Ієромонах САМУЇЛ
(Степан Мосціпан)
студит
5.VIII.1955 – 28.VII.2016
Ієромонаха Самуїла (в миру Степана Мосціпана) Господь послав у цей світ у дуже непростий час, коли не було й проблиску надії ані на свободу Церкви, ані на незалежність України. Народився він 5 серпня 1955 року у сім’ї Олекси та Марії у шахтарському бараку Горняцька, Копейського району, Челябінської області (Росія). Саме там його батьки відбували покарання на засланні за «приналежність до бандерівських родин». Сім’я Олекси та Марії народила у засланні двох діточок – дівчинку Анну, яка була старшою, та Степана.
Святу Тайну Хрещення і Миропомазання малий Степан прийняв також у бараці з рук греко-католицького священика, який після свого ув’язнення відвідував українські поселення. Коли малому Степанові виповнилося 5 років батьки отримали дозвіл повернутися в Україну, в рідне село його мами Новосілки, Бучацького району, Тернопільської області. Цей період заслання настільки сформував світогляд молодого хлопця, що поняття Бог і Україна стали для нього головними і нероздільними до кінця його днів.
У 1962 році Степан розпочав навчання у Новосілківській початковій школі, а середню освіту завершив у Язлівецькій середній школі. Повернувшись на рідну землю, його батьки не втрачали контакту з підпільною Українською Греко-Католицькою Церквою і саме в ній виховували своїх дітей. Тому до Першої Сповіді і Причастя юнак Степан приступив у підпіллі.
Після закінчення середньої школи він працював різноробом на Тернопільському «Машбуді», а 13 листопада 1973 року був покликаний до військової служби, яку завершив у 1975 році. У 1976 році Степан Мосціпан розпочав навчання у професійно-технічому училищі у Калуші, після закінчення якого залишився працювати у цьому ж місті на заводі. У 1978 році знову пішов вчитися до професійно-технічного училища, тепер вже у Кам’янці-Подільському, яке закінчив у 1980 році. Після його закінчення також залишається тут працювати.
У 1985 році Степан повертається до рідної Новосілки і до моменту самого вступу до монастиря працює у місцевому колгоспі. У своїй біографії ієрм. Самуїл зауважує, що його повернення до рідного села було пов’язане з тим, що він вирішив стати священиком. Пошук священика, який би міг його попровадити дорогою покликання привів його до Преосвященного Владики Павла Василика, який на той час провадив активну душпастирську діяльність на Тернопільщині.
Однак, Господь приготував для Степана іншу дорогу священичого покликання. Наприкінці лютого 1990 року у Дорі Степан знайомиться з монахами Студитами. Саме ця зустріч стала вирішальною у його житті, і він постановляє вступити до монастиря. Приглянувшись кілька місяців до монашого життя, він просить у тодішнього Ігумена Студитів Преосвященного Владики Юліяна Вороновського благословення на новіціат, яке отримав 21 липня 1990 року. 5 жовтня 1991 року бр. Степан Мосціпан отримав чин Облечин, а у листопаді 1992 року вже склав перші монаші обіти.
У 1993 році монахи студити разом з ініціативною молоддю зорганізували паломництво до Святої Землі, як колись це зробив митрополит Андрей Шептицький. Це паломництво, причому автобусом, розпочалося у листопаді і завершилося наприкінці грудня 1993 року. У ньому активну участь взяв також бр. Степан. Воно так запало йому в душу, що він постійно повертався до нього спогадами у найтяжчих хвилинах життя.
Пройшовши приписані Уставом випробування, бр. Степан звертається з проханням до Загальної Ради Свято-Успенської Унівської Лаври уділити йому Схиму, на що отримав схвальну відповідь. 19 жовтня 1996 року бр. Степан приймає Схиму з ім’ям Самуїл.
