Преподобний Теодор Студит

Преподобний Теодор Студит (грец. , лат. Sanctus Theodorus Studita) народився в 758 році в Константинополі в родині збирача царських податків Фотина і його дружини Феоктисти, які були доброчесними християнами. Серйозну й ґрунтовну освіту преподобний Теодор отримав у кращих риторів, філософів і богословів столиці.

У той час в імперії широко поширилась єресь іконоборців1, яку підтримував нечестивий імператор Костянтин Копронім (741-775 рр.). Погляди імператора-іконоборця і його двору рішуче суперечили релігійному почуттю Фотина, ревного прихильника православ'я, і він залишив державну службу. Потім батьки святого Теодора, за обопільною згодою, роздавши свій маєток бідним, розійшлися та прийняли чернечий постриг. Їхній син Теодор невдовзі став широко відомим у столиці, беручи участь у численних тоді диспутах про вшанування ікон. Досконале ораторське мистецтво, вільне володіння термінологією й логікою філософів і, саме головне, глибоке знання християнської догматики, букви й духу Святого Писання незмінно приносили перемогу в диспутах святому Теодору - ревному викривачеві іконоборчої єресі.

Церковний розбрат припинив VII Вселенський Собор, скликаний з ініціативи і під заступництвом доброчесної імператриці Ірини 2. Своїми постановами Вселенський Собор, як вищий авторитет у житті Церкви, назавжди засудив і відкинув іконоборство.

Серед отців Собору був блаженний Платон 3, вуй преподобного Теодора, який довгий час проводив чернече життя на Олімпі у Віфінії 4. Старець високого життя, блаженний Платон по закінченні Собору закликав племінників - Теодора із братами Йосифом і Євтимієм - до чернечого життя в пустелі. Брати із вдячністю прийняли науку досвідченого в духовному житті родича.

Залишивши Константинополь, вони відправилися в містечко Сакудіон, неподалік від Олімпу. Віддаленість і краса того місця, його недоступність для сторонніх людей, сподобалися старцю та його племінникам, і вони вирішили там залишитися. Поступово до храму святого Йоана Богослова 5, який побудували брати, почали сходитися ті, що прагнули чернечого подвигу. Так виник монастир, ігуменом якого став блаженний Платон.

Життя ченця Теодора було направду життям подвижника. Він трудився на найтяжчих чорних роботах, строго дотримувався посту, щодня сповідався у свого духівника - старця Платона, відкриваючи йому всі діла і помисли серця, ретельно виконував його поради та настанови. Щодня Теодор приділяв час для духовних розважань, стоячи перед Богом із душею, не затіненою ніякими життєвими клопотами, якби виконуючи певне таємне лужіння Йому. Преподобний Теодор ревно читав Святе Писання і твори святих отців, серед яких найбільш близькі йому були твори святителя Василія Великого 6.

Провівши декілька літ у чернецтві, на настійну вимогу духівника, преподобний Теодор прийняв сан пресвітера. Коли блаженний Платон відійшов від справ, брати одностайно обрали преподобного Теодора ігуменом монастиря. Схиляючись перед бажанням свого духівника, преподобний Теодор прийняв це обрання, але разом із тим наклав на себе ще й великі подвиги. Братів він напоумляв прикладом свого доброчесного життя, а також сердечними отчими повчаннями.

Коли імператор переступив через церковні закони, то події світського життя порушили побожну тишу чернечих келій. Преподобний Теодор, сповнившись мужністю, розіслав по монастирях послання, в яких оголосив імператора Костянтина VI 7 відлученим від Церкви за руйнацію Божественних установ про християнський шлюб. Преподобного Теодора і десятьох його сподвижників заслали до міста Солуня. І відтіля продовжував звучати викриваючий голос преподобного. На засланні св. Теодор покірно все переносив, втішав стражденних братів, - „Богові так угодно, а що від Бога, то все для нашого добра, якщо будемо упокорювати себе у смиренні." Писав він і до Римського Папи, і від нього отримав утішливу відповідь із похвалою за ревність до Бога та непохитну мужність. Свята Ірина, що повернула собі престол, звільнила в 796 році преподобного Теодора, передала йому запустілий за Копроніма Студитський монастир. Незабаром в обителі святого зібралося близько тисячі ченців. Для управління монастирем преподобний Теодор написав устав 8 чернечого життя, що отримав назву Студитського. Преподобний Теодор виступав із багатьма посланнями проти іконоборців. За догматичні твори, а також написані ним канони і трипіснеці 9 блаженний Феостирікт 10 назвав преподобного Теодора „полум'яним учителем Церкви."

