший: "Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє", — говорив. І знову в печеру ту вкинули, морили найлютішим димом, і померло від диму вісімнадцять отців преподобних, серед них же вищезгаданий Иоан і Патрикій блаженний. Инших же імена, тих, що димом, мечем й иншими муками померли, сам Бог знає, написав їх у Книги Життя. А тих, що лишилися живими від того катування димом, жорстокі і нелюдські варвари люто ранили, б'ючи, на землю кидаючи і ногами топчучи. І нічого ж не досягли, але більше самі катуванням змучилися, — взяли всі, які змогли знайти, церковні і лаврські речі і, на верблюдів монастирських поклавши, пішли. Тоді брати, що лишилися ледь живі, а инші ж в ущелинах гірських і печерах заховалися, зійшлися пізніше в обитель, тіла отців преподобних, по-різному убитих і димом заморених, зібрали в церкву, яка, Божим захистом, залишилася неспаленою. І провадили ту цілу ніч страстей Спасителя в риданні невтішному, після того чесному похованню передали. А котрі ранені виявилися напівмертвими, але живими, про тих лікарськи старалися з вищезгаданим блаженним Томою-лікарем, який живим залишився, пізніше став ігуменом Лаври, названої Старою. Так преподобні отці в обителі преподобного Сави страдницьки кінець прийняли, а варвари ті після відходу свого з Лаври зразу наглою смертю від Бога були вражені. І впали без меча мертві в пустелях і полях на поїдання псам, і звірам, і птахам. Душі ж їх окаянні оселилися в пеклі, де вогонь не згасає і черви не засинають. Душі ж преподобних отців убієнних опинилися в руках Божих і сподобилися мученицької слави від Христа Бога, Спаса нашого, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

Згідно «Житія святих» Димитрія Туптала (Ростовського).