Від початку свого вступу до монастиря і аж до складення Схими схм. Самуїл здобував філософсько-богословські студії у Семінарії ОО. Редемптористів. На підставі цього 2 жовтня 1998 року Преосвященний Владика Юліян Вороновський уділяє йому дияконські свячення, а 2 січня 1999 року – священичі.
Невдовзі по тому монастирський провід вирішив поручити ієрм. Самуїлу провід монастиря св. пророка Іллі в Дорі, який він розпочав того ж 1999 року і пробув там до 2003 року. Ієромонах Самуїл походив з Тернопільщини і дуже любив Зарваницю – відомий на весь світ марійський відпустовий центр. Ще перед війною у Зарваниці діяв студитський монастир, з яким митрополит Андрей Шептицький пов’язував великі надії, які перервало воєнне лихоліття. Знаючи про любов ієрм. Самуїла до цього місця, тогочасний Ігумен ієрм. Венедикт поручає йому місію настоятеля Свято-Троїцького монастиря у Зарваниці. Прослужив він ревно і жертовно цій обителі цілих 9 років.
У Зарваниці досить серйозно проявилися ознаки хвороби ієрм. Самуїла, з якою він боровся вже доволі довго. Тому Ігумен ієрм. Теодор вирішив перевести ієрм. Самуїла до львівського монастиря св. Архистратига Михаїла, щоб таким чином полегшити йому постійний нагляд лікаря.
Період перебування у Свято-Михайлівському монастирі у Львові був найбільш творчим житті ієрм. Самуїла. Передчуваючи різні варіанти розвитку своєї хвороби, він активно видає свої вірші, які писав у різний час, а також пише нові. Окрім того, ієрм. Самуїл постійно допомагає у душпастирстві, служачи тим, які до нього приходили своїми молитвами, порадами і Сповідями.
Коли промені ранішнього сонця 28 липня 2016 року прославляли св. Володимира Великого, князя Київського, а монаша братія розпочинала Утреню, Господь покликав до себе ієрм. Самуїла, щоб у цей день він відслужив свою першу небесну Літургію, споглядаючи того, кого так бажав бачити ціле своє життя – Христа воскреслого!
Ієрм. Самуїл з вигляду був людиною сильної статури, але у душі був надзвичайно делікатним і чуйним. У першу чергу ця його чуйність проявлялася у любові до Бога і свого рідного Українського Народу, за добру долю якого він жертвував своє терпіння. Ці чесноти він отримав ще у засланні від своїх батьків і проніс їх через ціле своє життя. Це можна зрозуміти з його вірша, якого він написав з початком війни з Росією у 2014 році:
БОЖЕ, НАРОД БЛАГОСЛОВИ!
Я прошу, я не повчаю,
Я сам згрішив і гідний кари,
Мрію про щастя України,
Я щиро каюсь, я благаю.
Я молюся, переживаю
І все це пишу на папері.
То я так душу виливаю,
Співаю, бо надію маю,
Я вірю, що все чується на небі.
Де гріх, там вже не Божа воля,
Війна є вибором людини,
Багатолітня дивна доля …
Наше нещастя – це сусідська злоба,
Молитись маємо щосили.
Чому так люди винахідливі в тортурах?
Чому так різновидні смерті до смаку?
Надійна оборона – не в ровах і мурах,
Вона у тому дусі, в тих потугах,
Які з гріхом ведуть немилосердну боротьбу.
Господи, прости мене, помилуй,
Навчи і просвіти, і думку дай,
Мудрість мені, второпність подаруй,
Лукаві хитрощі розвій і заблокуй,
Щоб серцем я завжди шукав Твій рай.
Пречиста, я Тобі співаю,
Не кожен сладкопівцем стане,
Та я про це чомусь не дбаю,
Я просто люблю Україну,
За неї я Тебе благаю!
Прийми, Господи, душу раба Твого і брата нашого ієрм. Самуїла і осели її там, де немає болю, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне!
Вічная йому пам’ять!