Коли імператорський престол захопив Никифор 11, усунувши з нього побожну імператрицю Ірину, і грубо порушивши церковні правила, прилучив своєю владою до Церкви раніше відлученого пресвітера, то преподобний Теодор знову виступив із викриттям імператора. Після катувань преподобного ще раз відправили на заслання, де він пробув понад два роки. Звільнив преподобного богобоязливий імператор Михайло 12, що замінив на престолі вбитих на війні з варварами Никифора і його сина Ставракія 13. їхню смерть задовго перед тим передвістив преподобний Теодор.

Щоб уникнути міжусобного кровопролиття, імператор Михайло поступився престолом своєму воєначальнику Леву Вірменину 14. Новий імператор виявився іконоборцем. Святителі й учителі Церкви намагалися напоумити нечестивого кесаря, але безуспішно. Лев заборонив поклонятися святим іконам, віддавши їх на наругу. У відповідь на таке беззаконня преподобний Теодор пройшов із братами хресним ходом навколо монастиря з високо піднятими іконами і співом тропаря15 до Нерукотворного образа Спасителя. Імператор гнівно погрожував святому смертю, але преподобний продовжував відкрито утверджувати віруючих у православ'ї. Тоді імператор відправив преподобного Теодора і його учня Миколу на заслання, спочатку до Іллірії у замок Метопу, потім до Анатолії у Баніту. Але і з ув'язнення ісповідник продовжував боротися з єрессю.

Мордовані катами, яких посилав у Боніту імператор, майже позбавлені їжі й води, покриті виразками, ледь живі, Теодор і Микола, усе переносили з молитвою і подякою Господеві. У Смирні, куди мучеників перевели з Боніти, преподобний зцілив від лютої хвороби воєводу - царського племінника й однодумця, звелівши йому покаятися у вчинених іконоборчих злодіяннях. Однак той знову впав у єресь і помер. Лева Вірменина, убитого своїми ж воїнами, замінив, хоча й нечестивий, але віротерпимий імператор Михайло II Травлій 16. Новий імператор звільнив з ув'язнення всіх православних отців та ісповідників, однак заборонив шанувати ікони у столиці. Преподобний не захотів повертатися до Константинополя й вирішив оселитись у Віфінії в місті Херсонесі, поблизу церкви святого мученика Трифона 17. Незважаючи на важку недугу, преподобний Теодор щодня відправляв Божественну літургію, повчав братів. Передбачивши свою смерть, святий скликав братів і заповів їм берегти православ'я 18, шанувати святі ікони та дотримуватися монастирського уставу. Потім повелів братам узяти свічки та заспівати канон на вихід душі. При словах "повік не забуду заповідей Твоїх, бо ними Ти мене оживляєш" - святий Теодор відійшов до Господа, у 826 році.

У ту ж хвилину було видіння преподобному Іларіонові Далматському 19, - засіяло світло небесне, почувся спів і чути було голос: „Це душа преподобного Теодора, що страждав аж до крові за святі ікони, відходить до Господа."

Святий Теодор при своєму житті та й після смерті вчинив багато чудес, - закликаючи його ім'я, люди рятувалися від пожеж, від нападів диких звірів, зцілювалися, дякуючи Богові та Його святому угоднику - преподобному Теодору Студиту.

26 січня святкується пам'ять перенесення мощів св. Теодора Студита з Херсонеса до Константинополя, яке мало місце у 845 році.

 

Звернення Блаженнішого Святослава з приводу 80-ї річниці Голодомору!

Дорогі в Христі! Цими днями ми спогадуємо 80-ту річницю великого злочину проти нашого народу – Голодомору 19321933 років. Українські хлібороби, які століттями плекали любов до своєї годувальниці-землі та працею рук годували цілі народи, враз самі були позбавлені хліба. В один із урожайних років, коли Господь щедро обдарував українців плодами рідної землі, цей хліб було насильно конфісковано та продано, а селян, занесених цілими селами на так звані «чорні дошки», приречено на повільну і жахливу голодну смерть.

Штучно спричинений голод нa землях житниці Європи 80 років тому визнаний як геноцид українців у багатьох країнах, а спомин про нього донині є відгомоном болю в серцях мільйонів людей усього світу. Ми, діти українського народу, на рідних землях і на поселеннях сущі, відчуваємо цей біль особливо гостро, адже жахливою смертю загинули мільйони наших єдинокровних братів і сестер, яких сталінський режим позбавив права на життя, а відтак комуністична влада впродовж десятиліть системно та безпощадно позбавляла права на пам'ять. У годину смерті вони залишалися самотніми, до гробу їх не супроводжувала жалобна процесія, а на їхніх могилах ніхто не заспівав «Вічная пам'ять».

Усе ж посеред мовчазної байдужості зовнішнього світу було чути рішучий голос Церкви, яка через своїх владик взивала до міжнародної спільноти, проголошуючи, що «Україна в передсмертних судорогах», та протестуючи проти злочину, «на вид якого німіє людська природа і кров стинаєтсья у жилах». Митрополит Андрей спільно з усім єпископатом нашої Церкви в липні 1933 року закликав усіх вірних, «щоби молитвами, постами, всенародною жалобою, жертвами і всіми можливими добрими ділами християнського життя випрошували з неба помочі» для братів і сестер, які вмирали на Великій Україні.

Сьогодні голос заморених голодом мільйонів жінок і чоловіків, дітей і старців кличе з української землі до сумління наших сучасників, кличе про пам’ять, кличе про справедливість, милосердя та любов. Цей голос повинні почути як нащадки жертв, так і нащадки тих, хто продавав і купував відібраний у них хліб, а разом із тим – їхнє життя. Почути цей голос – означає молитися і покутувати за них. Християнський гімн «Вічная пам’ять» є визнанням віри, що Господь є Той, хто пам’ятає. Він чинить ту пам’ять вічною – Його пам’ять про кожну людину є запорукою її вічного життя.

Вічна пам’ять і страждання самого Творця, що в Христі-Ісусі взяв на себе болі і сльози зневаженої та вбитої голодом людини, кличе нас, християн, у ці жалобні дні до пам’яті й молитви. Ми спогадуємо жертв Голодомору, щоб оздоровити нашу пам’ять, загоїти рани минулого, запобігти повторенню подібних злочинів у майбутньому та визволити сучасну людину від небезпеки людиноненависницьких ідеологій.

Десять років тому нині блаженний Іван Павло ІІ у листі, адресованому Предстоятелю УГКЦ та Голові Єпископської Конференції Римо-Католицької Церкви в Україні, з нагоди відзначення 70-х роковин Голодомору підкреслював вагу живої пам’яті про цей злочин не лише для українського народу, а й для всього людства: «Спогад про драматичні події народу, крім того, що сам по собі є необхідним, як ніколи виявляється корисним для пробудження в нових поколінь бажання у будь-яких обставинах ставати пильними вартовими пошани гідності кожної людини. Молитва за упокій померлих, випливаючи з такого спогаду, стає для вірних тим бальзамом, який пом’якшує біль і робить дієвою молитву до Бога, котрий є Господом усього живого, щоб Він дарував вічний упокій усім тим, хто був несправедливо позбавлений блага життя. Належна пам'ять про минуле набуває, урешті, здатності, яка переходить кордони однієї нації, доходячи до інших народів, що також були жертвами згубних подій і які, поділяючи горе, можуть дістати розраду».

Ця Божа вічна пам'ять, що її прикликаємо в поминальних молитвах, нехай виявиться і в нашій живій національній пам’яті про ці трагічні сторінки в історії рідного народу. А конкретними знаками цієї пам’яті нехай стануть: щира молитва за упокій невинно убієнних, запалена «свічка пам’яті» у вікні кожної української родини, а понад усе – готовність усіх українців захищати вбогого і знедоленого, боронити гідність кожної людини, будувати на фундаменті Божого життєдайного закону більш справедливе суспільство. Лише за таких умов спогад про минулі трагічні події може стати, за висловом блаженного Івана Павла ІІ, «джерелом натхнення для теперішнього і майбутнього поколінь» (Лист з приводу відзначення 70-ї річниці Голодомору).

Із цими думками, єднаючись у молитві й скорботі в ці поминальні дні з кожною українською душею, доручаю всім душпастирям відслужити поминальні богослужіння: в суботу, 23 листопада, – Божественну Літургію, а в неділю, 24 листопада, – Панахиду за упокій невинно убієнних Голодомором. Рівно ж закликаю всіх вірних Української Греко-Католицької Церкви запалити ввечері 23 листопада у своїх домівках «свічку пам’яті» та взяти участь у поминальних службах і відповідних громадських заходах.

Нехай усемилостивий Господь, що є єдиним Дателем життя, прийме у свої вітцівські обійми душі невинно убієнних братів і сестер наших, а нам усім зішле своє небесне благословення!

+ СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
18 листопада 2013 року

АПОСТОЛЫ ОТ 70-ТИ: ЕРАСТ, ОЛИМП, РОДИОН, СОСИПАТР, КУАРТ (КВАРТ) И ТЕРТИЙ

Святые принадлежали к лику семидесяти Апостолов Христовых. Из них Олимп или Олимпан, о котором вспоминает Апостол Павел в послании к Римлянам (Рим.16:15), последовал за Апостолом Петром в Рим, и там, по повелению Римского императора Нерона, был усечен мечем в тот же день, в который распять святый Апостол Петр.

Точно также и Апостол Родион или Иродион, бывший сродником святому первоверховному Апостолу Павлу (Рим.16:11) и проповедывавший слово Божие в Патрах1, где был и епископом, спутешествовал Апостолу Петру в Рим и в день распятия его был обезглавлен2.
[Картинка №19854] Святый Апостол Сосипатр был родом из Ахаии3 и также приходился сродником Апостолу Павлу, о чем упоминает сам Апостол Павел в послании к Римлянам (Рим.16:11). Вместе с святым Апостолом Иасоном он был учеником Апостола Павла и предпринимал Апостольские путешествия. Потом был епископом Иконийской4 церкви и в маститой старости скончался в мире5.

Подобным образом в мире отошел ко Господу и святый Апостол Ераст, о коем также упоминает святый Апостол Павел в послании к Римлянам (Рим.16:23). Святый Апостол Ераст был сначала диаконом и казнохранителем Иерусалимской церкви, а потом епископом в Панеаде6.
[Картинка №19855] Святый Апостол Куарт или Кварт, упоминаемый святым Апостолом Павлом (Рим.16:23), много пострадал за свое благочестие, обратил многих греков к вере во Христа и мирно скончался в сане епископа города Верита7.
Ныне все сии святые Апостолы предстоят пред престолом Божиим в вечном веселии, приемля от Бога воздаяние за многочисленные свои подвиги и труды8.

Молитва Андрея Шептицького за український народ

Просимо Тебе, Царю Небесний, Духу правди, любові і справедливості, до Тебе підіймається наша молитва!

Зігрій і просвіти наші уми й серця, показуй нам правильну дорогу в нашій праці для добра свого народу, благослови наш труд, і подай нам братню єдність у всіх наших зусиллях для щастя нашої Вітчизни й народу та для нового розквіту Христової Церкви в Україні.
Благослови, всемогутній Боже, український народ. Даруй йому ласку вірно Тобі служити і доступити колись вічної нагороди в небі, бо Тобі, Боже, у Святій Тройці єдиній, Отче, Сину і Духу Святий, належить вся слава, честь і поклін на віки віків.
Амінь.

Свічка Скорботи 23 листопада

Святые мученики Онисифор и Порфирий

Эти святые жили около 305 года, во времена гонений, воздвигнутых на христиан Диоклетианом и Максимином. Будучи схвачены и представ перед судом, они исповедали, что Христос – единственный истинный Царь и Бог неба и земли. За это смелое свидетельство их подвергли многим истязаниям. Сначала святых положили на раскаленные решетки, но в то время как пламя пожирало их тела, они славили Господа, считая мучения тем путем, который ведет их к блаженству вечного упокоения. При виде радующихся мучеников палачей охватила лютая ярость. Они привязали их за ноги к диким коням и пустили животных вскачь через каменистые места, покрытые колючими кустарниками. Плоть мужественных исповедников была растерзана и разметана по пути, а их освобожденные души вознеслись в небесные обители, уготованные святым. Благочестивые христиане собрали их мощи и погребли в селении Панкеан.

Преподобная Матрона

Преподобная Матрона родилась в городе Пергии Памфилийской (Малая Азия) в V веке. Ее выдали замуж за состоятельного человека по имени Дометиан. Когда у супругов родилась дочь Феодотия, они переселились в Константинополь. Двадцатипятилетняя Матрона любила ходить в храм Божий. Целые дни проводила она там, горячо молясь Господу и плача о своих грехах. В храме святая познакомилась с двумя благочестивыми старицами Евгенией и Сусанной, которые в юности подвизались при нем в трудах и молитве. Преподобная Матрона стала подражать Богоугодной жизни подвижниц, смиряя свою плоть воздержанием и постом, за что ей приходилось претерпевать нападки со стороны мужа. Душа ее стремилась к полному отречению от мира. После долгих колебаний святая Матрона решила оставить семью и просила Господа открыть, угодно ли Ему ее намерение. Господь услышал молитвы рабы Своей. Однажды в тонком сне ей было видение, что она убегает от мужа, который догоняет ее. Святая спряталась в толпе иноков, шедших навстречу, и муж ее не заметил. Этот сон преподобная Матрона приняла как Божие указание поступить в мужской монастырь, где муж не догадается ее искать. Свою дочь она отдала на воспитание старице Сусанне, а сама остригла волосы и, переодевшись в мужское платье, пришла в монастырь преподобного Вассиана (память 10 октября). Там преподобная Матрона выдала себя за евнуха Вавилу и была принята в число братии. Опасаясь как бы иноки не узнали, что она женщина, святая пребывала в постоянном молчании и многих трудах. Братия удивлялась великим добродетелям Вавилы. Однажды святая с другими монахами трудилась в монастырском винограднике. Новоначальный инок Варнава заметил, что у нее проколоты мочки ушей и спросил об этом. «Надо, брат, землю возделывать, а не на чужие лица смотреть, это не подобает иноку», – ответила святая.

Через некоторое время игумену монастыря, преподобному Вассиану, было во сне откровение, что евнух Вавила – женщина. Такое же откровение было и блаженному Акакию, игумену соседнего Авраамиева монастыря. Преподобный Вассиан призвал святую Матрону и сурово потребовал ответа, с какой целью она проникла в монастырь, не для совращения ли иноков и позора обители. Преподобная со слезами рассказала игумену всю свою прошлую жизнь, о преследовании мужа, ненавидевшего ее подвиги и молитвы, о видении, указавшем ей идти в мужской монастырь. Убедившись в том, что намерения ее были чисты и непорочны, и благословив ее, преподобный Вассиан отправил святую Матрону в город Емес в женский монастырь. В той обители святая пробыла многие годы, поражая сестер высотой своего иноческого подвига. Когда умерла игумения, по единодушному желанию инокинь, настоятельницей обители стала преподобная Матрона.

Слава о ее добродетелях, о чудесном даре исцелений, который она стяжала от Господа, распространилась далеко за стенами монастыря. Услышал о подвигах преподобной и Дометиан. Когда святая Матрона узнала, что ее муж пришел к монастырю и хочет ее видеть, она тайно ушла в Иерусалим, затем на гору Пинай, оттуда в Берит, где поселилась в заброшенном языческом храме. Местные жители узнали о ее затворе, стали приходить к ней. Многих святая подвижница отвратила от языческого нечестия и обратила ко Христу. Возле жилища преподобной стали селиться женщины и девицы и вскоре возник новый монастырь. Исполняя волю Божию, открытую ей в видении, святая покинула Берит и отправилась в Константинополь, где узнала, что муж ее умер. По благословению своего духовного отца, преподобного Вассиана, подвижница основала в Константинополе женский монастырь, куда переехали и сестры из основанной ею Беритской обители. Константинопольский монастырь преподобной Матроны был известен строгостью иноческого устава, добродетельной жизнью сестер.

В глубокой старости святая Матрона удостоилась видения пресветлого рая и уготованного ей там места за 75-летний иноческий подвиг. В возрасте ста лет преподобная Матрона, благословив сестер, тихо отошла ко Господу (около 492 года).

Собор Архистратига Михаила и прочих Небесных Сил бесплотных, архангелов: Гавриила, Рафаила, Уриила, Селафиила, Иегудиила, Варахиила и Иеремиила

Празднование Собора Архистратига Божия Михаила и прочих Небесных Сил бесплотных установлено в начале IV века на Поместном Лаодикийском Соборе, бывшем за несколько лет до Первого Вселенского Собора. Лаодикийский Собор 35-м правилом осудил и отверг еретическое поклонение ангелам как творцам и правителям мира и утвердил православное их почитание. Совершается праздник в ноябре - девятом месяце от марта (с которого в древности начинался год) - в соответствии с числом 9-ти чинов Ангельских. Восьмой же день месяца указывает на будущий Собор всех Сил Небесных в день Страшного Суда Божия, который святые отцы называют "днем восьмым", ибо после века сего, идущего седмицами дней, наступит "день осмый", и тогда "приидет Сын Человеческий в Славе Своей и вси святии Ангелы с Ним" (Мф. 25, 31).

Чины Ангельские разделяются на три иерархии - высшую, среднюю и низшую. Каждую иерархию составляют три чина. В высшую иерархию входят: Серафимы, Херувимы и Престолы. Ближе всех Пресвятой Троице предстоят шестокрылатые Серафимы (Пламенеющие, Огненные) (Ис. 6, 2). Они пламенеют любовью к Богу и других побуждают к ней.

После Серафимов Господу предстоят многоочитые Херувимы (Быт. 3, 24). Их имя значит: излияние премудрости, просвещение, ибо через них, сияющих светом Богопознания и разумения тайн Божиих, ниспосылается премудрость и просвещение для истинного Богопознания.

За Херувимами - предстоят Богоносные по благодати, данной им для служения, Престолы (Кол. 1, 16), таинственно и непостижимо носящие Бога. Они служат правосудию Божию.

Среднюю Ангельскую иерархию составляют три чина: Господства, Силы и Власти.

Господства (Кол. 1, 16) владычествуют над последующими чинами Ангелов. Они наставляют поставленных от Бога земных властителей мудрому управлению. Господства учат владеть чувствами, укрощать греховные вожделения, порабощать плоть духу, господствовать над своей волей, побеждать искушения.

Силы (1 Пет. 3, 22) исполняют волю Божию. Они творят чудеса и ниспосылают благодать чудотворения и прозорливости угодникам Божиим. Силы помогают людям в несении послушаний, укрепляют в терпении, даруют духовную крепость и мужество.

Власти (1 Пет. 3, 22; Кол. 1, 16) имеют власть укрощать силу диавола. Они отражают от людей бесовские искушения, утверждают подвижников, оберегают их, помогают людям в борьбе с злыми помыслами.

В низшую иерархию входят три чина: Начала, Архангелы и Ангелы.

Начала (Кол. 1, 16) начальствуют над низшими ангелами, направляя их к исполнению Божественных повелений. Им поручено управлять вселенной, охранять страны, народы, племена. Начала наставляют людей воздавать каждому честь, подобающую его званию. Учат начальствующих исполнять должностные обязанности не ради личной славы и выгод, а ради чести Божией и пользы ближних.

Архангелы (1 Сол. 4, 16) благовествуют о великом и преславном, открывают тайны веры, пророчества и разумение воли Божией, укрепляют в людях святую веру, просвещая их ум светом Святого Евангелия.

Ангелы (1 Пет. 3, 22) наиболее близки к людям. Они возвещают намерения Божий, наставляют людей к добродетельной и святой жизни. Они хранят верующих, удерживают от падений, восставляют падших, никогда не оставляют нас и всегда готовы помочь, если мы пожелаем.

Все чины Небесных Сил носят общее название Ангелов - по сути своего служения. Господь открывает Свою волю высшим Ангелам, а они, в свою очередь, просвещают остальных.

Над всеми девятью чинами поставлен Господом святой Архистратиг Михаил (имя его в переводе с еврейского - "кто как Бог") - верный служитель Божий, ибо он низринул с Неба возгордившегося денницу с другими павшими духами. А к остальным Ангельским Силам он воскликнул: "Вонмем! Станем добре пред Создателем нашим и не помыслим неугодного Богу!" По Церковному преданию, запечатленному в службе Архистратигу Михаилу, он принимал участие во многих ветхозаветных событиях. Во время выхода израильтян из Египта он предводительствовал им в виде столпа облачного днем и столпа огненного ночью. Через него явилась Сила Господня, уничтожившая египтян и фараона, преследовавших израильтян. Архистратиг Михаил защищал Израиль во всех бедствиях.

Он явился Иисусу Навину и открыл волю Господа на взятие Иерихона (Нав. 5, 13 - 16). Сила великого Архистратига Божия явилась в уничтожении 185 тысяч воинов Ассирийского царя Сеннахирима (4 Цар. 19, 35), в поражении нечестивого вождя Антиохова Илиодора и в ограждении от огня трех святых отроков - Анании, Азарии и Мисаила, брошенных в печь на сожжение за отказ поклониться идолу .(Дан. 3, 92 - 95).

По воле Божией, Архистратиг перенес пророка Аввакума из Иудеи в Вавилон, чтобы дать пищу Даниилу, в рове со львами заключенному (кондак акафиста, 8).

Архангел Михаил запретил диаволу явить иудеям тело святого пророка Моисея для обожения (Иуд. 1, 9).

Святой Архангел Михаил явил свою силу, когда он чудесно спас отрока, брошенного грабителями в море с камнем на шее у берегов Афона (Афонский Патерик).

С древних времен прославлен своими чудесами Архангел Михаил на Руси. В Волоколамском Патерике приводится рассказ преподобного Пафнутия Боровского со слов татарских баскаков о чудесном спасении Новгорода Великого: "А яко же Великий Новград никогда же не бысть взят от агарян ... внегда по Божию попущению грех ради наших безбожный агарянский царь Батый Росискую землю поплени и пожже и поиде к Новому граду и покры его Бог и Пречистая Богородица явлением Михаила Архистратига, иже возбрани ему итти на него. Он же поиде на Литовския грады и прииде к Киеву и виде у каменныя церкви над дверьми написан великий Михаил Архангел и глагола князем своим указуя перстом: "сей ми возбрани пойти на Великий Новгород"".

Предстательства за города русские Пресвятой Царицы Небесной всегда осуществлялись Ее явлениями с Воинством Небесным, под предводительством Архистратига. Благодарная Русь воспела Пречистую Богородицу и Архангела Михаила в церковных песнопениях. Архистратигу посвящено множество монастырей, соборных, дворцовых и посадских храмов. В древнем Киеве сразу по принятии христианства был воздвигнут Архангельский собор и устроен монастырь. Архангельские соборы стоят в Смоленске, Нижнем Новгороде, Старице, монастырь в Великом Устюге (нач. XIII в.), собор в Свияжске. Не было на Руси города, где не существовало бы храма или придела, посвященного Архистратигу Михаилу. Один из главнейших храмов города Москвы - храм-усыпальница в Кремле - посвящен ему. Многочисленны и прекрасны иконы Чиноначальника Вышних Сил и его Собора. Одна из них - икона "Благословенное воинство" - написана для Успенского собора Московского Кремля, где святые воины - князья русские - изображены под предводительством Архистратига Михаила.

Из Священного Писания и Священного Предания известны также Архангелы: Гавриил - крепость (сила) Божия, провозвестник и служитель Божественного всемогущества (Дан. 8, 16; Лк. 1, 26); Рафаил - врачевание Божие, целитель человеческих недугов (Тов. 3, 16; Тов. 12, 15); Уриил - огонь или свет Божий, просветитель (3 Езд. 5, 20); Селафиил - молитвенник Божий, побуждающий к молитве (3 Езд. 5, 16); Иегудиил - славящий Бога, укрепляющий труждающихся для славы Господней и ходатайствующий о воздаянии им за подвиги; Варахиил - раздаятель благословения Божия на добрые дела, испрашивающий людям милости Божий; Иеремиил - возвышение к Богу (3 Езд. 4, 36).

На иконах Архангелы изображаются в соответствии с родом их служения:

Михаил - попирает ногами диавола, в левой руке держит зеленую финиковую ветвь, в правой - копье с белой хоругвью (иногда пламенный меч), на которой начертан червленый крест.

Гавриил - с райской ветвью, принесенной им Пресвятой Деве, или со светящимся фонарем в правой руке и зеркалом из ясписа - в левой.

Рафаил - держит сосуд с целительными снадобьями в левой руке, а правой ведет Товию, несущего рыбу.

Уриил - в поднятой правой руке - обнаженный меч на уровне груди, в опущенной левой руке - "пламень огненный".

Селафиил - в молитвенном положении, смотрящий вниз, руки сложены на груди.

Иегудиил - в деснице держит золотой венец, в шуйце - бич из трех красных (или черных) вервий.

Варахиил - на его одежде множество розовых цветов.

Иеремиил - держит в руке весы.

Йосафата (Гордашевська)

Блаженна Йосафата (у мирі: Михайлина Гордашевська *20 вересня 1869, Львів — †7 квітня 1919) — блаженна монахиня Української Греко-Католицької церкви, співзасновниця й перша в Україні монахиня єдиного активного жіночого греко-католицького монашого чину, який базувався на богослов'ї убогого Христа-Чоловіколюбця і провадив харизматичну працю серед найбільш упосліджених[1].

Дитинство, школи, перші зайняття

Михайлина Гордашевська народилася п'ятою дитиною 20 листопада 1869 року в міщанській сім'ї столяра Якова Пукаса і Ксенії Гордашевської у Львові у домі на вулиці Личаківська, 67. У неї ще було шість сестер і два брати; останніх двох зустріла передчасна смерть. Змалку вона була незвичайною дитиною — відзначалась гострим розумом, людяністю і глибокою побожністю: любила молитву й самотність, в дитинстві з сестрою Анною їли корінці, вже навіть тоді граючись у пустинниць.

Закінчивши з відзнакою школу, Михайлина через матеріальну скруту не змогла продовжити навчання і пішла спершу працювати на фабрику скла; згодом змінила шум і метушню фабрики на тиху працю гаптувальниці.
Релігійність і монаше життя

Три рази майбутня монахиня приватно складала обіт чистоти, а 1891 року звернулась до василіанина Єремії Ломницького за допомогою у вступі до чину Сестер Василіянок — єдиного на той час у Галичині українського жіночого монашого чину. У 1892 Михайлину посилають жити до монастиря сестер Філіціянок для набуття потрібного досвіду активного чернечого й апостольського життя, а вже через два місяці вона прийняла облечини, взявши ім'я Йосафата.

Духовник Єремія Ломницький ЧСВВ завбачував у сестрі-монахині Гордашевській моральну силу й потрібні чесноти, щоб очолити нове чернече згромадження. Вона виїхала в село Жужель (зараз — Жужеляни) на Сокальщині, де місцевий парох уже був підготував будинок для сестер — і в 1902 році на загальних зборах сестер-служебниць було обрано Йосафату головною настоятелькою нового згромадження. Харизма чину, його апостольська місія мали на той час лише загальні риси — і сестра Йосафата протягом свого життя брала активну участь у їхньому створенні: зуміла відчути потреби часу, потреби народу й шукала нових засобів у місійній праці. Під її керівництвом семеро перших послушниць розпочали свою духовну формацію. Вона започаткувала служіння в галузі освіти й охорони здоров'я та наглядала за відкриттям нових місій.
Місійна праця

Бачачи, як селяни-галичани страждали часто від хвороб, і, привізши зі Львова книжку про лікарські трави та їх використання, Йосафата ходила з сестрами полями, вишукуючи відповідні лікувальні рослини, — і сама з них готувала ліки. А коли спільнота монахинь стала більшою, посилала послушниць на медсестерські курси, які й раніш закінчила сама. З появою в селі сестер вдячні селяни перестали звертатися до ворожок і знахарів за допомогою, а саму сестру Йосафату звали «наша добра сестра-лікар».

Іноді траплялись пошесті й люди в панічному жасі перед хворобою боялися наблизитись навіть до найрідніших — у таких випадках сестри-монахині без страху й огиди доглядали хворих, надаючи медичну допомогу й духовну розраду. Траплялось, що внаслідок пошестей, війн, та високої смертностість сотні дітей залишалися сиротами та жебракували по селах — і за таких умов сестри організували для дітей сиротинці, в котрих діти жили, отримували початкову освіту й набували навички й знання ремесел. Згадані та подібні прояви милосердя відповідали життєвому кредо Йосафати Гордашевської: «Виховувати серце народу і служити народові там, де є най-більша потреба».
Чин Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії
Михайлина (сестра Йосафата) Гордашевська

Історики чину і біографи Йосафати Гордишевської засновниці акцентують водночас на глибокій інтравертності характеру його засновниці. Ще в дитинстві Михайлина любила бігати до лісової каплички подалі від людей — і там на самоті молитись. Подібне підтверджують епізоди з її юнацького життя — особливо внутрішня заглибленість, черпання енергії та сили зсередини своєї душі проявились у житті в монашій спільноті, у спілкуванні з сестрами — вихідцями з різних середовищ — під час кількох затяжних криз чину. Іноді сестрі Йосафаті довелося зустрічатись з людською заздрістю, нещирістю, й плітками людей, з якими саме вони разом створювали чин. Подібно, як і після початку важкої хвороби, Йосафата «завжди вміла себе перебороти, завжди мала усміх на лиці». Протягом свого короткого життя вона багато натерпілася від нерозуміння, наклепів та чужого честолюбства. 7 квітня 1919 р. вона померла у тяжких болях, спричинених туберкульозом кісток.

Свідчення тих, хто особисто знав сестру, згоджуються в тому, що вона досконало здійснювала євангельські ради і християнські чесноти: була жінкою віри, жила Євангелієм, зерно Божого Слова знаходило в її серці стократний плід… Швидко ширилась її праця — за життя сестри Йосафати Гордашевської чин заснував 40 осередків, де жили і працювали понад 400 послушниць.
Недуга і смерть

Три тижні перед улюбленим святом Йосафати — Благовіщенням Марії — 1919 року монахиня передбачала свою смерть. Провіщення збулося, і вона померла на 49-му році життя, збулася також її молитва до Господа: «Забери мене з цього світа в тих літах, в яких буду найбільше підготована». Так сестра Йосафата померла від туберкульозу костей 7 квітня 1919 року, в ніч празника Благовіщення Пречистої Діви Марії. Дивлячись з історичної перспективи на життя слуги божої Йосафати, на той вплив, що справила її апостольська діяльність, мимоволі пригадуються великі монаші революції з їхніми творцями, засновниками нових типів християнської духовності — Святим Антонієм, Святим Франціском Асизьким, Святим Патріком «Ірландським», Святим Бенедиктом… Зовсім можливо, якщо б не перепони воєнного часу, комуністичного режиму, то рух Сестер Служебниць міг би перерости у щось подібне: сестра Йосафата була постаттю справді винятковою і святою на фоні «організованої галицької пересічності». Згодом святість сестри підтвердили численні чуда й надприродні речі, які сталися за посередництвом сестри Йосафати. Її тіло після смерті було віднайдено нетлінним і, як мощі святого Йосафата, було перенесено з Відня до Риму.

У листопаді 1982 р. земні останки сестри Йосафати були перенесені до невеликої каплиці в Генералаті Сестер Служебниць у Римі. Невеликі частини мощей є по всій Україні, зокрема, у монастирі на вул. Пасічній, 8, у м. Львові.[2] Сотні людей шукали її заступництва у своїх мирських і духовних потребах. Генералат одержав численні свідчення про особливі ласки, отримані завдяки її заступництву.

Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

http://vk.com/zarvanycia?z=video167930286_166603414%2F911f2739014c05ef42

СВЯТИЙ ЛАЗАР ЧУДОТВОРЕЦЬ

Св. Лазар походив з Малої Азії й жив у VII сторіччі. Покинувши замолоду свою рідню, він подався на прощу до Єрусалима, де відвідав св. місця, а опісля вступив до найближчого монастиря св. Сави. Там у молитві й постах, глибокій покорі та послусі настоятелям провів десять літ. Після висвячення на священика жив якийсь час на самоті в пустині, а згодом оселився на Галісійській горі поблизу Ефеса й Смирни.

Однієї ночі Лазар побачив там вогненний стовп та почув ангельські голоси, які милозвучно співали: "Хай воскресне Бог". Після того він поставив на тому місці церкву Христового Воскресіння, велику пожертву на яку дав тодішній імператор Константин IV. При церкві Лазар згодом поставив для себе стовп, на якому провів багато літ. Господь наділив його силою творити чудеса й дав йому дух пророцтва. Згодом почали горнутися до нього побожні чоловіки, які за його духовним проводом старалися жити тільки для Бога й спасіння душі. Помер св. Лазар Чудотворець на 72 році життя.